“Народе мій, я ще не все сказав…”
Народе мій, я ще не все сказав… : 55 річчю від дня народж. Ярослава Ткачівського присвяч. / Івано-Франків. ОУНБ ім. І. Франка, наук. метод. від ; наук. ред. Л. В. Бабій . – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2012 . – 172 с.
Видання розкриває життєвий і творчий шлях славетного галичанина, відомого письменника, журналіста, депутата обласної ради, відповідального секретаря Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Ярослава Ткачівського, який вніс вагомий вклад в духовну скарбницю Прикарпаття.
Форми популяризації творчості митця, запропоновані у збірнику, можуть використовувати в своїй роботі працівники закладів культури та освіти. Матеріали можуть служити пізнавальною інформацією для широкого кола читачів.
Укладачі: Фіцик С. Г. – завідувачка
науково-методичного відділу
ОУНБ ім. І.Франка
Колотило Г. М. – головний методист
науково-методичного відділу
ОУНБ ім. І. Франка
Науковий редактор: Бабій Л. В. – директор ОУНБ ім. І .Франка
„Я за Правду
готовий розвіяти чорнії тучі,
своїм серцем в борні
розтопити крихкий льодовик…
Для народу свого –
закуюсь Прометеєм на кручі
чи згорю, мов Ікар,
бо в житті плазувати
не звик.”
Ці рядки є справжнім кредо життя і творчості
українського письменника та журналіста
Ярослава Ткачівського,
але насамперед – християнина,
який відкрито несе любов і добро своєї душі до людей.
Осягнення парадигми зрілості
письмо Ярослава Ткачівського
Він прийшов до письменницького стола через щоденні журналістські пошуки фактів соціального буття, тем і проблем; він засиджувався у редакційному кабінеті, мордуючись із газетними полосами, дошукуючись як редактор гармонії змісту матеріалів і графічності їх верстки; він не випускав із руки перо, бо весь час не давав йому спокою живчик пошуку досконалості вислову, фрази, речення. Він завше намагався осідлати думку, якось вивищити її, наче вершника, – у хосенне сідло, а відтак ще й закоронувати мовно. Нічого не скажеш: такий уже виробився-витворився характер у цього чоловіка.
Оперативно-щоденний, інформаційно ненаситний журналізм щасливо прищепився на Ярославовому творчому дереві, як на сортовитій дичці, але вже у нових відростках-пагонах, якісніших відгалуженнях – у публіцистичних, що у найглибиннішому сенсі поняття означає піднятися над голим фактажем, де зяє тільки оте, «що», «де», «коли», зарядити його спалахом думки, обпозліткувати жарінню душевної сфери й підняти на такий шпіц амплітуди висловлювання, що читач дістає не тільки соціальний харч, а й естетичне задоволення, – а це вже із сфери літерацької.
Письменник Ярослав Ткачівський за характером лірик, оповідач. Він має обдаровання підмітити, побачити й саме уздріти у людських взаєминах, долях саме те, непоказне, «неверхоплавне», через яке, наче крізь міні-вушко голки, просилюється нитка сюжетотворення, начеркування характерів.
У лексичному кошику Ткачівського-поета не знайдемо формотворчих трюків, типу М.Семенка або й деяких нині сущих, що заарканюють читачів псевдоноваторством, удаваним гейбимодерном. У його поетодзеркалі – як на чистій долоні: строфа у класичній вибудові, дзвінка, не переобтяжена словами-покручами; з його ліричної тятиви точність стріли-думки сягає власне душі, підсердя: «ти в розлуці втопила мене»; «недремна ніч лягла на аркуш спати»; «…застає зненацька вічність на старті дум»; «у гніві моє сонце не зайде»; «воскресне світ, як поцілунок мами»; «пекла прощання мить німа»; «…й тече ріка, по кризі грішних вируша на сповідь»; «… я в таїну гріха бреду»; «йду на Голгофу молитов і дум»; «поцілунок украдений на устах – мов печать»; «на дощі слова розмокли»; «не відцвіти без мене»; «білим воском бігла гірко чорна свічка»; «…і знайти несказане «люблю»; «скарб безцінний мусили втрачати на порозі вічної розлуки»…
Очевидно, усе перебуте, пересотане власними очікуваннями-любов’ю, рапавим болем і солодким його присмаком, надією й безнадійною втратою – ох, скільки отого зелен- і жовтолисту на стежках-долях кожного справжнього поета, а не штукаря-графомана, холодного підтасувальника рим. Як щасливо підмітила Марія Влад, оцього «свого солодкого болю» направду предостатньо напрятала естетична уява Ярослава Ткачівського і вщерть виповнила ним поетичний дзбанок.
Ярослав Ткачівський органічно, по-синівськи увібрав спадкоємно-генно від галицької землі і її неба «селянську жилавість», працелюбну натужність і отой, на щастя, незадавнений, не заархаїзований, а живопульсний фольклорний кровообіг-магнетизм, що пуповинно в’яжуть його єство, його розмисли і чин з отчим порогом, вітцівщиною. Фольклорний код, селянсько-дидактична стихія виховання і вихованості, аж ніскільки не прихований, а відвертий ліризм, пісне-плачність й епічна думність – з цього одвічного незамулимого ручая черпає-всотує у власну творчість Поет.
Нерідко строфіка вірша і його фоніка «сплетені», омузичені, у них закорінений традиційний український мелос – і не дивно, що на слова пана Ярослава Ткачівського піснетворці поклали прекрасну музику. Прегарні ліричні, часом з прикрапинками суму, жалю і тривоги пісні, романси склали книжки-збірки «Дивоцвітом грають весни», «Хміль солов’їних ночей», «Срібне весілля», «Лиш не згасне любов».
Здається, цілком іншою іпостассю повертається до обличчя своїх шанувальників Ярослав Ткачівський, автор, як сам називає, «малої прози».
«Мала проза» літератора нині суголосна параметруванню його душі, її обширам і верховинам. Він немало, радше надто багато бачив, пережив, збагнув і засвоїв; його тонкі фібри всмоктали болі, жалі, тривоги, радості й пережиття – цей калейдоскоп вічного простування його краян-галичан до видимо-невловимого світла історичної правди й істини; в його жилах не раз застигала від люті на відверте хамство, захланність, брехню і злочини, що кояться довкіллям, – і він брався за перо. Попервах воно було десь прямолінійно-отабличеним, якимось наче оголеним. Відтак, з роками, з досвідом, з набутою через осмислення традиційного від батьків, родини і старших побратимів, утверджувався в отому гарячо-публіцистичному, філософськи моральному накресленні, що уже міцно тримається набутку попередників і прогнозує перспективу.
Цей шлях сьогодні типово простежується у творчих робітнях багатьох ратаїв пера: публіцистичний релятивізм добре укорінився у філософських есеях Олега Гриніва й Оксани Забужко; у художній документалістиці Михайла Слабошпицького й Володимира Яворівського, у літературознавчій та панорамно-критичній есеїстиці Євгена Барана і Тараса Салиги, Миколи Ільницького та Миколи Жулинського, Григорія Штоня й Григорія Гусейнова…
Ярославом Ткачівським надбано ще не так багато, десь до тридцяти оповідань, новел, образків, етюдів, що уклалися у двох книжках «Неділя всепрощення» (Івано-Франківськ: Місто-НВ. – 2011. – 128 с.) та «Пісня на порозі Раю» (Івано-Франківськ: Нова Зоря. – 2011. – 120 с.). Можна окремішно говорити про кожен твір, настільки широкі тематичні осяги прозаїка (тут і сирітство, і вдівство, і сумні витівки – аж до криміналу – молодих людей, і людська нечесність, непорядність, ошуканство, ревнощі, сварки, що нерідко призводять до смерті чесних землян, і аж наче нереальна любов батьків до дітей, і, мовби із зазирань у потаємощі іррасфери та неосягненного розумом іншого буття – диво-любов діток-ангелів, Ромчика і Василька, які є – і яких немає, але є сакрально усвідомлена, покутна радість родичів за їхні душі, що в Едемі…).
Яку б струну нашого щоденного буття не торкало перо Я.Ткачівського (а як казав знаковитий: нецікавих тем не буває, є їх недолуге опрацювання), у кожній художній речі є основна домінанта: справжність і любов. Ці дві парадигми, з одного боку, дають право літераторові не відвертати очей від читачів, бо зі сторінок його творів повертається до них таки їхнє життя, тільки у Ярославовому баченні, адже у дивленні й баченні – принципова різниця. З другого ж боку, він, автор, настільки залюблено перейнявся долею своїх героїв, що, направду, часом складно відділити: де ж любов абстрактна, чужа, а де така вже особистісна, така вже вистраждано-вимріяна, що годі не повірити: це таки сам письменник пережив, це він – про себе.
Треба справді мати велетенське серце, могутні груди, аби у тій «кузні» видмухувалося стільки тепла-гарячі, що вистачає на кожного, хто задіяний у сюжетній ході. Тому-то й бажана для батьків дитинка дістає милу і ніжну назву «Божого зернятка»; саме любов параметрує складні взаємини Ганни Коцюбихи і її чоловіка Гриня: тут автор вдається до складно-психологічних поворотів, коли все вдома – аж до корови Ласьки – співчуває хатньому горю і відповідно реагує на це. Десь наче повіяло з класичного повістевого пласта кінця ХІХ – початку ХХ століття, вдарило точним знанням побуту, його деталей. Перейнявшись суттю сущого і можливого, типового й окремішного у взаємостосунках молодих («Тягар весільної фати»), автор у новелістичному ключі доводить трагізм дівчини через філософський контрапункт: «… І «жених» пішов у сутінки зі своєю радістю, повінчаною з горем…».
Зосібна варто зробити наголос і на тому «будівельному матеріалі», з якого і виростають твори Я.Ткачівського, – це мова. Він добре вправляється з літературною нормою, володіє місцевою говіркою, делікатно нею послуговується. Аби вжити «Дусь-дусь», «ізсохла на скіпку», треба самому купатися у тій стихії.
Ярослав Ткачівський методичний розповідач. Іноді він десь ніби «передає куті меду» отою деталізацією, наче хизується своїм знанням («Неділя всепрощення»), зате то тут, то там мовби перекриває цю даність – і вдало, дуже кодово-рельєфно живописує; тоді образ-опис стає гейби віконцем-кватиркою, через котру увіходить свіже дихання у сюжетну мускулатуру оповідання: з’являється поезійна елегійність, якась казкова феєричність. Ось погляньмо, яка органіка етюдності веде нас до поглибленого психологічного прочитання-уявлення у «Пісні на порозі Раю»: «…Широка і довга безмірна долина здалеку здавалася величезним святковим простирадлом, ущент вишитим білими ромашками. Та все одно жовтаве світле сяєво, що розпливалося звідусіль, надавало їм відтінку неземної краси. Жовті оченята квіток небайдуже споглядали на довколишній світ, особливо зосереджуючи свій погляд на тих, хто не ступав, а плив понад цією пречисто-світлою долиною, де майже вся зелень листочків і лагідної травиці ховалася під суцільним покривалом пелюсткової білизни. Лиш де-не-де зелена рука могутньої ромашки притримувалася за небувалої довжини виноградну ліану, яка пнулася догори, увись, у височінь – майже до самих зірок, що чудовим яскравим видивом нависали над ромашковим полем, усіяним світлими квітами-душами десь там, далеко внизу, зів’ялих у грішній безодні землян…».
Роблячи спробу зазирнути до творчої майстерні Ярослава Ткачівського, бачиться немалий набуток, але, відчуваю і прогнозую, що письменник уже запряг коней – і їде по «велику прозу». То ж нехай на цій дорозі зустрінуться пану Ярославові добрі й багаті досвідом їздці.
Володимир Качкан,
доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України,
заслужений діяч науки і техніки, критик, літературознавець, поет і прозаїк.
(Дзвін. – 2012. – № 3. – С.135-137).
ВІД ВИДАВЦІВ: Прогноз шановного автора передмови академіка Володимира Качкана таки збувся. Адже на сьогодні на творчому возі письменника Ярослава Ткачівського значно збільшилося набутку – вийшло ще дві поетичні та дві прозові книжки автора. Принагідно знову потішимо потенційних шанувальників його таланту: невдовзі побачить світ збірка духовної поезії «Ковчег пливе до пристані», а запряжені коні, за висловом В.Качкана, вже везуть, аби не наврочити, «велику прозу» Ярослава Ткачівського – роман «Монахиня»… Тож разом побажаймо письменникові щоби збулося все за повелінням Творця.
