Бреславська Ольга
ГЕРОЇ ВМИРАЮТЬ СТОЯЧИ
Коли день починається ввечері, коли ніч – безконечна сієста,
Побратими рятуються втечею; їхнє “разом” – монетна решта
За майбутнє давно проплачено, чийсь прибуток – то твоя жертва
Ще не раз за гріхи заплачемо. Ми налякані, надто вперті!
Чи не вперше любов шматуємо, а на ранок вона загоїться
Ми ненавидим, потім любимо,а за нас на колінах моляться
Буде завтра уже не боляче – ніч зробила блаженне диво:
Ти герой, бо молився стоячи, коли нелюди тіло били…
Ти герой, та що варта слава, коли душу зім`яли в пригорщу?
І втоптали налякану правду у стурбовано-сонну площу?
Повернувся! А там вже тисячі, сотні тисяч сердець гарячих!
У голодній і зимній тисняві, вже немає сліпих, ледачих!
Буде завтра уже не боляче, ніч зробила блаженне диво:
Герої вмирають стоячи, але ніч їх життям причастила!
ЯСЕНИ НА КРИВОМУ РОЗІ…
Ясени на кривому розі,
Як сини коло хати з глини
Як хорти через полонини
Проганяють бісів-морозів..
Там кроти шиють чорні вирви,
Там бобри ліплять хату з броду,
Круки в’яжуть гніздо із линви…
Поле битви – як поле битви:
Право вітру, вогню і болю,
Право вибору смерті й долі,
Воля вольному від любові.
Чорні кішки… чорніші ночі…
Скавуління собак в наметі…
Спіле яблуко в кулеметі
Соком спраглих замироточить.
В обморожене тіло каменю
Наливається сік гранатовий
Накривається медом-м΄ятою…
Лиш молитва матері
Тихий всесвіт матері
Судний день тим богам
Без жалю напророчить….
ТАНГО СМЕРТІ
(За мотивами однойменного роману Ю.Винничука)
Сонце зайшло, не сказавши чи поверн́еться,
Чи вкотре розбудить порепаний холодом день.
Лиш зорі вор́ушаться, ніби відмолюють вервицю
В унісон з матерями, за долю своїх дітей.
Місяць завмер у незмозі когось зупинити -
Долю свідка смертей вибирали йому кати.
Йшли матері, голі дівчата, голодні діти…
Зірка на грудях боліла, благала «Прости…»
А кат невблаганно стріляв. Тільки плакала скрипка –
Вплітала у ноти тривожні мотиви оркестру.
Ліс захлинувся прокльонами, зойком і криком!
Яр подавився жорстоким свавіллям нацистів!
Сонце вернуло, де йому в світі ховатися?
Війна пролягає по зраненій сивій землі.
Прикриті піском бордовії плями і ляпаси
Натирали приреченим ніби тавро, мозолі.
По зогнилій траві сновигали юдеї і юди…
Знову плакала скрипка, гойдалась і грала уперто.
Невблаганна та смерть… Спіткнулася тільки за чудо:
За воскреслі етюди містичного Танго смерті.
ІСТОРІЮ ТВОРЯТЬ МАЛЕНЬКІ ЛЮДИ
Історію творять маленькі люди в великій кількості
І не важливо скільки їх буде – сто тисяч чи двісті
Апогею сягає рівень свобода, любов і відданість
Ті, що на сходинку вище – лишаються в мінусі
Ті, що пов́ели народ – злякалися нації.
Не оглядались назад, а росла молода генерація
Що не вміє мовчати і крихти згрібати із таці
Що вимагає правд і прямої люстрації
Велика родина козацького роду у серці країни,
Рівні собою в людськім, у любові і гідності.
Жертвує дітьми..Руїни – як символ зміни!
Історію творять маленькі люди в великій кількості…
СИН ВІРИТЬ…
Маленький син вперше простояв з нами на віче. Вперше побачив кадри документального фільму про Голодомор, тримав запалену свічку, два колоски і задумано мовчав. А потім було безліч «Чому?»: «Чому не було що їсти? Чому злі дядьки забирали все до крихти? Чи воно буде так із нами?» Довелось доступними дитині фразами розповісти про трагедію голодомору-геноциду. Син відчув, зрозумів і пережив властиві такому стану збентеження емоції. Трохи злякався, але то нормально. Важливо, що є емоції, котрі не забуде і щоразу згадуватиме про тему голодомору з трепетом і жалем. Все можна забути, але не емоції, які народились у момент пізнання.
Пам’ятаю, як мене – дрібну школярку – бабуся брала з собою на подібні заходи та святкування, як я невпевнено, але щиро читала на сцені свої перші патріотичні вірші , як дідусь-історик розповідав правду про ті факти, котрі у підручнику були дуже скупими, як я вчилася співати з рідними українські народні пісні… Пам’ятаються ті моменти, бо сприймалися дитячою чистою душею з трепетом. І вже тоді, на сцені, на віче, серед сотень дорослих людей я почувалася потрібною, важливою і здатною щось змінити.
Так було якихось не повних 10 років тому, коли ми, студенти під час Помаранчевої революції ні про що інше й думати не сміли, тільки про завтра, яке можемо змінити саме ми. Цей максималізм і романтизм у прагненнях свободи був непосильним.
А вчора на Євромайдані я побачила інших студентів – лінивих і флегматичних, збайдужілих. Неприпустимо у такому віці бути байдужим і розчарованим, неможливо у такій ситуації бути легковажним і необізнаним, несвідомим, не…не…не.. І вина в тому їхніх батьків – втомлених і розчарованих, віддалених чи надміру зайнятих. Діти не відчувають своєї значимості та ролі у суспільстві. І це теж не припустимо.
Грається син, складає динозавра з конструктора, з вогняними стрілами на хвості. « Навіщо?» – питаю. «Він махне хвостом, розкидає стріли з вогнем по землі, сніг розтопиться і все знову буде рости, щоб люди мали що їсти! А потім махне у другий бік і кине стріли у тих поганих дядьків, і не буде їх більше, щоб із нами вони таке не зробили!».
Син зрозумів мої слова. Він знає, що робити, він вірить, що навіть зараз у свої неповні 5 років може щось змінити. Чому у це не віримо ми, дорослі свідомі люди?
