Шекеряк Яна Василівна
УКРАЇНО
Україно моя,
Підіймайся з колін!
Не дай ранам отим
Правду й волю зламати.
Україно моя,
Скільки ж тих поколінь,
Що благословенно тебе
Кликали словом «мати»?
Скільки раз ти злітала,
Вище хмар, в небеса,
Скільки раз ти долала
Ворогів, силу й свободу несла.
Скільки падала ти
З висоти – і до долу,
І за крок до мети
Хіба втрачала ти волю?
Україно моя, чом сумуєш тепер
Чом болить та роз`ятрена рана,
Чому плаче душа та хіба він помер,
Дух свободи, що закутим не стане?
Україно моя, твої дочки й сини
Не упали, живі, не зламались
Так, тепер знову є вороги,
Що уже до порогу дістались…
Та хіба віддамо їм ту землю святу,
Що зростила і вчила кохати,
Та хіба продамо ту любов золоту,
Що з піснями дарувала нам мати.
Ми не здалися, і ніколи
Не впадемо від куль ворогів,
У нас попереду – щаслива доля
Перед нами – безліч світлих шляхів.
Україно моя, щиро прошу тебе,
Ти пробач, що так довго ми спали,
Що лише отепер, посеред тих вогнів,
До бою, за правду ми стали.
Душа народу – жива,
І ми боротись готові
За щасливе твоє майбуття.
У нас є у що вірити, за що дякувать долі,
І за що покласти життя.
Україно моя, піднімайся з колін
Не дай ранам отим, правду й волю зламати,
Щоби діти іще багатьох поколінь
Називали тебе словом «Мати»!
СПОВІДЬ
Пробач мені, моя кохана,
За сльози й усмішку гірку,
За ті, розтерзані вже рани
За розбиту мрію золоту…
Пробач, що руки у крові
І зрозумій – інакше я не міг.
Десь там, напевно, угорі
Мені пробачать оцей гріх.
Війна – це не малюнки у книжках,
Й не пафосні слова міністрів…
Вона там, де підкрадається тихо страх,
Де лунають постріли, відбираючи надію.
І там, де світло у серцях
Допомагає до краю не зламатись.
Та щоб швидко не настав крах
Не можу я таким же залишатись…
Пробач, я убивав,
Щоб тисячі не погубити.
Я знав на що я йшов, я знав,
Та по іншому не міг вчинити…
Пробач за рану,
Що тепер у серці я тримаю,
За хвилю обману,
Що смерть, яка вже на воротах, таю
Пробач, що так багато не сказав,
Як я люблю, і як чекаю
Пробач, що битву за життя програв,
Що не зумів, що йду до раю…
Я не хотів тебе самою залишати
І, знаєш, все-таки боюсь,
Та ти не дай себе зламати
Пробач, що я не повернусь.
ДВІ ДОРОГИ
В хаті ,у одній родині
Людей нині багато.
Всі зібрались на гостину –
У них нині свято.
Старшого сина проводжають
В далеку дорогу,
Щоб не було на путі
Суму і тривоги.
«Миколо,– говорить до нього
Молодший із роду –
Ось тепер, скажу я, маєш
Ти справжню свободу.
До Росії їдеш брате,
Будеш заробляти,
Але ви там не забувайте
Вкраїну згадати.
Не забувай, чий ти син,
Та й хто твоя мати.
Бо лише на Батьківщині
Щастя може мати.”
«Хоч вони народ-сусіди,
Перший відповідає,
Але чиї ми є діти –
Це я добре знаю.
Україну, мою неньку
Буду пам′ятати,
І ніколи я,Остапе, не забуду
Коли час додому повертати.”
І на цьому обнялися
Два вкраїнських брата,
І на цьому розпрощались,
І пішов із хати
Син, брат, внук…
Але не прощались –
Скоро побачитись,
Вони сподівались.
Рік пройшов, минає другий,
Третій наступає,
Та від Миколи звісточки
Сім′я все чекає.
А тим часом на Вкраїні
Стріляють гармати
І за волю, за свободу
Потрібно вставати.
Зібравсь Остап у дорогу,
Каже: «Мамо, тату,
Я за свою Україну
Іду воювати».
Заплакали старі батьки,
Але вони знають,
Що захищати наші землі
Вкраїнські сини мають.
І от уже півроку
Ніхто про хлопця не чує
Спочатку була підготовка
А тепер – воює.
І от знов вони у полі,
Там – війська ворожі
Знає Остап, що буде
Битись, доки зможе.
Та ось раптом – вибух
Взрив, усюди дим
І ніхто не бачить,
Що діється з ним.
Біль пекуча, і провал…
Тай ніхто не знає
Скільки він там лежав,
Чи ще серце має.
«Де я… що тут було…
Чому нікого немає?”
Остап знову усе чує,
Й очі відкриває –
Гранати зірвались –
І нема нікого –
Ні ворожих бійців,
Ні товариша свого.
Та ось, метрів, може, десять
Від нього справа
Ворожий бієць зводиться
Зі зброєю в балаклаві.
Остап дивиться на нього –
Наче хтось знайомий
Чи то очі, чи хода –
Все «своє» у ньому.
І от раптом він
Знімає балаклаву…
Остап закляк – впізнав
Лице те, ту поставу
«Миколо,брате, ти…»
І раптом замовчав,
Бо у рідному обличчі
Погляд вовчий вбачав.
Ні, це не той Микола,
З яким вони прощались,
В серці якого Україна жила,
З яким зустрітись сподівались.
Змінився, омоскалився.
Тепер немов чужинець:
І землю ту, залишив всю.
В якій колись родився.
«О ,брате, то ти сечас
Бандеровец, фашист
Не знал, что брат родной
Теперь националист?».
«Та як ти можеш, ти
Хіба забув слова ті,
Україну. Батьківщину
Завжди оберігати?»
«Я ето й делаю сейчас,
Од амереканской хунти
Защищаю свой народ
Тебя, братец глупий».
«Та ким ти став, на себе подивись,
Тут неньки нашої синів
Такі, як ти, вбивають
Змінивсь ти, знавіснів
Невже за свого путіна
Й за пастку «Русский мир»
Ти б мене, свого рідного
Брата убив?»
«Уб′ю, а потаму,
Что ти не панимаєш,
Что росияни-братья,
Із-за сєбя страдаєш.
***
Стоять брати два,
І мовчать, не знає наш Остап
Чому росія стала мила,
Чому змінився брат.
Чому через цю пропаганду
Батько йде на сина.
Чому не вгомониться
Путін, ця скотина.
Ось так, був патріотом
Любив свою сім′ю,
Поїхав у Росію –
Став братом москалю.
Ось так і йдуть
Проти своїх воювати,
Батько йде на сина
І ридає мати.
Стоять брати два
Ні кроку назад,
І в кожного в руках
Смертоносний автомат.
Стоять брати два –
Розійшлися дороги,
Що буде так, не думав
Остап наш ніколи.
Колись рідними були,
Любили Україну
Але прокляттям стала
Московська чужина…
…Вечір поволі накочувався
І сонця круг уже сідав,
І в тиші тій, громом віддався
Один лиш постріл, пролунав…
