Пошук
Архіви

Роман Дронюк

керівник народного
драматичного театру
«Сучасник» РПК
м. Городенка

НЕ ПЛАЧ, УКРАЇНО

Не плач, Україно! Не плач, ненько! Я знаю, не так тобі жаль на того москаля, як за своїх синів, що крадуть, брешуть і зраджують.

Не плач, моя калинова Україно! Я не знаю, чому на цей Богом благословенний край на хліб і пісню падає стільки горя й біди. Чомусь так є споконвіків. Мабуть, тому по всій Україні на обрію видніються кургани й високі могили. А в них, у них похована трагічна історія нашої землі. А в Дем’яновому Лазі, в Биківні і в Бабиному Яру сплять мученики. Мученики, яких замучив кат. Кат мого народу…

Він, отой кат, і зараз не змінився. Він просто став ще підступнішим і навчився ще витонченіше брехати, всьому світу брехати. Він просто підкупив ще більше новітніх юд і роздає срібняки. І охочих є багато. І вони готові розпинати тебе, Батьківщино.

Не плач, Україно! Зціпи зуби, адже ще є у тебе вірні сини й дочки! Ще не всі погинули через зрадників у генеральських погонах. Ще є Бог, а Він ліпше знає, як має бути і як буде.

Ти зціляєшся, Україно! А кожне зцілення – це біль. Та він мине, як усе минає.

Христос воскрес! І ти воскреснеш, Україно!

Воістину воскреснеш навіки!

 

СИДІР

Старий Сидір плакав, як дитина… І навіть не витирав сліз, що на його лиці розливалися зморшками, мов борознами, й капали на землю. Його стареча рука до хрускоту стискала ціпок. Та рука, що в сорокових тримала ППШ і не тряслася, коли стріляла в москалів. Видко, мало стріляла…

Вчора він поховав онука, його вбила москальська кулі десь під Дебальцевим….

Сидір рідко плаче, він твердий хлоп, як кремінь. Ніхто не видів, як він плаче, лиш цвинтар і хрест на могилі внука.

А плаче Сидір від безсилості, оплакує старість свою: слабі кости, сліпі очи, що вицвіли від років. Він розбив телевізор, щоб більше не дивитися, як гинуть діти і як зраджують генерали…

Плакав Сидір від немочі, що не годен іти стріляти тих москалів, тих новітних совітів, шо не може затулити собою тих дітей, про яких не дбають урядовці…

На цвинтарі тихо. Тут лежить його внук. А там, дальше, спочивають побратими, з якими Сидір бив клятих ординців. Вони вже давно в землі, а його ще Бог нащось тримає…

І дід грішив, і питався Бога: «Боже! Нащо ти забираєш молодих, сильних, а лишаєш таке старе одоробло, що не годне автомат у руках тримати?…Нащо?»

І плакав…

СТАЛЕВІ ВОЇНИ.

Їх лишилосі в селі троє, і всі жили по різних кутах, але сходилися чи не кожної неділі після Служби…

Сиділи в хаті під образами. Старі, сиві, сухі. Та в очах їх горів дивний вогонь, той вогонь лише смерть зможе згасити.

Говорив Сірий (він був найстарший між ними):

– Хлопці! Побратими! Лишилосі нас у селі троє. Чєс не стоїт на місци. Всіма нашими смерть засіяла цвинтарь і посходили хрести. Коби то мож вернути. Коби всі наші встали. Я певен, шо кожен захотів би ще раз умерти за Україну, за ідею…

Думав перед тим, як казати. Тихо стало, аж чути було, як потріскують суглоби старої хати…

– Прикро мені, браття, шо знов проклятий воріг паплюжит нашу землю. А ше прикріше, шо так багато боягузів ховаютсі по вертебах і півницєх від повісток. Молоді, здорові ховаютсі, коли кат чітує над краєм. Вдень ховаютсі, а вночи напиваютсі по барах і б’ютсі, як коні. Між собов б’ютсі…

Знов думав, тихо було.

– Кажут, шо погано вбирают, шо недобре годуют, шо холодно на фронті… А шо би вни казали, як ми в сорокових аж чорні були від тих бункерів, місіцєма сонці не виділи, тижніми голодні ходили, як пси… А вуши нас гризли, як упирі, а тифос косив гірше кулі. Нас свої люди від хатів гнали. Бо хто нас приймав, той Сибір будував, тайгу рубав, у тюрмі гнив. А скільки наших зірвалосі на репанках, шоби не датисі живим катови. А скілько навічно лишилосі у Воркуті, Колимі, в сибірах? То на кого ми мали би нарікати, на яку владу? Вони кажут: «Шо нам дала Україна, шоб за неї воювати?»… А шо вони дали Україні, га.?

Настала довга павза, аж горобці притихли на оборі…

– Та наша справа не вмерла. Бо з майданів зродилисі такі, як ми і видимо, шо є кому вмирати за Україну, боротисі до останнього набою, і його лишєти для себе, як ми лишєли, браття. Тєжко, тєжко дивитисі, як падає той цвіт на майданах і Донбасі. Як би нам, браття, вернути паров гонів літ назад, ми би прикрили тих бахурчиків собов. Та чєс позбиткувавсі над нами і таке старе ріщі вже нікому не потрібне… Але є Бог, і ми можемо молитисі. Поки ше годні чипіти на колінах, будемо молитисі до Него за Україну. І кожен місіць будемо віддавати по пів пенсії, шоби вбрати тих дітий, шо гинут за нас…

Старі встали, їх сухі тіла стали сталевими. І грізний клич вирвався з старечих грудей: Слава Україні!!! І навіть хата стала струнко…

 

Коментарі виключені.