Фахівцю бібліосервісу

«МАМО»

Пробачте, мамо, я не гідний син,

Та смерті скорої я не хотів нікому,

Простіть мене, що сам пішов на згин,

І більше не повернуся додому.

Я справді не хотів, щоб ви страждали,

Хотів, щоб була вільна Україна.

Допустити я не міг, щоб злі вандали,

Нас змусили ставати на коліна.

Та ви не плачте, я тут не один,

Багато нас, що Богу душу дали.

Солдати, лікар, навіть командир,

Ми собою гранати накривали.

Частинка вас зі мною завжди, мам,

Поліг я в вами вишитій сорочці,

Ви передайте, рідна, моїм двом синам,

І моїй маленькій синьоокій дочці.

Мають чим пишатись мої діти,

Їхня гордість – я і побратими,

І коли розквітнуть жовті квіти,

Що садив я біля свого тину.

Зірвіте їх у пишнії букети,

І понесіть один на ту могилу,

Тій, що була моїм амулетом,

Допоки не віддала Богу силу.

Не бійтесь, діти, є у вас бабуся.

А донечка шепоче вся в сльозах:

«Мамо, татку а я і не боюся,

Я знаю, що ви є… На небесах».

Пробачте, мамо, я не гідний син,

Бо сиротами стали мої діти,

Як сумно стане, гляньте поза тин.

Про мене нагадають жовті квіти.

Коментарі виключені.