Пошук

Христан Галина

Народилася 31 травня 1952 р. в с.Саджавка. З відзнакою закінчила Харківське культосвітнє училище. Бібліотечній справі віддала понад сорок років. На даний час працює в Саджавській сільській бібліотеці. Прозаїк, новелістка, гуморист. Автор 6 книг, у тому числі: «Старий і кіт», «Я вернуся», «Великоднє чудо», «Білий острів», «Вірність», «Отче наш неба». Співавтор восьми альманахів. Член літстудії «Бистрінь» ім. Н.Чира з дня її заснування. Лауреат премії ім. Н.Попович. Нагороджена медаллю і грамотою Української діаспори (США, Англії, Канади) за відродження «Просвіти» в рідному селі. Член НСПУ з 2005 р.

 

РАНОК В ЧУЖОМУ МІСТІ

Незвичний мирний ранок. Тихо скрізь. Тихо аж до болю. Ось хлопці ідуть. Куди? Ага, у кафе на пиво…

А мої – прати одяг, просочений потом, брудом, кров’ю побратимів. Прати в єдиному тазику на весь блокпост.

Виголений, напарфумений штрамак[1] десь із квітами квапиться. Видно, має побачення… І вона його дочекається…

Бойові побратими квапляться пакунки від волонтерів поносити і заховати до нічних обстрілів.

Дамочка підмальована собаку вигулює вгодованого.

А чи живий наш чотириногий друг Куций? Минулого року трьох хлопців від снайпера врятував. Має відтоді у нас генеральський харч-пайок.

Яка до холєри важка ця торба! Що там мені медсестри наклали? Я ж їм казав, що додому їду, що не потрібно нічого. Вже нерви грають. Курити хочеться, а лікар не дозволяв. Чи цей зустрічний дід палить ? – Доброго дня. Батьку, закурити не дасте?

Дід пильно дивиться на мене, виймає пачку цигарок, простягає, але говорить, як лікар: «Бережи здоров’я, такий худющий, аж світишся. Додому їдеш?», –Так, – киваю.

– Бери всю пачку собі. Але після війни облиш цю звичку.

Смачно затягуюся димом…

Як диміла в бабусі якоїсь стаєнька, а вона все поривалася туди забігти, козу хотіла врятувати! Наш друг «ЧІП», ризикуючи, влетів туди. Лице обпік, надихався диму, а козу не знайшов. Прийшла рогата сама на другий день із байрака якогось…

– О-о-о, друг-фронтовик іде накульгуючи.

– Здоров! Дембель? Ротація ? Відпустка?

– Я із шпиталю…

– Ясно! Я теж додому. Ну, мирного тобі нового року, – і пішов у протилежний бік, Старався не храмати, коли йшов мимо дівчат.

І хто так сигналить ? Я ж іду обочиною! Оглядаюся – водій легковика опустив скло у дверцятах і киває:

– Сідай, фронтовик, підвезу! Тобі куди? Автостанція ? Автовокзал ?

– У військкомат,– чомусь вирвалось у мене.

– Нема проблем! Вже розвертаюсь!

Сиджу в машині І не розумію сам, чому так сказав. Вранці із лікарні я дзвонив мамі, обіцяв що до Нового року буду вдома. Що я роблю? Куди я їду? Я ж маю вільний місяць! Цілий місяць! Від чого вільний? Я не хочу ніяких свят! Не хочу бачити шампанське і мирне олів’є. Не хочу порожніх балачок із сусідами! Не хочу, щоб мама розглядала мої рани і рубці і щодня плакала.

Я хочу замість бою курантів і пустослівного привітання чути рятівне рятівне гавкання нашого Куцого, бавити щирі очі моїх бойових побратимів. Я хочу до своїх хлопців. Я до них їду, я їм потрібний, а вони – мені.

А мамі подзвоню, вибачуся. Вона зрозуміє, бо вона – мама.

*  *   *

І стався

великий

вибух,

І стало

світло.

І стало

темно.

І було

слово.

І слово було

«МАМО».

ОТЧЕ НАШ НЕБА

Бійці будували бліндаж. Шестеро засмаглих чоловіків різного віку втішилися роботою і тишею, що настала після нічного обстрілу. Працювали з повною віддачею.

– Я торік допомагав сестрі на будові. Вона заміж вийшла, з чоловіком хату будують. Я так на будові не впрівав, як тут. А бабуся нам такі страви щодня варила… На сніданок – деруни із домашньою сметаною, а на обід… Вісімнадцятирічний волинян Сергій не докінчив свої спогади про мирне життя – буття, бо його різко обірвав херсонець Артур:

– Слухай, Сєрий, заглохни! Хватить про жратву! Моли Бога, щоб волонтери до нас дісталися і щось привезли! Та й патронів на ще один бій не стане, а ти з дерунами своїми… Аж нудить… Йди носи із Владом землю, беріть ящик від патронів і носіть…

Інші товариші після згадки про деруни теж ковтали слину, але з Артуром всі погодилися.

Сергій ніс із Владом ящик і не вгавав:

– А мені нині сон такий гарний наснився. З моїм дідом… Розказати?

– Не про їду…

– Ні, ні. Слухай. Йдемо ми з дідом по гриби. Надворі ледь сіріє. Село спить.

– Діду, чого мовчите? Щось мені розказуйте!

– Слухай, – взяв мене дід за руку і дальше пішов. І мовчить.

– Та говоріть, дідусю!

– А ти слухай.

– А що слухати? Всюди так тихо.

– Слухай рідну землю, – показав рукою навкруги. Я оглянувся. Темно-зелені вершечки ялинок викочують на світовид червоненьке сонечко. Над городами, за селом дрижить смужечка ранкового туману. З-за ріки до лісу, над нами летить з нічного полювання чапля.

– Діду, а чому в неї шия, як знак питання?

– То вона думає, скільки грибів ми нині знайдемо, –  сміється дідусь.

– Ось це ромашка. Я на ній поворожу, чи нам сьогодні пощастить.– Я хочу зірвати квітку, але дідо не дозволяє:

– Не рви! Вона – дитина літа! Хай живе і цвіте, до морозів. Піди до того дуба_ і там добре пошукай. Там щось має бути. Добре дивись під ноги. Добре пошукай під дубом,– сказав дідо. І я збудився, – з легким смутком закінчив Сергій.

– Гарний сон. Мирний. А дід живий?

– Ні, позаторік поховали.

– А він ким був? – Допитується Влад.

– Людиною. Доброю людиною. Він був для мене прикладом завжди…

– Хлопці! Тривога! Бігом у посадку! До бою готуйсь! – крикнув командир.

– «Сєрий», поправ ящик рівно, щоб земля, яку вже насипали, не висипалася, – і побіг доганяти друга.

– Давай, під дубом сховаємось! Давай сюди, до дуба! – Махав Влад рукою. Сергій не добіг. Вибух струснув повітря. Каска Влада впала десь поруч Сергія, у траву. Хлопець ліг на землю, закрив вуха руками. Але настала тиша, почали бігти хлопці.

– Живий?- спитав командир.

– Так.

– А Влад?

Хлопець підняв погнуту каску друга, і мовчки стиснув кулаки:

– Він добіг до дуба, а я не встиг…

– Забрати тіло. Влад наступив на розтяжку. Якщо скоро прибудуть волонтери, передамо рідні…

Командир підійшов до дуба і з відчаю вдарив кулаком по стовбуру:

– Який хлопець був! Гади! Вам не буде прощення! Ніколи! – Сергій зігнувся, нарвав великий оберемок квітів і поклав у каску.

«Діду, ви казали не рвати квітів. Квіти виростуть знову. А як нам привезти тіло Влада його матері? Чим їй зарадимо?». Хлопці мовчки стояли біля вбитого товариша. Було тихо-тихо. Тільки над вершечками дерев у посадці було чути Отче наш Неба!

СТАРЕНЬКА ІДЕ

Старесенька іде по тій дорозі…

Ліна Костенко

Ще листопад в календарі, а надворі зима..На вулиці і у дворі ані душі нема. Ось постать вийшла із імли і по снігу бреде, по костурі впізнали ми – сусідка наша йде.

—Куди це ви, нанашечко, снігами бредете, чому у хаті на печі, в теплі не сидите?

—Та я іще насиджуся в теплі і на печі, а як зігрітись воїнам, в окопах живучи? Несу часник на ярмарок. Може, Бог дасть, продам, тепленьку ковдру я куплю й героям передам.


Штрамак – чепурун.

 

Коментарі виключені.