Лановенко Катерина
ПЕКЕЛЬНИЙ ЛИСТ
Цей ранок видався дуже холодним і похмурим. За вікнами пролітали лапаті і пухнасті сніжинки. Повна, мов з вати, хмара щедро сипала ними на похмуру Москву. Місто було настільки сіре і пригнічене, що ніхто б у світі зараз не наважився назвати його Москвою – культурною столицею. Лише Вавилон… Лише таке ймення можна було б дати йому. Будинки наче зреклися усього на світі і посіріли. Усі. Навіть ті, що раніше грали усіма знаними барвами. Від вивісок магазинів, від бруківки, від ліхтарів – від усього віяло холодом. Але то не той холод, яким огортає зима матір-землю, щоб менша сестра весна збудила її відновленою. Ні. То холод байдужості до усього світу і усього, що в ньому є. На вулицях було мало людей. І усі вони були похмурими за місто, в якому мешкали. Здається, що єдиними, хто не втратив своїх барв у цьому сірому місті були сніжинки. Та це лише так здавалося. Щойно білі пластівці торкалися землі, бруківки чи асфальту – вони ставали сірими і зливалися з оточенням, як хамелеони.
І лише єдина будівля з усього міста, наче не підпускала до себе сіризну. А була вона чорною. Наче полита з неба смолою та нафтою. І та будівля, певно, дуже пишалася з того, що вона благородного чорного кольору, а не мишачо-сірого. І в той час, як інші ледь не вили, покриті апатією – ця гордо тяглася шпилем до самого неба. А на шпилі майорів трьохколірний прапор. Та його кольори так вилиняли і зблідли, що синій став сірим, червоний перетворився на колір брудної іржі, а білий і взагалі зник. Наче засоромився, що його брудного хтось побачить. А приміщення з середини було повною протилежністю зовнішнього світу. Стіни були такими блискучими, наче їх обсипали діамантами, підлога була застелена червоними шовковими килимами, а зі стелі звисала масивна люстра, обвішана силою-силенною блискучих круглих скелець. І кожне скельце сяяло так яскраво блакитним чи зеленим кольором, що без темних окулярів важко було на них і дивитися. А серед кімнати сяяв білий, як із крейди, трон. Був він цілковито зроблений з слонової кістки, а на ньому вирізьблені такі слова: «царь», «король», «император», «владыка», «господь». А вище усього, на спинці, біля самого місця, куди впирається голова власника трону було вирізьблено: «Путин». І надпис той був червоним.
Враз двері, що були саме навпроти трону, відчинилися і в кімнату, чи вже краще сказати, в тронну залу увійшов він. Путін. А був він у дуже гарному настрої і посміхався в усі свої паршиві 32 зуби. Одяг був на ньому звичайний: костюм, краватка, черевики, що, певно, коштують дорожче, ніж коштує операція з видалення ракової пухлини. А от голову «Владимира Владимировича» увінчувала корона. То була незвичайна корона. Вона чимось нагадувала переплетені між собою відрубані людські руки. Руки ті були із чистого золота, а замість нігтя, на кожному пальці були вставлені рубіни та сапфіри.
Путін зачинив за собою міцні дубові двері і гордою ходою пройшовся червоною доріжкою до свого трону. В руці він мнув конверт. Невеликий жовтий конвертик. Без марки, без жодного напису на собі. Владимир усівся зручно на троні, закинув, як грайлива повія, ногу на ногу, поправив на голові корону і заходився розпечатувати конверт. Його здивувало те, що на конверті не було зазначено адреси відправника, але слово «Императору», що зазначало, кому цей лист адресований, змусило Путіна гордо задерти носа. Та через кілька секунд він схаменувся, бо через таке положення голови корона почала падати. Владимир похапцем вийняв з конверта листа і оглянув його. Папірець брудно-жовтий, краї зім’яті, а пахнув той папір так гидко, наче у конверті до того, як в нього вклали лист, здох щур.
- Какой ужас! – закричав Путін і кинув лист на підлогу.
- Скорее уберите этот лист бумаги, еще испортит мне ковер! И запах в комнате!
Чоловік горлав, сподіваючись, що на його голос збіжаться люди, тобто його прислуги, і заберуть з очей огидний предмет. Та ніхто не прийшов. Навіть після п’яти хвилин горлань до тронної зали ніхто не поспішав. Путін, не на жарт розізлившись, вирішив сам знайти прислуг, наказати їм викинути листа, а опісля і звільнити за непослух. Він зіскочив з трону, підтримуючи рукою корону, щоб не впала, та рушив до дверей. На килимі він копнув ногою огидний лист і тут же завмер. З листа на підлогу упала чорна крапля. Путін зблід з лиця і тремтячою рукою підійняв з підлоги папірець. Заходився ще раз оглядати його. І, на диво для Владимира, тепер це вже був не просто папірець. Тепер на ньому чорним чорнилом щось писало. Путін сів. Сів просто таки на червоний килим і почав про себе читати: «Здоровенькі були, Володимире Володимировичу! Ох же ж і гарно ви виглядаєте! Ох же ж і личить вам ця синя краватка!». Путін здригнувся. Не так від того, що в листі нізвідки з’явилися слова, не так від того, що лист був написаний українською мовою, і він, Путін розумів кожне слово. Ні! Від того, що в листі абсолютно точно було вказаний колір його краватки!.
- Но как?! – закричав Владимирович.
Його очі налилися кров’ю і він продовжив читати: «Ох і гарний же смак у вас на краватки! І колір який гарний! Точнісінько як очки у моєї Наталочки. Та що це я, ви ж і самі можете зараз побачити їх! А підійміть лише голову!». Путін скривився і обережно, щоб не упала корона, звів погляд на стелю. З неї звисала люстра з різнобарвними скельцями. Путін примружив очі і ледь не зомлів. Ніякі то не скельця. На нього з лампи дивилися очі! Справжні людські очі, зачеплені на грубі дроти і підвішені до стелі. Владимир опустив погляд і почав нервово дихати.
- Нет… не отведу больше взгляд, пока не дочитаю!
І давши обіцянку самому собі, продовжив читати: «Ох і красні ті очка у Наталочки! Хороша ж була дівчина, а добра яка! Скільки поранених вона при мені тими очками бачила, а скільки слізок вона тими очима виплакала. Тепер то її слізоньки ваші стіни вкривають, тому то вони так блистять. А раніше її слізоньки рани мої омивали. Хороша була дівчина, поки її осколком у Києві не спотворило. Та зараз не про це мова йтиме. Дозвольте, шановний «імператоре», для початку «представитися». Бо ж не гоже, що я ваше ймення знаю, а ви моє ні. Та от з цим біда буде. Знаю, що за життя мене Валєрою звали, а от як помирав – бандерівцем нарекли. А от зараз, я побіля Святого Петра молоко «хлебчу» та й не знаю, як мене на землі зовуть. Чи героєм, чи зрадником? Та думаю, що дурнем. Бо ж хіба мудрий пішов би на вірну смерть заради своєї країни? А? Владимире Владимировичу? А як же мені тут хороше.. Так добре лише біля матінки буває, коли до її серденька горнешся, чи коли кохану дівчину цілуєш. А з якими людьми я тут познайомився! Ось коли ви, Владимировичу снідали – ми з Тарасом Григоровичем про любов розмовляли, а коли ви черевики свої взували, – ми з Іваном Петровичем за чаркою його та мою Наталку обговорювали. Та краще всього мені з Петлюрою бесіда велася. Ох скільки ж він різних бувальщин мені повідав. Вам, певно, теж кожен день бувальщини розповідають? Як у світі хороше? Як вас люблять усі? Як в честь вас міста називають? Гарні байки, що тут скажеш! А знаєте, як тут у нас красно! От у вас під п’ятою точкою що? Килим червоний, кров’ю бандерівців облитий? А у нас під ногами – трава зелена, плоди на деревах достигають, сонце сяє, як на Трійцю. А у садку, під вишенькою все Леся сидить. Сидить, плаче від щастя та до Творця вірші складає. Дякує, що в цьому світі її кісточки не болять. А як заведе разом з Вовчком пісню… То аж Петро ключі впустить, аплодуючи. Ви, царю, не дивуйтеся, не гнівайтеся, що я вам так вбого Едем описую, бо ж не хватить слів мені – Валєрі-двійочнику, щоб ту всю красу описати. Та знаєте, як у нас у Львові казали, як я ще земну траву топтав? Добре там, де нас немає!». От і нам тут добре, бо вас тут немає. Та не хвилюйтеся ви так. Вас ми тут не побачимо ніколи! А я от знаєте, що почув від Гавриїла, коли ви по обіді до вітру ходили? Казав мені, що Люцифер нового казана наказав вилити. «З чистого золота, – каже –, бо ж як Владимир до нас прибуде, не в чорному казані ж його купати? Хай смола і чорна, а казан золотий зробимо! «А сам то й дні, години… та що там! Секунди рахує, коли ви в його царство врочисто увійдете. А що б там не було, живіть ще. бо такого біса, як ви, ще й пекло не бачило. А про вас в Едемі часто згадують. Бо ж завдяки вам, собачий же ви сину, сюди кожного дня стільки молодих хлопців потрапляє! Легіні, парубки, орлята! Їм би ще жити і жити! Та як можна, якщо Владимир інакше вирішив. То нехай вже воля ваша, а вас не я судитиму, а Той, під ким ви ходите і ким себе уявляєте. Що ж, радий був би ще з вами мову вести, та не в моїх це силах,бо ж пишу я вам рукою простої бойківської дівки Катрі. А своєю не пишу, бо моєю рукою зараз ваша корона увінчана, а кісточками моїми ваш трон оздоблений. Бувайте здорові.
Бандерівець Валєра.
Прочитавши ці останні слова, Путін мимоволі глянув по сторонах. І здалося йому, що стіни слізьми литі, от-от розчавлять його, мов таргана. А за секунду записи, що були на смердючому листку паперу, зникли. Зник і конверт. А залишився лише сморід. Та смердів не шматок паперу. Владимир повів носом у повітрі. Зняв з голови свою корону і вжахнувся. Золота корона перетворилася у справжній вінок, сплетений з людських рук. І всі ті руки потягнулися до обличчя Путіна з наміром вирвати йому очі. Президент кинув вінок у кут кімнати. Корона з дзенькотом покотилася, і, ударившись об стіну, розбилася на маленькі золоті шматочки.
До кімнати увірвалися двоє людей, очевидно слуги.
– Что тут произошло?
– Господин, с вами все хорошо?
– Кто разбил вашу корону?
– Почему вы на полу?
– Вам плохо?
Слуги підняли Путіна за руки і засипали питаннями. А в голові у Путіна крутилися лише два слова «Бандерівець Валєра»…
Ранок видався дуже холодним і похмурим. За вікнами пролітали лапаті та пухнасті сніжинки. Повна, мов ватяна, хмара щедро сипала ними на славетний Львів. Та не раділо місто Лева першому снігові… Усе місто поринуло у скорботу за месником Валєрою, що мужньо віддав життя своє за світле небо над славетним Львовом та над осиротілою матір’ю-Україною…
А вночі Валєра приснився мені – бойківській дівці і продиктував цього листа.
