Пошук

Атаманчук Надія

Народилася 22 квітня 1971 року в с. Томашівці. В 1986 році закінчила Томашівську восьмирічну школу. В 1988 році закінчила Войнилівську середню школу. Свої перші вірші почала писати ще в дитячі роки, навчаючись в школі. І вони були відповідно про дружбу, про школу, про дитинство. З роками тематика віршів змінювалася. З дитячих вони почали ставати більш серйознішими, ліричними. Тему для них черпає з життя, а натхнення ніколи не покидає поетесу. Друкувалася в газеті «Дзвони Підгір’я» та ін.

 

Як сяде сонце там гримлять гармати,

Там панують смерть, біда і зло,

А маленька донечка десь чекає тата

І цілує фотографію його.

Землю там не дощ, а гради поливають,

Там іде війна – страшна це річ.

А старенька мати десь сина виглядає

Й молиться за нього день і ніч.

Там ідуть бої і миру там немає,

Застеляє сонце густий дим,

А свого коханого десь дівчина чекає,

Обіцяв вернутися живим.

Там боронять край свій й свою рідну хату

Чиїсь батько, чиїсь брат і син.

І усі вони герої – про це треба знати,

І не зможе стерти цього навіть часу плин.

Бо їх подвиг і уся ця їх велика справа

Залишаться у серцях й пам’яті людській,

І назавжди у нас буде всім героям слава,

І повага, і подяка, і поклін низький.

*****

 

Ой були у матері красені-сини,

Сильні та відважні, як орли у небі,

Свою рідну землю любили вони

Й неньку захищали при потребі.

Мати ж бо одна була, а синів багато

І під небом голубим на широких нивах,

Жили вони вільно й мирно в своїй рідній

Може, не дуже багато, але все ж щасливо.

Цьому щастю довго заздрив хитрий, злий сусід,

Ніж гострив він і підступно ховав за спиною,

Хоч облесливо всміхався й кланявся у слід,

Але все ж не втримався і пішов війною.

Підпалив він жовті ниви, що навколо хати,

Й чорний дим піднявся в небо у ту ж саму мить,

На святе гад замахнувся, на стареньку матір

І на пісню солов’їну, що в садах дзвенить.

Хіба можуть діти матір та скривдити дати,

Хіба ж можуть промовчати, як вона в біді,

І ідуть, ідуть сини неньку захищати,

Та на рідний свій поріг вертають не всі.

Плаче мати й Бога просить за синів своїх,

Щоб усі вони живі додому вернулись,

Щоб Господь її дітей від смерті беріг,

Щоб пожар війни погас й люди схаменулись.

Щоби діти не гинули й матір не тужила,

Щоб пшениця колосилась тай під небом синім,

Щоб у мирі і любові усі ми зажили

Й соловейко щоб співав в гаю на калині.

*****


–       Не ходи, дитино, ти на ту війну,

Там стріляють, там можуть убити.

–       Та я, мамо, все одно піду,

Треба ж комусь землю боронити.

Не ходи, нехай воюють ті,

Що усю цю кашу заварили,

Але ж, мамо, люди ці сліпі

Не побачили, кого у дім пустили.

Не за них, за тебе і за тата

Я піду, за наш квітучий сад,

За цю річку і за рідну хату

Я візьму у руки автомат.

Щоб земля ніколи не палала

В цьому мальовничому кутку,

Щоби ти в ночі спокійно спала,

Задля цього, мамо, я піду.

*****


Не питай у солдата, чого в нього очі сумні,

І чого, так дочасно, на скронях його сивина,

Він все пекло пройшов, адже він побував на війні.

Та нікому не скаже, яка вона справжня війна.

Не розпитуй, чому уві сні він так часто кричить

І чому на чоло, таке юне, вже зморшки лягли,

Він не може забути снаряд, що в бліндаж їх летить

Й побратимів своїх, що в ту мить в бліндажі тім були.

Не розкаже нічого, лиш стулить міцніше вуста

На запитання всі він, скоріше за всі, промовчить,

Розумієш, не тіло поранене в нього – душа,

І вона йому зараз ще дуже і дуже болить.

Час мине і, можливо, що й біль ця з роками пройде,

Хоча, хто його знає, а може і ні,

Але поки ще рана ця свіжа і кров’ю тече,

Не питай у солдата, чого в нього очі сумні.

Коментарі виключені.