Пошук

Двібородчин Галина

вчитель,
житель с. Пороги

ПРИХИЛЯЮСЬ ДО ВАШОГО СЕРЦЯ, ТАТУ…

есе

…Прикладом стійкості й людської гідності є для мене мій батько. Він проходив у Афганістані військову службу, котра залишала біль у його серці на все життя. Татові довелося нести службу там впродовж двох років. І тільки думка про те, що на рідній Україні його чекають батьки та кохана, допомагала долати біль, розчарування, розлуку з рідною землею. Допомагала вижити.

Із великим болем тато згадує ті роки, коли молоді безвусі хлопчаки в афганському пеклі вчилися бути мужніми, витривалими. Батько згадує, а його очі наповнюються тривогою в невимовним сумом. Бо знову перед ним пропливають тривожні години, дні, тижні, місяці…

Він був призначений заступником командира транспортного взводу, багато часу проводив за кермом автомобіля. І одного разу, коли їхав машиною, його обігнала інша машина, яка всього за якусь мить вибухнула. У машині знаходилися молоді солдати, яких розірвало на шматочки. І нестерпна думка роїлася в голові у батька, що на їхньому місці міг бути він.

Це – тільки один фрагмент спогадів. А скільки їх біло за два роки! Здогадуюсь про це хоч би із того, що за час служби батько був нагороджений п’ятьма медалями. Але хизуватися цим він не любить. І розповідає рідним про важкі роки в Афганістані вкрай рідко.

Відбувши службу, мій тато повернувся додому, до своєї родини, яка молилася за нього весь час і з надією в серці чекали на зустріч із ним. А скільки батьків втратили своїх синів у Афганістані, скільки дівчат більше не обняли своїх коханих, не стали з ними на омріяний рушничок щастя! І нині, коли ми знаємо правду про афганську війну, з болем у серці, з глибокою раною, що завжди ятритиме душу нашого народу, запитуємо: «В ім’я чого полягли наші солдати на чужій землі? Кому це було потрібно?» І, на жаль, не знаходимо відповіді на ці запитання…

Коментарі виключені.