Пошук

Пендерецький Олег

заступник головного редактора

газети «Новини» м. Львів

 

ШКІДНИКИ

На правому березі Дністра окопався фріц. Виклав свій схрон великими річковими ринчаками, поверх насипав землі, затикав верболозом – йому все видно, а його – ні. Люфа крупнокаліберного скоростріла цілилася в широкий півторакілометровий простір протилежного берега ріки, на котрому виднілися вальковані будівлі села Тенетник, здебільшого накриті стріхою із житньої соломи. Ящик кулеметних патронів виблискував латунню на палючому сонці в полудень наприкінці літа 1944 року. Кулі чекали, щоб омертвляти живі людські тіла. Вояка Рейху спостерігав у бінокль за рухом супротивника на лівому березі.

Війна…

Смерть править свій бал.

Совєтські військові мали вигляд вічно голодних, бездумних, заляканих, мов звір’ята в чужих кущах. Назбирали майже з півсвіта чабанів і гречкосіїв, козопасів і бавовнярів, свинарів і вуглекопів, оленярів і рудників та й відправили добивати фріца – майже три десятки на одного – за законами орди.

Сонечко сягнуло зеніту й поглядало на людські створіння, які комашнею метушилися поміж кущами на березі розлогого Дністра, що віковічно котив хвилі до Чорного моря. В лозах примружено дрімали в цю пору соловейки, допоки не звертали уваги на прийшлих войовничих зайд на березі їхньої ріки. Сонно гойдалися на хвилях декілька рибальських човнів, що поскрипували, коли терлися боками. Лише дві сороки злетіли з груші-дички та й наробили галасу.

«О, рус ще не скоро почне атаку зі своїми вояками-азіатами. Я ще раз встигну через брід ріки до того бауера, що крайня хата, он від мене за сотню кроків, вип’ю ще подільського шнапсу, візьму харчів на дорогу для відступу», – подумав фріц і пішов у брід, що був неподалік від його позиції.

– Матка, млєка, яйка, шнапсу, а решта запакуй на дорогу, – сказав із притиском, як увійшов у хатину.

Газда ще з півгодини спостерігав через відчинене вікно на схід, де совіти копошилися в кущах під скелею, окопувалися ніби до оборони, потім сказав до фріца, який навпроти стола-скрині випив ще гранчатий келех аж синюватої житньої самогонки та поїдав відварене з часничком сальце із домашнім, випеченим на подолі печі житнім свіжим хлібом:

– Певне, будуть братися до переправи, – кивнув головою на схід.

– Я, я, зер гут. Іх геген. – Фріц піднявся, витер хустинкою спітніле обличчя, потім руки, позбирав свою дрібну зброю та амуніцію і, переступаючи через високий дубовий поріг хатини, на мить зупинився. Загадково усміхнувшись, сказав: –« данке», – й пішов знову в брід.

– Давай, Ганнусю, поки непрохані гості – а ми пам’ятаємо, як предки переказували, що такі гості гірші татарина, – ще не на порозі, хоч ми цих зайд знаємо добре ще з 39-го, – позаховуймо рештки, що ще можна, в заначки на чорну годину, бо всіх завойовників не нагодуємо… Самим би якось вижити в ці страшні й непевні часи… Ще світ такого не видів, щоб від одної бджілки-трудівниці десять трутнів жерли.

Згодом зав’язався бій – не бій, а односторонній розстріл німецьким окупантом совєцьких зайд, які форсували ріку. Влучні короткі черги смертоносного свинцю зі скоростріла фріца попадали в груди чи в голови червоноармійців, змушуючи тіла пропадати в хвилях Дністра. Лише червоні бульки виринали на плесо, фарбуючи воду кров’ю людською, наче земля вивергала палаючу магму під азіатські матюки, прокльони та передсмертні зойки.

За півгодини все закінчилося.

Командир совєтського загону вийшов із сховку, звідки репетував: «Вперед, а то розстріляю!», – і під дулом автомата відправляв у ріку на вірну смерть своїх солдатів, – поглянув на фріцову спину, що маячила правим берегом ріки вверх проти течії, та сам пішов у штаб доповідати про «геройський» бій, у котрому заледве залишився живим, знищуючи групу (одного, який і так залишився живим) противника, але завдання виконав – бойова точка ліквідована…

… А скільки життів занапастив, душогуб! Справжній шкідник. Чи не на ворога працював, проливаючи людську кров, як водицю? А сам? – Такий не тоне… Та чи отримає отой командир справедливий суд як від людей, так і від Бога? Не знати, не знати… А за його кривавими ділами заплаче мати не одна…

…Наступного дня фріц влаштував собі «бойову точку» на дзвіниці церкви в селі Цвітовій, звідки більше кілометра було видно всі дороги й доріженьки, котрими мусіли наступати совєти в напрямку Стрия. Він смакував ранні грушки-спасівки, кидав качани-недоїдки вниз, на що зліталися великі, аж сині мухи й оси та й собі насолоджувалися поживою, – і споглядав на битий шлях.

Того дня відправи в церкві не було, то й ворог сам собі господарював у Божій обителі. Але його все ж запримітив голова церковного братства – майже сімдесятилітній кульгавий Панько, якому ще в Першу світову на горі Маківці москальський осколок від снаряду наробив лиха із правою ногою, що й зараз через своє шкутильгання на будь-що не знадобився в Українській Повстанській Армії, то й газдував, як міг, пильнував Божого храму. Він у цю погідну днину на луках понад Дністром перевертав покоси отави й із тривогою споглядав на схід на сільську дорогу. «Вже п’ять діб минуло, як відступили на захід колони європейців-німців, а лише вчора було чути приблизно півгодинну стрілянину десь у районі сіл Тенетник і Мартинова. Отож не сьогодні-завтра мають набігти совєтські воєнні. Що б там не було далі, та отава не жде, бо худібка зимою спитає: що маєш, газдо, за драбини покласти, коли молочка хочеш? Лише вберегти б її, годувальницю, в якійсь терновій дебрі від лихих очей зайд-завойовників»…. – Так роздумуючи, Панько поглянув на церкву і … що це?!

Дерев’яна брама храмового подвір’я навскіс відчинена, а на горі дзвіниці хтось самочинно господарює.

«Вандали!»… – викрикнув і приглушив у собі обурення, бо аж такого галицький газда вже витерпіти не міг, щоб ворог ще й вільно оскверняв Божу обитель! Він вправно взяв вила до правиці, підійшов непомітно до дзвінниці, уважно, щоб сходи не рипіли, підійнявся краєчком біля широких дубових полудрабків до виходу на площадку дзвона, де німець шамкав спасівками.

Ще мить, і тризубцеві вила встромилися під жирні лопатки фріца, як у масло, вилізли назовні із грудей, по гострих кінцях котрих скрапувала на дерев’яне підвіконня кров ворожа, наче окроплювала Панькову волю, але – був певним – не добавляла йому гріхів. Він видихнув із полегшенням, на якусь мить присів на сходах від неприємного відчуття: наче через розум перепустив усю сценку розправи над фріцом, коли вила проривали людську (хай і ворожу) шкіру, як прослизнули повз ребра та хребці, протаранили легені та слизьке серце, що хаотично й миттєво вихлюпнуло в грудну клітку й назовні через проштрикнуті отвори аж пінисту, масну, червону, запечену кров із тіла, що обвисло на віконці. Враз підвівся рішуче й проказав:

– З одними зайдами покінчено.

Зібрав фашистську зброю та амуніцію і загорнув усе в шинелю фріца та й подався поспіхом до своєї криївки-схрону неподалік від дебрі наприкінці саду, що довгими двома рядами яблунь та вишень упирався в ліс. Замаскував нажиток, взувся в майже нові юхтові чоботи, прибрав власні сліди, оглянувся чи кого де не запримітить і пошкутильгав загородами знову до сіножаті, притримуючи за поясом німецького пістоля з набоями, накритого зверху товстою лляною сорочкою. Почав складати вже другу копицю отави й кидав оком раз-по-раз на схід.

При дорозі на старій груші голосно скрекотали дві сороки, сповіщаючи про прихід нових зайд. Ці йшли навалою, ордою, як і їхні предки понад півтисячі років тому. Та раптом побачили на околиці села чоловіка, який спокійно громадив отаву, підбігли декілька й почали допитуватися:

–                       Нємци в сєлє єсть?

– Та нема. Вже з тиждень, як закурилось за ними.

– Нє врйош, бандьора, а то сєйчас провєрім?! – гаркнув той самий лейтенант, який у Тенетниках угробив учора загін солдатів.

– Та віра в мене православна назавжди, бо я маю право славити Бога так, як заповідав усім русинам Володимир Великий! (спершу зрозумів, що його про християнську віру запитали) – гордо промовив Панько й аж виструнчився на обох, підпираючись вилами, й додав: – А у військо Бандери мене не взяли – калікою вважають… Там усі хлопці мусять бути здоровими й тілом, і душею! – чомусь зірвалося це впевнене висловлювання з язика, і не шкодував за сказаним, а ніби гордився тим.

– Он єщо Бандьору нам славіт? Унічтожіть врага! – закомандував червоний лейтенант і додав: – Пусть сгоріт жівйом на собствєнном сєнє!

Взялися двоє до Панька, а той витягнув трофейного браунінга і вистрілив в офіцера, потім – у тих двох, які намагалися його спалити живцем, потім розстрілював інших азіатів-завойовників, чим раз більше усміхаючись, викрикував:

– І вас, загарбників, на моїй землі шляк трафить!..

Не відчув Панько ні того, що його розстріляли, ні того, як на його ж отаві його й спалили, але за содіяне на рідній землі душа чистою відлітала в засвіти й не мала жодної гризоти, бо помирав, захищаючи й Церкву й рідну Україну.

Побачили великий дим і полум’я у надвечірню пору вояки УПА аж у Чорному лісі; на цей знак згуртувалися до бою, щоб помститися всім ворогам за багатолітні нелюдські кривди, що чинили народові, плюндруючи українську святу землю. Згадаймо одвічну істину, яку свято берегли наші предки: «Хто прийде на нашу землю з мечем – від нього й загине!»

 

Коментарі виключені.