Пошук

Латик Вікторія

учениця 11 класу
Болехівської ЗОШ І-ІІІ ст. № 2

ПТАХИ ПРИЛЕТІЛИ

Мене завжди вабив політ птахів. Їх переможний клич у небі.

Вона прийшла тихо, не питаючи дозволу у старої зими. Постукала у кожне віконце, сповіщаючи про початок чогось нового та по-справжньому прекрасного. Промайнула легкою тінню над полями, садами. Посміхнулася привітного весняного ранку, розфарбовуючи все довкруги у біло-рожеві кольори. Блукала вночі знайомими шляхами, не впізнаючи рідну землю, поховану під холодним шаром снігу та льоду. Там, де ступала її ніжка, зникало іскристе срібло. Коли втомилась, присіла під осиротілим деревом і розгубила зі своїх розкішних кіс тендітні прикраси, що розсипалися зеленим килимом трави, вимальовуючи на ньому досі небачені візерунки. П’янкий серпанок окутав її володіння. Тут не було місця печальній тиші й смутку. Тут не було місця лютому морозу ні на вулицях, ні в людських душах.

…Очі схвильовано шукають щось у височині. Чи прилетять?

– Пам’ятаєш, скільки гостей минулого року завітало до наших годівниць?

Не одразу відводжу погляд. Чоловічий голос лунає ніби звідкись здалека. Вся увага зосереджена на одному, все єство тягнеться туди, вгору. Чи прилетять? Здригаюсь від звуку якоїсь птахи неподалік. Той звук розноситься свіжим пахучим вітром, губиться в листі і, зрештою, там затихає. Мені вчуваються якісь казкові мелодії, що їх, напевно, награє на своєму чудернацькому інструменті сама весна.

Бабуся каже, що весна – то юна дівчина, що ще нікому не вдалося вгледіти її, але кожен може відчути її прихід у клекотінні вод, струмочків, озер, у первоцвітах, які сміливо прориваються на волю, назустріч світлу, у поступовому пробудженні з міцного сну природи. Твердить, що чарівницю завжди можна знайти в собі. І я вірю. Бо не раз там, де розмірено б’ється серце, озивається магічний шум весняного дня.

– Скоро сад наповниться запахом бузку. Тобі ж подобається бузок? А ще тюльпани, конвалії, гіацинти, нарциси, фіалки, кульбаби. Набубнявілі бруньки, що згодом обов’язково милуватимуть око прекрасним цвітом. Великий, щедрий, золотий диск у синяві неба. Трепет, благоговіння перед святом весни, де тріумфує життя.

Мені подобається вриватися в лоно лісу і завмирати перед його величчю. Подобається скидати з себе важкий одяг і насолоджуватися легкістю, пити її, вдихати, п’яніти. Я найбільше люблю людей у цю пору. Вони інші, поводяться інакше, усміхаються наче щиріше. І мені також нестримно хочеться усміхатися.

Подобається обхоплювати руками дерева, пильно вслухатися, уявляючи, як їх артеріями тече живильний сік. Ловити сонячних зайчиків, сподіваючись, що зможеш хоч на мить діткнутися цих сяючих істот. Збирати хмари у жмені, відчувати долонями їх пухкість. Мені подобається майструвати годівниці з батьком.

– Щоб птахи мали, куди повернутися.

Ми зустрічаємо всіх. Бадьорих шпаків, гордих лелек, співучих жайворонків, солодкоголосих солов’їв. Нема сил всидіти в хаті, коли твориться таке хвилююче дійство, коли крилаті вісники відродження натягують невидимі для нас струни, добуваючи з них неземні мотиви. Прагну розділити з птахами їх торжество повернення у рідні краї. Ми чекали на вас! Дочекалися. Негода минула. Вам знову подаровано можливість тішитися перебуванням вдома, облаштовувати гнізда, доглядати пташенят і на весь голос заводити милозвучні трелі. По-дитячому добродушно радію за вас. Я знаю, тут вам краще, ніж на чужині! Охочіше тьохкаєте, щебечете, цвірінькаєте, сплітаючи це у виняткову, незрівнянну симфонію, яку слухаю, боячись чимось порушити, нашкодити тій ідилії. Веселіше плине спів, короткий, протяжний, уривчастий, гучний та тихий, жалібний, дзвінкий та трохи скрипучий. Ваш приємний слуху спосіб передати емоції, сповістити важливу новину чи попередити про небезпеку.  От би знати, про що кажуть увечері солов’ї.

– Все виглядаєш?

Мене мучать сумніви: чи не повернеться палючий холод, чи не змусить весну покинути мене, чи знайдуть ластівки шлях додому? Рішуче відкидаю погані думки, але все-таки мушу впевнитися, що причин для хвилювання нема, тому продовжую визирати витончений роздвоєний хвостик.

Чи прилетять?

Здається, навіть дівчина-весна причаїлася в очікуванні, затамувавши подих, десь зовсім поряд, варто тільки простягнути руку, а разом з нею завмер світ довкола.

Змахни крильцями, принеси людям кохання, вони ж-бо присвятили йому стільки книжок, пісень, вони ж-бо вважають тебе його символом. А мені… а мені – дрібку добра, щоб я поділився ним зі своїми рідними. Та я готовий ділитися ним з усіма, знайомими або ж незнайомими. Ти головне змахни крильцями, принеси людям кохання!

Майже непомітний порух вгорі привертає увагу. Невже?

Маленька грудочка, притиснувши тоненькі лапки до білого животика, впевнено маневрує до своєї колишньої оселі. «Твід-твід». Ось сповіщає про себе чорна фігурка, гордо підвівши голівку.

Весна перемогла.

«Твід-твід». Ностальгія яскравим згустком викликає щем, накриває з головою. «Твід-твід». Хороші були часи. Тоді я не відав, що ж означає слово «війна», навіщо братам стріляти одне в одного і який присмак має кров. «Твід-твід». Небо таке ж синє-синє, тільки з відтінком смерті. І тепер боїшся, щоб з нього раптом не ринули на грішну землю, на якій ще де-не-де видніється брудний сніг, блискавки й громовиці, щоб не увірвався терпець вгорі. Терпець вгорі не уривається. Щось уривається в мені. Гасне, гине. Думаю, що безповоротно. Запевняю себе, що ця весна буде не такою, як попередні. Спустившись сюди, вона омине мене, забуде. І я змирюся.

Кидаю швидкий погляд на обрій. Злегка примружуюсь, але не поспішаю відводити обличчя. Воно просить насолодитися приємною теплотою, що заповзає під шкіру. Хороше. Сліпучим спалахом проноситься нечіткий спогад у свідомості, змушуючи мимоволі розплющити очі. Те ж понівечене людською злобою місто. Картини з екрану телевізора стали для мене звичною реальністю. Але зараз я бачу їх через призму надії. Зрештою, яка різниця, де ти і хто ти. Весна все одно переможе. Сонце знайде нас і тут.

…У дитячих мріях уявляв довгі ниточки, що пов’язували ластівок із домівкою, допомагали не заблукати під час нелегкої мандрівки. Я також пов’язаний із цією землею вузами, які невловимі для звичайного ока. Я, наче той птах, довіку належатиму цій країні і куди б не закинула доля, тужитиму за нею. Вирій існуватиме для мене виключно на Батьківщині.

Прислухаюся до глухих ударів серця. Там досі чутно гру на чудернацькому музичному інструменті. Я хочу бачити перший пролісок. Я хочу настирливий вітер у себе на щоках. Я хочу хмари на кінчиках своїх пальців. От би знятися ввись і відлетіли в теплі краї, махнувши на прощання крилом. Але твоє місце тут. Кожного ранку прокидаєшся, іноді спочатку не усвідомлюючи, чому не вдома. Але твоє м і с ц е тут. Щоб птахи мали, куди повернутися.

Лунає вибух. Перший. Другий. Третій. Але то нічого. Птахи прилетіли.

Коментарі виключені.