Фахівцю бібліосервісу

ЖИТТЯ ПОКЛАДЕНЕ НА ВІВТАР
(сценарій вечора пам’яті, присвячено 75-річчю від дня народження В. Стуса)

Підготувала В. Ґудзик – провідний
методист Городенківської ЦБС

Оформлення бібліотечної світлиці: символи України. В центрі зали обрамлений вишитим рушником портрет поета з траурною стрічкою, свічки і квіти.  Під портретом слова: „Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правду віку…”. Для учасників вечора і гостей розкрита книжково-ілюстративна виставка „Народе мій, до тебе я ще верну”.
Лунає траурний дзвін
На сцену виходять ведучі і читець.
Читець:          Згадаймо всіх, хто вмер за Україну,
Всіх тих, хто не дожив, недокохав,
Кого везли в вагонах на чужину,
Хто в більшовицьких таборах копав.
Хто день у день ніс хрест важкий до скону,
Хто йшов і падав, але знов вставав,
Хто не вернувся й досі ще додому,
Хто край свій ні на мить не забував.
Згадаймо мертвих і живих ще нині,
Хто Україну над усе кохав,
Усіх, хто в дальній і близькій чужині
Про неньку пам’яті не розтоптав.
Вірш  В. Стус
Ведучий 1: Шановне товариство! Цими поетичними рядками, ми, й розпочинаємо вечір-пам’яті великого українського поета, борця за свободу України, блискучого перекладача, патріота і правдолюба Василя Стуса.
Ведучий 2: У наших предків був звичай у день поминання могилу мертвого встеляти квітами і запалювати свічки. Тож нехай наш зал сьогодні стане поминальним храмом.
На сцену виходять чотири дівчини, запалюють свічки і низько в   пошані схиляють голову.
Ведуча 1: О моя незбагненна країно, в якій найкращих синів спершу зневажають, мордують в тюрмах і таборах смерті, а вже потім славлять та шанують як героїв і пророків. Василь Стус жив і загинув, аби український народ мав те, що Богом дане кожному народові – свободу, незалежність, право на рідну мову, історичну пам’ять, самобутню культуру.
Читець:            Господи, гніву пречистого
благаю не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
дорожу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи,
і добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
„Господи, гніву пречистого…”
Лунає „Реквієм” Моцарта
Ведуча 2:  6 січня 2013 року Україна відзначає 75-ти річчя від дня народження великого поета, політв’язня Василя Стуса, який віддав життя за соціальну розкріпаченість людської особистості.
Ведуча 1:  Єство Василя Стуса невіддільне від його творів. Про своє покликання він говорив: „Ненавиджу слово „поезія”. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі. Поет – це людина. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а робив би коло землі”. І додав: „… без чистоти душі і ясності серця віршів не буде. Добрих віршів”. У цих словах постає характер поета.
Ведуча 2: Його основне прагнення – соціальна справедливість у суспільстві; він мріяв, щоб україномовні школи і наш народ, як і всі народи у світі, мав свою мову, історичну пам’ять і гідність:
Читець:    О боже мій, така мені печаль,
І самота моя – така безмежна,
Нема – вітчизни. Око обережно
Намацує дорогу між проваль.
Ото мій шлях. Повернення, чи не –
Ото мій шлях. Світ за очі. Єдине.

Ведуча 1: А розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час різдвяних свят 7 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Дата народження, яка збігалася з днем народження Ісуса Христа, могла стати приводом для насмішок над дитиною в її шкільні роки, а в дорослі – стати поштовхом для цькування чи навіть перешкодою для здобуття вищої освіти. Мама побоялась записувати 7-го січня, записала 6-го.
Ведуча 2:  Дитинство й юність минули на Донбасі. Після закінчення історико-філологічного факультету Донецького педінституту наприкінці 50-х років вчителював на Кіровоградщині, служив в армії, працював в газеті. Ці роки Василь Стус називав „часом поезії” : він захоплювався світовою літературою, чимало писав. У 1959 році на сторінках „Літературної газети” вперше побачили світ перша ґрунтовна добірка творів В. Стуса – поета з передумовою Андрія Малишка та добрим напутнім словом. Перші вірші Василя Стуса „полонили тонким ліризмом, сонцелюбством, чудовим відчуттям пейзажу”, – писав Малишко. Потім поезії Василя публікуються в журналах „Дніпро”, „Вітчизна”, „Донбас”. Вона не тільки гнівна, а й ніжна, сповнена ласкавого смутку, і якби були інші часи – це був поет ніжності та краси. Світло Стусової душі яскраво проступає в його ранній ліриці:
Читець :         Струнка, білява, з синіми очима
неначе лебідь з хвилі вдалині
(В вечірній тиші ми лише одні), -
Мені вона привиділась вві сні.
І я завмер, милуючись плечима,
не бачачи обличчя. Раптом – крик,
Надтріснутий, і немічний і милий,
Мене ж покинули тоді останні сили,
А образ, образ, ніби привид, зник.
Вірш „Сон”
Ведуча 1:  Василь Стус був чесним із собою до кінця і зовсім не здатним до будь-яких компромісів. Це й визначало його трагічну долю. Всі віхи Василевого життя були записані на небі, він не міг щось змінити, бо належав тільки Україні і Богові:
Біда так тяжко пише мною,
Так тяжко мною пише біль…

Ведуча 2:  13 січня 1972 року разом з іншими інакодумцями Василя Стуса заарештували і засудили на п’ять років примусових робіт і три роки заслання, яке він відбував у Мордовії й на Колимі.

Читець:

Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край – не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і пити,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
І є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

Ведуча 1:  Василь Стус дуже любив своїх рідних: батька, матір, маленького сина Дмитрика, який так і залишився в пам’яті Стуса п’ятирічним, дружину Валентину, яка того страшного для Василя 1965 року тихо і непомітно увійшла в його життя, щоб пройти разом з ним через сто Голгоф.
Ведуча 2: Поезії Василя Стуса, присвячені дружині, матері, синові, рідним і друзям, вражають зворушливою ніжністю й теплотою. В листі до дружини поет писав: „Валю, Бог – забрав у нас будні, а залишив – свято. Свято великого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей…”
Лунає духовна мелодія

Читець:

Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра як зигзиця,
б’ється об мури грудьми.
Гмигає оком в’язниця,
наче сова із пітьми.
Мороком горло огорне –
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
Здрастуй, страсна моя путь.

Ведуча 1:  Мрії виховувати сина, згідно власних переконань, знайшли вияв лише через звернення у листах.
Голос за кадром:  „Дорогий сину, таткові нелегко нині, може, не скоро вдається і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що твій батько відвідав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям, на всій землі”.
Читець:       Синочку мій, ти мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж – не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай –
і я тебе почую…
„Синочку мій, ти мами не гніви”
Ведучий 2: Останнє побачення з дружиною та сином відбулося в лютому 1981 року. З середини 1982 року заборонили пересилати власні твори в листах. В душі відчай, смуток, біль розлуки. За дверима ж …
Лунає “Реквієм” Моцарта
Ведучий 1:  Тема смерті в літературі – явище поширене, але у Василя  Стуса вона трактується по-філософськи, як продовження життя в безсмерті, у пам’яті народній, як повернення й утвердження.
Читець:      Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верств,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернувся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ведуча 2: У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василя Стуса за досі не з’ясованими причинами не стало. Його поховали на кладовищі таємно,

уночі, поставивши на могилі дерев’яний стовпчик із бляшаним номером 9. І це за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло. Через рік у цьому карцері було знайдено напис „Господи, дякую”, зроблений дрібним почерком поета схованим грифелем олівця.
Ведуча 1: Перестало битися серце одного з кращих синів людства. Прогресивна світова громадськість відгукнулася хвилею обурення на беззаконня й злочини тоталітарного режиму. Євген Сверстюк у статті „На святі надій” писав: „Вістка про табірну смерть Василя Стуса вразила, як грім. 5 вересня 1985 року про неї повідомили всі радіостанції світу. До Москви пішли урядові протести”. Була найчорніша година перед Чорнобилем. Україна мовчала, і тільки мале коло друзів замученого поета збиралося в його київській хаті біля свічки перед Розп’яттям. Сюди поверталася його душа, вибілена стражданням, як білий птах.
Ведуча 2: Холодного осіннього дня, 19 листопада 1989 року,  прах № 9 з кладовища спецтабору для політичних в’язнів у Пермській області було перепоховано на Байковому цвинтарі в Києві. Українська земля прийняла у своє лоно замучене таборами тіло ще одного сина, який загинув за її незалежність. Багато людей почули прізвище поета в цей день уперше, адже його віршів довго не друкували, самого оголосили злочинцем, навіть його ім’я не згадувалося у пресі. Однак жалобна процесія буквально затопила вулиці столиці. Тисячі людей вийшли провести поета.
Ведуча 1: Василя Стуса  закатували, але не перемогли. Поетові вдалося виконати свого місію, покладену на нього долею і часом. Його не стало, але він устиг сказати нове слово в українській поезії, піднести її на вищі світові щаблі – і це найголовніша Василева перемога, за яку йому вічно буде вдячна Україна.
Ведуча 2:  У мантії лауреата Нобелівської премії, на жаль, не довелося постати Василю Стусу перед людством. В усьому світі, таких як він   давно знають і люблять. Їхня дорога була такою довгою лише до нашого читача. Усе життя йшов Василь Стус до України, до свого народу, несучи на плечах хрест правди і сумління. Він знав, що сходить на Голгофу. Тепер він з нами навіки.
Ведуча 1:  Великому правдолюбцю і мученикові за ідею поети посмертно присвячували свої вірші-реквієми, вірші-некрологи.

Святослав Караванський  „На смерть поета”
Умирають в тюрмі поети …
Умирають в тюрмі пророки …
І ніхто десь на всій планеті
Не зуміє сказати – доки?

Доки будуть молити Бога,
Хоч не жде він нас молитви?..
Те, що жде він – це перемога.
Перемога на полі битви.

Буде Бог не на нашім боці.
Доки ми не йдемо всі разом.
Доки Гриць ворогує з Троцем,
А в чоло дістається блазень.

Тільки де ж того слова взяти,
Що єднає вогонь і воду,
Що до брата зближає брати
І сварню обертає на згоду?

Хтось забрав нам слова високі
Й дав їх іншим на цій планеті…
Умирають в тюрмі пророки,
Умирають в тюрмі поети…

Поетовбивці, вольностей кати,
Що стали пострахом навколо Кремлю,
Ви осквернили благодатну Землю,
І чисте Небо, й зоряні Світи!

Мільйони душ у пралісах густих
Єднають сили праведного труду.
І на чолі їх сам Архистратиг
Веде убивців генія до суду.

Ведуча 2:  Дякуємо всім присутнім, що прийшли до Василя Стуса, дякуємо Василеві Стусові, що зібрав нас у цій святковій залі.

… ЖИВ, ЛЮБИВ І НЕ НАБРАВСЯ СКВЕРНИ, НЕНАВИСТІ, ПРОКЛЬОНУ, КАЯТТЯ…
(cценарій літературного вечора, присвяченого пам’яті Василя Стуса)
Підготували О. Михайлюк та О. Левицька –
бібліотекарі відділу обслуговування
Городенківської ЦРБ

Оформлення сцени:
В центрі – мультимедійний екран, на якому світлина В. Стуса в обрамленні тернового вінка і палаючих язиків полум’я. Під фотопортретом дати 1938-1985рр.  і  слова поета:
„…Тобі не буде опочину.
Об обрій погляд свій оббий -
І видивиш свою країну
В тяжкій країні багряній”

Ліворуч сцени оформлена книжкова виставка „За мною стояла Україна, мій пригноблений народ”, на якій представлені видання про життєвий та творчий шлях В. Стуса.
Вечір пам’яті починається фонограмою пісні „Ні на що не нарікай з печаллю”  на слова В. Стуса.
На сцену виходять ведучі в класичному вбранні
Ведучий:  Доброго дня всім присутнім у цьому залі. Сьогодні ми складаємо данину великому українському поетові і патріотові рідної землі Василю Стусу та вшановуємо його творчість і сподвижницьку діяльність у боротьбі з тоталітарним режимом.
Ведуча: Василь Стус – легендарна постать, якій вдалося реалізувати свій талант за таку коротку мить життя. Великий поет, поет від Бога з непересічним, рідкісним талантом і культурою.
Ведучий:  Філософ, який творив свій світ. Громадянин найбільших чеснот, який не остерігався говорити правду. Стус – поет, Стус – політв’язень, Стус –  громадянин, патріот – це один тугий вузол.
Читець:             Вірш  „Господи, гніву пречистого…”

На екрані демонструються мультимедійні матеріали-слайди, фотографії,  які ілюструють життєвий шлях В. Стуса.
Ведуча:   Життя В. Стуса – це дорога через терни до зірок. Сьогодні ми уявно пройдемося її етапами, доторкнемося серцем до великої людської трагедії і водночас високої вірності вибраному ідеалові.
Ведучий:  Народження Василя Стуса збігається із датою народження Христа – 6 січня 1938 р. І це є не випадковим. Адже доля готувала йому страсну путь на Голгофу кривавого двадцятого століття.
Ведуча:  Злети і падіння, визнання і зневага,  арешти, допити, спецтабори…  Важку дорогу, що випала на долю поета, він зустрічав словами:
„Здрастуй, бідо моя орна,
Здрастуй, страсна моя путь…”

Ведучий: З дитинства гартувалася непокора, почуття власної гідності, принциповість, непоступливість, гранична чесність та мужність Стуса.
На екрані – уривок із документальної трилогії
„Просвітлої дороги  свічка чорна”
фр.1 „Верни до мене, пам’яте моя”
(розповідь про дитинство)

Читець:              Вірш  „Мені здається – я живу завжди.
Неначе в сні було моє дитинство…”

Ведуча: А далі було нецікаве навчання в школі. Тому освіту удосконалювати В. Стусу доводилось самотужки. Згодом він навчається на філологічному факультеті Донецького педінституту, по закінченні якого учителював, пізніше – служба в армії.
Ведучий:  Після армійський час серйозний, вдумливий юнак вважав часом поезії, творчої реалізації. Перші публікації віршів молодого поета з’явилися на початку 60-х років в „Літературній газеті”. „Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них, як на мене – путящі…”, – говорив про себе Василь Стус.
Звучить аудіозапис  вірша „Осліпле листя
відчувало яр…” у виконанні В. Стуса.

Ведуча:  1963 року Василь Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка в Києві. Працює над дисертацією, пише критичні статті, перекладає Гете і Лорку.
Ведучий:  Щедро обдарований, чесний і наполегливий, він міг би стати не тільки великим поетом, а й глибоким літературознавцем, але у серпні 1965 року його відрахували з аспірантури за протест проти хвилі арештів українських „шістдесятників”.
Ведуча 2:  Важко сказати, коли саме Василь Стус «проявив себе вперше». Можливо, коли підписував протести проти переслідування української культури та її діячів, можливо, коли виступав на вечорах поезії.
Ведучий:  А може тоді, коли після перегляду кінофільму  Сергія Параджанова „Тіні забутих предків” Василь Стус звернувся до переповненої аудиторії із закликом: „Хто проти тиранії – встаньте!”.  В. Стус ніколи нікого не повчав, як треба жити, він показував це власним прикладом.
На екрані – фрагменти трилогії
„Просвітлої дороги свічка чорна”
фр.1 (спогади очевидця режисера І. Іллєнка)
Ведуча:  Сховатися від долі не судилося… Спокійне життя закінчилося. Почалися поневіряння, випадкові заробітки, у друк не проривалося нічого. 1972 рік. Арешт. Вирок – табір суворого режиму на 5 років і 3 роки заслання, яке Стус відбував у Мордовії і Колимі.
Ведучий 1:  Парадокс: за кордоном – він поет, його вірші хвалять і друкують, а на рідній землі – він засуджений як державний злочинець, він – „ізгой”.
Читець:                 Вірш  „Вже цілий місяць обживаю хату…”
Ведуча:   У ці тяжкі тюремні роки поет жив Україною. Ця віддана синівська любов до рідної землі була змістом його життя і проходила через усі його збірки.
Ведучий:                          О, земле, втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!…

Ведуча: Особливо важко переживає Василь розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхні образи приходять у снах, з’являються у мороці безсоння, силуетами проступають на загратованому віконці, запитують і кличуть.
Спогади дружини В. Стуса – Валентини Попелюх про арешт з трилогії „Просвітлої дороги свічка чорна” фр. 2 „У білій стужі сонце України”

Ведучий:                           Отаке ти, людське горе,
Отака ти, чорна хмань,
Демократія покори
І свобода німувань…

Після ув’язнення та заслання В. Стус повертається до Києва, але перепочинок тривав недовго. Через вісім місяців – знову арешт і засудження на 15 років.
Ведуча: Долю Василя Стуса як політв’язня було вирішено. „Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, і днями вона зачиниться за мною надовго… Але що я мав робити?… Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже є”, – говорив В. Стус.

Читець:

Вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я…”
Ведучий:  Умови, в яких перебував Василь Стус були жахливими. Режим перебування нагадував поліцейський. Найстрашнішим було для поета – заборона писати. Добре пильнували за ним,  щоб не вийшла на волю жодна смілива думка. Найкраще ці жахливі таборові будні передають очевидці – друзі-однодумці.
Фрагменти: спогади друзів – політв’язнів Є. Сверстюка,
С. Глузмана, О. Заливахи, І. Стасів-Калинець із трилогії
„Просвітлої дороги свічка чорна” фр.2

Ведуча:  А далі – 15 діб карцеру, голодівка, холод, серцеві напади, відсутність допомоги… Кінець… Ніхто не знає, як це сталося. Чи то серце зойкнуло, чи грюкіт спальної дошки…? І стогін Василя…

Ведучий:   У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у спецтаборі для політв’язнів на  Уралі перестало битися серце одного з кращих синів України Василя Стуса.
Ведуча:  Україна мовчала… І тільки друзі мученика-поета збиралися в його київській хаті біля свічки перед розп’яттям, куди верталася його стражденна душа, як білий птах.
Читець:            Умирають в тюрмі поети…
Умирають в тюрмі пророки…
І ніхто десь на всій планеті
Не зуміє сказати – доки?
Доки будуть на душогубства
Християни дивитись мовчки,
Вихвалятися братолюбством
І дружити з поріддям вовчим?
Доки будуть молити Бога,
Хоч не жде він від нас молитви?…
Те, що жде він – це перемога.
Перемога на полі битви.
Буде Бог не на нашім боці,
Доки ми не йдемо всі разом
Доки Гриць ворогує з Троцем,
А в чоло дістається блазень.
Тільки де ж того слова взяти,
Що єднає вогонь і воду,
Що до брати зближає брата
І сварню оберта на згоду?
Хтось забрав нам слова високі
Й дав їх іншим на цій планеті…
Умирають в тюрмі пророки,
Умирають в тюрмі поети…
С. Караванський „На смерть”
Ведучий:  Холодного осіннього дня, 19 листопада 1989 року відбулося перепоховання Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві. Українська земля прийняла прах ще одного свого сина, який загинув за її незалежність.
фр.3 „Розіп’ятий на чорному хресті”  трилогії „Просвітлої дороги свічка чорна” (пере захоронення праху В. Стуса).
Ведуча:   Переймаючись творчістю і хронікою випробувань, що випали на долю  поета, простежуючи  історію душі за віршами і фактами біографії, запитуємо себе: який більший з його подвигів: життя, смерть, чи вірш?  У Василя Стуса не було розриву між життям і творчістю. Він не винен, що жив і творив у той вік, коли долі людські лягали, як колосся під косою.
Ведучий:  У мантії лауреата Нобелівської премії, на жаль, не довелося постати Стусові перед людством. Але вірші його у перекладах читають у всьому світі. Їх давно люблять і знають. Їхня дорога була такою довгою лише до нашого читача.
Ведуча: Незважаючи на страдницьку долю та непереборні труднощі, творчий доробок В. Стуса досить великий. В теперішній час, в часи незалежності нашої держави, ми всі маємо змогу зачитуватися поезією поета з великої літери із його збірок:
Ведучий: «Круговерть» (1965). «Зимові дерева»(1970), «Веселий цвинтар»(1971), «Час творчості»(1972), «Палімпсести» (1977), «Дорога болю» (1990), «Під тягарем хреста» (1991), «Вікна в позапростір»  (1992). Збірка «Птах душі» – це поезії останніх років життя В. Стуса.
Ведуча:  Вагомий  внесок в українську літературу В. Стус зробив і  на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з німецької, англійської, італійської, іспанської, французької мов. Перекладав також зі слов’янських  мов.
Ведучий:  Епоха не цінує геніїв за їх життя – вона згадує про них надто пізно. Яка жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його безсмертний, схиляється в пошані і каятті.
Ведуча:  1991 року Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990р.) 1995 року Президент України Л. Кучма видав указ про нагородження Василя Стуса Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (посмертно).
Ведучий:   2005 року В. Стусу посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням Ордена Держави. Засновано премію ім. Василя Стуса. Відкрито меморіальну дошку та пам’ятник поету у рідному селі Рахнівка.
Ведуча:  Усе своє життя Стус ішов до України, до свого народу, несучи на плечах хрест правди і сумління, і знав, що сходить на Голгофу.  Тепер він з нами навіки…
На екрані – портрет В. Стуса. На фоні трагічної музики звучить вірш Яри Славутича „Стус”  („Твоє обличчя – різьблене з граніту…!”)

Твоє обличчя – різьблене з граніту!
Найдосконаліший митець мигцем
Відбив у бронзі профіль твій різцем,
Коли вершив поставу красовиту.
Навколо подвигу супроти гніту,
Такою волею, з таким лицем
Тугою крицею – в труді з Творцем –
Беруть найвищі піраміди світу!
Хвала тому, хто дій сувору твердь
Несе, як свято, крізь тюремні будні,
На скін призначену здолавши смерть!
Радійте, правди вісники майбутні, -
Дала гранітна Винницька земля
Визвольний чин для Стуса Василя.

Завершує вечір фонограма „Пісня на одній струні”  …Прощай, Україно
сл. і  муз. В. Стуса

ЙТИ ПО ЖИТТІ, ЯК ПО ВОГНІ, –
І НЕ СТОПТАТИ БІЛІ РУЖІ…
(сценарій літературної години, присвяченої 75-річчю від дня народження Тараса Мельничука)
Підготувала Р. Грушецька – завідувач відділу
краєзнавчої літератури Надвірнянської ЦРБ

На сцені символи України, прикрашені гуцульськими серветками, квітами. В центрі –  портрет письменника. За столиком ведучі в українських гуцульських строях.
Ведучий 1: Цього року відомому українському поету Тарасові Мельничуку  виповнилося б 75 років з дня народження. Людина драматичної долі, вільної вдачі, твердого гуцульського духу, Тарас Мельничук мав від природи яскравий, самобутній і щедрий талант. Поет створив неповторний і життєствердний світ зі своїм способом думання і почування.
Ведучий 2: Народився Тарас Юрійович Мельничук 20 серпня 1938 року у  гуцульському селі Уторопах Косівського району Івано-Франківської області.
Карпати мене народили,
А охрестив Піп-Іван –

так писав про себе поет. Народила поета мати-гуцулка Ганна Іванівна від Юрія Степановича Мельничука, сільського майстра, що мав золоті руки. Священик порадив батькам назвати сина іменем Великого Кобзаря. То був перший справжній поет Тарас в Уторопах. Правда, раніше в селі вчителювала Марійка Підгірянка.
Ведучий 1: Сім’я була релігійна. Маленький  Тарас батьківську  Біблію читав і  перечитував. Навчання давалося йому легко. Як кращий учень багато читав, випускав стінгазети, ріс допитливим. Дуже рано почав віршувати. Здається, для нього в житті не було нічого важливішого за поетичну творчість. Один з кращих учнів Яблунівської середньої школи Тарас Мельничук сподівався, що його приймуть на факультет журналістики Львівського держуніверситету. Він працював на посаді коректора Яблунівської районної газети „Прапор  перемоги”. Однак не вступив  до вузу.
Ведучий 2: Повернувся додому, де жила його вродлива кохана Марія Залуцька. Шлюб реєстрували наприкінці травня, вінчалися в церкві в липні. Перед цим Тарас ще поїхав на лісорозробки в Республіку Комі і на шахти Донеччини. Мріяв заробити копійчину на прожиття. А восени 1957 року 19-річний юнак прощався з вагітною дружиною. Його прикликали на трирічну військову службу й повезли далеко-далеко на Схід, в Приморський край, туди, куди переселяли українців.
Ведучий 1: Звільнений у запас, поступив до Чернівецького університету на філологію. Учорашнього солдата прийняли поза конкурсом. Восени 1958-го став студентом-словесником, два роки його обирали старостою групи. Однокурсники зауважили, що цей впертий гуцул пише вірші не так як усі.
Дороги, як долі, схрещуються,
Котра з них моя? Котра?
Напевно, ота – в суперечностях,
Як небо – нова і як небо – стара.
А може  дорога моя
Не визначена?
А може шукаю дарма?
Тоді мені сили вистачить
Іти по дорозі, якої нема.

Ведучий 2: На третьому курсі університету Тарас покидає навчання і їде на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, упродовж 2-х років працює теслею на будовах Красноярського краю. 1964 року знову поновлюється в університеті, з якого через півтора року його відраховують. Після цього працює в редакціях районних газет Глибокої, Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. В 1967 році у видавництві «Карпати» виходить перша збірка віршів „Несімо любов планеті”.
Я різним був. Несмілим і хоробрим.
Бунтарним і спокійним наче сон.
Як смерч, жорстоким. Як дитина, добрим.
Палким, як честь. Холодним, як патрон
Я різним був. І хочу бути різним.
Одноманітність-все одно, що смерть.
Я  славлю серце, повне сонця вщерть.
Я славлю братство проліска  й заліза.
Ненависть і любов, росу й вогонь
У кожнім барві, в кожнім звуці…
Але найбільше-вірність у розлуці
І чистоту натруджених долонь.

Ведучий 1: У 1968 році Тарас Мельничук вступає на заочне відділення Московського літературного інституту і далі продовжує писати вірші. Пильні стражі тоталітарного режиму не могли не зауважити, що під його пером  утверджується вільне  й своєрідне українське слово, щира любов до України, жагуче прагнення жити  в незалежній країні. З 1972 до 1975 року він був несправедливо позбавлений волі в таборі для політв’язнів на далекому Уралі за те, що у своїх віршах зводив злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликав до боротьби проти радянської влади. Збірку віршів „Чага”, як речовий  доказ було долучено до справи.
Стародавній сонет
Бджіл медоносних українські доли,
Й сама Вкраїна-вулик золотий…
Було, було…Та відгуло в світи
Й взяло з собою щільники медові.
І покриткою попідтинню доля
Пішла, розп’ята на штики й хрести
Втіка з Сибіру Кармелюк Устим,
Але дарма  – нема Вкраїни вдома.
Є прах. Є страх…З Софії капле кров.
Аж захлинулись Золоті ворота.
І жебраком йде  до Москви Суботів,
А до галер прикований Дніпро
Везе своїх братів й сестер в неволю
Повз москалем зґвалтовану тополю.

Ведучий 2: Поет свідомо прирік себе до того фізичного страдництва в ім’я наближення України до тієї суті, відкритості, яка міститься хіба що в релігії. Із страждання поета народилася справжня поезія.
– Слава Ісусу
– Слава навіки
Ні, все о’кей
А те, що в очах темно
Так це нас намотують
На стальні веретена
З рота кривава піна?
Так це не запусто –
За Україну.

Ведучий 1:  Коли уважно вчитуватись у поезію Тараса Мельничука, то  відчуємо, що дух Шевченка, святість цього імені тут присутні чи не в  кожному вірші. Це так само, як і у Василя Стуса. Цей поет „приречений” на любов і страждання, як це судилося Шевченкові, Стусу…
Виводять знов на плац мужчин
Дроти. І пси (немов міністри)…
Мовчиш, Росіє?.. І мовчи!
Точи, точи на себе вістря!
А ви, кати-наглядачі, всія  Росії палачі,
Не мучте-краще нас повісьте…
Чи розстріляйте! – так простіше!–
І єресь випаліть огнем!
Десь на Вкраїні квітнуть вишні,
Й повстанців-гайдамаків піших
Волочить бусурман конем.
(Свідчення останнього гетьмана).
Ведучий 2:  Читаючи поезію  Тараса Мельничука, намагаємося зрозуміти болі, з якими поет був усамітнений в таборах, його надії, з якими він поривався до серця матері, – тільки матір здатна зрозуміти і простити надуману вину свого сина.
Мамо, підіть, будь-ласка, у поле,
Зловіть за крильця
Чи за ніжку волю
І перешліть мені у конверті
Я покладу її коло себе:
Нехай стрекоче.
А не захоче – то хай тікає у небо:
Небові теж волі треба.

Ведучий 1:  Після виходу з тюрми – типова доля-недоля поета: гнаний, без прописки, без засобів для існування. У 1979 році – знову грати, колонія суворого режиму у Вінниці, а далі післятюремні поневіряння. Наприкінці 80-х Тарас Мельничук слюсарює на Одеській залізниці. Багато років його творчість замовчувалась, а за кордоном вийшли його збірки „Із-за грат” (Канада), „Строфи із Голгофи” (Великобританія).
Не снись мені, кривавий сон,
Не сніться рани і руїни,
Мені не треба десять сонць.
Живу тобою, Україно.

В мене ланів, в мене пшениць,
Як срібла-злота по всім світу.
За сто чужинських зоряниць
Я не віддам й вишневу віту.

Ведучий 2: У 1990 році побачила світ його поетична книга „Князь роси”
Я князь роси
Я знаю
Трави  міцно прикуті ногами
До галери степу
Море – босе
Писана земля розколота кров’ю
А над гранітами
Душа морозу плаче квітами.

Ведучий 2: У передмові до поетичної книжки Тараса Мельничука „Князь роси” академік Микола Жулинський писав: „Такої емоційної сили і чистоти образного самовираження, яку я відчув і пережив, учитуючись в поезії Тараса Мельничука, мені в останні роки не доводилось пізнавати. Та ні, кривлю душею. Доводилось, коли готував статтю про життя і поезію Василя Стуса”.
Ведучий 1: Чесна і висока професійна оцінка виявилася пророчою: за свою збірку поезій „Князь роси” Тарас Мельничук 1992 р. був удостоєний  Національної  премії України  імені Тараса Шевченка в галузі літератури. На урочистому засіданні з нагоди вручення Шевченківської премії з уст Мельничука прозвучали слова: „Встати! Суд іде!”. І продовжив: „Так починалися мої муки…”
Ведучий 2: У віршах поета переважає трагізм, але він світлий, будуючий, він піднімає, окрилює. Тарас Мельничук прислухався до єдиного голосу – голосу власного сумління, до єдиного болю – болю за свій народ, за рідну Україну.
В цих горах я засипав комори неба зірками
В цих горах я росу не ударив
І не зламав пасткою крил
Жодній птасі жодному звіру й людині
В цих горах, в цих горах на Україні.

Ведучий 1: Блискучий творчий дар  Мельничука – це чисте духовне джерело, яке вливається в національну свідомість наших сучасників, збагачує їх внутрішній світ.

Серце місяцем повне
Світиться тополя квітуча
Томлюся знічев’я у світі
А то все прекрасне й минуче.

Ведучий 2: Поетичний світ „Князя роси” розлогий, широкий. В ньому немає ні часу, ні простору. Він ширяє у наших віруваннях, легендах, це той світ нашого національного буття, нашого національного космосу.
Уста летіли на словах
А поцілунки-на устах
А руки пальцями припали
До дерева  зорі
Таке внизу таке вгорі
І ніч ніхто не спине
І золотий ставок  зорі купає Україну.

Ведучий 1: Багато віршів у  творчості Тараса Мельничука присвячено інтимним почуттям.
Я знав, що найкраща птаха на світі – це жінка
Я кохав  і вона кохала мене
А потім їй стало сумно зі мною
Вона вийшла у сад
Щоб я не бачив
Приміряла золоті крила –
І полетіла.
Я плакав обіймаючи на ліжку
Її біле ледь засмагле тіло.

Ведучий 2: Побратимкою по перу, людиною, котра чимало значила у трагічній долі Тараса Мельничука, була поетеса з Вінничини Ніна Гнатюк. Її схвильоване слово багато що пояснює нам у біографії поета: „Ми познайомились з ним, відтак разом поїхали в Ірпінь. Потім я зрозуміла, що щасливіших днів на моїй життєвій дорозі, аніж ті – ірпінські не було. Пам’ятаю, як я дивилася через вікно кімнати десятого корпусу, а на  підвіконня ліг великий букет сон-трави. Тарас писав ночами по 10-20 і більше віршів, за  12  днів мав їх більше сотні. А я мала 12 букетів вологої  сон-трави на своєму підвіконні”.

Я стану в твоєму місті каштаном –
Для  життя я дощем пропливу-для веселок
Ти вийдеш найкраща  травина з сімейства  трав
І скажеш  я   Ніна
Тут дощ босоногий за мною скакав.

Ведучий 1:  1979 року, перебуваючи за гратами у Вінниці, в колонії суворого режиму, де він сидів з грабіжниками, убивцями,  і там не вивітрив світло зі своєї багатої душі. Він просив поетесу Ніну Гнатюк принести йому не шматок ковбаси, пачку цигарок, а зеленої трави, зеленого листя, бо там довкола все сіре: і мури, і одяг, і обличчя…

Упродовж тих  трьох років він мав право на  сімдесят два листи. Ніні  він прислав 56. А в тих листах – кілька сотень віршів. То ціла книга, книга болю і страждань.
Приручи мене, жінко,
Як приручають щирого звіра,
Скажи, що ті кілометри, що я пройшов, мертві
І що попереду мені дано засівати
Луг зорями і зерном.
Всюди люди, люди й  Христос.
Але не прийде ніхто й не звідають.
Якщо ти та, що рани лікує.
Вилікуй мене від сивини,
Щоб мене не брались ні інші жінки, ні кулі
І щоб не сирість війни, а крила птахів,
Як золоті лани, – стелились перед мене щоднини…
Бо не летиться, Ніно, без Батьківщини.

Ведучий 2:  У 1990 році, у день поетового народження злі люди спалюють  його рідну хату в селі Уторопах на Косівщині, в якій згоріли 2 валізи з рукописами. Новітня влада у Коломиї так і не спромоглася на те, аби виділити поетові нормальне житло, а дала йому квартиру, яка не опалюється.
Хто вкрав мій сад,
Мої морелі,
Мої собори і віки?..
Страшні  мені куфайки і шинелі,
І літаків залізні вітряки.
Убите зілля-довге зілля ночі,
Убита хата, вбито кров…
Де ж мають жити мої очі?
Де має жити мій Дніпро?!.

Ведучий 1: В 1993 році працівники бібліотек області, які були учасниками обласного семінару з питань краєзнавства, мали нагоду зустрітися з непересічною особистістю, поетом від Бога, Тарасом Мельничуком у літературно-мистецькій світлиці Надвірнянської центральної районної бібліотеки. Він тоді з радістю відгукнувся на наше запрошення і як спражній Гуцул приїхав з Коломиї в Надвірну у  гуцульському строї разом із пані Дзвіною  Ващук. Щиро радів з того, що  бібліотечні працівники напам’ять читали його поезію, розповідали про його нелегку долю і тішилися тим, що їх земляк  став  лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка. На тому незабутньому для  нас вечорі він читав свої вірші, уривки із поем «Осанна» і «Калинові  ключі» і ще з не виданої на той час книги „Чага”, згадував болісні для  нього ті періоди з свого життя, коли перебував за гратами, відповідав на численні запитання  присутніх. В той день поет роздавав автографи, експромтом писав вірші для учасників зустрічі, фотографувався з читачами.  Тарас  Мельничук  назавжди  залишиться  у нашій пам’яті і серцях харизматичною особистістю, Велетом духу, який володів потужною енергетикою слова, Князем  роси, гір і краси.
В усьому я і все в мені:
І швидкоплинне, й невмируще.
Йти по житті, як по вогні,-
І не стоптати білі ружі.
І зберегтися в чистоті –
У тій високій, в тій єдиній
Щоб у кінці мого путі
Промовив клен: „Пройшла людина”

Ведучий 2: Весняної ночі 29 березня 1995 року серце українського поета Тараса Мельничука зупинилось, зімкнулись його очі. „Князь роси” відлетів у вирій. Поет все-таки встиг побачити на власні очі свою книжку-невільницю під назвою „Чага”, яку було конфісковано 25 років тому комітетом держбезпеки, а рукопис її поетові вручив 20 серпня 1993 року начальник служби безпеки м. Косова.
Ведучий 1: Засніженого березневого дня сотні людей провели поета в останню  дорогу. Поховали Тараса Мельничука високо в горах, на родинному обійсті, присипали серце тією рідною землею.
У пісні перейду, переквітну у звуки.
Що не встигну дожить, – Пісне, ти доживи.
Дай тополям пташат на вкраїннії руки,
Дай синів Україні в день грядущий, новий.

Хай розмножиться рід мій, нескутий у корені,
На літа, на століття, на вічні віки.
Дай синам не забути, чиї то підкови
На поріг калиновий їм прибили батьки.

Використана література

Мельничук Т. Твори [Текст] :  в 3 т. Т. 1 : Поезії / Тарас Мельничук. – Коломия : Вік, 2003. – 250 с.

Мельничук  Т. Зимозелень [Текст] / Тарас Мельничук. – Косів : Писаний  Камінь, 2006.– 265 с.

Мельничук Т. Князь роси [Текст] : вірші / Тарас Мельничук. – К. : Молодь, 1990. – 146 с.

Мельничук Т. Чага [Текст] / Тарас Мельничук. – Коломия : Вік, 1994. – 170 с.

Я ЙДУ ДО ВАС З ВІДКРИТИМИ ГРУДЬМИ
(сценарій літературно-музичної імпрези, присвяченої 75-річчю від дня народження Нестора Чира)

Підготувала М. Кушнерчук – директор      Надвірнянської ЦБС

У глибині  сцени зліва портрет ювіляра, з правої сторони – вишивані рушники,  кетяги  калини, гілочки живої смереки. В залі на видному місці обладнана книжкова виставка „Я слова живого невільник….”. За журнальним столиком – ведучі. Звучить легка музика.
Ведуча: „…Щодня, щохвилі, щогодини,
Де кожен крок – життя щаслива мить,
Іде письменник, Вчитель і Людина –
Сто сонць в душі його вогнем горить”.

Шановна громадо! Ми щиро раді вітати вас на цьому      прекрасному святі, приуроченому поважному ювілею поета і громадського діяча Нестора Чира: 75-літтю від дня народження та 25-річчю його літературної діяльності. Дякуємо, що прийшли пошанувати поетичне слово письменника-ювіляра, його творчий  і життєвий ужинок. Бо, як писав Ярослав Дорошенко, „Коли йти за крилатим виразом, що поет – це доля, то моє сприйняття Нестора Чира як творчої людини не може бути відокремленим від його життєвого шляху – не раз і не двічі закиданого колючим терном”. Тож запрошуємо вас до своєрідного екскурсу на життєвому та творчому шляху Нестора Івановича.

Ведучий: Доля! Скільки разів це слово згадується в поезіях Нестора Чира! Вона в нього і „рястом заквітчана” і „терням вкрита”. Кажуть в народі, що її, долю, конем не об’їдеш. Отож, як на тім вишиванім рушнику – всього було – чорного і червоного, радощів і прикростей, смутку і болю, а також багато щасливих миттєвостей.
Ведуча: Серед багатьох спогадів в Нестора Чира є вірш „Чотири спогади”. Перший – дитинство, руки матері, теплий погляд батька, який був коренем усього в сім’ї, а ще – страшний, болючий епізод 1945 року, коли його 7-річного з родиною насильно депортували з рідного села Новий Диків Жешувського воєводства під час злочинного зговору між сталінським тоталітарним режимом і комуністичною владою тодішньої Польщі.
Ведучий: Журналіст, редактор газети „Народна воля” Іван Гриджук в нарисі „На крутежі життєвих перевалів” описує це так: „Виселяють. Вивозять насильницьки серед ночі з рідної хати. З рідного села… Плач, лемент. Груба образлива лайка і презирливий погляд польських жовнірів. Майна зібрати не дали. Пхнули у живу валку – з людьми, возами, кіньми, прокльонами, риданням”.
Ведуча: Другою малою батьківщиною для сім’ї Чирів стало село Полівці Тернопільської області. Ходив до Джуринської середньої школи, захоплювався спортом. У 1947 р. пізнав що таке голод. „…Гірким, колючим спомином випливає голодний 1947-й з терпким, нудотним смаком лугового щавлю і польової лободи. Постійне відчуття голоду, що паморочив світ, зводило з розуму. Дітей і старших постійно переслідували галюцинації. Їм снилися запашні пшеничні калачі і море доспілого жита…” – пише далі Іван Гриджук.
Ведучий: Поволі життя налагодилось. Закінчив Дрогобицький нафтовий технікум і доля закинула його за скеруванням до Надвірної. Праця, спорт, армія, знову робота, спорт, сім’я. Наприкінці 1969 року почав відчувати гострий біль в ногах. Після лікування і складної хірургічної операції в Києві лікарі сказали дружині: „Якщо ваш чоловік зможе сидіти, це буде велике щастя для вас”. Але з цим вироком примиритись Нестор Іванович не міг. Після довгих болючих роздумів вирішив: треба боротися! І ця боротьба стала тривалістю в ціле життя. „Із долею змиритись – це не кредо”, пізніше напише Нестор Іванович в одному з віршів, бо „він з когорти письменників, зауважив якось літературний критик Євген Баран, які живуть і творять „всім смертям назло”. Він з когорти Владислава Титова, Володимира Забаштанського, Ганни Світличної, Орисі Яхневич… Він – з когорти борців”. І в цій боротьбі епіцентром його душевних устремлінь була молитва до Всевишнього.
Звучить пісня на духовну тему
Ведуча: Перші літературні спроби, публікації в часописах з’являються у 1987 році. Віршовані починання додавали снаги, позитивної енергії. Цього ж року в Надвірнянському районі створено літературну студію „Бистрінь”, яку очолює Нестор Чир до нинішнього часу.
Ведучий: У 1998 р. в коломийському видавництві „Вік” побачила світ перша поетична збірка письменника „Пізнє яблуко мого саду”, до якої увійшла краща на той час частина творчого доробку автора.
Читці:     читання віршів із збірки „Пізнє яблуко мого саду”
Ведуча: Відтоді творчий шлях Нестора Івановича повів його у далеч українського художнього слова і тримає у полоні дотепер. У 2001 році виходить поетична збірка „Долоні в крапельках дощу”, за яку автор отримав районну премію ім. Надії Попович; у 2002 році – стає членом Національної спілки письменників України. У 2003 році – вийшла збірка нових поезій „Калиновий спалах”, яка була удостоєна обласної премії імені Василя Стефаника, та дитяча книжка „Котячий обід”  і знову – обласна премія імені Марійки Підгірянки. А ще – численні публікації у різних часописах.
Ведучий: У 2008 р.  прийшла до читачів нова поетична  збірка Нестора Чира „Паморозь дивного світіння”, в якій сплетено в міцну сув’язь найсокровенніші почуття автора, його світоглядні роздуми про складне сьогодення, про Україну, про місце людини у цьому непростому світі. Академік, професор, доктор філологічних наук Володимир Качкан у передмові висловився так: “…Поезія Нестора Чира несе в собі дивовижний, незнищенний  і  легкий  до  пізнання  християнський  ген.  Якою  б високою не була смислова озорінь віршотворення, завжди у ній присутнє філософсько-етичне начало”.
Читці:   читання віршів із збірки „Пісня про Україну”.
Ведуча: Нестор Іванович дуже любить сонети. В кожній поетичній збірці подає розділ з сонетами, а 2009 року побачила світ книга „Акорди срібної печалі: сонетарій”. Ця книга відкрила свіжі грані творчості поета. Сонети щиро людські незалежно від сюжетного малюнка – чи це громадянські мотиви, чи інтимні признання, чи пейзажна лірика. У 2011 році за сонетарій „Акорди срібної печалі” Нестор Чир став першим лауреатом Івано-Франківської міської літературної премії ім. Я. Дорошенка в номінації „за збірку сонетів”.
Читці:     читання окремих сонетів
Ведучий:  Сьома книга-сповідь „Білі сльози снігу”, в 4-х розділах якої вміщено великий пласт поезії, яку автор написав упродовж 2008-2010 рр. Поезії написані кров’ю серця, чистою сльозою зраненої душі, моментами істини, які вихоплені з власного життєвого досвіду.

„Я віршник-самітник…
я слова живого невільник…
Весною п’янію
у тиші опалих узлісь.
Розкинуло крила небес дивовижне привілля,
А я обертаю планети сонливої вісь”.

Читці:     читання  віршів із збірки„Білі сльози снігу”
Ведуча: Окрема вагома сторінка в житті Нестора Чира – громадська діяльність. Чотири роки поспіль – 1990, 1994, 1998, 2002 обирався депутатом обласної ради. До своїх обов’язків перед виборцями ставився дуже відповідально. Чимало добрих справ зроблено для територіальних громад Надвірнянщини, окремих людей, про що свідчать численні листи-подяки, а також урядові нагороди:  орден „За заслуги” III-го ступеня, Срібний нагрудний знак „За заслуги” II-го ступеня Міністерства надзвичайних ситуацій України, Почесна грамота Верховної Ради України, багато грамот від обласної ради та обласної держадміністрації. У 2003 р. Нестора Чира визнано переможцем Всеукраїнської акції „Зорі надії” з врученням Диплому Міністерства праці та соціальної політики. Його ім’я занесено в книги „Золоті імена ділової еліти Прикарпаття” та „Новітня історія України: Хто є хто на Івано-Франківщині”. Остання видана в м. Києві.
Ведучий: Громадянським принципам Нестора Чира співзвучні і його поезії. „Поетичне слово Нестора Чира мужнє І відкрите, гостре і непримиренне, коли йдеться про його світоглядні позиції”- пише Євген Баран в одній із своїх рецензій. Вірші Нестора Чира громадянського звучання  запитують і читають.
Ведуча:  Доля поклала Нестору Івановичу на плечі важке фізичне випробування, але вона й змилостивилась над ним, пославши йому дружиною Аллу Федорівну, яка завжди поруч, разом з ним ділить всі радощі й  печалі, надокучливу вічну хворобу і підтримує як може. Послухайте вірші, присвячені дружині.
Читання віршів: «Мені здається – я б не народивсь» – с.140, «Пізнє яблуко мого саду»,  «Залюблений в тебе» – с. 144. «Паморозь дивного світіння»
Ведучий: В кожній поетичній збірці письменника є розділ інтимної лірики. „Інтимна лірика Нестора Чира має свої особливі настрої, щиросердечність почувань, прозору сповідальність, емоційну насиченість”. Це зацікавлює, викликає неповторне уявлення, відчуття близькості душі», – писав в передньому слові до збірки поезій „Пізнє яблуко мого саду” Ярослав Дорошенко.
Ведуча: Інтимна поезія. Цікавий світ незабутніх образів матерів створили поети, письменники, митці, обдарувавши Україну найніжнішою ласкою. Образ мами завжди був і є найсвятішим, найріднішим для кожного українця, бо такими нас витворив наш народ, наші споконвічні традиції, в яких присутнє казкове диво материнської любові. І це диво Нестора Чира світиться в усіх його поетичних збірках немов гірський кришталь, чарує витонченими поетичними гранями незалежно від життєвого періоду чи обставин, коли такі вірші писалися.
Ведучий: Послухайте поезії та пісні про маму.
Ведуча:  Нестор Чир і літературна студія „Бистрінь”. Ці понятя нероздільні. Скільки гарних спогадів, творчих зустрічей, виданих книг. Чимало молодих талантів вибавив керівник студії! Він для студійців і отаман, і батько, і вчитель, і наставник. Саме за його редакцією вийшли друком всі антології літстудії: „Жниво на стерні”(1997р.), „Купальська злива” (2002р.), „Літоплин над Бистрицею”, (2007р.), „Сонячні обрії слова”(2012р.)
Ведучий: Друзі, родина, а ще поезія допомагають Нестору Чиру долати життєві труднощі та вічну хворобу. Скільки в цій людині сили духу, мужності, наполегливості, людяності! Скільки добрих справ зроблено ним, чудових поетичних рядків написано!.
Ведуча: Євген Баран відзначає, що „Нестор Чир є поетом вишколеним, статечним…, це добрий пласт класичного українського віршування”. Нехай йому і надалі щедро пишеться на новий творчий ужинок.  Звучить легка музика.

Використана література

Чир Н. Пізнє яблуко мого саду [Текст] : поезії / Нестор Чир. – Коломия : Вік, 1998. – 168 с.
Чир Н. Долоні в крапельках дощу [Текст] : поезії / Нестор Чир. – Коломия : Вік, 2001. – 202 с.
Чир Н. Калиновий спалах [Текст] : поезії  / Нестор Чир. – Коломия : Вік, 2003. – 124 с.
Чир Н. Паморозь дивного світіння [Текст] : поезії / Нестор Чир. – Коломия : Вік, 2008. – 231 с.
Чир Н. Акорди срібної печалі [Текст] : сонетарій / Нестор Чир. – Коломия : Вік, 2009.– 203 с.
Чир Н. Білі сльози снігу  [Текст] : поезії / Нестор Чир. – Коломия : Вік, 2011. – 163 с.

НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ,ЧАСЕ МІЙ…
(сценарій творчого вечора, присвяченого 105-й річниці
від дня народження Євгена Плужника)

Підготувала  Л. Боян – провідний бібліотекар
відділу обслуговування Калуської ЦРБ

Святково прикрашена бібліотечна світлиця. На столі вишитий український рушник, на якому хліб і сіль. Погляд відвідувачів привертає портрет поета.  Організована книжкова виставка „Євгену Плужнику – 105”.
Господиня світлиці: Шановні наші гості, дорогі друзі! Сьогодні ми зібралися в цьому прекрасному храмі книги для того, аби ще раз ближче познайомитися із творчою людиною і його неповторною поезією, одним із найталановитіших українських поетів початку ХХ ст. – Євгеном Плужником. Ми поговоримо про Плужника не лише  як про «чистого лірика», якого не торкнувся час, не збентежила епоха. Саме його стосується відомий вислів про те, що коли світ розчахнуто навпіл, розколина проходить через серце поета. Звертаючись сьогодні до творчості письменника, ми не лише шукаємо в ній відповіді на питання, що хвилюють нас і нині, а й новим поглядом вдивляємося в далекі роки нашої історії.
Читець:    Сідало сонце. Коливалися трави.
Перерахував кулі, – якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий! –
З-під однакових стріх.
Не схибись куля – не стогнатимуть довго.
Подивилися, – поле! Ромен з трави…
Передній, мабуть, ходив, – так човгав:
Черевики скривив.
Сховалося сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
Усі.
Виходять ведучі в українських строях
Ведучий:  Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року в слободі Кантемирівці колишнього Богучарського повіту, Воронежської губернії в багатодітній селянсько-ремісничій родині. Факти про сім’ю поета скупі: батько – дрібний купець, родом з Полтавщини, мати – з Воронежчини. В сім’ї було восьмеро дітей. Спадкові сухоти  періодично забирали когось із дітей. У цій дещо специфічній атмосфері формувався майбутній поет. Мати, завжди заклопотана недугами дітей, до того ж тяжко хвора сама, не приділяла достатньої уваги вихованню Євгена.  Хлопчик тривалий час жив під опікою старших – сестри Ганни та брата Івана. Вони дуже рано навчили його читати і писати.
Ведуча:   Євген навчався в  гімназії у Воронежі. Здібний, допитливий, беручкий, спершу вчився прекрасно, але згодом, легко обігнавши своїх ровесників, поволі втрачає інтерес до навчання, неохоче,  аби-як, гортає підручники схоластичної «шкільної науки» і через те ледве-ледве складає перехідний іспит до наступного класу. Тоді на нього не діяло ніщо – ні педагогічні навчання викладачів, ні суворі погрози батька. Мрійливий, рефлективний, і в душі романтик, хлопчик продовжував, як і раніше, ночі просиджувати біля гасової лампи, читаючи з гімназіальної бібліотеки.
Ведучий:  Продовжив своє навчання Євген у одній із Ростовських гімназій. Першого дня по приїзді він записується в усі бібліотеки міста, купує кілька кілограмів карамелі, зачиняється в кімнаті і читає, читає, читає… Він зрідка ходить до гімназії, а водночас успішно складає екзамени з усіх предметі екстерном.
В 1918 році закінчує гімназію в Боброві і повертається разом з батьком на Україну, в с-ще Велика Багачка на Полтавщині.. Тут учителює в початковій школі. Влітку 1919 року Євген вирішує спробувати свої сили, як актор у мандрівній театральній трупі.
У 1920 році Євген преїхав до Києва до старшої сестри Ганни Павлівни Скороходько, і, за наполегливою агітацією чоловіка сестри (а Антон Скороходько був професором у ветеринарно-зоотехнічному інституті), поступає до ветеринарного інституту. Провчившись у ньому рік,хлопець збайдужів до зоотехнічної науки.
Ведуча:     Євгену – 23 роки. За плечима життя, не багате ні подіями, ні фактами, ні зверненнями. Та у ньому кипить інша, внутрішня діяльність – бурхлива робота духу, свідомості й серця, що акумулювали у собі могутню мистецьку енергію. Раптом він вирішує піти на професійну сцену, починає відвідувати лекції у Муздраміні. Одразу стає палким прихильником театру Леся Курбаса і одним із найулюбленіших учнем професора Сладкопєвцева. І здається вперше потрапляє в органічну для себе атмосферу, живучи і дихаючи нею.

Читець:  читає уривок із п’єси «У дворі на передмісті” (ява ХІІ – Володимир  і Марія)
Ведучий:  1923 року під псевдонімом Кантемирянин з’являються публікації Плужника. Вони були надруковані завдяки наполегливості дружини, яка працювала у видавництві „Книгоспілка”, була знайома із багатьма редакторами і сама рознесла його твори по редакціях.
У 1926 році вийшла перша книжка віршів поета „Дні”, на яку гаряче відгукнулися в журналі „Життя й революція” Поет стає членом письменницького об’єднання „Ланка”, де зустрічає друзів та однодумців – Г. Косинку, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, Д. Дальківського та інших своїх сучасників.
Ведучий:   Через рік виходить друга – і остання прижиттєва його поетична книжка „Рання осінь”, прихильно розглянута в пресі Ю. Меженком. Наступні роки позначені новими шуканнями митця, в тому числі й жанровими. В 1928 році видавництво „Сяйво” видрукувало його роман „Недуга” в якому критика побачила тільки творчу невдачу письменника, хоча такий суворий вирок був безпідставний.
Читець:    А він молодий – молодий…
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив…
Ще мабуть кохати не вивчив…
Так очі навколо лихі…
Крізь зуби один – розстріляти!
… А там десь солома дахів…
… А там десь Шевченко і мати…
Долоню на чоло поклав,
Крізь пальці майбутньому в вічі…
Хвилина текла, не текла…
Наган дав осічку аж двічі…
А втретє… і сонячних сміх
На драні упав черевики…
І правда, і радість, і гріх.
І біль не навіки!

Ведуча:   Здригаєшся, уявити це жахливе – потрійне! очікування смерті. Біль – емоційна домінанта збірки „Дні”. Боляче йти з життя, боляче чекати на розстріл, боляче мучитися розстріляному, але не добитому. «Біль є постійно біль», «О, тихше! – Біль не вщух». Автор сам відчуває чужий біль, як власний і закликає нащадків до людяності, наводить на
думки про необхідність шанування людського життя, як святині та усвідомлення вбивства, як трагедії особистості й нації, як своєї трагедії. Вірші Плужника викликають широку гаму почуттів: від болю, страху і відчаю до спокою, радості земної миті, прагнення самореалізації.
Звучить пісня про Україну
Ведучий: Минули десятиліття. Страшним подіям 30-х, пов’язаним з масовими репресіями радянських людей, партія дала точну і аргументовану оцінку, трактуючи їх, як «справжні злочини», котрі завдали «серйозної шкоди справі соціалізму». В 1926 році у життя поета увірвалася хвороба. Спадковий туберкульоз був болем родини Плужників. З цього часу Євген живе життям тяжкохворого. Важко переживав Плужник голодомор в Україні. Потерпав від голоду й холоду, щодня тремтів з іншими «простими», «сірими», «рядовими» від обурення і жаху, разом з ними сподівався і підводився з колін. Судилося Євгену Пужнику зазнати сталінських репресій. У грудні 1934 року суд звинуватив поета і товаришів його угрупування «Ланка» у терорі та організації замахів на високих державних діячів і засудив до страти, яка була замінена ув’язненням у спецтаборах на 10 років.
Читець:                        Вірш „Майже рік сиджу”

Майже рік сиджу, мав кріт на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері.
Та в пікет з одним знайомим граю.
От книжок коли б хоч пуд одержати
Все ж не Мутер цей! Та карт колоду…
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти…
Відчинив я осені господу!
Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одурити!
А проте живу. Журюсь, обідаю,
О, болить мені, єдино! Чуєш?

Ведуча: Євген Плужник знав, яка доля на нього чекає. Як згадувала дружина письменника, він якось говорив «Нас знищать… і усіх письменників з розумом, тому що вони бачать у нас потенційних ворогів». Так і трапилося. У грудні 1934 року Плужника заарештовують і прирікають на розстріл. Хворий він потрапляє на Соловки, де й закінчує свій життєвий шлях 2 лютого 1936 року. 1966 року Євгена Плужника реабілітовано й видано його „Втрачені поезії”. Коли думаємо про долю поета і багатьох його побратимів по перу, мимоволі згадуються рядки з поеми «Галілей» – звернення митця до рідного народу.
Читець:   Ой упали ж та впали криваві роси
На тихенькі тихі поля…
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
Хай розквітнуть нові життя
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!
Убієним синам твоїм
І всім тим, що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертній миті,
Всім їм – Осанна!

Ведучий: Один з найвидатніших українських поетів ХХ століття Євген Плужник мріяв сказати сучасникам і нащадкам „щось своє неказане ніким”. Тільки такому слову він хотів звіряти свою душу, не боячись, що не всі можуть зрозуміти чи поцінувати його доробок. Говорив,  якщо знайдеться хоч десять душ, яким потрібні його вірші, буде щасливим. Євген Плужник не належав ані до підпільників, ані до терористів. Він лише писав, лише творив. І робив це добросовісно, сумлінно, чесно, правдиво. Був таким, яким був. А був талановитим, освіченим, «занадто розумним» – казали про нього недоброзичливці. Доходив нестандартних висновків, передчував, пророкував. Надзвичайно реально оцінював він становище свого середовища,  народу, країни. Не дивився на світ крізь рожеві окуляри – за це його й не любили. Очі – найперша і найхарактерніша прикмета його хисту: уважні, спокійні, ніби весь час він ходить, зупиняючись біля кожного збіговиська, придивляючись прислухаючись. Глибинного, внутрішнього йому не позичати, бо Плужник був сама глибина і сама вистражданість. Він був, як совість. Хай з помилками і ваганнями, але він чесно перейшов свою життєву путь, витворив коштовності довічні, зробив унікальний внесок в українську літературу.

Читець:             Нехай комусь судився дивний
Шлях до останньої межі.
Свій коротенький перейшовши,
Не нарікатиму – я жив!
Суди мене судом своїм суворим
Сучаснику… Нащадки безсторонні
Простять мені помилки й вагання
І пізній сум, і радість передчасну, -
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Використана література

Плужник Є. Змова в Києві : роман, п’єси / упоряд. передм. та прим. Л. В.  Череватенко. – К. : Укр. письм., 1992 . – 428 с.

Жулинський М. Г. Євген Плужник (1898 – 1936) / М. Г. Жулинський // Із забуття в безсмертя. – К., 1990 – С. 316-526.

Скирда Л. М. Плужник Є. Нарис життя і творчості / Л. М. Скирда– К.: Дніпро, 1989. – 150 с.

Живиця : хрестоматія укр. л-ри ХХ ст. Кн.1 / за ред. і упоряд. М. М. Коропчук. – К. : Твім інтер, 1998. – 720 с.

Плужник Є. Біографія // Енциклопедія українознавства. Т. Є. – Л. : Молоде життя, 1970. – С. 2111.

Плужник Є. Біографія // Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 8 : Па-Прик / редкол. : В. А. Смолій (голова) [та ін.].– К. : Наук. думка, 2011. – С. 278.

НАРОДЕ МІЙ!.. З ТОБОЮ  В ДАЛІ
СОЛОВ’ЇНІ МЕНІ СУДИЛОСЯ ІТИ…
(сценарій відео-літературної світлиці, присвяченої 115-й річниці від
дня народження Володимира Сосюри)

Підготувала Л. Глодов’юк –  методист
Тисменицької ЦБС

На  сцені прожектором висвітлюється портрет Володимира Сосюри, на столику ведучих знаходяться ваза для квітів та підсвічник з свічами. В залі організована ювілейна експозиція „Незламний лицар правди і свободи”. Як супроводжуючий фон звучить мелодія пісні на слова В.Сосюри, муз. Б.          Шиптура  „Любіть Україну”.
На сцену виходять читці із квітами в руках.
Читець І:   Солов’їні далі, далі солов’їні…
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.
На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки,
Знову серце б’ється молодо і дзвінко…

Читець 2:  Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
Кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
Як весну стрічати на моїй Вкраїні.

Читець 3:  У росі фіалки, ріки у тумані…
В серці сяють очі, сині і кохані…
В птичім щебетанні все кругом проснулось,
І до мене знову молодість вернулась.

Читець 4:  Я іду до гаю, і в блакить безкраю
Серце моє лине й птицею співає
Про весну чудесну на моїй Вкраїні…
Солов’їні далі, далі солов’їні!

Після кожного прочитаного куплету читці по одному відходять в глибину сцени і зупиняються там. Фонограма підсилюється і на сцену виходить ведуча, запалює свічку, а читці кладуть квіти до вази і сходять зі сцени.

Ведуча: Сьогодні наше слово лунатиме про найніжнішого українського лірика, українського соловейка, чия поезія народжувалася з любові і з любов’ю промовляла до всього сущого на землі. Він віршував як жив – природно, легко й невимушено. Наше слово про Володимира Миколайовича Сосюру. Світло на сцені приглушується, увага переноситься на відеопроектор
Ведуча: Народився Володимир Сосюра 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве в робітничій багатодітній родині…
ведеться відеотрансляція хронології життєвого та творчого шляху В.Сосюри
Ведуча: Проте найбільше про нього, як звичайну людину, розповідає нам його автобіографічний роман „Третя рота!”. Це не просто роман, це сповідь. Ота сповідь, після якої у храмі відпускають гріхи. А ще впевненість, що всі наші діяння, і добрі, й злі, записані в книгу життя на небесах. І, можливо, переконаність, що на все воля Божа. Впродовж усього твору автором висвітлюється тема буднів життя, тема родини, отчого краю.
Звучить пісня „Отчий дім”
сл. Р. Братуня, муз. Ю. Бучми

Ведуча: У творчому доробку Володимира Сосюри є твір, над яким він працював близько 30 років – це поема „Мазепа”. В історії України Гетьман Іван Мазепа займає визначне місце як державний діяч і меценат української культури. Про нього написано, можливо, більше, ніж про будь – якого іншого українського провідника в минулому. Історична пам’ять про гетьмана користувалась великим успіхом і в світовому письменстві. Відомо що Байрон написав поему „Мазепа”, Віктор Гюго – вірш „Мазепа”, Юліуш Словацький – п’єсу „Мазепа”. А Володимир Сосюра створив неповторний суперечливий і складний образ Мазепи. Він змусив свого героя переглянути все своє життя кадр за кадром. Поет відтворив художній образ, психологічна достовірність якого стає предметом захоплення сучасних критиків, які відносять поему „Мазепа” до найбільш яскравих творів української літератури.
уривок з поеми „Мазепа” виконують учасники драматичного колективу

Ведуча:  Перлиною творчості Володимира Сосюри є інтимна лірика. Ліричний герой йде полем з коханою дівчиною, порівнюючи її сині очі з васильками в житах. Синій колір як символ чистоти юнацького кохання домінує у душі героя. Незважаючи на плин років і століть, існує небо і поле, в полі – васильки, а в серці – любов.
На  фоні легкої музики на сцену виходять читці – хлопець і дівчина
Читець хл.:  Васильки у полі, васильки у полі,
І у тебе, мила, васильки з-під вій,
І гаї синіють ген на видноколі,
І синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
І ось так же в полі будуть двоє йти,
Але нас не буде. Може, ми квітками,
Може, васильками станем – я і ти.

Читець дівч.:   Так же буде поле, як тепер, синіти,
І хмарки летіти в невідомий час,
І другий, далекий, сповнений привіту,
З рідними очима порівняє нас.

Фонограма підсилюється – хлопець і дівчина обійнявшись сходять зі сцени
Ведуча:  Володимир Сосюра – поет глибоко ліричний, ніжний, тому його інтимна лірика переносить нас у світ юнацьких почуттів – чистих, як кришталь, світлих, як промінь сонця. Уже перші рядки поезії „Так ніхто не кохав” захоплюють нас сердечним виявом палких почуттів кохання.
На екрані демонструється відеоролик „Так ніхто не кохав” і на сцену виходить читець, який продовжує читати вірш. 2 куплети з вірша можуть бути задіяні у відеоролику, а читець продовжує читати наступні рядки.
Читець хл.:  В’яне серце моє од щасливих очей,
Що горять в тумані ніді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
Ніби пахне вона лободою…
Гей ви, зорі ясні!… Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
Я – поет робітничої рані…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
І земля убирається зрання.
Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
І тремтить од солодкої муки…

На фоні відео ролика звучить українська народна пісня
„Ой ти місяцю, я зіронька ясная”
Перед словами ведучої вмикається фонограма мелодії до кінофільму  „Стара фортеця”.
Ведуча:  Не випадково мою промову підсилює ця мелодія, адже вона взята з кінофільму „Стара фортеця”, автором сценарію якого є Володимир Сосюра. Отже, творчість поета залишила свій слід і в українській кінематографії. Життю і творчій діяльності В.Сосюри українські кінематографи присвятили документальний фільм „Володимир Сосюра” (1971р), а також відеоролик „Володимир Сосюра”(1993р). Лірика Володимира Сосюри кінця 50 – х років переповнена гармонії людини і природи. Численні вірші зі своїх збірок він присвячує рідному Донбасу. Саме в ці роки багато ліричних віршів поета були покладені на музику композиторами Г.Жуковським, О.Білашем, Г.Майбородою, Е.Зубцовим. Пісні на його вірші були написані до кінофільмів: „На крилах пісні” – 1961р, „Королева бензоколонки” – 1963р, „Зірка балету” – 1965р, „Візит в Ковалівку” – 1980р та в інших.  Пропоную вашій увазі переглянути уривок з кінофільму „Киянки”, де звучить пісня на вірш Володимира Сосюри „Ой, Дніпро”.
Звучить трансляція відеоролика „Ой, Дніпро”
Ведуча: Про Володимира Сосюру багато написано українськими письменниками різних поколінь. Хочеться згадати слова Андрія Малишка – молодшого побратима Володимира Сосюри: « За своє життя він написав біля 50 книг, ніби проклав 50 сходинок на високу гору, відшукав 50 стежок до людини – сучасника, до її помислів і почуттів. Володимир Сосюра на довгі часи увійшов до серця народного людського помислу, високо зійшовши на гору поезії, як один з найкращих поетів нашої Батьківщини». Ще при житті Володимир Сосюра став класиком. Він прожив доволі важке, проте насичене і яскраве життя. А вершиною його, пам’ятником  стали два головні вірші,

як виразністю його світогляду – „Так ніхто не кохав” та „Любіть Україну”.
Звучить пісня „Любіть Україну”
сл. В. Сосюри, муз. Б. Шип тура

Ведуча: Сьогодні разом з вами, шановні глядачі, ми поринули у відео- літературну світлицю творчої діяльності українського поета Володимира Миколайовича Сосюри, яку присвятили 115-й річниці від Дня його народження. Любіть Україну всім своїм серцем, як любив її великий поет – Володимир Сосюра. Це не просто слова – це заклик нам усім – серцем своїм і своїми діяннями любити рідну, незалежну Україну, зберігати і відроджувати національну культуру українського народу. А він, Володимир Сосюра, ще повернеться до нас, щоб ще раз промовити:  „Народе мій!..З тобою в далі солов’їні мені судилося іти…”.

БУДІВНИЧИЙ СОБОРІВ НАШИХ ДУШ
(сценарій літературно-музичного вечора присвячений 95-річчю від дня народження Олеся Гончара )

Підготувала А. Сидор – завідувач
бібліотеки № 4 м. Коломия
На сцені  портрет митця та великими літерами написана цитата:
Бережімо собори наших душ
О.Гончар

Сцена прикрашена символами України, квітами. В залі оформлена книжково-ілюстративна  виставка  “Речник Соборності”

Звучить мелодія пісні „Україна”
сл. і  муз. Т. Петриненка
Читець:                        Коли цвітіння настає пора,
Коли весна смичком струмка заграє,
Тоді ми з днем народження вітаєм
Славетного Олеся Гончара!
Олесь Гончар – сумління України,
Любов пречиста.
Пісня і зоря,
По духу вірний правнук Кобзаря,
Великий син великої родини.
Він наш увесь
Він твій митець і мій.
Улюбленець вкраїнського народу.
Він – втілення думок його і мрій,
Палкий поборник правди і свободи.
Він порохом важких доріг пропах.
Він – із тривог і болю,
Весь – неспокій!
Його душа – мов Тронка у степах,
Його душа – Собор надій високих!
Ущух Циклон.
Та вогник – пломенить!
І Бригантина в мандри вирушає,
До Берега Любові завертає
Де майстер і тривожиться, й не спить!
Бо вже ж весна на кобзі сонця грає…
Вся Україна славить і вітає
Свого співця – Олеся Гончара!
Д. Кононенко  „Мов тронка у степах”

Ведуча: Великі простори життя України. Є такі імена, без яких важко уявити собі літературу, як весну без пролісків, без перших березових бруньок, так і сучасну українську літературу без теплоносного імені Олеся Гончара.
Олесь Гончар… Письменник, який незмінно стоїть в авангарді української літератури, суспільної думки нашої доби. Йому притаманна найвища відповідальність перед епохою, народом, своїм словом. Найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника .Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії, відчуття кровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу. Народжений у 1918-му, коли Україна виборювала незалежність. Сиротою-підлітком звідавши жахливіші муки й видива голодомору 33-го року. Молоді, студентські крила він підставив під мінометну чергу найбільшої світової війни, він у 28 літ став живим класиком і перейшовши вогонь, воду й мідні труби слави. А далі перетертий на жорнах заздрісних зубів і постійно конвойований тоталітарною системою, принижуваний ранимий але уважний до всього і всіх – він тільки відкривається нам у всій своїй повноті.

Читець:                   В наших душах слово правди сіяв,
Закликав проснутись ницих сплюх…
Не відійде, не позеленіє
Його образ, його світлий дух!
Буде він собором височіти
На далекі і близькі світи,
І нова Вкраїна свіжі квіти
Не забуде сину принести.
Він для неї пильнував на чатах,
Гідність боронив її всякчас,
Слово Гончара золотокриле
Надихатиме на творчість нас.
П. Ротач.   „Золотокриле слово Гончара”

Ведуча:  Є неспростовна прикмета у кожного великого  таланту: потужне силове поле духовності, краси, що формується творчістю митця та самою його особистістю. Коли подумки або вголос вимовляєш ім’я Майстра, пульсування цього силового поля відчуваєш неодмінно. І ось ми входимо у поле Олеся Гончара, що витворилося вже понад чотири десятки років тому поглиблюється і набуває нових ознак. Яке найперше враження воно справляє? Безліч разів пропонувалася відповідь на це запитання, і майже завжди на передній план виступали два естетично забарвлені поняття – світло і чистота. І як не погодитися з цим, коли й справді – стільки сонячного світла спадає на нас, як тільки розкриваємо Гончаревий твір. Світло мудрості, любові, надії… Недарма один з

найкрасивіших героїв письменника кінооператор Сергій Ткаченко з роману “Циклон” сприймає світло як дивовижний, найблагородніший вид матерії, вияв її найдосконаліший, вважає його вершинним самовиявом природи, її шедевром. І водночас не може не полонити сяйво чистоти, що надаючи особливої шляхетності творам прозаїка, мислиться ним, як єдино природний стан людської душі, як найцінніша ознака помислів і вчинків. Якби існував спосіб виміряти ступінь чистоти, якою наділяють письменники своїх героїв та яку несуть своїм читачам, то знову ж таки, одним з найбільш спраглих до чистоти у широкому розумінні цього поняття був би названий також він – Олесь Гончар.

Читець:          Ці – майже п’ятдесят нетлінних літ
Ви, нації, і захисник і цвіт,
Світ дотикали словом Україно,
Зціляли в тому світові людину.
І стане змоги прорости в прийдешнє…
То терну сивина, то сік черешні,
То терпко, а то солодко творити…
І образи, немов дереворити,
В «Соборі» і на всім життєвім крузі -
Он в німбі золотому вірні друзі,
А там… ой, там страшна прощальна злива -
То Україна, Вами скрізь щаслива
Ридає поміж Байкові хрести
На люд, що прагне в завтра прорости.
Л. Власенко  „З вінка сонетів”

Музичний номер „Мелодія” М.  Скорика

Ведуча:   Слухаймо ж Олеся Гончара, який від чистої молодої душі проспівав у літературі свою першу пісню любові і на схилі літ, молодий духом, відлетів у небеса з лебединою піснею на вустах. Слухаймо уважно його соборне слово, віщий голос тронки в українському степу.  Слухаймо ж душею, і, може, відкриється нам велика таїна, яку він залишив нам, сущим і прийдешнім, у дивному-предивному чарі-слові. Він стукав у груди України і будив її словом, що йшло від сонця, падало дощами на рідну землю і, дасть Бог, проросте буйним колосом і засвітить нам коло серця України. Він навіть смертю своєю, на останній путі у вічність, зібрав усіх і заповітно прошептав, як молитву: „Бережіть Україну”.

Музичний номер  „Господи, помилуй нас”
Сл. і муз.  Т.  Петриненко

Ведуча:  Друга світова війна була для письменника суворою школою життєвого досвіду. Вона палила землю, сади і людей. Її дорогами воїн Олесь Гончар і ніс із собою найбільший скарб, який зміг зберегти для рідної сторони, – „Й мою любов і серця кров, і трепетні пісні”. А зараз пропонуємо вам послухати вірш, написаний 1944 року в Трансільванії.

Читець:                   В країні скелястій, країні убогій,
У горах високих, найближче до Бога,
Де жити не хочуть і сірі тумани,
Де тільки гуляють вітри, та бурани,
Та гір цих самотніх самотня цариця
У небі ясному кружляє орлиця, -
Сьогодні, як видиво рідних степів,
Тебе я на скелі зустрів.
Косинка біленька, з пакетами сумка,
Подряпані руки в засохлій крові.
Втомившись, присіла, сухар собі хрумка,
Як білка горіхи гризе лісові.
Дивлюся на тебе, а бачу Украйну,
Сміюся до тебе, а плачу в душі.
Усі мої втрати, і болі, і тайни
Ти в сумці принесла в ці гори чужі.
П.  Магас  „Землячка”

Ведуча:   Йшов до людей, до рідної хати, до України. Йшов у снах, у слові, в пісні, мріях і листах, йшов через фронти і чужі країни. І цей синівський порив любові було почуто крізь оглушливу завірюху війни, а щаслива дорога привела воїна Олеся Гончара додому. В його речовому мішку, як душевна перепустка, лежали написані між боями фронтові поезії, а між ними і думи про Україну.

Читець :                     Здраствуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.
Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені писати,
Якій догукнути рідні?
Той – мамі, а той – дружині,
Той – сестрам, а той – братам.
А я пишу – Україні! Сонцю її і степам,
Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли у бій.
Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?
Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.

П. Магас    „Думи про Батьківщину”

Музичний номер  ”Вечірня пісня”
сл. В. Самійленка, муз. К. Стеценка

Ведуча:  Димом боїв ще пахла солдатська шинеля, а пам’ять про полеглих побратимів будила совість, фронтова клятва над їх могилами стукала в серці: „Якщо залишуся живим – папишу”. Душі їхні світили письменникові слова правди і доброти – народжувалася епопея – дума „Прапороносці”. Писав її Олесь Гончар у тісній „времянці” рідної сестри Олександри, писав удома, в Україні, яка в роки війни горіла в огні, писав про її синів і дочок, прапороносців честі великого народу. Час коригує наші вподобання й симпатії, і „Прапороносці” продовжують осявати душу все нових і нових поколінь читачів чистим світлом людяності і доброти, творячи мікроклімат високої духовності, по – особливому висвітлюючи найголовніше – Людину.

Ведуча:   Роман Олеся Гончара „Собор” ішов до читачів майже 20 років. Як же це могло статися? А було це було в той час, коли оброслий мохом всевладний радянський чиновник одним розчерком пера міг приректи художній витвір літератури чи мистецтва на замовчування, знищення, духовну смерть. Такою була доля „Собору” Гончара – твору, сповненого великого гуманізму, краси, щирого вболівання за збереження навколишнього середовища і чистоту людських душ. У центрі роману, як серед степу широкого, височів собор – пам’ятка стародавньої козацької архітектури. Двоє закоханих біля собору спиняться, повільно обійдуть довкола нього, і він їм буде наче обертатися навколо своєї осі, виринаючи все новими банями, більшими та меншими, яких є безліч. Навколо собору розвиваються всі події. Роман густо населений, та все ж виділяється. З особливою любов’ю написаний автором робочий рід Баглаїв, чия тяжка і почесна праця на металургійних комбінатах, біля гарячих печей, стала сімейною традицією. Складна доля в Ягора Картатого, колишнього махновця, потім заводського горнового, а нині пенсіонера. З душевним болем читаємо про те, як склалося життя Єльки-Оленки, дівчини-сироти, скільки випробувань лягло на її тендітні плечі. Читаймо „Собор”! Він сповнений жорстокої правди і водночас віри в людину. Він вчить любити свою історію.

Читець:  Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу. Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях… а він стоїть, думає свою одвічну думу.
…Поглядом болю і туги востаннє дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув і крики надій, і залізні гуркоти війни, і її, ще страшнішу тишу… Все він бачить і бачив усе… Чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти циганські…
Повен, повен свого! Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих …В такий час од світла враз вирине з темряви ночі собор. І коли багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, випарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.
П. Ніньовський  „Мовчить собор”

Ведуча: У жовтні далекого 1990 року в столиці Америки Вашингтоні, у
фешенебельному Хілтон-готелі, розташованому неподалік від пам’ятника Тарасові Шевченку та Білого дому, відбувався XXII Міжнародний науковий з”їзд Американської Асоціації з розвитку славістичних студій. У рамках з’їзду була окрема міжнародна конференція „Людина і її місія у творчості Олеся Гончара”. Доктор філософії та президент університету Ла Салль з Філадельфії П. Елліс, пошанував Олеся Гончара у своєму слові як провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу, котрий своїми творами тобто “шедевром” – Собором  спричинився до кращого міжнародного порозуміння”. І ще було сказано про цей же твір вченим Мартою Тарнавською: „Якби цей роман вчасно з’явився в англійському перекладі, він викликав би в Америці сенсацію: так глибинно відтворено тут „екзотику” радянського     суспільного ладу та викрито національне знищення”. Вслухаючись у ці промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свого письменника, як і про літературу в цілому. Отож, кажучи про національний зміст Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому: починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його творчості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну..
„Бережімо собори наших душ!” Ці слова великого сина української нації, класика нашої літератури Олеся Гончара є найсвятішим заповітом українцям сущим і їхнім нащадкам. Все, що створив Олесь Гончар, залишилося для майбутнього. Його твори – це наше духовне багатство, вірні друзі  в дитинстві, юності, і в зрілості. Вони підтримують віру в справедливість і доброту. На них виростали й виростатимуть нові покоління. Великий майстер узяв у вічний вирій тільки самого себе. Але цього виявилося так багато, що всі, хто його любив, одразу відчули, як порожньо стало у світі. Та  не журімося, він з нами: у промінцеві зорі, в чорній ягідці пасльону, в сміхові й сльозі, в пісні й любові.

Музичний номер  „Чуєш,брате мій”
сл. Б. Лепкого муз. Л. Лепкого

Ведуча:   На 77-му році життя перестало битися велике серце великої Людини. Не стало Олеся Гончара. Пішов з життя талановитий письменник і палкий патріот України, який віддав виборені нашою державою права бути незалежною.

Читець:                     Згасла зоря Гончарева земна –
Загорілася небесна!
Правдою, совістю світиться нам
Людина, щира і чесна.
Світло її не дає збайдужіть –
Будить, окрилює, кличе
В праці, красі і гармонії жить…
Всміхнене, рідне обличчя.
Світиться ніжно і мудро мені –
Батька, Учителя,
Друга…
Сяє зоря Гончара у вікні,
О! – відступається туга…
В. Олійник „Гончарева зоря”.

Ведуча: Олесь Гончар ще до кінця не прочитаний. Перечитуючи його твори, щоразу відкриваєш щось нове. Скільки в них мудрих філософських узагальнень і підтексту! Майбутнім поколінням письменник відкриває правду минулого. Новели „Кресафт”, „Чорний яр”, „Геній в обмотках” оголять для  нас облудність гасла тоталітарної системи: „Все для блага людини”. Твоя зоря засвітиться благородством, людяністю, шляхетністю українського характеру, носієм кращих рис якого був сам Олесь Гончар.
Письменник вірив у перемогу сили добра, у відродження духовності свого народу, в його непереможене прагнення до свободи.. Його ім’я житиме в подальших поколіннях як символ любові до України, її народу, історії, мови, як заклик до соборності і високої духовності.

Ведуча: Олесь Гончар не був, а є! І сьогодні він – найвеличніша особистість нашого часу. Через сотні літ  він буде нашим сучасником, бо це з його уст новітня Україна підхопила слова про рідну мову, про суверенітет, незалежність України, щастя народитися українцем. “Найвища цінність – краса вірності”, – сказав він устами своїх героїв і сам був утіленням цієї краси і правди. Олесь Гончар з нами, ми любимо його, і навіть на нашу сльозу відгукується він тихим усміхом. Гляньте в небо України – в ньому Гончареві усміхнені птахи…

Читець:                  Були ви ніжними і злими,
Як хвилі славного Дніпра,
Прапороносцем одержимим
Святої правди і добра.
Любов і віра, й непоборність –
Одного кореня й стебла,
І Вашої душі соборність
Шевченкового джерела.
Сльоту, спекоту й завірюху
Зазнав наш рід з усіх доріг…
Собор душі і думки, й духу
Беріг нас вічно – і зберіг.

О. Богачук   „Ви – є. Ви – і більш нічого не добавиш”.
Музичний номер „Чом, чом, чом , земле моя”
сл. В. Лебедєвої   муз. Д. Січинського

ЗМІСТ
В. Гудзик   „Життя покладене на вівтар”  (сценарій присвячений 75-річчю від дня народженя Василя Стуса)                                                                                   3
О. Михайлюк та О. Левицька  „… Жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття…”  (сценарій присвячений 75-річчю від дня народження Василя Суса)                                            10
Р. Грушецька   „Йти по житті, як по вогні, – і не стоптати білі ружі…„ (сценарій присвячений 75-річчю від дня народження Нестора Чира )           17
М. Кушнерчук   „Я йду до вас з відкритими грудьми”  (сценарій присвячений75-річчю від дня народженняТараса Мельничука )               26
Л. Боян   „Нехай буде воля твоя часе мій”  (сценарій присвячений 115-річчю від дня народження Євгена Плужника)                               31
Л. Глодов’юк  „Народе мій!.. З тобою в далі соловїні мені судилося іти…”     (сценарій присвячений 115-річчю від дня народження Володимира Сосюри)      37
А. Сидор  „Будівничий соборів наших душ” (сценарій присвячений 95 –річчю від дня народження Олеся Гончара)                               42

Коментарі виключені.