Сорока Марія
КРИВАВИЙ ЛИПЕНЬ 14-ГО
есе
Спадали з розлогих галузок переспілі вишні… Наливались повні ягоди темно-рубінового кольору, як кров, що пролилась з молодих грудей наших новітніх героїв на донецьку землю. Липневої днини 14 –го року загинули три відчайдухи, безстрашні сміливці, яким в розквіті літ, сил, енергії, в розпалі юначих мрій обірвали крила…
Перша тривожна звістка про загибель нашого краянина Андрія Галая сколихнула всю округу. Ще не встигли отямитися городенківці від втрати Петра Безпалька – заступника командира взводу Спеціальної роти міліції УМВС, який разом із шістьма військовослужбовцями на чолі з генерал-майором Сергієм Кульчицьким 25 травня 2014 року загинули неподалік гори Карачун, внаслідок підбитого гелікоптера, що доставляв продукти і здійснював рейс ротації особового складу блокпосту, як тут нова біда, нове горе – загинув 20-річний солдат Збройних сил України 80-ї окремої аеромобільної бригади Галай Андрій з села Вікно. Загинув в час прориву ворожого оточення до Луганського аеропорту 21 липня. Взявши вогонь на себе, він надав можливість вивезти з оточення більше як 50 поранених десантників, в яких вже не було медикаментів. Юне серце Андрія ще не пізнало справжньої любові та сімейного щастя, та все ж – горіло палкою любов’ю до України, коли в розпал війни контрактником пішов боронити землю, свою Вітчизну, родину… Він мріяв про сім’ю, дітей, вільне й гідне життя… Був простим, звичайним, сільським хлопцем, який не знав високих слів. Він з того покоління, яке ніколи не рвало на собі вишиту сорочку, викрикуючи про любов до України , він просто любив її. «Орден за мужність» – це нагорода йому посмертно…
А далі… Далі через два дні помер від тяжкого поранення 23 липня біля села Нова Мар’ївка 30-річний Юрій Дутчак з Глушкова. Загинув під час супроводу вантажу для військових від кулі окупанта в зоні воєнних дій. Запам`яталось, як ще зразу ж після Майдану, він, як керівник «Правого сектору» в районі, разом з побратимами об’їздив район, проводив зустрічі з громадськими активістами сіл. Спілкувався з жителями. Випитував про настрої, сільські справи і що, дуже тоді здивувало – застерігав від різного роду провокацій, можливих терактів та злочинних підступів «сепаратів-кротів». Наче в воду дивився: вже через кілька днів по телевізору передавали тривожні вісті про диверсантів довкола границь окупованих територій. Він хотів жити, з вірою й правдою… На вічний спочинок прийняла Андрія рідна Вижницька земля на Буковині…
А після четвертої днині за Юрієм Дутчаком до Воїнів Світла долучився 22-річний Василь Білик з Городенки. На фронт пішов зразу ж після Майдану, який покликав молодого юнака з перших днів народних протестів. В книзі пам’яті загиблик воїнів АТО написано: «Український військовик, воїн батальйону територіальної оборони «Айдар». Загинув у ході війни на сході України… Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Похований в меморіальному сквері міста Івано-Франківська». У Василя залишилась 2-річна донька… Там, на фронті, в нього була кличка «Гуцул». Це псевдо перейшло до нього ще з Майдину. Тепло висловилась про нього його побратим по боротьбі з «Жіночої сотні Самооборони»: «Всі його звали «Гуцулом», а я кликала його Васильком за його величезні блакитні очі, як волошки в житі. Кому доводилось хоча б раз побачити, або поговорити з цією людиною – він назавжди залишав мітку в душі і пам’яті, він засліплював світлом щирості і теплоти, дуже любив життя, відчував справжніх людей, вмів говорити правду і відчував фальш…». Не раз мати благала повернутись додому, та він жартома відмахувався: «У мене псевдо –Гуцул. Який же з мене буде гуцул чи бандерівець, якщо я залишу хлопців і втечу? Не страхайся, не переживай, мамо, в мене є ангел-охоронець з броньованими крилами!»
Гарячим було літо 14-го… Тривожною виявилась і осінь… 22 вересня прийшла в край нова страшна звістка – вбито 19-річного Степана Стефурака. Розум не хотів приймати жахливу новину… Можливо, якась помилка? Хвилини ставали як дні, дні – як місяці… На превеликий жаль, це була правда… Гірка, болюча, невблаганна… Машина, на якій їхали бійці у розвідку до селища Піски під Донецьком потрапила під обстріл. Вони з’їхали з дороги в поле, але там машина підірвалась на міні, від вибуху Степан загинув… Красивий, життєрадісний, з щитом і автоматом він дивиться на нас… з граніту…
Всі вони були такими молодими:
Петру Безпальку – 34,
Андрію Галаю – 19,
Василю Білику – 22,
Юрію Дутчаку – 30,
Степану Стефураку – 19.
Вони йшли до неба, священну клятву державного Славня здійснивши: «Душу, тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду!»
Четвертий рік живе Україна з багаточисельними жертвами. Настав час, коли ми все більше задумуємось над гучним словосполученням: «Слава Україні! Героям слава!» Хто вони – герої 21 століття: Петрики, Васильки, Андрійки, Степанки…, які ціною свого життя заплатили за те, щоб ми жили, долюбили за них, дітей їх доколихали? Воїни світла…
Їхні світлі душі спливли у безсмертя, як голуби до неба, а імена вічним полум’ям зорітимуть, мов легендарна неопалима купина… Вічна їм пам’ять…
Нехай же вам, Герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
Де убієнний Ангелом стає,
Бо він – Герой, герої не вмирають!
