Фахівцю бібліосервісу

У ювілейному виданні подано кращі сценарії, підготовлені Долинською, Калуською, Городенківською ЦБС та Болехівською МЦБС до 190-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка, які можуть бути використані у роботі бібліотек Івано-Франківщини.

Книжкова виставка
Наш Шевченко
Зосталися лиш мрій руїни, де тільки що була Вона…
Бентежний голос Кобзаря
Великий син велокої землі

Укладач: Г.М.Колотило
Відповідальний за випуск: Л.В.Бабій

І знову маємо Різдво-Різдво українського Пророка, який дав своєму народові Святе Письмо. Маємо 190-річницю від дня народження Тараса Шевченка. Маємо національне свято — Шевченківські дні. Та понадвікова товща часу не стане стіною між нами і поетом.

На відміну від небесних світил, які даленіючи, дають нам все менше світла і маліють самі, світила духу людського віддаляючись роками, виростають і посилають все більше і більше променів. Саме такою є наша духовна зоря— Тарас Шевченко. Він був і залишається зі своїм народом, з Україною, він навічно оселився в серці кожного з нас.

У нас, українців, шаноба до найбільшого свого Поета — виняткова особлива.

Вшанування Шевченка є масовим. Його пам’ятають поважають, ним захоплюються, до нього прислуховуються. Він і сьогодні сучасний Його твори пройняті демократичними ідеями набули популярності серед широких народних мас. Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості., а над усе — до волі, має всесвітнє значення.

Підтвердженням цьому є той факт, що книги Т.Шевченка видавались за кордоном понад 300 разів і перекладалися на 147 мов світу.

„Він був сином мужика і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури”, — так писав І.Франко у своїй „присвяті” Шевченкові.

В Україні немає відомішого, доступнішого широкому загалові і більш дослідженого письменника, аніж Тарас Шевченко. Мабуть, не знайдеться в нашій державі людини, котра б не вважала, що вже кого-кого, а Шевченка знає. Ретельно вивчено і десятки разів прокоментовано кожен твір. Попри все те, доводиться стверджувати, що досі, навіть через стільки років після його смерті Шевченко залишається незбагненним.

Ми звикли звірятися за Шевченковою творчістю у своїх почуваннях, поглядах на життя, на історичні події—його слово немає ані йоти фальшу, тут все істина.

Нині ми звертаючись до творчості Т.Шевченка вдихаємо чисте здорове повітря його пісні, відчуваємо:

Ті незримі скрижалі,
Незримим писані пером.

І повітря це дає цілющу властивість випрямляти, підносити, пробуджувати, зміцнювати в людині Людину, її духовні начала.

Аж тепер, у вільній і незалежній Україні, можемо припадати до цілющих Шевченкових джерел, до вічно живого слова поета.

У день Шевченкового Різдва перед величним Престолом його Духу нам належить сказати: „Ми оновимось самі і оновимо „свою Україну убогу” всупереч усім свавіллям, адже нині наш народ таки виборов самостійність. Уже сьогодні ми піднімаємось з колін, підносимось духом, вслухаємось в християнські апостольські глаголи, в істину Святого Павла: „Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити сильних, і неродовите, принижене, нічого не значуще вибрав Бог, щоб здійснити значуще..””

У фондах бібліотек чимало видань, що розкривають життєвий шлях і творчу спадщину Т.Шевченка.

З метою широкої популяризації літературної творчості Поета подаємо орієнтовні наочні та масові форми роботи.

Книжкова виставка

“Візійний світ поезії Шевченка” ознайомить широке коло відвідувачів сприйняття світу Поетом через його творчість від початку до кінця.

Про духовну свободу, незалежність і вільне слово, які так оберігав Тарас від першої сторінки Кобзаря до останніх своїх днів ознайомлять читачів Книги Псалмів, інші поетичні твори, що наповнені творчою силою, яка співзвучна і з часом, в якому живемо, розкриє книжково-ілюстративна виставка чи тематичний стелаж „Шевченко і ми”.

Озвученням виставок, стендів тематичних поличок буде живе слово бібліотекаря, яке можна представити у бібліографічному огляді візійних мотивів поезії Шевченка „Візійний світ поезії Тарасової”, „Життя, як легенда…” та ін.

У циклі заходів Шевченкіани можна підготувати і провести:

• літературно-музичну композицію „Чому ми знову кличемо на поміч невмируще Шевченкове слово”;
• літературно-мистецький вечір „При Тарасовім світлі”;
• вечір-портрет „Співець душі народної”;
• мистецьку годину „Звуковий живопис у поезії”;
• літературний діалог „Земля у творах Шевченка”;
• година пам’яті „Свою Україну любіть”;
• вечір-діалог „Вшановуємо Шевченка, бережемо його спадок”;
• інтелектуально-розважальну гру „Що ми знаємо про Кобзаря”, яка дасть можливість
• читачам позмагатися, хто краще знає творчість і долю поета.
• cусний журнал „Збулись його слова пророчі і час оновлення настав”.

Мета: Ознайомлення з життєписом великого сина українського народу, доторкнутися до спадщини, яку нам залишив поет, ознайомити з творами, в яких звучали його пророчі слова, заповітні думи.

Кожна зі сторінок журналу представить Шевченка як людину широкого діапазону:

I. стор. Т.Шевченко — поет;
II. стор. Т.Шевченко — художник;
III. стор. Національний геній і борець за волю народу;
IV. Шевченко і Галичина;
V. cтор. Ми тебе не забудемо, Тарасе!

Пропонуємо деякі запитання до літературної вікторини „Знайомий незнайомий Шевченко”:

1. Яке друге прізвище мав Шевченко зі сторони батька?

2. Тема жіночої долі стала однією з головних в творчості Шевченка. Назвіть деякі твори, присвячені цій темі.

3. Поема „Мар’яна-черниця” присвячена подрузі дитячих років Тараса Шевченка. Про неї поет згадував в рядках поезій „Ми в купочці колись росли…”, „Мені тринадцятий минало…”, „Три літа…”. Хто був подругою дитячих літ поета?

4. Які поезії Т.Шевченка і О.Пушкіна мають одну і ту ж назву?

5. Яка поезія стала причиною арешту поета і заслання його в солдати на 10 років?

6. Який твір відкриває збірку поезій „Кобзар”?

7. Котрій із сестер присвячено поезію „Сестри”?

8. Які твори Т.Шевченка присвячені дню викупу з кріпацтва?

9. Назвіть повісті, написані російською мовою.

10. В яких творах Шевченко описує свої юнацькі та дитячі роки найбільш повно?

11. Яке звання здобув Т.Шевченко після закінчення Академії мистецтв?

12. Якими мовами володів Шевченко?

13. Назвіть п’ять відомих пісень на слова великого Кобзаря.

14. Які композитори писали мелодії до поезій Кобзаря?

15. Хто автор пам’ятників Т.Шевченку в Каневі на Чернечій горі, в Києві, Харкові?

16. Назвіть українських акторів, які в різні часи створювали образ Шевченка на екрані?

17. Які письменники присвятили свої твори образу поета?

Нижче подаємо сценарії різних форм популяризації творчої спадщини Шевченка.

наверх

Наш Шевченко
(Поетична година)

Святково прибрана сцена. На сцені великий портрет
Т.Г.Шевченка в рушниках, плакат " 190-рiччю з дня народження
Т.Г. Шевченка присвячується”.

Диктор: – Великий Кобзарю!
Ти живеш і в наші дні,
Ти з нами в праці і в борні,
Ти з нами йдеш до сонця сходу,
Ти, правди й вол ь н о с ті пророк…
Ведучі:
1. Кобзарем його ми звемо,
Так від роду і до роду:
Кожен вірш свій і поему
Він присвячував народу.
2. Чисту матір і дитину
Він прославив серцем чистим,
Всю осяяв Україну
Поглядом він променистим.
3. Ось чому в сім’ї великій
У цвіту садів прекрасних
Буде жити він навіки,
Як безсмертний наш сучасник.
1. Не вмре повік твоє святе ім’я
2. Йому, як сонцю променіти
3. І буде пісня зроджена твоя
Разом: Мов океан розбурханий гриміти.
Хор виконує: "Реве та стогне Дніпр широкий "
Диктор: В сім’ї великий і свобод ній
Де молоде життя кипить
Ти завжди наш співець народний
В людському серці будеш жит ь!
Тараса слово хай віками
Невгасно сяє, мов зоря,
І воскрешає перед нами
Безсмертний образ Кобзаря!
Хор виконує: "Спи, Тарасе, батьку мій"
Диктор: В похилій хаті, край села,
Над ставом, чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
К р і п а ч к а- мати, вбита горем.
/Виходить мати і малий Тарасик/
Мати: Як гірко, як нестерпно жаль,
Бо долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби
Не знає м радісної днини
Нам вік доводиться терпіть,
Не роз г и н а т ь своєї спини.
Промовиш с л о в о- і нагай
Над головою люто свисне
і так усюди – з краю в край -
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорюваній, сльозами злитій.
О любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить нам мене
Рожеві квіти нещасливі,
Коли б е з т а л ь н а смерть зітне
Мене на довгій панській ниві!
/Цілує голівку Тараса і виходить/
Тарасик /дивиться у слід, а потім в зал/
Там матір д о б р у ю мою
Ще молодую у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
/А ми були малі і голі/
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині: А ми розлізлися
межи людьми,
Мов мишенята……
Союз українок виконує пісню:
”О , мати Божа.”.
Диктор:
Коли б уявно глянути на Україну
Тих Шевченківських часів,
ми побачили б оцей вражаючий
до сердечного щему краєвид.
"За байраком байрак,
А там степ там могила "
Союз українок виконує пісню:
"За байраком байрак"
Чоловіча група виконує:
"Гей літа орел"
Жіноча група виконує:
"Садок вишневий коло хати"
/На сцені столик , запалена свічка. Входить Варвара
Рєпніна і сідає за столик. Входять ведучі/
І. ведуча:
У княжім домі панночка бліда
Жар серця нишком в вірші виливає.
Листок долоньки свічку затуляє
Про що вона!
Чого її так болить?
Далекий хтось, "хто під ружом гуляє"
ІІ ведуча:
Їй, панночці б, – та суджений панич!
Зітхання соловейка у альтанці…
У княжім домі, домі Репніних,
Невже нікого, вартого в обранці?!
ІІІ ведуча:
Нащо тобі за стіни кам’яні,
По вікнах тюрем лячно заглядати!
До Бога правди криком день при дні,
За Україну в ’ я р м л е ну волати?!
Молилася. При свічці. При сльозі.
При сонці і місяці. При серця світлі…

/ Ідуть у глибину залу /
Варвара:
Шевченко зайняв місце в моєму серці.
Я часто думала про нього
Бажала йому добра, прагнула сама
Творити добро для нього…
Побачивши його раз великим,
Я хотіла , щоб великим він був завжди,
хотіла бачити його незмінно святим і променистим,
щоб він поширював істину силою слова не зрівняного
таланту. Я бажала, щоб усе це робилося через мене
/ Варвара встає, виходить із-за столу, продовжує читати /:
Вернути б нас , і я Варвара,
Сумна, задумана княжна,
Я б утекла з Яготина
Аж за Урал, де наче хмара,
Пісок підводивсь над тобою,
Де цар кривавою рукою
Вершив без б о ж н і ї діла.
Я б у задушливу казарму,
Як вірна подруга прийшла…
Твоєю стала б я сестрою,
і в П р и д н ї п р о в с ь кий рідний край
Листи б от тебе одсилала,
Я берегла б твої пісні…
Щоб чорний вітер К о с – А р а л у
Не спопеляв даремно дні.
Союз-українок виконують:
"Три шляхи широкії"
"Б’ють пороги".
Виконується пісня:
"Вишнева моя Україно.”
Ведучі :
1. Нема кому привітати,
Ні з ким по ж у р и т и с ь,-
Треба було молодому,
Треба одружитись.
2. Минулися м о л о д і ї,
В е с е л і ї літа,
Немає з ким остиглого
Серденька нагріти.
3. Нема кому зустрінути,
Затопити хату,
Нема кому води т і ї
Каліці подати.
/ Лине мелодія пісні „ Думи мої ”. На фоні мелодії Шевченко читає :/
Думи мої ,думи мої
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині…
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами,
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
/Шевченко повільно підходить до столика, бере гусяче перо, сідає і пише ,а чоловіча група хору у цей час виконує 2 куплети пісні "Думи мої ", обробка С.Козака./
1. і читає і пише до ночі,
Плинуть м р і ї- живі ручаї
І минулого сльози жіночі -
Нині сльози невтішні твої.
2. Катерина, Оксана, Марина,
Божевільна від горя Сова.
І задума як чорна хмарина,
На високе чоло на п л и в а.
3. Ой по є т е, великий пророче!
Скільки сил ти віддав у житті.
Захищаючи долю жіночу
1 завжди в самоті, в самоті…
/ Шевченко виходить ./
Диктор: …Під горою,
Біля того гаю,
Щось чорніє над водою,
Щось біле блукає…
/З’являється одягнена в довгу білу сорочку, з розпущеним волоссям дівчина-причинна .Вона йде ,злегка хитаючись./
Причинна:
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, х о д я опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув
Обі щ а вся вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
/Дівчина в зажуреній позі виходить/.
Тріо виконує пісню:
"Така її доля"
Диктор:
Вона все ходить, з уст ні пари
Широкий Дніпр не гомонить…
"Аж гул ь к – з Дніпра повиринали
Ма л і ї діти, сміючись…
/Вибігають малі дівчата з розпущеним волоссям, у зеленій одежі. Русалочки танцюють і промовляють/:
Русалки:
І. Ходімо г р і т ь с я!
2.Зійшов вже місяць!
З.Місяченьку ! Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти!
4.Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить!
5.Ух,ух!Солом’яний дух!
6 .Мене мати породила,
Нехрещену положила!
/Русалки кружляють навколо Причинної, тягнуть її за собою./
ІІІ. Полюбила чорнобрива
Козака дівчина
Полюбила – не спинила
Пішов – та й загинув..
Пішла вночі до ворожки,
Щоб по в о р о ж и т и:
Чи довго їй на сім світі
Без милого жити?
ІІ. Пішла, вмилась, напилась,
Мов не своя стала,
Вдруге, втрете, та мов сонна,
В степу заспівала
/Повільно входить дівчина – Тополя, співає:
"Плавай, плавай лебеденько,
Плавай, плавай, лебеденько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору, та вгору!
Рости гнучка та висока
До самої хмари,
Спитай бога, чи діжду я
Чи не діжду пари?
/Далі говорить/:
Рости, рости, подивися
За с и н є є море
По тім боці – моя доля,
По сім боці – горе.
Там десь милий чорнобривий,
По полю гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю
Подивися тополенько
Як нема – заплачеш
До схід сонця, ранісінько
Щоб ніхто не бачив.
Скажи йому, моє серце,
Що сміються люди,
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде,…
Ведучий: Немає у світовій літературі іншого поета, який би так
ніжно, з любов’ю оспівував у своїй творчості ж і н к у-
матір у с і є і землі, берегиню, продовжувачку роду.
Його невмируще: "В р а га не буде, супостата,
А буде син І буде мати,
І будуть люди на землі."
Ці його слова всесвітні і вічні.
Диктор:
Біда негадано прийшла
Співцеві дихати не сила
Не може він знести чола
І розгорнути кволі крила
Здається меркне білий світ…
Мене вже, друзі, не чекають
Й уста шепочуть заповіт
„Як умру, то поховайте…"
Хор співає "ЗАПОВІТ "
Ведучий: І. Чернечу гору зеленить трава,
І оживає Канівська могила !
Безсила смерть, коли живуть слова,
І вічно житиме його поезій сила.
II. Він був поетом волі в час неволі,
По є т о м доброти в засиллі зла.
Була у нього незвичайна доля.
Та доля – Україною була.
III. Жива душа поетова с в я т а я .
Жива в святих своїх речах,
І ми від цього о ж и в а є м
І ч у є м Бога в небесах.

наверх

“Зосталися лиш мрій руїни, де тільки що була Вона…”
Літературно-мистецький вечір

Звучать акорди пісні „Садок вишневий коло хати", відкривається завіса. На сцені біля тину, на лавці сидять два кобзарі, які й виконують цю пісню. Вся сцена знаходиться в сутінках. На першому плані сцени зліва краєвид українського села (хата, подвір’я, сад), який сполучається з декорацією київських вулиць, на яких знаходиться Києво – Печерська Лавра. Ця декорація розміщена в глибині сцени справа. А в глибині сцени, трохи зміщена від центру вліво, знаходиться скеля, на якій велике каміння, брили. В центрі на заднику висить портрет Кобзаря.

Доспівавши пісню, перший кобзар встає і говорить.

Кобзар 1 : Кохання … це незвичайне, всіма оспіване почуття. Почуття, яке підносить душу до неба і втоптує її в болото. Кохання, яке спонукає до життя і через яке хочеться померти. Через кохання звичайної людини розкривається її душа, а через кохання митця, генія пізнається атмосфера його часу, таємниця його творчості.
Кобзар 2 (встаючи): Жінка. Ця незвична особистість… Жінка – мати, сестра, кохана… Жінка – друг. Жінка – спокусниця. Які різні іпостасі… І всі вони справді стосуються жінки.
(В супроводі кобзи чи бандури читає)
Жінка – це ангел чи демон?
Напевно нам, цього не зрозуміть…
Жінка – це світло і темінь,
Жінка – це вічність і мить.
Кобзарі повільно виходять на авансцену, спілкуючись один з одним.
Кобзар 1 : Жінки відіграли дуже велику роль у житті багатьох митців : Пушкіна, Данте, Гете,… Цей список можна продовжувати до безкінечності. Багато геніїв не зазнали щастя в коханні, проте воно було могутнім стимулом в їхньому житті та творчості: Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко, С. Крушельницька, П. Грабовський. Особливо це стосується генія думки, українського Пророка Т.Г.Шевченка.
Кобзар 2 : Шевченко закохувався палко і нестримно, а закохавшись, не бачив недоліків коханої. Кожне пробудження від „сну наяву" залишало на серці глибокі рани…
(В супроводі кобзи, кобзарі виконують речитативом наступні слова)
Кобзар 1 : Шевченко був не ідол, а людина…
З трагізмом долі й величчю думок,
Як кожен геній – був колись дитина,
Усе життя не міг позбутися пліток.
Коханню віддавав себе всього,
Та щастя не знайшов у ньому.
Усе життя шукав свого
Й ніколи не зважав на втому.
Кобзар 2 : Він жив й творив в часи непевні,
Й відповідав своєму часу.
І проти нього клопоти щоденні
Світ висував, спираючись на маси.
Таланту й друзям завдяки
Піднявся він понад віками,
Й служив, як служать маяки -
Життя таке описують томами.
Кобзар 1 : І про Шевченка – саме про людину
Ми, друзі, хочемо вам розказати.
Як жив, страждав, кохав кожну хвилину -
Ми постараємось вам показати.
Кобзар 2 : Першою жінкою в житті Тараса Григоровича, як і в житті кожної іншої людини, була Мати. Звичайна українська жінка, дбайлива, лагідна, працьовита. Саме такі риси шукав усе життя Кобзар у жінках.
Освічується гора, на якій сидить Шевченко.
Шевченко : Так, саме таку жінку я шукав усе своє життя. Мріяв про щастя з нею, про дітей, яких ми обоє любитимемо. Хотів дати дітям ту любов, яку свого часу не змогли дати мені.
(Шевченко задумується. В цей час висвітлюється декорація села. З хати виходить малий хлопчик – сумний, задуманий. Це 9 – річний Шевченко. Під супровід музики, яку виконують кобзарі, він йде в садок, сідає під вишнею і починає писати на листку паперу, одночасно декламуючи. В цей час з’являється Муза. Вона прямує до Шевченка, надихає його на творчість у вигляді хореографічної композиції).
Малий Тарас : В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую – у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині…
Шевченко (зі скелі) : Це була перша втрата у моєму житті. В цей час підтримкою мені стала ще одна жінка, що замінила для мене матір – Моя сестра Катря. Це вона обороняла мене від лютої мачухи, від дядька – катюги. Хіба міг я написати про неї інакше, як „Моя єдиная сестра! Многострадалиця святая!" Як мріяв я викупити її з кріпацтва! Але до кінця життя так і не зміг цього зробити. Так я втратив другу жінку, яку любив усім серцем.
(Коли звучать ці слова, відбувається хореографічна композиція між Шевченком – хлопчиком і Музою, яка допомагає йому пережити біль втрати матері. Це супроводжується „скачком" у музиці і зміною темпоритму, який підкреслює те, що в Шевченка сталася біда – померла мати. Під час цієї зміни в музиці Шевченко біжить до хати і в дверях зіштовхується з сестрою Катрею. Вони обіймаються і йдуть в сад. Тут з’являється панський управитель з нагайкою в руці, відтягує Катрю від Тараса, штовхаючи його декілька раз на землю. Тарас падає на коліна і плаче. Катря і наглядач завмирають.
(Кобзарі виконують пісню „Думи мої", потім продовжують розмову).
Кобзар 1 : Любов і кохання – це різні речі. Приходить час, коли в житті чоловіка з’являється жінка. І не просто жінка, а кохана жінка – єдина і неповторна. Шевченко все життя шукав її…
Кобзар 2 : Першим коханням Шевченка, яке він пам’ятав усе життя, була Оксана Коваленко. Коваленки і Шевченки жили поруч, отож малий Тарас ріс у дружбі з Оксаною.
(Під час слів кобзарів на сцену вибігає Оксана, підкрадається до Тараса, який плаче. Дорослий Шевченко на скелі читає „Мені тринадцятий минало". Оксана посміхається до Тараса, пробує розсмішити його, витирає йому сльози. Шевченко усміхається, діти обнімаються і під увертюру виконують хореографічну композицію, в якій закручуються в танці і розбігаються в різні сторони. Малий Шевченко стикається з молодим, вони обкручуються, малий завмирає, а дорослий виходить на сцену. Те саме відбувається з Оксаною. Молодий Шевченко виходить з братом (під слова кобзаря). Вони проходять повз тин, за яким у сутінках бродить Оксана з дитиною на руках).
Кобзар 1 : Та цьому дитячому коханню не судилося жити. Через своє кріпацьке становище Шевченко змушений стати козачком пана. Енгельгардта покинути своє село і свою Оксану… Аж в 1843р. Шевченко приїхав до свого брата.
Шевченко : Чи жива ота Оксаночка?
Микита : Яка?
Шевченко : Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
Микита : Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала,
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась.
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихенько співає
Та ніби коси розплітає.
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була.
Так, так що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав…
(Микита, Шевченко і Оксана завмирають – стоп-кадр).
Кобзар 1 : Образ Оксани ліг в основу „Катерини", „Наймички", „Слепой", „Капітанші”… Риси Оксани шукав митець пізніше в усіх жінках.
Кобзар 2 : Можливо, саме за схожість з Оксаною покохав Шевченко полячку Гашковську. Вона була на 2 роки старша від Тараса, по – сестринськи жаліла його, приносила книги, навчила розмовляти по – польськи.
Шевченко (зі скелі): Я кохав її і був щасливий, коли вона приходила. Але водночас саме через неї я відчув різницю між, хоч і бідною, але вільною людиною та рабом. І досі боляче це згадувати (задумується) … Ми часто гуляли по місту. Вона ділилася за мною своїми думками, мріями. І одного разу за те , що я затримався на такій прогулянці, за наказом пана мене відшмагали батогом. Боліло не так тіло, як душа…
Кобзар 1 : І ці стосунки залишились незавершеними. У Вільно почалося польське повстання і виїжджаючи до Петербурга, Енгельгардт забрав кріпака Шевченка з собою.
Кобзар 2 : Пройшло немало часу, Шевченка викупили з кріпацтва. Вже будучи студентом Академії художеств у Петербурзі, він переживає третю свою закоханість. Це була 15 – річна дівчина. Познайомився молодий митець з Амалією Клоберг завдяки Сошенку. Амалія була донькою хазяйки, у якої Сошенко жив на квартирі, а сам він по дружбі взяв до себе Шевченка. 1839р. Він
малює портрет молодої натурщиці з розпущеним волоссям, напівдитячим ротом і великими очима.
(Під час цих слів кобзаря „оживає" молодий Шевченко. Він на фоні Києва стоїть з мольбертом і малює портрет Амалії, яка стоїть спиною до глядачів. На останніх словах кобзаря вона повертається до залу і починає хаотично рухатись, говорячи).
Амалія : О майн гот, я щаслива. Чевченко (саме так – Чевченко, бо його прізвище я ніяк не можу вимовити правильно) написав майн портрет. Він підписав його Чевченко – на догоду мені.
Кобзар 1 : Але і ця історія не мала щасливого кінця. Шевченко і Амалія розійшлися і зустрілися лише після повернення митця із заслання. Ця зустріч змусила Шевченка відчути свою старість, як каже він сам.
Кобзар 2 : Згодом Шевченко закохується в іншу дівчину. Молодий хлопець, який дуже подобався жінкам, часто ходив до Києво – Печерської Лаври, малював там.
Кобзар 1 : Саме тут зустрів він своє нове захоплення. Імені дівчини ми не знаємо, відомо тільки, що вона прийшла до Лаври на прощу разом зі своєю матір’ю. Дівчина була білявою, юною і дуже гарною, тому не дивно, що Шевченко захопився нею.
Шевченко (зі скелі): Але як виявилося пізніше, вона прагнула вийти заміж за іншого і приймала моє сватання лише тому, що він не поспішав освідчуватись їй. Незабаром вона таки отримала пропозицію вийти заміж, покинула Київ та мене і поїхала в маєток чоловіка.
(В цей час по закінченні слів Амалії молоді люди беруться за руки, якусь мить дивляться одне на одного, під час слів кобзаря про розставання, Амалія відпускає руки Шевченка і повільним кроком відходить вглиб сцени, завмираючи там. Шевченко стоїть обличчям до Амалії, позаду нього з’являється білява незнайомка, яка, прощаючись з мамою, вибігає на сцену задом, зіштовхуючись спиною з Шевченком. Вони, повертаючись один до одного, зупиняються в захопленні. Пізніше починають те, про що розповідає кобзар. Під час слів дорослого Шевченка, продовжуючи композицію, виходить справжній коханий дівчини і, закінчуючи композицію, забирає її з собою. Вони завмирають (стоп – кадр). В цей час Муза, яка з відстані заспокоювала малого Тараса після втрати матері і сестри, пробує до нього наблизитись, але побачивши його з Оксаною знову віддаляється, виконуючи хореографічну композицію. Це ж саме відбувається, коли Шевченко втрачає Оксану, Амалію, але Муза ніколи не відходить далеко. Коли наречений забирає білявку, Муза знову наближається до Шевченка і вони обоє завмирають (стоп – кадр). Кобзарі виконують пісню „Зацвіла в долині", потім розмовляють).
Кобзар 1 : 1843р. Шевченко приїжджає до брата в Кирилівку. Він уже відомий поет, художник. Тут він зустрічає доньку священика, у якого в дитинстві наймитував – Федосю Кошиць.
Кобзар 2 : Дівчина дуже сподобалась Тарасу Григоровичу і він просить у батьків її руки. Та вони й чути не хочуть, щоб віддати доньку за свого колишнього наймита.
Кобзар 1 : Шевченко поїхав від них ні з чим, а Федосія так і не змогла вийти заміж. Пізніше вона збожеволіла.
Кобзар 2 : Влітку 1843р. Шевченко їде в Яготин малювати портрет князя Миколи Рєпніна. Тут він зустрічає жінку, яка стала підтримкою для нього у найважчі часи – княжна Варвара Рєпніна.
(Під час цих слів молодий Шевченко, „оживаючи", оглядається по сторонах, ніби шукаючи когось чи щось знайоме. В цей час з іншого кінця сцени виходить княжна з парасолькою в руках. Це висока, струнка жінка 35 років.)
Княжна : О, який дощ! Навколо нічого не видно. Ой, здається хтось іде (помічає Шевченка). Хто ви?
Шевченко : Моє ім’я Шевченко, я художник, хоча, можливо, більше поет.
Княжна : Дуже цікаве поєднання!
(Під супровід музики, говорячи, вони прогулюються, розходяться в різні сторони (трикутником), говорячи один про одного, але самі до себе.
Княжна : Я стала другом Шевченкові. Як ніхто, я розуміла його душу. Але як я прагнула, щоб це було щось більше, ніж дружба!
Шевченко: Я дуже любив Рєпніну. Любив як друга, як сестру. Більшого я до неї відчувати не міг. Це був янгол, богиня, якій можна лише поклонятися.
(По закінченні цих слів у музиці змінюється темпоритм, який, умовно кажучи, спам’ятовує героїв. Вони продовжують розмовляти вже між собою, ідучи назустріч один одному.)
Княжна : Ви вмієте розмовляти з янголами. Розкажіть мені, про що вони говорять.
(Шевченко подає їй аркуш паперу. Рєпніна читає).
Княжна: Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать,
И дар господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать,
Для вас понятно зто слово !..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
Й слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихо стройными речами
Мечты о рае пробудил.
Княжна : Мене дуже вразив ваш твір. Він вартий вас, вашого таланту. У відповідь хочу дати вам уривок своєї повісті. Можливо вона написана не так талановито, але я писала її від щирого серця. У ній я хотіла виразити те, що дуже важко сказати словами. Я хотіла показати, що відчуваю до вас.

(Взявши лист, Шевченко проходить по сцені,читаючи його. Звучить сильний акорд в музиці, який повідає нам про те, що щось змінилося. Змінюється і темпоритм музики. В цей час з’являється Ганна Закревська. Шевченко, побачивши її, випускає з рук листа і припадає до її ніг. Ганна робить вигляд, що розмовляє з ним, а пізніше, залишаючи його, відходить в сторону Рєпніної. В час зустрічі Шевченка з Ганною, Рєпніна з жахом закриває руками обличчя і повертається до них спиною. Коли Закревська проходить повз неї, Рєпніна зупиняє її словами.)

Княжна : Зупиніться, Ганно! Пані Закревська, прошу, зачекайте.
(Закревська зупиняється, повертає голову.)
Княжна : Ви ж його не кохаєте. Ви граєтесь ним. Облиште його, благаю. Я ж готова пожертвувати всім заради нього.
(Закревська іронічно кидає через плече): Заспокойтесь, люба моя. Для мене уже надто пізно щось міняти. Я залишила його. Так захотів світ…
(Закревська, Рєпніна і молодий Шевченко завмирають – стоп – кадр).
Кобзар 1 : А потім було заслання і платонічна любов до дружини коменданта Агати Ускової. Вони часто гуляли разом, багато розмовляли. Але почалися плітки і Ускова перестала виходити на прогулянки. Шевченко був розчарований. Він побачив, що Ускова не ідеал, а звичайна жінка.
Кобзар 2 : Після звільнення Шевченко закохується в актрису Катерину Піунову, молодшу від нього на 28 років. Він сватається до дівчини, але її батьки такого шлюбу не хочуть. Шевченко, з новою раною в серці, їде в Петербург.
Кобзар 1 : Бажання одружитися, мати сім’ю не покидає Кобзаря. Спочатку він сватається до кріпачки свого троюрідного брата Варфоломія – Харитини Довгополенко, якій було 17 років. Але дівчина виходить заміж за іншого. Потім Шевченко сватається до іншої дівчини – Ликери Полусмакової, також кріпачки. Він не звертає уваги на те, що всі кажуть, ніби дівчина лінива, неохайна, корислива. Коли поет захворів, Ликера покинула його і вийшла заміж за іншого. І це ще один удар…
Кобзар 2 : Кобзар так і не зміг здійснити свою мрію – одружитись. Мабуть, недаремно сказав дослідник життя і творчості Шевченка Василь Шкляр, що: “Бог не дарував Кобзареві великого взаємного кохання, можливо тому, що послав йому музу, яка не терпить земних суперниць."
(Під час цих слів Муза, яка весь час була на сцені, піднімається на скелю до дорослого Шевченка і стає збоку нього. Муза одягнута в білу шифонову сукню з вишивкою на рукавах і на грудях.)
Муза : Я залишаюсь вірною завжди тому,
Хто вірний і мені до смерті.
Кого в дитинстві я собі візьму,
Того ніколи не втоплю у Леті.
Я – Муза, була вірною Шевченку,
Привела йому славу світову.
Життя зіграло з ним не одну сценку.
А славу залишило – назавжди живу.
(В супроводі цих слів на гору ззаду Шевченка піднімається Слава – жінка одягнута в усе золотисте.)
Слава : Я, Слава, йшла до тебе вслід за Музою, возвеличувала тебе, між людьми, доносила до них твої твори, які нашіптувала тобі Муза. Я не змогла допомогти тобі знайти щастя в особистому житті… Зате я зробила так, що твоя творчість стала відомою на увесь світ, піднімала на боротьбу мільйони, підтримувала людей у важку хвилину. Я зробила тебе вічним.
(Кобзарі виконують пісню „Реве та стогне Дніпр широкий". На скелю піднімається
Доля – жінка, одягнена в кольорову сукню. Вона зупиняється біля Шевченка.)
Шевченко (до Долі): А ти хто ?!
Доля : Я та, що проводжала маму Катрю в вічність
Разом з тобою. Свічку їй несла.
Тихенько в бур’яні писала вірші
І малювала мрії крадькома.
Я – твоя Доля.
Шевченко : Не чекав я тебе. Яке ще нещастя ти мені принесла ? Чи не забагато їх для однієї людини ?
Доля : Не будь несправедливим. Я не дала тобі особистого щастя, але я подарувала тобі Музу і Славу, які підтримували тебе усе життя.
Я не лукавила з тобою,
Я другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Я взяла
Тебе маленького за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
„Учися, серденько, колись
З нас будуть люде" – я сказала.
А ти послухав і учивсь, і вивчився.
Шевченко : А ти збрехала,
Які з нас люде ? Та дарма !
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя !..
(Світло, яке падає на Долю і Шевченка, тьмяніє. Освічується Слава.)
Слава : Упасти – невелика мудрість,
А от упавши підвестись,
І як би не було це трудно,
Йти далі, далі, ніж колись…
І Шевченко йшов. Йшов, падав, піднімався і йшов далі. За це він тримав Мене. За це він і досі живе у ваших серцях.
(Коли закінчуються ці слова, кобзарі з куточків авансцени відходять повільно в глибину (у вигляді трикутника), виконуючи при цьому на кобзах вступ до „Заповіту" і говорячи слова Франка про Шевченка.)
Кобзарі (разом): „… Він був сином мужика і став володарем в царстві Духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Найкращий і найцінніший скарб доля дала Йому лише по смерті – невмирущу славу…
(Кобзарів супроводжують 2 пучки світла .пістолетів. Зійшовшись до середини, світло залишає кобзарів, освічує ще раз гору з Шевченком, Музою, Славою і Долею. На початку слів „Заповіту" світло переноситься на портрет Шевченка вглибині сцени, а вся сцена опиняється в мороці. Всі учасники вечора разом виконують „Заповіт", але їх не видно, тільки чути їх голоси.)

наверх

“Бентежний голос Кобзаря”
(Фольклорне свято)

Звучить мелодія.
Голос. Великі і мудрі твердили, що геніальною належить назвати таку людину, яка живе у свідомому зв’язку із світом як цілим. … На годиннику його долі відбило … Досить немало, як для випробування у одному людському житті. То в чому ж таїна цього феномена, коли ім’я Поета Стало рівнозначним поняттю Народ?
Читець. В.Гайний „Т.Г.Шевченкові”.
Пісня.
Читець. Б. Лепкий „Тарас Шевченко – Дядько”.
Пісня.
Голос. Минули роки. Завітав Тарас Шевченко у рідне село.
(Легка музика. На сцену входить Поет. Сідає під хатою на лавці.)
Голос. Кривобока біла хата
До остріжка притулилась
І віконцями своїми десь далеко задивилась.
Ніби долі визирає
Що повинна б вийти з лугу
Вітер гладить і по стрісі
Хоче розігнати тугу,
Веселися, хатко біла,
І ти, яблуне крислата,
Бо уклониться вам низько
І найвищая палата.
Поет (не встаючи) співає 2 куплети „Думи мої, думи мої”, пізніше читає:
„Думка”
Тяжко, важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитися, –
Хоч з гори та в воду,
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом;
Утопився б, – тяжко жити,
А нема де дітись.
В того доля ходить полем,
Колоски збирає;
А моя, десь ледащиця,
За морем блукає.
Виходить Доля. Нащо, Тарасе, нарікаєш на долю, чого шукаєш її за морем.
Поет (встає). Хто ти і чому така нещасна?
Доля. Я твоя доля. А зносився мій одяг тому, що була з тобою і в хаті мачухи; і в наймах, йшла за тобою в Петербург і Сибір, їла солдацьку кашу, а більше голодувала.
Поет. Ти не лукавила зо мною
Ти не другом, братом, і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
мене маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
– Учися, серденько, колись
З нас будуть люди, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люди? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Відходять. Входить Катерина в зеленому одязі, на голові зелений віночок.
Катерина (в спину). З неділенькою тебе, Тарасе.
Поет. І ти будь здорова, чарівнице.
Катерина. Хіба не впізнав свою Катерину?
Поет. Яку ще Катерину?
Катря. А ту, що оспівав, – москалем одурену, батьками вигнану.
Поет. Але ж та втопилася.
Катря. Як бачиш я перед тобою стою.
Поет. То воно правда, що русалки існують?
Катря. Правда, Тарасе, але не кожен може бачити. (Катря погладила Шевченка по обличчі.)
Поет. Ось я тебе, чарівнице, плащем зігрію.
Катря. Не треба, Тарасе, плаща. Краще скажи, що я твоя. Захолонуло без кохання моє тіло. А окрім тебе в мене нікого немає. Ти ж мене оживив у думках своїх, а я й досі на дні, де щастя для людини нема.
Поет. А москаль? Невже ти його розлюбила?
Катря. Не треба москаля, Тарасе. Не можу я більше дарувати йому зраду. Він не тільки від мене, а й від своєї дитини відцурався. Помстилась я йому, Тарасе, за ту зраду душі і тіла мого. Пеклом була для нього остання ніч. Так і помер сміючись. Залоскотала я його.
Поет. Катерино, а ти не боїшся небесної кари?
Катря. Не боюся, Тарасе. Утоплениць небо не карає. А тебе, Тарасе, мати теж не хотіла народжувати. А коли народила, то хотіла утопити.
Поет. Що ти говориш? За що ж така ганьба на мою матір?
Катря. Та вона ж хотіла урятувати тебе від кріпацтва. Пора мені Тарасе, бо важко дихати цим повітрям. А як же поживає мій син Іван?
Поет. Здоровий, Катерино. Водить сліпого бандуриста Перебендю.
Катря відходить в бік.
З піснею „По діброві вітер виє” входить Тополя.
Поет. Здорова будь дівчино. Чому співаєш так сумно. Хто ти і за ким тужиш?
Тополя. Будь здоровий і ти, Тарасе. Я дівчина та, що сумуючи за милим тополею стала.
Поет. То хто ж ти дівчина чи тополя?
Тополя. Для людей тополя, а для тебе… Ти оживив мене і для тебе я явилась в людській подобі. Тяжко мені. Мучить зрада, лише вітер буйний пригорне та сонечко красне приласкає. Скажи, Тарасе, що сталося з милим, чому не прийшов, як обіцяв.
Поет. Загинув твій милий в чужій стороні.
Тополя співає 2 частину пісні і виходить.
Поет. Чому це в нас така біда,
Чому нам в очі тяжко загляда
Розлогий відчай і тверда жура,
І розбрат нас до щенту пожира?!
Невже ми геть змаліли до кінця,
І нам не світять золоті сонця,
І тільки розпач – чорні небеса –
Над нами сивий розпач нависа…
Україна. Не журися, Тарасе. Ожила твоя Україна, не в мріях твоїх, а на яву. Пам’ятаєш
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі мов сторожа
Розмовляють з полем.
Поет. Душе моя. Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая, чого марне плачеш.
Чого тобі шкода?
Україна. Сумуєш ти! Я теж сумую,
І розумію я твій сум
Я бачу душу молодую
З тривожним роєм чистих дум.
Я знаю, що то єсть бажання,
Котрих надія не згріва
Я знаю те тяжке змагання
Що в грудях марно зотліва.
Я знаю пориви гарячі
І любі мрії днів ясних;
Мені відомі й тайні плачі,
Що йдуть покутою за них.
Я знаю, як у безнадії,
Холоне серце молоде,
І гаснуть очі молодії,
І в’яне личенько бліде.
(Лине мелодія вальсу)
Поет. Потанцюєм, Україно, ворогам на заздрість, а собі на втіху. (Танцюючи виходять)
Читець. „Т.Г.Шевченку”.
До мене ти приходиш, дивний геній,
З пожовклих сторінок старого „Кобзаря”,
Овіяних твоїм безсмертним йменням,
Яке майбутнє наше озоря.
Печаль твоїх очей і дивний смуток
Тривожитимуть рід людський віки.
Тебе, поете, в світі не забуто,
В безсмертя увійшли твої рядки.
Ти йшов туди, де чувся людський стогін,
Ти возвеличив їх – німих рабів –
І сам не знав, що по велінню Бога,
Ти склав сумний їм невмирущий гімн.
Хвала тобі і слава не однині…
Нам не боятись клятих ворогів,
Бо ти стоїш на варті України –
Один з найгеніальніших синів.
Любов моя до тебе не погасне, –
Світитиме яскраво, мов зоря,
До тебе йду, задуманий Тарасе,
До рук своїх, узявши „Кобзаря”.

наверх

Великий син великої землі
Літературний вечір

На сцені столик, на якім горить свічка, розкритий Кобзар.
В далині Катерина, Наймичка, Оксана, Ярема, Залізняк, Гонта, старий кобзар з поводарем.

З-за сцени голос диктора:
Лежав Кобзар розкритий на столі,
Тихенько в хаті, тільки свічка мліє,
Лишень шепочуться сторіночки старі
Поки надворі ніч, і світом не зоріє…
І, раптом, з книжки вийшла Катерина.
І наймичка з дитиною кудись іде.
Кобзар з бандурою, а на плечі торбина,
І хлопець-поводир в світи його веде.
І сирота Ярема, сирота убогий
Ні сестри ні брата, нікого нема
Лишень та Оксана виряджа в дорогу
Та обніме міцно край свого села.
Ось Із книжки вийшли гайдамаки
Залізняк і Гонта з шаблями ідуть:
Розлітайтесь та тікайте вороги прокляті,
Очі ваші вражі хай орли клюють!

Вітер в гаю свище, темно надворі…
Шепчуть між собою сторінки старі…
/по черзі до мікрофона підходять герої/
КАТЕРИНА: Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями,
Бо москалі чужі люде, роблять лихо з вами.
Лихо сталось Катерині, не слухалась неньки,
Пішла з світу, а дитині дала серденько і очі,
Не дала доленьки.
НАЙМИЧКА: Дитя моє! Мій синочку, нехрещений сину,
Не я тебе хреститиму на лиху годину,
Чужі люди хреститимуть, я не буду знати
як і зовуть.
Дитя моє! Я була багата! Не лай мене,
Молитимусь Із самого неба
Долю виплачу сльозами і пошлю до тебе!
ЯРЕМА : Мандрували гайдамаки лісами, горами,
А за ними і Галайда з дрібними сльозами.
ОКСАНА: Ой Яремо, серце моє, обніми Оксану!
Обнімемось мій Соколе, навіки зомлієм
Нехай ляхи знущаються, а ми не почуєм.
ГОНТА: Давно те минуло, як мала дитина,
Сирота в ряднині, я колись блукав,
Без свити, без хліба по тій Україні
Гайдамака Гонта з Максимом гуляв.
ЗАЛІЗНЯК: Гей, літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лісами.
КОБЗАР: Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає.
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
/виходять маленькі діти з портретом Шевченка і з Кобзарем./
/Завіса . Діти на авансцені/
І дитина: Нині широка вся Україна
Святкує пам’ять свого сина,
І ми, найменші Вкраїни діти,
Поклін прийшли йому зложити,
/кладуть портрет на столик/
ІІ-дитина: Клонимось низько Тобі, Співаче,
За силу твоїх пісень гарячих,
За те, що серцем любив Україну,
І служив вірно їй до згину.
ІІІ-дитина: Клонимось низько Тобі, Пророче,
За те, що темним відкрив Ти очі,
За книжку цю, як сонце Боже,
За те, що з неволі нас відворожив,
/кладе на стіл "Кобзаря"/.
Клонимось низько Тобі, Безсмертний,
Бо Ти впімнувся за люд обдертий,
І шлях вказав нам, куди ступати,
Щоб Україні волю мати.
ДІВЧИНКА: Поклін Тобі, Тарасе,
Великий наш Пророче,
Для Тебе вічно б’ється
Те серденько діточе.
Ти кажеш рідний нарід

І рідний край кохати.
Для нього кажеш жити,
Для нього умирати.
Ось тут перед Тобою
Ми, Українські діти,
Святочно прирікаєм
Сповняти ті завіти.
/ ДІТИ ВИХОДЯТЬ З СЦЕНИ./
ВЕДУЧА І :
Року 1814 з 26 по 27 лютого старого стилю, темної ночі,
перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хатині крі-
пака Григорія Шевченка блиснув у вікні єдиний на все село вог-
ник:народилась нова панові кріпацька душа, а Україні- її вели-
кий син,співець- Тарас Шевченко.
/ виходить малий хлопчик з-поза хатинки, що на сцені/
ХЛОПЧИК :

 Гей, далеко на Вкраїні, Де Дніпрові води сині, У маленькій драній хаті Жили люди небагаті. Кріпаками вони були, На панщині спину гнули, Аж прийшла така година, Уродився їм хлопчина. До великого знать діла Доля його призначила, Бо та нічка зорянлива Повна була чуда-дива. І картина по картині Малювали шлях дитині. Вік сирітський і побої, Панська служба у неволі. Петербурзька каземата Десятиліття у солдатах, Руді степи за Уралом І могила в ріднім краю. А хлопчик ріс - великим став, І людям пісні він співав, У тих піснях велика сила- Всю Україну розбудила. І вже тепер ніякий гніт ворожий Приспать її у другий раз не зможе 

ВЕДУЧА І :
То все справдилось: І віщування лихої долі, І велике стремління діяти їй наперекір. Це все було вже потім. А поки-що… Непосидючий, цікавий до всього, Тарасик відчув до науки велику охоту, хоч І важка була ота наука! Він скінчив азбуку раніше всіх. Успішно були прочитані Часослов і Псалтир.
Найважчою виявилась книга життя.
Сумні сторінки: сирітське поневіряння, туга за рідним краєм. І велике щастя. Знайшов загублений діамант – мову нашу сплюндровану. Нею писав свої невмирущі вірші.
/вірш „Не гріє сонце на чужині”, а дома надто вже пекло…" "Кобзар" 352/
ВЕДУЧА ІІ :
У 24 роки- ще кріпак. У 47- академік і… смерть. І поміж ними 10 років пісків, нудьги і туги за любов’ю, за краєм рідним… Коли ж ти жив, наш гордий поете, коли ж ти, господи, написав те, що тобі було заборонено писати?3 якої такої бомаги ти зробив собі сіру книжечку І ховав її за халявою, носив з собою в чоботі, складав слово до слова в самотині, в глухій одинокості, оглядався, завмирав і боявся за неї?… Як ти був сам з собою?
/ вірш "Ой гляну я, подивлюся на той степ, на поле…"/
"Кобзар" 389.
ВЕДУЧА І :
А ще_ Шевченко музично-обдарована людина.3нав і любив музику. Часто сам співав. Співав проникливо, глибоко і першою піснею, як і кожної дитини була мамина пісня – колискова. Послухаймо ж І ми колискову, яку виконають нам діти. І хай в уяві вашій відобразиться посивіла , найдорожча в світі жінка- Мати,з немовлятком на руках, якому судилося своєю силою І славою потрясти весь світ.
/ пісня "Колискова."-"Ой місяцю-місяченьку"./
ВЕДУЧА II : Пісня супроводжувала Шевченка все його життя – і у Вишневих садах України,і в Каракумських степах, і на Аральському морі, І в застінках каземату. Вона була його порадником. Піснями виливав поет свій біль і радощі, тугу і відчай. Безперечно, що і його вірші стали народними піснями.
/ пісня ”Поклін Тобі,Тарасе"./
/ на сцені кобзар сидить з поводарем/
ВЕДУЧА І :
Вітер віє – повіває,
По полю гуляє,
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ як море
Широке синіє;
За могилою могила,
А там, тілько мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То прилине та послуха,
Як кобзар співає:
/ кобзар співає /
КОБЗАР: Отакої, бач сльозу пустив. Жалкуєш за гайдамаками?
Гордися сину, що живеш отут, ходиш по гайдамацькій землі,
землі, де ходив Тарас.
ПОВОДИР: Дідусю, а ти Тараса бачив?
КОБЗАР: Ні, дитино, не бачив. Але живе він ось тут, в
мені, у серці. Ось послухай вірш його і ти пізнаєш Тараса.
/ читає "У всякого своя доля” або "Минають дні, минають ночі"
стр. 206.
/ виходять обоє/
ВЕДУЧА II: Пронизливо і стверджено летять світом Тарасові слова:
„ У нашім раї на землі
нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим!
Хто краще сказав про святість І високе покликання материнства ніж Т.Шевченко? Хто вділив дівчатам, жінкам, вдовам, скривдженим, покинутим стільки ніжності й любові, як він Великий Кобзар. З великою любов’ю і болем передав ясну і трагічну долю Катерини,її сплюндровані мрії, розпач батьків,бездушність москаля, який цурається сина…
ЧИТЕЦЬ І : Кохайтеся, чорнобриві
Та не з москалями,
Бо москалі чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
ЧИТЕЦЬ : Мабуть, добре Московщина
й темну їй далося!
Бо в ночі тілько й знає, шо
Що москаля кличе.
Через пеньки,заметами,
Летить, ледве дише.
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами,
А москалі їй назустріч
Як один,верхами.
КАТЕРИНА: /Любий мій, Іване…до слів:" А дитя осталось,
плаче бідне" /
/з "Катерини" сценка. Хор”Реве та стогне"…/
ВЕДУЧА І : Минають роки і сторіччя,відходять у небуття покоління людей, а великі мистецькі надбання залишаються, надовго переживають своїх творців. По-новому розмовляють з кожним новим віком. Змальовані в них картини життя давно відійшли у минуле, але думи і помисли їх авторів завжди звернені до майбутнього. До таких скарбів світового значення належить творіння Великого поета українського народу Т. Г.Шевченка.

ВЕДУЧИЙ І: Ні, не вмер наш Тарас,бо живуть в народі його вірші, бо щиро промовляють до людей його полотна ,бо не-
вмирущий дух України витає, над ним. І нести Шевченкове
слово всім вікам ,всім поколінням.
Будеш, Батьку, панувати, поки живуть люди
Поки сонце сяє в небі – тебе не забудуть!
ХЛОПЧИК: Я маленький хлопчик
Сьомий рочок маю,
Але про Шевченка
Вже багато знаю.
Нині нам про нього
Матінка казали-
Рушником новеньким
Ми портрет вбирали.
Принесли ми жменьку
Рути та барвінку
Наш Кобзар коханий
Достойний пошани!
Він-дитя з-під стріхи,
Він у хлопській свиті.
А придбав нам слави
Як ніхто у світі!
А та наша слава
Не, вмре, не загине.
Наш, Тарасе Шевченко—
Сонце України!
ЧИТЕЦЬ: Гомоніла твоя кобза
Гучною струною,
В нашім серці одбивалось
Чистою луною!
Спочиваєш, ти наш батьку,
Тихо в домовині
Та збудила твоя пісня
Думки на Вкраїні.
Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє.
Огонь,іскра великого
Повік не згасає!
Щоб між нами не згасало
Проміння величне,
Ти поставив на сторожі
Слово твоє вічне!
ВЕДУЧА ІІ: Слухаємо слово Шевченка, яке мовить нам час, слухаємо
як мову землі і неба, вітрів і степів широких, мудрого
сивого Дніпра. Слухаємо мовлене це слово неложними
устами, і віримо,що вернувся до нас назавжди.
Шевченко – це народ, він як народ буде жити вічно!
ВЕДУЧА І: Стоїмо на веснянім просторі
І схвильовано слухаєм світ,
Як у нашому дружньому хорі
Твій безсмертний звучить "ЗАПОВІТ".
Твоя слава не штучна,не трубна,
Тебе люблять мільйони без мір.
І на слово Твоє волелюбне
Зводять очі до сонця, до зір.
Твоя пісня не вмре, не загине -
Голосніша вона,ніж колись!
Їй як віщому вітру Вкраїни,
Над планетою вічно нестись!
Біля тебе,Тарасе,мов діти,
Стоїмо—вільна,нова сім’я,
І з Дніпра по широкому світі
Лине слово і пісня твоя!

/всі учасники співають пісню "На високій дуже кручі"

наверх

Коментарі виключені.