Марищук Тарас
26.11.1995; учасник АТО; майстер масажної терапії та інструктор жіночого здоров’я «Центр масажної терапії та загально-розслабляючого масажу». Поет, молодий юнак, в якого за спиною безліч відвіданих міст, строкова служба в армії, війна на сході, декілька літературних здобутків, участь у фестивалях «Тарас Бульба», «Холодний Яр» (2017р.) та інших. Переможні місця у різноманітних писемних конкурсах. Користувач абонементу ЦБ (вул. Короля Данила, 16), учасник багатьох бібліотечних заходів.
Народився у місті Бурштин. Навчався в м. Бурштині в ЗОШ №2, в Бурштинському торгівельно-економічному коледжі Київського Національного торгівельно-економічного університету за професією агент з туризму/адміністратор.
Веде свою публічну творчу сторінку в соціальній мережі, і набирає щораз більшої популярності. Мандрівник-автостопер, проїхав автостопом понад 40 тис. кілометрів.
Боже, не часто тебе щось прошу, але сьогодні той день, коли до тебе молюсь. Не за себе. Я якось сам розберусь. Там хлопці на сході, мою країну захищають і бережуть, під кулями ходять, патрони передають. Боже, за них, а не за себе прошу. Бережи їхню віру, як вони бережуть автомат, бережи їхні сили, як вони бережуть мирні міста. Боже, вбережи їхні сім’ї від втрат. Не за себе прошу. Прошу за солдат. *** Срібний хрестик сильно притиснувся до грудей, солдат повзе, ховаючи за спиною розтяжки і тротил, він повзе на вогонь не за славу чи гроші, а за дітей і щасливі жіночі очі. Йому би ще трохи сил і щоб прикрили з тилу. Більшого не треба. Попереду схил, а за ним рідна окупована земля. Позаду сотні хлопців мріють про мир і міцно до грудей притискають АК. Під ним українська трава – пахуча й жива. Попереду ворог, але для когось він і батько, і брат, для когось найдорожчий синок. Коли перед тобою смертельний вибір, солдат, не думай – натискай на курок. *** Небо, небо, я – земля. У мене тут війна. Хлопці копають окопи й могили, хлопці стріляють і вірять у твою небесну силу. Небо, забери птахів своїх, щоб вони не падали з криком, натомість лиши нам героїв, щоб батьки синів не плакали тихо. Забери вороння, забери звідси смерть. Небо, небо, я – земля. Я розтрощена вщент і переповнена тілами. Моїми річками тепер тече кров, моїми стежками несуть поранених хлопців. Небо, небо, я – земля. Я хочу миру, хочу покою. Небо, забери вороння. *** Тікай скільки хочеш, біжи допоки вистачить сил. Від себе, все одно, не втекти: і тобі поставлять хрести, і тебе відспівають. Головне, залишитись тим, за кого питимуть хворі колеги і самотні жінки. *** – За що ти, солдате, стоїш тут і кого захищаєш? На твоїй рідній землі залишились інваліди та пияки. Ти тут, певне, про це і не знаєш. Для них немає війни, у них нема автоматів, по них не стріляють із «градів» і сплять вони із своїми жінками. За що ти, солдате, стоїш тут і кого захищаєш? – За них стою і за їхніх дітей, стою до кінця, міцно притискаючи ніж до грудей. Кожна пісочниця, кожен дитячий сміх, кожна жіноча усмішка, кожне нове життя. Я своє готовий віддати за них. Готовий віддати і нічого не треба навзаєм. Ми, солдати, люди прості, дитячі фото біля грудей у кишені тримаєм, нам не потрібні золоті хороми, достатньо пам’яті та на могилі невеликий вінок. У всіх нас є єдине бажання – щоб побратими живими вернулись до своїх жінок. *** Немає куль, списали автомат, дали медаль, потім забрали назад. Немає втіхи, забрали море, зрадники втекли через східні кордони. Немає куль, затихли автомати, на посту мінус нуль, зриваю кільце з гранати. Я ходжу по квартирі. В кутку бюст Леніна. На підлозі розкидані якісь речі. Вікна зашторені. Я переступаю листки з текстами, чорні спортивні сумки, книги моїх друзів, книги по експлуатації автомобілів, книги по експлуатації двигунів внутрішнього згорання, фотографії військових командирів, фотографії зрадників, справжніх офіцерів, друзів. Дивуюсь: звідки у мене стільки друзів? Звідки у цій країні стільки зрадників? Де зараз військові командири? Що за шум за вікном? Вікно зашторене, щоб снайпер з даху сусіднього будинку не міг влучити мені прямо в шию. Де гранати? Гранати! Відкриваю сумку. Книги. Відкриваю іншу. Зброя і гранати. Беру в руку холодну і ребристу гранату. Зриваю запал. Гуркіт. Вони прийшли. Підіймаю праву руку з гранатою вгору. Спец призначенці в повному військовому обмундируванні забігають в кімнату. Застигають в дверях. Я не бачу їхніх лиць. Лише очі. Я не бачу страху у їхніх очах. Цікаво, а їм страшно? Мені ні. Шкода хлопців. Вони виконують наказ. Граната падає на підлогу. Прокидаюсь.
