Пошук

Данилюк Ксенія

директор Яблунської ЗОШ І-ІІІст.,
вчитель української мови та літератури
житель с. Богрівка

 

БАЛАДА ПРО БІЙ ПІД ЗАЛОМИЩАМИ

27 липня 1944 року

Присвячено світлій пам’яті загиблих воїнів УПА

 

Буяла зелень, пахли сіном

Недавно скошені поля,

А в небі птахами носилась

Кровавим подихом біда.

 

Спекотний липень грав тужливо

Прощальні марші стройові…

Здавалось, жити би, радіти

На благодатній цій землі.

 

У срібних росах стогне вечір:

«Четвертій рік уже війна…»

Страждають, мучаться в Завою

Поранені бійці УПА.

 

Не сплять, бо нині їм не спиться –

Між двох вогнів ведуть війну.

І кожен день стає все важчим,

І серцем чують знов біду.

 

Вже завтра пробиратись в гори,

А біль розлуки не стиха…

Мов заглядає в смертне ложе,

Шумить, хвилюється трава.

 

Зітхає, плаче Україна,

Що зазіхають вороги:

У Станіславі «визволитель»

З клеймом Червоної Москви.

 

Уранці обрієм рожевим

Дорогу стелить темний ліс,

Шепоче: «Прощайте, хлопці…»

Порипує за возом віз.

 

Снує спекотна павутина,

Вже села шлють бійцям привіт.

– Ох, жовтокосі ці сестрички, –

Звучить медперсоналу вслід.

 

Із сотні блиснули враз очі –

Зрадливо «юдою» мовчать.

Вдають із себе патріота,

Майора бувшого печать.

 

Ті очі знають, добре знають,

Як від розгрому «Ковпака»

Скитались, прихисток шукали

І як прибились до УПА.

 

А за довіру – знов полюють,

Безвинні долі підставля…

Як носить зрадників по світі

Сполокана слізьми земля?..

 

Вже мліє день в передвечір’ї,

Грайливо потічок співа…

Повільно, ледве просуває

Обох із сотнею УПА.

 

І ось наказ: «Перепочити!»

У чистім полі, край села,

Черемхи білі прихистили

Відважні змучені тіла.

 

Хтось чистив зброю, хтось із болем

Бинт відривав з кровавих ран.

Хтось просто згадував кохану,

А хтось ще навіть не кохав.

 

Вкривав їх сутінками вечір,

Обличчя пестили зірки,

До кожного свої бажання

І мрії линули сни…

 

А на світанку чорні круки

Зрадливо оточили їх.

Здригнулась в пострілах Богрівка

І застогнав від болю ліс.

 

В Заломищах, як у пеклі,

Вмить загуділо, заревло…

Повстанців сонних почергово

Пробитих кулями знесло.

 

Хтось ще втікав і рятувався,

А хтось прощався із життям,

Не вспівши вимовити слова,

Підносивсь у небесну даль.

 

Стікали кров’ю мужні хлопці,

Яким ще жити б і цвісти,

А медсестрички рятували;

«О Боже, як же це? Прости!..»

 

Все поле трупами встелене,

Мов заніміло в каятті:

«Та що ж це з нами, Україно,

Допоки будемо в ярмі?..

 

Допоки будемо ховати

Ми «юдів» – зрадників в душі?

Допоки буде брат на брата

Підносить кулю у пітьмі?..»

 

Не тільки кулю, а й багнетом

Проколює дівочу грудь,

Волочить косами, по – звірськи

Клює вродливі очі крук…

 

Мов сокіл, молодий повстанець

Забіг до хати у селі.

– Сховайте, тьотю, не забуду

Цього ніколи вам в житті.

 

– Ось, за дитиною дивися, -

Сказала, мовчки обняла…

Урвались в хату: «Де повстанець?»

Спокійно відповідь дала:

 

– Не бачила нікого, пане,

Синок дитину колиха,

Шукайте, може, десь за хату,

Погнала доля юнака.

 

Отак його порятувала,

Бо теж Вкраїною жила.

Подяку все життя приймала

У молитвах від вояка…

 

Буяла зелень, пахли смертю

Недавно скошені тіла,

І плакало сумне колосся

Та у крові свята земля.

 

Спекотний липень грав тужливо

Прощальну пісню стройову

Всім, хто загинув за Вкраїну

У цьому страшному бою.

 

Коментарі виключені.