Перельотіна Лілія
ЕСЕ
Травень пружно гнав до сонця буйну зелень. Вкривалися білим цвітом сади. Біла заметіль пелюсток крутилася у швидкому танку. Запаморочливе пахли китиці бузку, мініатюрні чашечки конвалій, різнокольорові тюльпани.
Розлягалися навколо пташині пісні. Щодень на світанку птахи голосним співом вітали новий день, звеселяючи і людей і природу.
Саме в такий прекрасний час ми вшановуємо величну,святу,одержиму жінку – матір, берегиню роду, яка приводить на світ нове життя. Перед матір’ю схиляють голови королі, президенти, олігархи і прості смертні.
Наш геній Тарас Шевченко писав: «Нічого кращого немає, як тая матір молодая з своїм дитяточком малим».
Дійсно, людство ще не вигадало щасливішої миті ніж та, коли матір схиляється над колискою своєї дитини. Здається, Божа благодать тоді спадає на землю. Ростуть сини, а з ними – надії і тривоги. Якою буде їхня доля?
Кожного ранку, простуючи до школи, мимоволі зупиняю погляд на меморіальній дошці, на фасаді школи, яка встановлена на честь героя АТО, нашого односельчанина, Володимира Данилюка, що впав на полі бою, захищаючи рідний край. Йому було лише 23.
Часто бачу невисоку тендітну жінку з сумно похиленою головою, яку покриває чорна хустина. Вона стоїть перед барельєфом сина, губи щось шепочуть, а по обличчі котяться сльози. Невідомо – молиться чи розмовляє з сином. Знаю лише одне – не дорікає за те, що став воїном, піднявся на захист Вітчизни. Бо наша земля споконвіку народжувала героїв, солдатів, захисників. Не кожен з них вертався до рідного дому, бо лилася молода гаряча кров, аби жили живі, аби не вмирали матері.
Мати стоїть перед сином, в руці тремтить пишна гілочка бузку, бо Володя дуже любив розквітлий бузок.
А в пам’яті зринають картини: ось білоголове хлоп’я вузликом котиться по стежці назустріч мамі, яка повертається з роботи. А тут вона, міцно стискаючи сина за руку, а в другій – портфелик, веде сина до школи. А в неділю чи свято, у барвистій вишиванці – до церкви.
Ледь вловима тінь посмішки торкнулася губів, коли згадала, як часто сусіди хвалили Володимира за те, що з самого малечку завжди чемно вітався. Снують згадки одна за одною, жінка губиться в думках: чи все дала синові, що мала дати, чи добру долю вимолила в Бога?
Посріблене сивиною волосся вибивається з-під хустки – посивіла в ту ніч, коли одержала звістку про смерть сина. Було кілька пекельних днів і ночей: чекали, коли привезуть тіло сина додому.
Що думається їй в годину смутку, цій сільській босоногій Ярославні? Молиться за свого сина і за інших дітей, які ще воюють, аби живими повернулися додому, бо їх чекають матері.
В таку хвилину хочеться впасти перед нею на коліна, подякувати за її материнство, за те, що народила і виховала героя, за щоденну працю, за недоспані ночі,за колискову пісню, за те, що вона – Мати.
Люди! Схиляймо голови перед постаттю матері, бо немає в світі більшого покликання, ніж стати матір’ю. Світ існуватиме до того часу, допоки житимуть вони. Оберігаймо, захищаймо, говорімо їм добрі слова, вклоняймося низько до землі тим, що покликані на цьому світі давати життя. Матері не вимагають від нас нічого. А наша вдячність – єдине, що можемо їм дати.
