Христан Галина
РАНОК В ЧУЖОМУ МІСТІ
Незвичний мирний ранок. Тихо скрізь. Тихо аж до болю. Ось хлопці ідуть. Куди? Ага, у кафе на пиво…
А мої – прати одяг, просочений потом, брудом, кров’ю побратимів. Прати в єдиному тазику на весь блокпост.
Виголений, напарфумений штрамак[1] десь із квітами квапиться. Видно, має побачення… І вона його дочекається…
Бойові побратими квапляться пакунки від волонтерів поносити і заховати до нічних обстрілів.
Дамочка підмальована собаку вигулює вгодованого.
А чи живий наш чотириногий друг Куций? Минулого року трьох хлопців від снайпера врятував. Має відтоді у нас генеральський харч-пайок.
Яка до холєри важка ця торба! Що там мені медсестри наклали? Я ж їм казав, що додому їду, що не потрібно нічого. Вже нерви грають. Курити хочеться, а лікар не дозволяв. Чи цей зустрічний дід палить ? – Доброго дня. Батьку, закурити не дасте?
Дід пильно дивиться на мене, виймає пачку цигарок, простягає, але говорить, як лікар: «Бережи здоров’я, такий худющий, аж світишся. Додому їдеш?», –Так, – киваю.
– Бери всю пачку собі. Але після війни облиш цю звичку.
Смачно затягуюся димом…
Як диміла в бабусі якоїсь стаєнька, а вона все поривалася туди забігти, козу хотіла врятувати! Наш друг «ЧІП», ризикуючи, влетів туди. Лице обпік, надихався диму, а козу не знайшов. Прийшла рогата сама на другий день із байрака якогось…
– О-о-о, друг-фронтовик іде накульгуючи.
– Здоров! Дембель? Ротація ? Відпустка?
– Я із шпиталю…
– Ясно! Я теж додому. Ну, мирного тобі нового року, – і пішов у протилежний бік, Старався не храмати, коли йшов мимо дівчат.
І хто так сигналить ? Я ж іду обочиною! Оглядаюся – водій легковика опустив скло у дверцятах і киває:
– Сідай, фронтовик, підвезу! Тобі куди? Автостанція ? Автовокзал ?
– У військкомат,– чомусь вирвалось у мене.
– Нема проблем! Вже розвертаюсь!
Сиджу в машині І не розумію сам, чому так сказав. Вранці із лікарні я дзвонив мамі, обіцяв що до Нового року буду вдома. Що я роблю? Куди я їду? Я ж маю вільний місяць! Цілий місяць! Від чого вільний? Я не хочу ніяких свят! Не хочу бачити шампанське і мирне олів’є. Не хочу порожніх балачок із сусідами! Не хочу, щоб мама розглядала мої рани і рубці і щодня плакала.
Я хочу замість бою курантів і пустослівного привітання чути рятівне рятівне гавкання нашого Куцого, бавити щирі очі моїх бойових побратимів. Я хочу до своїх хлопців. Я до них їду, я їм потрібний, а вони – мені.
А мамі подзвоню, вибачуся. Вона зрозуміє, бо вона – мама.
* * *
І стався
великий
вибух,
І стало
світло.
І стало
темно.
І було
слово.
І слово було
«МАМО».
ОТЧЕ НАШ НЕБА
Бійці будували бліндаж. Шестеро засмаглих чоловіків різного віку втішилися роботою і тишею, що настала після нічного обстрілу. Працювали з повною віддачею.
– Я торік допомагав сестрі на будові. Вона заміж вийшла, з чоловіком хату будують. Я так на будові не впрівав, як тут. А бабуся нам такі страви щодня варила… На сніданок – деруни із домашньою сметаною, а на обід… Вісімнадцятирічний волинян Сергій не докінчив свої спогади про мирне життя – буття, бо його різко обірвав херсонець Артур:
– Слухай, Сєрий, заглохни! Хватить про жратву! Моли Бога, щоб волонтери до нас дісталися і щось привезли! Та й патронів на ще один бій не стане, а ти з дерунами своїми… Аж нудить… Йди носи із Владом землю, беріть ящик від патронів і носіть…
Інші товариші після згадки про деруни теж ковтали слину, але з Артуром всі погодилися.
Сергій ніс із Владом ящик і не вгавав:
– А мені нині сон такий гарний наснився. З моїм дідом… Розказати?
– Не про їду…
– Ні, ні. Слухай. Йдемо ми з дідом по гриби. Надворі ледь сіріє. Село спить.
– Діду, чого мовчите? Щось мені розказуйте!
– Слухай, – взяв мене дід за руку і дальше пішов. І мовчить.
– Та говоріть, дідусю!
– А ти слухай.
– А що слухати? Всюди так тихо.
– Слухай рідну землю, – показав рукою навкруги. Я оглянувся. Темно-зелені вершечки ялинок викочують на світовид червоненьке сонечко. Над городами, за селом дрижить смужечка ранкового туману. З-за ріки до лісу, над нами летить з нічного полювання чапля.
– Діду, а чому в неї шия, як знак питання?
– То вона думає, скільки грибів ми нині знайдемо, – сміється дідусь.
– Ось це ромашка. Я на ній поворожу, чи нам сьогодні пощастить.– Я хочу зірвати квітку, але дідо не дозволяє:
– Не рви! Вона – дитина літа! Хай живе і цвіте, до морозів. Піди до того дуба_ і там добре пошукай. Там щось має бути. Добре дивись під ноги. Добре пошукай під дубом,– сказав дідо. І я збудився, – з легким смутком закінчив Сергій.
– Гарний сон. Мирний. А дід живий?
– Ні, позаторік поховали.
– А він ким був? – Допитується Влад.
– Людиною. Доброю людиною. Він був для мене прикладом завжди…
– Хлопці! Тривога! Бігом у посадку! До бою готуйсь! – крикнув командир.
– «Сєрий», поправ ящик рівно, щоб земля, яку вже насипали, не висипалася, – і побіг доганяти друга.
– Давай, під дубом сховаємось! Давай сюди, до дуба! – Махав Влад рукою. Сергій не добіг. Вибух струснув повітря. Каска Влада впала десь поруч Сергія, у траву. Хлопець ліг на землю, закрив вуха руками. Але настала тиша, почали бігти хлопці.
– Живий?- спитав командир.
– Так.
– А Влад?
Хлопець підняв погнуту каску друга, і мовчки стиснув кулаки:
– Він добіг до дуба, а я не встиг…
– Забрати тіло. Влад наступив на розтяжку. Якщо скоро прибудуть волонтери, передамо рідні…
Командир підійшов до дуба і з відчаю вдарив кулаком по стовбуру:
– Який хлопець був! Гади! Вам не буде прощення! Ніколи! – Сергій зігнувся, нарвав великий оберемок квітів і поклав у каску.
«Діду, ви казали не рвати квітів. Квіти виростуть знову. А як нам привезти тіло Влада його матері? Чим їй зарадимо?». Хлопці мовчки стояли біля вбитого товариша. Було тихо-тихо. Тільки над вершечками дерев у посадці було чути Отче наш Неба!
СТАРЕНЬКА ІДЕ
Старесенька іде по тій дорозі…
Ліна Костенко
Ще листопад в календарі, а надворі зима..На вулиці і у дворі ані душі нема. Ось постать вийшла із імли і по снігу бреде, по костурі впізнали ми – сусідка наша йде.
—Куди це ви, нанашечко, снігами бредете, чому у хаті на печі, в теплі не сидите?
—Та я іще насиджуся в теплі і на печі, а як зігрітись воїнам, в окопах живучи? Несу часник на ярмарок. Може, Бог дасть, продам, тепленьку ковдру я куплю й героям передам.
