Пошук

Матеріали на допомогу бібліотекам у проведенні культурно-просвітницьких заходів, присвячені письменникам-ювілярам 2012 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У виданні подані сценарії бібліотек Галицької, Коломийської, Косівської, Надвірнянської,  Рогатинської, Тлумацької ЦБС та Делятинської бібліотеки-філії.
Видання адресоване фахівцям бібліотечної справи та широкому колу зацікавлених користувачів.

Укладач:                          Колотило Г.М. – головний методист                                                                                                                      науково-методичного відділу                                                                                                                                   ОУНБ ім. І. Франка

Комп’ютерний дизайн:           Щепанська Г.М. – бібліотекар                                                                                                    науково-методичного відділу                                                                                                                  ОУНБ ім. І. Франка

Науковий редактор:                             Бабій Л.В. – директор                                                                                            ОУНБ ім. І. Франка

Тираж 25 пр.
УСЕ ДОБРО СВОЄ ЗАЛИШУ БЛИЖНЬОМУ БО ВСЕ, ЩО МАЮ, – СОТВОРИВ НЕ Я
(сценарій години  духовності за книгою
Я. Ткачівського „Володар Дум”)

Підготували
Б. Кривоніс – бібліотекар
краєзнавчого відділу;
О. Білик  –  головний методист
Галицької ЦБС
На сцені символи України, прикрашені українськими вишивками, кетягами калини, квітами. З правої сторони портрет письменника.
Голос диктора:                             Ми  раді вас вітати  у цій світлиці
І дарувати хліб із золота-пшиниці,
Щоб хліб святий у всіх був на столі,
Щасливі були люди в місті  і в селі.
Серця в нас сповнені любов’ю, миром,
Бажаємо, щоб зустріч була щира.
Ведуча 1: В народі кажуть, що на землі є три головні цінності: хліб, щоб бути здоровим і сильним, жінка, щоб не урвалась нитка життя, і книга – щоб не обірвався зв’язок віків. Книга – це невичерпна криниця духовності, життєдайне джерело знань, яке потрібне людині впродовж її життя. Без неї неможлива повноцінна освіта, формування світогляду. Книга допомагає пізнати минуле і зазирнути в майбутнє. Сьогодні  наше свято присвячене людині, яка любить свій рідний край і в силу свого інтелекту і можливостей допомагає своїм землякам серцем доторкнутися до Божої любові і милосердя.
„Усе  добро своє залишу ближньому,
Бо  все, що маю, – сотворив не я.
І слово це у мене від Всевишнього,
Нехай святиться лиш  Творця ім’я…”
Ці  слова належать поету, журналісту, члену  національної спілки  письменників України  Ярославу Васильовичу Ткачівському.
Ведуча 2:  Народився Ярослав Ткачівський у мальовничому селі Вікторів, передмісті давнього Галича 14 серпня 1957 року. Мати піснею і казкою навчала сина, бо ж була дзвінкоголосою співачкою та жартівницею, а батько деколи вишколював  різкою. Але ця домашня наука пішла лише на користь, бо батьки прищепили синові любов до  художнього слова і творчої праці. Про це у вірші „Вікторів” поет пише:
„Моя  колиска – поміж  двох річок,
Між Луквицею й Луквою місцина.
Тут вперше погляд мамин  зустрічав,
І мама вперше пригортала сина”.
Ведуча 1:    У 1964 році Ярослав сів за парту восьмирічної школи у Вікторові і після її закінчення навчався в  Івано-Франківському МПТУ №3, де здобув середню освіту і професію столяра – червонно деревник 1974 року вперше надрукував свій  вірш в обласній газеті.  В юні роки прийшлося несолодко. Доводилося ночами розвантажувати з вагонів скловату, вугілля і цемент. Поет у цьому вірші згадує:
„Я  зазнав гаразду і  нестатків,
Я високо і низько стояв”.
Військову службу поет пройшов на Чорноморському флоті, звідки дописував до військових газет. Писав і вірші, які згодом стали піснями. Але Ярослав мріяв здобути вищу освіту і готувався до вступу в університет. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка.  Постійно  живе і працює в Івано-Франківську. Понад чверть століття пропрацював на рядових і керівних посадах обласних газет.   Створив і очолив 1993 – 2001 роках найбільший на Прикарпатті незалежний часопис „Тижневик Галичини”. Із 1998-го до 2004 року через безкомпромісну журналістську позицію пережив час, про який каже сам так:
„Пізнав я дружбу, мир і  зраду,
Пізнав  невдачі, злети і біду…
Але якось даю собі ще раду,
Бо  з Господом у серці  в путь іду”.

Ведуча 2: Журналіст  багато чого позбувся, але не втратив  власної гідності, віри і гострого пера.  Він – поет, громадянин, його болить сучасне України. Віра  в Ідеал, Абсолют, Вічне як у постійно дієві і непроминальні категорії християнства наснажують поезію Ярослава Ткачівського чистотою моралі, виповнюють душу її ліричного героя красою високих почуттів. Поезія Ярослава Ткачівського – це розмова з Богом, яка спонукає до вищих морально – етичних істин в людській поведінці, в коханні, у ставленні до Вітчизни. В цьому ви зможете переконатися познайомившись з його збірками „Воскресіння”, „Вервиця”, „Володар дум”.

Читець 1:  „Воїн Ісуса”
зб. Я. Ткачівського „Володар Дум”
Читець 2:  „Невблаганні літа”
зб. Я. Ткачівського „Володар Дум”
Читець  З:  „Молитва”
зб. Я. Ткачівського „Вервиця”
Ведуча 1:  Кажуть, що кожне життя має своє число, свій знак і своє призначення. І це напевно так. Світ збудовано так, що кожен з нас, не повторюючи  іншого, не займаючи іншого під сонцем, творить саме свою зорю. Ніхто не знає, чим він заслуговує милість у Бога, але кожен з нас одержує все, що йому потрібне для реалізації себе в житті.
Читець 1:  „Ховаюсь від спокуси”
Читець 2:     „Спалив усі мости”
Ведуча 2:  Велика, чарівна та країна, з якої приходять усі люди. З неї |виходять, а назад не повертаються. Це країна Дитинства. Там починається людина, її почуття: любов, співчуття, милосердя… Від материнського тепла проростає синівська любов до землі, до людей.
“…Я  окрім Бога , не знаю святішого Слова,
ніж мати, і дорожчого Слова немає,
як  рідна земля”.
Життя матері Я. Ткачівського закінчилось на цій Землі. Вона відійшла у  Вічність. Невимовним болем лягла на душу поета  згадка про невтомні, але такі лагідні  і рідні материнські руки, які  так і не змогли дошити йому вишиванку, про мудрі мамині повчання, про яблука, які вона збирала для сина, виглядаючи його з далекої дороги.
Читець 1:  „Ренети”
Читець 2:    „Біль”
Читець  З:   „На могилі матері”
Ведуча 1:  За поетичними візіями завжди палахкотить думка, що людині Бог дарував найбільше багатство, навіть у найважчих, у безпорадних ситуаціях плекати надію. Філософи твердять, що вона „перекидає мости до майбутнього і до надчасового”. Вдумливий і  спостережливий журналіст  з  поетичним сприйняттям не міг  не бачити того, що діялось довкола, не міг мовчати, звіряючи свої почуття  з чистим аркушам паперу, засіваючи їх не лише ніжно-ліричними, трепетно-інтимними рядками, але й гнівом на адресу тих, що живуть за принципом „аби  мені  добре”.
Читець 1:  „Фарисей”
Читець 2:  „Нам вічно чогось треба”
Читець З:  „Пересуди і обмови”
Ведуча 1:  Віра, надія, любов — основні ідейно-тематичні колізії збірки  „Володар дум”. Для її автора ці поняття завжди асоціюються зі словом Бог.  Вони є основою основ буття людини на землі, її духовною енергією, джерелом  краси й удосконалення. Відступництво від Бога „перебудовує” Добро на Зло, нівечить душу, позбавляє її тієї внутрішньої опори, без якої життя не може мати  сенсу.
Читець:  „Ти посягаєш на чуже”.
Ведуча 2:  Поезія Я. Ткачівського легка, ненав’язлива і можливо певною мірою наївна у своїй щирості й відкритості до світу і людей.
„Я  за правду готовий  розвіяти чорнії тучі,
Своїм серцем в борні  розтопити крихкий  льодовик…
Для народу свого —  закуюсь Прометеєм  на кручі,
Чи  згорю мов Ікар, бо в житті плазувати  не звик…”
Ці  рядки є справжнім кредом життя і творчості нашого земляка з Івано-Франківська Ярослава Ткачівського – поета , журналіста, але насамперед християнина, який відкрито несе любов і добро своєї душі до людей і глибоку віру у Божу вічність.
Ведуча 1: Шановні відвідувачі нашої бібліотеки, сьогодні Ви маєте добру нагоду увійти в чудовий світ духовної поезії Я. Ткачівського. Ми  віримо в те, що читаючи його книги, ви замислитесь над тим, хто ви? які ви? чиїх батьків діти? Адже людську особливість визначає духовний її зміст. І не можна відмовлятись від біблейських істин: „Не убий, не укради, не чини перелюбу, шануй батька свого…” Якщо станеться зворотнє, то людства уже не буде, бо виживання людства – це і є виживання людської моралі і духовності.  Тож робіть добро, прикрашайте землю, будуйте храми, будинки. Будьте милосердні і любіть життя, бо це найбільше добро на землі.
Пане  Ярославе, дозвольте запросити Вас до спілкування.
•    Ярославе Васильовичу, які  найперші спогади дитинства викликають у Вас сумовитий і водночас ніжний усміх?
•    В своїх віршах Ви часто звертаєтесь до Бога, до пізнання сущності гріховного і праведного, добра і зла. Що стало поштовхом до цього?
•    Ваші вірші можна поділяти на категорії: філософські, патріотичні, глибоко ліричні. Яка з цих категорій найбільш близька Вам не як поету, а передусім як людині?
•    Вірші про чисте почуття любові, так звана інтимна лірика – це біографічні твори, чи узагальнюючі?
•    Багато поетів у своїх творах називають імена людей близьких їм чи не дуже. У Вас, читаючи Ваші вірші, цього не зустрічається.
•    В короткій біографічній довідці, що в зб. «Вервиця» я прочитала, що Ви працюєте над прозовими творами. Розкажіть будь ласка докладніше ?
•    Бути письменником – це не легко. А ще важче бути поетом-піснярем, адже не кожен вірш може бути піснею. Що ж це – особливий стан душі чи іскра Божа, чи, можливо, це об’єднається разом? І як Ви прийшли до пісні?
Ведуча 1:    Ви прожили цікаве життя. У Вас багато друзів.
•               Ваше життя в постійних пошуках, Ви віддаєте ввесь жар свого серця улюбленій справі.
•               Ви своєю молодечою енергією запалюєте всіх, кого зустрічаєте на своєму шляху.
•               Тож творчих Вам успіхів у праці.
Ведуча 2: Хай у Вашій родині все ладиться, прибавляється, множиться. Хай чарує  всіх Ваша безмірна любов до своєї родини, до рідної землі,

Хай Господь охороняє Вас від злого,

Хай світить сонце  і колосяться жита,

Щоб були Ви щасливі й здорові

На  многії і благії літа.

ЗІРКА, ЩО СВІТИТЬ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ
(сценарій літературної години, присвячений 105-ій річниці від дня народження видатної  української письменниці Ірини Вільде)

Підготувала К. Брунько – зав.бібліотекою
філією смт. Делятин Надвірнянської ЦБС

У читальній залі  бібліотеки представлена виставка-портрет „Велич Ірини Вільде”. За столиком ведучі в українських строях.

Ведучий: Шановне товариство! Сьогодні, на нашій літературній імпрезі, ми поведемо розмову про творчість української письменниці, громадської діячки Ірини Вільде, життя і творчість якої нерозривно пов’язані з Прикарпаттям.

Ведуча: Зі сторони видається, що життєвий шлях письменниці був вдалим, благополучним. Прожила в достатку і пошані до старості, після 1939 року видала більше двадцяти книг, була лауреатом Державної премії Української РСР ім. Т. Шевченка, депутатом Верховної Ради України, нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак пошани”, „Дружба народів”, Почесною Грамотою Президії верховної Ради Української РСР, очолювала львівське відділення спілки письменників. Але талант її не міг розвиватись спокійно, природно, був здеформований лещатами „соцреалізму” та примусовою ейфорією „визволення”.

Ведучий: Народилася Дарина Дмитрівна Полотнюк  5 травня 1907 року в Чернівцях у родині народного вчителя Дмитра Макогона, відомого вже тоді письменника й громадського діяча, який в роки першої світової війни був січовим стрільцем. З перших років життя дівчинка виховувалася у галицьких культурних умовах, тому з дитинства затаїла у серці велику любов до української літератури. Пізніше Ірина Вільде напише „Я виросла в ідеальній родині…, і у великій мірі завдячуючи цьому, я стала письменницею”.

Ведуча: Загальна культурна й моральна атмосфера в сім’ї була одним  з тих активних чинників, що спонукали майбутню письменницю взятися за перо. Сприяло цьому й захоплення літературою. Тарас Шевченко, Юрій Федькович, Іван Франко рано ввійшли у свідомість Ірини Вільде. Коли ж говорити про конкретних літературних вчителів, то слід назвати її талановиту землячку Ольгу Кобилянську і автора вишуканих новел Михайла Яцкова.

Ведучий: Вчилася Дарина у Чернівецькій державній гімназії. У листопаді 1918 року Буковину окупувала боярська Румунія. Будуючи патріотом, людиною небайдужою, батько Дарини Дмитро Макогон боровся з владою проти румунізації українців. Писав гнівні листи до Міністерства освіти Румунії та вірші, які закликали до боротьби:
Вставай, народе, зі сну будися!
Вставай, народе, в бій завзятий
В ім’я святої правди йди.
Нехай дрижить в страху твій ворог клятий,
Вставай, народе, ставай в ряди!
Така діяльність  не могла подобатись владі і рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 року до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім вступає до Львівського університету, що на той час для звичайної провінціалки було неабияким досягненням. Коли через матеріальні нестатки Дарина мусила покинути університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. У 1930 році з’являється друком перша її новела – „Поема життя”, підписана псевдонімом Ірина Вільде. Відтоді „Ірена (згодом Ірина) Вільде” і стало її літературним ім’ям. Слово wilde з німецької перекладається „дика”, а в розумінні письменниці – інакша, специфічна на тлі тогочасної галицької прози.

Ведуча: У кінці 30-х років, після заміжжя Дарія Макогон-Полотнюк переїхала до Коломиї. Тут вона бере активну участь у громадському житті міста, писала статті до часопису „Світ молоді”.

Ведучий: Згодом письменниця переїжджає до села Дора, яке тепер входить до складу міста Яремче. У Дорі Ірина Вільде мала свою віллу, де часто збирались письменники.  В період  Німецької окупації вона проживала в районні Микуличин Станіславської області разом зі своїм чоловіком, який у 1943 році був арештований і розтріляний німецьким гестапом. В цей період письменниця ніде не працювала і нічого не писала.

Ведуча: Любов до своєї малої батьківщини письменниця пронесла через все життя. У мініатюрі „Моїй Буковині” писала:
У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду коли ними ходити) навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба.
У моїй стороні осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях. Але ви цього не бачите…У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна чути їхню мову.
У моїй стороні… але ви цього не чуєте. У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй стороні… Ім’я моїй батьківщині – Буковина”.

Ведучий:   Влаштувавшись на роботу в часопис „Жіноча доля” у Коломиї, працює там до 1939 року. Одним з обов’язків письменниці було ведення так званих „жіночих куточків” в місцевій пресі. Не раз Ірина Вільде пояснювала як важко вести таку рубрику і скільки відомостей вона там почерпнула, які згодом перекочували на сторінки її головного роману – епопеї „Сестри Річинські”.

Ведуча: У 1934 році Дарина одружується з Євгеном Полотнюком. А познайомились вони в „Пласті” (скаутській організації), активними членами якої були обоє. Її чоловік отримує міжнародний диплом лісного інженера, роботу за спеціальністю у Самборі, що на Львівщині.

Ведучий:  Ірина Вільде була хорошою матір’ю і виховала двох синів – Ярему та Максима. Старший із них, Ярема є український сходознавець, а молодший, звинувачувався  у створенні таємної націоналістичної організації. Його неодноразово заарештовували і йому навіть пощастило ділити тюремну камеру із В’ячеславом Чорноволом. Довгий час, так і не змирившись із радянською владою, він проживав у Нью – Джерсі, де на початку 90 – тих загинув в автокатастрофі.
Ведуча:  А потім був Львів – такий таємничий і загадковий, але до болю рідний. Місто так зачарувало Дарину своєю красою і гостинністю, що вона залишилася тут до кінця своїх днів. Саме у Львові Ірина Вільде опинилася в епіцентрі життя  Західної України, стала, як тоді говорили, „модною авторкою”. Її твори читали, обговорювали і критикув

Ведучий: До Ірини Вільде йшли за порадою й товариською розмовою молодші друзі по перу: Дмитро Павличко і Роман Федорів, Дмитро Герасимчук,  та багато інших різного віку письменників. „Вона була моєю письменницею. Нашою. Вона говорила і думала, як ми всі. „Нанашка”, що в перекладі з місцевого значить „хрещена мама”,- згадує Роман Горак.

Ведуча: Дмитро Павличко згадував, як Ірина Вільде під час однієї гострої дискусії назвала його, тодішнього початківця, надією української поезії. Роман Федорів згадує про зустріч з письменницею в Станіславі, коли вона на нараді молодих запримітила юного прозаїка і похвалила перші його оповідання. ЇЇ поважали, нею захоплювались, брали за приклад. Тішився від листування з Іриною Вільде О. Олесь :

Читець:                   Південний вітер…
Сонце весняне.
І ластівки – Ваш лист до мене…
На крила щось взяло мене,
Забилось серце, як шалене!
Ваш лист, о Боженько, о нене!
Тепло і проліски блакитні,
Що тільки снилися мені,
Що тільки сниться навесні,
Коли летять вітри привітні.
Хотів співати… Цілий світ
Залити срібними піснями,
Озватись громом –
Вам привіт!
Степи засіяти квітками,
Змагатись з буйними вітрами!

Ведучий: Перші книжки – повість „Метелики на шпильках” і збірка новел „Химерне серце вийшли у 1935 році і здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів ім. І.Франка. Наступного, 1936 р. з’явилася повість „Б’є восьма”, а в 1938- 1940 рр.  роман „Повнолітні діти”, „Щастя”, „Ти”, „Маленька господиня великого дому”, „Одного весняного вечора”, „Дух часу”, „Піаніст”, „Врятований” і т. д. аж до оповідання „Роман жениться”.

Ведуча:  Ці твори написані на зорі літературної творчості, але в них  уже бачимо вправну руку майстра художньої прози, вражає багатство мови: лаконізм вислову, яскраві деталі – образи, вміння одним словом або реченням схарактеризувати людину. Багатство мови. Прегарну властивість відбивати через мову його психіку, його інтелект. Словом, багато привабливих рис мають оповідання Ірини Вільде і є справді літературними шедеврами.

Ведучий: Твори Ірини Вільде часто містили протилежні судження – від захопленого схвалення проблематики творів та їх європейського стилю до звинувачень у безідейності. Саме такі різні оцінки і спричинилися до великої популярності письменниці.

Ведуча: Її розповіді про пересічних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І цей девіз – додавати людям охоти до життя та боротьби за нього – згодом пройшов через усю її долю. Ірину Вільде тоді підтримали Ольга Кобилянська та Уляна Кравченко, майстер історичного роману Андрій Чайковський, Костянтина Галицька, Михайло Рудницький. Вона направду дисонувала з  тією  літературою, що була, бо вперше торкнулася проблем живого суспільства.

Ведучий: Ірина Вільде володіла здатністю помічати нове в житті, у відносинах між людьми, вміла говорити про це щиро й невимушено, без примусу над своїм талантом. Творчий шлях Ірини Вільде охоплює кілька десятків років, а за цей час траплялося все: успіхи і невдачі, піднесення й спади, тривалі й тимчасові захоплення, суперечливі життєві й літературні віяння.

Ведуча:  Ірина Вільде не належала до письменників, світогляд яких змінювався при кожному подуві вітру. Вона сказала в одній мініатюрі: „Не поважаю людей, які обіцяють більше, ніж можуть зробити „. Вона мала тверді принципи, яким ніколи не зраджувала.

Ведучий: Можна послатися на документ – це її слово-відповідь, зачитане одного разу (в 1936 році) після рішення журі про присудження їй літературної премії:
„Зрозуміло й природно, що при найліпшій волі не можу взяти під увагу всіх домагань критиків різних напрямків і всім їм старатись у майбутньому догодити… Одне знаю наперед, що скоріше перестала б писати, ніж дала б себе наломити силоміць до чогось, що не відповідало б моїм поняттям про літературу „.

Ведуча: Проте навіть найлаконічніша характеристика творчості Ірини Вільде немислима без розмови про її найбільше творче досягнення – роман „Сестри Річинські”. Повільно, але наполегливо й напружено просувалась робота над цим романом.  Досить сказати, що цьому творові Ірина Вільде віддала понад 25 років. У найбільшому, п’ятитомному виданні творів письменниці він займає три об’ємистих томи – близько 90 аркушів. Роман став вершиною творчості письменниці.

Ведуча: Задум роману виник ще в тридцятих роках, виношувався довго, зазнавши серйозних видозмін. Спочатку це мала бути невелика повість. Цікаві визнання письменниці: „Товариші, яким я дала її прочитати, зокрема покійний Денис Лукіянович, критикували мене за обмежений світик родини Річинських. Гаразд, мовили вони, в Нашому, що дечим нагадує Коломию, живе родина Річинських, але ж, шановна Даріє Дмитрівно, та родина не живе в ізольованому світі, навкруги неї – різнобарвне життя. Як же ж ви можете її ізолювати від нього?”

Ведучий:  Після цього Ірина Вільде змушена була поміркувати, як би то справді зв’язати родину Річинських з широкою дійсністю, що її оточує. І їй це вдалося. За жанром – сімейний роман – хроніка з гостро драматичним сюжетом, у якому відтворено портрет доби – панораму життя Галичини 1- ї половини ХХ століття в єдності соціальних, побутових, філософських та індивідуально – психологічних начал, крізь призму неповторних людських доль з глибоким знанням жіночої психології. Роман „Сестри Річинські” переконливо засвідчує, що письменниця максимально зуміла використати умови лібералізації радянського режиму внести у свій твір потужний національний струмінь.

Ведуча: Роман Ірини Вільде „Сестри Річинські” – широчезна художня картина цілого драматичного відтинку української історії. Він збагатив нас новими знаннями про самих себе як народ. А з погляду художніх досягнень української прози твір був одним із вершинних явищ соціального психологізму з найширшою стильовою палітрою і величезним мовним багатством, незрівнянною пластикою письма. Загалом „Сестри Річинські” – один з найвидатніших зразків української прози, її класика. Роман відзначено Державною премією Української РСР ім. Т.Г.Шевченка.(5 травня 2007 року)

Ведучий: Одна з особливостей манери письменниці виявляється в тому, що „негативні” персонажі виступають виразниками ідей, які поділяє авторка. Компроміс між позицією художника-аналітика, який прагне через людину виразити характер епохи, і позицією виразника панівної ідеології не стільки знижує вартість твору, як характеризує драму епохи, драму митця і драму мистецтва. Усе це добре усвідомлювала Вільде й виразно описала в мініатюрних новелах – „окрушинах”, які засвідчують глибокий аналітичний розум і тонкий естетичний смак письменниці. Ось послухаймо:

Читець:  – Скільки б не було визначень поняття „національність”, мова є і залишиться її душею.
- Що це таке? Всі його шукають, а ніхто не знає, як воно виглядає.(Щастя).
- Тисячі речей потрібні здоровій людині і тільки одне здоров’я – хворій.
- Не бути падлюкою ще не означає бути порядною людиною, бо порядність, друзі, зобов’язує, як і всяка інша чеснота.
- Що це ви, друже, з романів переключились на мініатюри? А так, думаю, з меншою ношею буде легше проштовхнутися у безсмертя.

Ведуча:  Ірина Вільде говорила, що письменник мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий – перед історією. Перший свій екзамен Ірина Вільде склала. Півстоліття промайнуло в неї у невсипущій праці, пошуках, розчаруваннях, злетах, сумнівах і перемогах. За цей час вона створила томи творчого звіту. Для нас і наших внуків вона залишила у вічне користування сотні новел, нарисів, публіцистичних статей і мініатюр.

Ведучий:  Нам хочеться збагнути секрети майстерності Ірини Вільде, а вона на наші роздуми коротко відповідає однією із своїх мініатюр: „Секрет майстерності полягає в тому, що секрету немає. Є просто талант.” Різні джерела, різні шляхи, різні причини становлення неповторної письменницької індивідуальності, а  результат один: успішно складений екзамен перед історією.

Ведуча:   30 жовтня 1982 року у Львові письменниця пішла із життя у віці 75 років і похована на Личаківському цвинтарі. Але славетна Ірина Вільде вічно житиме у своїх літературних творах. Читаймо ці твори, шануймо і зберігаймо пам’ять про людину величезного літературного обдарування і величезних заслуг перед рідною літературою.

Ведучий:   Сьогодні про творчість Ірини Вільде говорять як про самобутнє явище української літератури. Павло Загребельний вважав: „Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості”. Така її життєва позиція та літературний талант дали підставу ЮНЕСКО зарахувати Ірину Вільде до числа знаменитих людей 20-го століття.
Свої два екзамени – перед сучасністю та перед історією – Ірина Вільде склала „на відмінно” і увійшла таки в безсмертя

Використана  література:

Дорошенко І. Сторінки поеми життя : [перед.] / І . Дорошенко // Вільде І. Повісті та оповідання. – Л.: Каменяр, 1983. – С. 3-18.
Загребельний П. Пригода з сестрами Річинським : [перед.] / Павло Загребельний // Вільде І. Сестри Річинські . Кн. 1. – К. : Україна, 2004. – C. 5-20.
Іваничук Р. Джерела могутнього таланту : [перед.] / Роман Іваничук // Вільде І. Т. 1. – К. : Дніпро, 1986. – С. 3-7.
Качкан В. А. Ірина Вільде : літер. Портр. / Володимир Качкан. – К. : Дніпро, 1991.- 160 с
СПІВЕЦЬ  СИВОЇ  ДАВНИНИ
(сценарій   літературного  вечора, присвяченого
155-річчю  від  дня  народження  Андрія  Чайковського)

Підготувала  Л. Костюк  –  бібліотекар
бібліотеки-філії   с. Замулинці
Коломийської ЦБС

Оформлення   зали:  портрет  Андрія  Чайковського, обрамлений  вишиваним  рушником,   фото ілюстраціями.  Оформлена   бібліотечна  виставка:  „Снується  й   досі  чорними  рядками   Чайковського   розболена   душа”
Звучить  в’язанка   українських   народних  пісень
Читець :    „Я  поклав  за  ціль  мого  життя  переповісти  нашу  історію  з  козацького  періоду   й  тим   заповнити  цю  прогалину  в  нашій  літературі.  До  того  часу   мало  хто  до  того  брався .  Праця  така  вимагає  багато  труду  й  студій…”

А.  Чайковський  творчими  задумами  в  часописі  „Новий  час”.

Ведучий 1:  Він  користувався  славою  висококваліфікованого   юриста,  чудового  промовця,  знавця   законів   і  глибокого  психолога.  Багато  років  попрацював   на  просвітницькій  ниві.  Очолював  «Товариство  українських  журналістів» ,  помітна  його  діяльність  була  і  в  українському  педагогічному  товаристві.

Ведучий 2:  Але  до  історії  української  культури  Андрій  Чайковський  увійшов  як  письменник, який  багато  корисного   зробив  для  української  літератури,  пробудження  національної   свідомості  народу,  виховання  молодого  покоління.

Ведучий 1:  Народився  майбутній письменник 15  травня 1857 року  в  м. Самборі  на  Львівщині  в  родині  дрібного  урядовця. Рано  осиротів   і  виховувався   в  своїх   родичів  в  с. Гординя Самбірського  повіту.

Читець:  „Ціле  життя  від  дитини, – писав  він  в  автобіографічних  записках,  надісланих  О. Маковеєві, –  я  переходив  тверду  школу  життя  і  набідувався  страх…”

Звучить українська народна  пісня  „Ой  у  гаю  зелененькім”

Ведучий 2: Зростав  він  серед  людей  працьовитих  і  співучих, жадібно  вбирав  у  себе  казки, легенди, оповіді  про  минулі  часи, прислухався  до  пісень  і  парубоцьких  жартів. Враження  дитинства  пізніше  прислужилися  йому  як  письменникові.

Ведучий 1: Першим  його  наставником  була  бабуся. З  нею  він  опанував  польський  буквар, навчився  читати  і  писати. До  початкової  школи  не  ходив, домашню  науку  продовжував  під  опікою  вчителя  церковної  школи  села  Гордині  Теодора  Присташа. Пізніше  письменник  з  повагою  згадував  його  як  людину  розумну  й  добру. Про  своє  дитинство  і  вдачу  письменник  написав  в  автобіографії.

Читець:     „У  мене  від  дитинства  була  мрійлива, вразлива, «поетична», а  при  тім  весела  вдача, і  я  цим  відрізнявся  від  моїх  ровесників  у  шляхетському  селі  Гордині  під  Самбором. Чи  я  йду  малим  хлопцем  зганяти  горобців  із  достигаючої  пшениці, чи  жену  пасти  корови  та  коні, чи  поганяю  на  оранні, чи  подаю  на  віз  снопи  або  сіно – усе  мої  думки  літають  кудись  у  безвість, мені  все  бажається  чогось  незвичайного…
А  зимою  пристрасно  любив  слухати  казки  та  оповідання, не  давав  спокою  своїй  покійній  бабуні, що  гарно  оповідала  й  не  тільки  казки.”

Ведучий 2: Завдяки  полякові-репетитору  Войцеху  Пенеку, восени 1869р. успішно  склав  вступні  іспити  до  Самбірської  гімназії. Там  вперше  студент  Чайковський  осягнув  Шевченків  „Кобзар”, й  зрозумів   „…хто  я  є!”  Ця  книжка  перевернула  все  духовне  єство  цієї  молодої  людини,  пробудивши  в  ньому  цікавість  до  всього, що  називається  Україною.   Досі  мав  можливість  прочитати  лише  молитовник, читанку   В. Ковалевського  та  „Вінок  для  чемних  дітей” Якова  Головацького.

Ведучий 1:   Відрадною  подією, яка  вплинула  на  формування  його  подальшої  життєвої  позиціїї  стали  постановки  театру  під  орудою  Омеляна  Бачинського. Про  той  період  Чайковський згодом  напише: „Не  забуду,  як  я  захоплювався  тим,  коли  почув  зі  сцени  українське  слово.” Тоді – то й  сам  почав  писати  свої  перші  несміливі  драми, об  чім  не  наважувався  нікому  „…до  того  гріха признатися”…

Звучить пісня „За  рідний край”
сл. Р. Купчинського,
муз. М. Гайворонського

Ведучий 2:  Літературна  діяльність А. Чайковського розпочалася  у  1888р., коли  в  народовській  газеті „Діло”  з’явилися  його  статті  про  „причини  зубожілості  наших  селян  в  судівництві”  та  про  біблійні  й  старогрецькі  судові процеси. Письменник  почав  писати  ще  в  гімназії  під  впливом  прочитаних  книжок, писав  драми  й  оповідання,  та, як  свідчить   О. Маковей, через  якийсь  час  із  них  «сміявся», а  далі  й  зовсім  покинув  літературне  писання  „задля  недовір’я  в  себе  і  невзгодин  життя”. І  він  надовго  замовк.

Ведучий1: У 1877 році  Чайковський  вступив  на  філософський  факультет  Львівського  університету. Почалися  ще  більш  нужденні, важкі  дні. Не  маючи  чим  платити  за  навчання, він  кидає  філософію  і  йде  до  війська. Через  рік  повертається  до  університету – тепер  уже  на  юридичний  факультет…
Навчаючись   на  юридичному  факультеті  університету  Чайковський  брав  активну  участь  у  студентському  житті  і  був  головою  студентської  організації „Дружній  лихвар”, і  одним  із  засновників  „Кружка  правників”.

Ведучий 2: У студентські роки юнак  показав  себе  гуманною  людиною. Незважаючи  на  роль  карателя, яку  мав  за  примусом  виконувати  поручник  77  полку  А. Чайковський  під  час  придушення  боснійсько – герцоговинського  повстання, навпаки, нехтуючи  небезпекою,  шукав зв’язки  з  місцевим  населенням, остерігав  і  попереджав, допомагав  їм  чим  міг,  бо  відчував  глибоку  відразу  до  австро-угорських  колонізаторів.

Ведучий 1: Результатом  вражень  від  зустрічей  з   нескореними  місцевими  жителями,  від  мальовничих  краєвидів  Боснії  стала  книга «Спомини  вперед  десяти  літ», що  була  видана  у  Львові  у  1894 році, коли  Андрій  Чайковський  уже  працював  адвокатом   у  містечку  Бережани  на  Тернопільщині.
Адвокатська справа і слава не захоплювали А. Чайковського. Судівництво забирало дуже багато вільного часу, відривало від творчої роботи. В одному із своїх листів він скаржився:

Читець: «В  моїй  письменницькій  праці  дуже  мені  перешкоджає    моя  праця  адвокатська, що  з  неї  мушу  жити… Злазити  щодня  з  Пегаса  й  сідати  на  процесову  шкапу  страшно  томить  і  розриває  душу  на  дві  половини.»

Ведучий 2: Про  Андрія  Чайковського, як  про  адвоката, найстарший  син  Микола Андрійович писав: «Батько  в  своїй  адвокатській  роботі  був  поетом, його  виступи – оборони  перед  присяжними,  суддями  були  повні  життя  та  щирого  гумору, вони  захоплювали  слухачів  і  звичайно  викликали  бажаний  ефект – виправдання  підсудного»

Ведучий 1:  Адвокатська  практика  давала  Чайковському  багатий творчий  матеріал  і  значну  кількість  сюжетів, які  лягли  в  основу  творів  із  «судової  зали»: «Краще  смерть, як  неволя», «Хто  винен», «З  країни  сліз  і  горя» та  інші.

Ведучий 2:  В  цих  творах  письменник  виявив  себе  глибоким  знавцем  села, селянської  психології. Його  герої – забиті, затуркані, неписьменні  селяни, які  потрапили  у  конфлікт  з  законом, їх  присутність  на  суді  часто  була  формальна, бо  вини  своєї  вони  не  визнавали, букви  закону  не  розуміли, а  процес  вважали  даремним  марнуванням  часу.

Ведучий 1: Грицько  Чепіга  з  оповідання «Ні  разу  не  вдарив» тяжко  побив  Варвару  Пастернак, підозрюючи, що  вона  вкрала  його  сорочку, яка  потім  знайшлася  під  плотом  у  бур’янах. Варвара  два  місяці  відлежала  у  шпиталі, а тепер  Грицько  відповідає  перед  судом  за  свій  вчинок. Вже  з  першого  діалогу  формального  допиту  видно, що  перед  нами  людина  неписьменна  і  до  краю  затуркана.

Читець:       «– Як  називаєшся?»
-    Та  Грицько.
-    А  ще  як?
-    Більше  ніяк.
-    Кожний  чоловік  має  ім’я  і  назвисько.
-    Я  не  маю  ніякого  назвиська, що  мене  має  хтось  називати?
-    А  як  пишешся?
-    Чепіга  пишуся.
-    Од  видиш! Кілько  тобі  років?
-    Або  я  знаю… Може  буде  сорок  без  двох, а  може  й  то  ні…»

Ведучий 2:  З  великим  знанням  селянської  душі  Чайковський  передає  внутрішні  переживання  Грицька – господаря,   якого  відірвали  від  корисної  праці, «збавили» йому  цінну  робочу  днину  і  роблять  з  ним  «комедію».

Ведучий 1: Глибока  людська  трагедія  лежить  в  основі  оповідання  «Хто  винен?» Хто  винен  в  тому, що  Степан  Припоня  став  злодієм. На  це  запитання,  відповідає  він  сам, розповідаючи  про  своє  нужденне  життя.

Читець:   «А  хто  мене  до  того  довів?» Чи  не  багачі, не  те, якесь  кляте, через  них  видумане  право, що  діти  одного  батька  не  мають  бути   рівні, що  одні  панята, а  другі  байстрюки  під  тином! І  що  я  злого  тим  другим  зробив, за  що  мене  гонили, мов  скажену  собаку, і  кривдили  мене  всі, і  що  я  їм  злого  зробив? Хіба  я  не  чоловік і  не  маю  права  на  життя, як  вони?»

Ведучий 2: Незабутньою  подією  в  житті  Андрія  Чайковського  стала  його  зустріч  із  Іваном  Франком, який  заохочував  починаючого  літератора  та  практикуючого  самбірського  адвоката   писати.

Ведучий 1: На  появу  оповідання  «Образ  гонору» Іван  Франко  відгукнувся  листом , в  якому  писав: «На  ваш «Образ гонору» я  дуже  цікавий , а  не  менше  і  на  новели .  Щасти  Вам  на  письменницькім  полі . Я  думаю ,  що  з  тим  широким  знанням  життя  і  мови  люду , і  з  тим  талантом , який  у Вас  є , Вам  не  може  не  пощастити .»

Ведучий 2:  Ще  тепліший, сердечніший  відгомін  викликала  в  І. Франка  поява  повістей  «Олюнька»  та  «У  чужім  гнізді .»  «Олюнька »  була  визнана  Іваном  Франком  «найціннішим  надбанням »  конкурсу  на  кращий  новелістичний  твір , оголошеного  1895  року  правлінням  Наукового  товариства  імені  Шевченка  і  редакцією  журналу « Зоря »

Ведучий 1: Правдива  розповідь  про  гірку  долю  сироти  Олюньки  вражає  в  саме  серце  і  залишається  назавжди  в  пам’яті  тих ,  хто  прочитав  цю  повість .Вона  нікого  не  залишає  байдужим , і  навіть  в  найглухіших  людських  душах  зачіпає  найпотаємніші  струни  серця.
В  творі  виведені  персонажі  і  факти  дійсні, про  це  свідчить  лист автора    до  І. Франка, написаний  9 травня 1895р.

Читець:  «Нехай  хоч  там  матиме  Олюнька  кращу  долю  на  світі… Я  її  знав. Ми  росли  в  одному  селі. Обоє  сироти, заводив  з  нею  дитячі  ігри, хоч  вона  була  трохи  старша  від  мене  на  віку. Знаючи  її  сумну  історію  от  начала  аж  до  криги  Дністрової, я  постановив  собі  не  дати  загинути  тій  бідній  істоті  під  кригою, а  вивести  її  на пам’ять  людям… Типи  шляхтичів, які  я  там  вивів, змислені  хіба  щодо  імен,  вони  ще  й  тепер  такі  самі  найшлись  би…»

Звучить  українська народна пісня «Світить  місяць  нічку»

Ведучий 2: Не  дивлячись  на  велику  літературну, адвокатську  і  громадську  працю, письменник  знаходив  час  і  для  дітей, а  було  їх  у  нього  аж  семеро. Любив  з  ними  прогулянки  за  містом, помайструвати  за  токарним верстатом, покопати  в  городі, пограти  в  шахи, відвідати  театр  чи  концерт. Непогано  грав  А. Чайковський  на  гітарі,  співав. Син  Микола  згадує:

Читець:   „Не раз  батько  з  нами  двома, старшими  синами, влаштовував  домашні  концерти: брат  Богдан  співає  сопраном, я – альтом, а  батько  підтягав  баском  і  пригравав  на  гітарі. До  нашого  репертуару  належали  такі  пісні, як «Ой  пущу  я  кониченька», «Ой  наступає  чорна  хмара», «У  Києві  на  риночку» та  інші.»

Звучить   пісня  «Закувала  та  сива  зозуля»

Ведучий 1: Новим  пам’ятником  творчості  письменника  був  художньо-історичний  жанр. Опрацювання  величезного  архівного  історичного  матеріалу  з  доби  козаччини  дало  можливість  написати  романи  «Сагайдачний» та  «Олексій  Корнієнко», повісті   «За  сестрою», «На   уходах»…

Ведучий 2: Незвичайної  долі  серед  усієї  літературної  спадщини  Андрія  Чайковського  зазнав  найбільший  за  обсягом  твір – історичний  роман «Сагайдачний». Ще  на  Самбірщині  у  нього  виник  задум  написати  твір  про  Петра Конашевича-Сагайдачного. У  передмові  до  першого  видання «Побратими», яке  вийшло  1918 року  у  Львові, автор  писав:

Читець: «Бо, крім  пісні  про  Сагайдачного, «що  проміняв  жінку  на  тютюн  та  люльку», широкий  загал  про  Конашевича  мало  знає».

Ведучий 1: Над  романом «Сагайдачний» Андрій  Чайковський  працював  майже  20  років. У  трилогії  письменник  поставив  за  мету  подати  всю  історію  Петра  Конашевича,    його  довгий  та  складний  шлях  до  слави. Перед  нами  проходять  картини  життя  Запорізької  Січі, морські  походи  козаків  на  турецькі  фортеці, знаменитий  похід  Сагайдачного  в  Крим, взяття  Каш  і  Варни, погром  Синопа  і  турецького  узбережжя, визволення  тисяч  невільників. Все  це  письменник  об’єднує  ідеєю  боротьби  за  українську  державність.

Ведучий 2: Повне  видання  цього  твору  (три  частини) здійснено  в  Києві  аж  54 роки  після  смерті  Андрія  Чайковського  у  видавництві «Дніпро».( 1936 р.)

Звучить  пісня  «Віє  вітер»

Ведучий 1: У  лихолітній  час  в  історії  України, коли  татарськими  набігами  руйнувались, стиралися  з  лиця  землі  українські  села, а  їх  мешканці  гинули  або  зазнавали  жахливої  долі  полонян, переносить  нас  повість «За  сестрою»

Ведучий 2:  Її  дія  відбувається  на  великій  Україні, в  селі  Спасівка, що  на  правому  березі  річки  Самари. Одного  вечора  напали  на  село  татари, підпалили  і  пограбували. Багато  спасівчан  полягло  в  бою, а  живих  забрали  в  полон. Павлусь , який  втік  з  Спасівки  на  татарському  коні, вирішив  поїхати  в  Крим, розшукати  сестру  і  визволоти  її  з  неволі.

Ведучий 1:  Вже  з  самого  дитинства  хлопчику  були  притаманні  кращі  козацькі  риси: відвага, наполегливість, доброзичливість, самопожертва, любов  до  України. Ось  послухайте, як  він  відповідає  Мустафі  на  пропозицію  прийняти  мусульманську  віру.

Читець:  «-Ти  будеш  зватися  тепер  Гусейном.
-Я  не  хочу, я  ще  не  прийняв  вашої  віри.
-Дурень  ти! Не  прийняв, то  приймеш
-Ні, не  прийму! І  моєї  християнської  не  зречусь…»

Ведучий 2:  Повість  «За  сестрою»  витримала  9  видань,  була  переведена  на  чеську  мову, користувалась  популярністю  серед  молоді.

Ведучий 1:  Весна  1919 року… Травень… Життя  письменника  склалося  так,  що  йому  з  сім’єю  довелося  переїхати  в  Коломию – чарівне  гуцульське  містечко  над  Прутом.

Ведучий 2:  В  Коломию  переселились  великою  сім’єю (десять  осіб). Вони  найняли  приватне  помешкання  на  вулиці Падеревського. Сім’я  була  в  тяжкому  становищі: без  домашніх  речей, грошей, роботи. Згодом  главі   сім’ї   було  дозволено  відкрити  адвокатську  канцелярію. «Але   й  тоді, – згадував  син  письменника  Микола  Чайковський, –  він, видатний  на  всю  Галичину  адвокат (з  тридцятилітнім  стажем)  приймав  своїх  перших  клієнтів  у  невеличкій  кімнаті, яку  йому  відступив  місцевий  голяр  за  своїм  «салоном»; там  батько  сидів  і, очікуючи  відвідувачів, гірко  плакав…»

Ведучий 1:  Мабуть, долею  вже  так  закодовано, що   саме   в  цей  складний  життєвий  момент  появ прийшли  нові  непередбачені  випробування:
24 травня  1919  року  румунські  війська  вступили  в  Коломию. Мешканці міста, особливо  українці,  опинилися  в  скрутному  становищі. Румунська влада  проіснувала  в  місті  всього  три  місяці.

Ведучий 2:  У  вересні  в  Коломиї  владу  перебрала  польська  військова  адміністрація. За  цей  короткий  час  ім’я Андрія  Чайковського  в  Коломиї  стало  популярним  і  знаменитим. Як  адвокат  він  виграє  одну  за  одною  судові  справи, а  ще  бере  активну  участь  у  громадському  житті  міста.

Ведучий 1: 1920 року  українська  громада  Коломиї  надала  Андрієві  Чайковському  помешкання  в  Народному  домі  (нині  Коломийський  музей  народного  мистецтва  Гуцульщини  та  Покуття).

Ведучий 2:  Уродовж 16  років  життя  в  Коломиї  Чайковський  багато  працював  на  просвітницькій  ниві. Він  заснував  в  місті  Коломиї  хор, грав  у  театральному  гуртку.

Ведучий 1:  Коломийська  літературна  спадщина  Андрія  Чайковського – взірець  творчої  активності. Тут з’явилися твори «Олюнька», «На  уходах», «Віддячився», «Олексій  Корнієнко», «Три  казки  діда Охріма», «Четверта  заповідь», «Сонце  заходить», «За  наживою», «За  чужі  гріхи», «Чар-зілля»…

Ведучий 2:  Та  осінні  краєвиди  за  вікном  навіювали  депресію, пов’язану  з  прогресуючою, невиліковною  хворобою  письменника. Напружена  щоденна  праця, втрата  дочки  Ольги, багато  інших  причин  викликали  в  Андрія  Чайковського  важку  хворобу. Після  операції  у  Львові (19 січня 1934р.) почалося  різке  погіршення  зору, слуху, бесіди, ходи.

Згасала  життєва  свіча  Андрія  Чайковського…

Читець: «Якби  я  видужав, – казав  своїй  дружині, – і міг  би  працювати, я  написав  би  ще  одну  повість, але  вона  була  б  зовсім  інша, як  усі  попередні»

Ведучий 1: Але  цьому, на  жаль, не  судилося  збутися. Святі  Таїнства  приймав  лежачи, бо  не  міг  уже  сидіти, проте  із  цього  сумного  епізоду  не  оминув  покепкувати , сказавши: «Тепер  маю  уже  паспорт  на  другий  світ».

Ведучий 2:  2 червня  1935  року, о  дев’ятій  годині  вранці  Андрій  Чайковський  помер. Поховали  славетного  письменника  на  центральному  цвинтарі  поблизу  найстарішого  Божого  храму  в  Коломиї. Сотні  вінків      скорботно  сповіщали:  навіки  відійшов  від  нас  той, хто  своєю  великою  людяністю, невтомною  працею  прославив  Коломию  на  всю  Галичину, на  весь   світ.

Ведучий 1: Понад  два  десятки  вінків  несло  вдячне  громадянство  Коломийщини. Молодь  йшла  з  дерев’яною  рамою, власноруч            виготовленою  покійним, на  якій  були  прикріплені  перехрещені  декоративні  шаблі  і  кріси, що  охороняють  рідну  землю, а  на   домовину  ліг   кетяг  червоної  калини – символу  України.

Ведучий 2:  За  життя  письменник  видав  32  книжки. Його  твори  друкувалися  у  видавництвах  Києва, Харкова, Львова, Тернополя, Чернівців, а  також  у  Кракові, Берліні, Відні, Празі, США, Канаді. У  наш  час  повертаються  до  читача  книги цього письменника. Крізь  знайомі  обличчя  його  героїв  просвічується, випромінюється  магічне  сяйво, образ  самого  Андрія  Чайковського – обличчя  красиве, натхненне,  з  довгими  козацькими  вусами, високим, поораним  роками  чолом  і  ледь  примруженими  мудрими  очима.

Ведучий 1: Твори  Андрія Чайковського  написані  надзвичайно  простою  мовою. Ось  чому  вони  стали  найулюбленішою  літературою  усіх  верств  населення  Західної  України. Радо  читали  і  читають  його  і  селянин, і  інтелігент, і  діти, і  дорослі.  Входили  вони  в  їхнє  життя  з  дитячих  років  і  несли  їм  розуміння  свого  роду, національну  свідомість, будили  гордість  за  свою  історію.

Ведучий 2: Сьогодні  ми  переконуємося, що  справджуються  слова Дмитра   Николишина: «Андрій  Чайковський  тільки  тілом  умер, а  дух  його  буде  вічно  жити  в  його  творах. Доки  будуть  говорити  й  читати  по-українськи, доти  буде  живий  Андрій  Чайковський».

Використана   література:
Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження : У 3 т. / Упоряд. Б. Якимовича      за участю  З. Грень, О. Седляра. – Л., 2002. – т 3. – 576 с.
Андрій Чайковський. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини   та   Покуття ім. Й. Кобринського. -  Коломия . -  2006 . -  46с.
Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / За ред. В. Кубійовича.- т 1. – 11. –Л.,  1993. – 2003.
Мандзюк О. Андрій Чайковський : Коломийські сторінки життя і творчості. 1919. – 1935р. – Коломия : Вік, 2000. – 32 с.
Чайковський А.Я. Повісті / Вступ. ст. О. М. Нахлік ; Худ. Л. М. Медвідь. Л.: Каменяр, 1989.- 336 с.: іл.
Романків П. Снується й досі чорними рядками Чайковського розболена душа // Вісник Коломиї . – 1994. – 3 вересня.
Харабарук Л. Співець сивої давнини // Тижневик Галичини. – 1997. – 15 травня.

ЛЮБИТИ  БЕЗМЕЖНО ЖИТТЯ І ЛЮДЕЙ
(сценарій вечора-портрета, присвяченого 100-річчю від дня                  народження  М. П Стельмаха)

Підготувала  І. Балагурак – зав. відділом
обслуговування центральної бібліотеки
Косівської ЦБС

Святково прикрашена бібліотечна світлиця. На столі вишитий український рушник, на якому   хліб  і сіль.  Погляд  привертає  портрет  М.Стельмаха.  Організована  книжкова виставка „Я живу життям своїх героїв”.

Ведучий 1:         … я мрію так життя прожити,
Щоб кров і піт віддать землі своїй,
Щоб у плодах мої хилились віти,
Щоб розроставсь в глибинах корінь мій”.
М.Стельмах. „В твоїм грозовім полі,Україно…”

Ведучий 2:   Михайло Стельмах – один із  найяскравіших знавців  багатств української мови.  Жанровий і тематичний  діапазон його творчості досить широкий, художня палітра різнобарвна і приваблива.

Ведучий 1:  Михайло Панасович Стельмах – український  поет і  прозаїк,  драматург  і  фольклорист,   публіцист   і  сценарист.  Своїми   поезіями,   оповіданнями,  повістями   й романами    він  підніс  рідне слово до високих  вершин  в  українському письменстві  ХХ століття.   Завдяки    цьому   митець    відобразив  глибинні    площини    народного    життя,   визначальні ознаки української ментальності, змалював типові народні характери. У цьому світі  йде  гостра  боротьба правди й  кривди, утверджується  добро, заперечується  зло.

Ведучий  2:  У його  художньому світі земля і людина посідає центральне місце,  це віс, навколо якої обертається цикл його романів.

Ведучий 1:            Нехай не  знає втоми та рука,
Що добре зерно в добру землю сіє,
Що зневажає чорні суховії
І щедра, як напровесні ріка!
Благословенна праця рільника,
Що оре цілину в ясній надії.
Пшеницю від полови він одвіє,
Як жнив кінчиться радість нелегка.
Щасливий воїн, що во ім’я миру
Свою підносить бойову сокиру,
Во ім’я правди кривду тне з плеча!
Хвала тому, хто людям у приполі
Несе слова, подібні хлібу й солі,
І співи, гідні слави сіяча!
М.Рильський „Михайлові Стельмаху”

Ведучий 2 :  Михайло  Панасович  Стельмах  народився  24  травня 1912 року в селі  Дяківці  Літинського району  на Вінниччині в незаможній родині. В його  сім’ї  панувала  атмосфера  шани   до  праці  й  повага до людини,  любов  до природи й  краси,  які  йому прищепили його батьки.

Ведучий  1:            Обминувши луг, що вкрився міддю,
Слід до хати губиться в бору.
В хаті пахне парене обіддя,
Сік густий покрив кору.
На корі зі мною стельмах сивий,
Поруч шпиці віялом лягли.
Ми майструєм, щоб шляхи щасливі
Під колесами гули.

У роботі дні пливуть чудові,
І надвечір я іду щодня
В гомінкі бори соснові,
Де живе моя рідня.
Де живуть майстри хороші, чесні
Вуглярі, і теслі, й дьогтярі.
Серед них мої проходять весни
І розмови до зорі.

Небагато літ прожив на світі
У краю лісів, озер і трав.
Там навчився я людей любити
І чудовий світ пізнав.
Може, тим без пісні я не можу
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній – моя рідня!
М.Стельмах „Рідня”

Ведучий  2:    Рідня у М.Стельмаха була велика. З особливою ніжністю згадував він про  батька, діда Дем’яна – колишнього  кріпака,   талановитого майстра;  бабусю,  яку  любив  понад  усе ;  дядька  Миколу,  якого  по-вуличному  звали Бульбою, – цих простих, добрих, чесних і невтомних людей, серед яких минуло дитинство малого   Михайлика.   Пізніше   родинні   відносини   стали   основою   для    написання М.Стельмахом роману „Велика рідня” (1951), за який був удостоєний Державної премії України.

Ведучий 1:  Автобіографічну  повість „Гуси –лебеді летять…” М.Стельмах також присвятив найріднішим людям: „Моїм батькам – Ганні Іванівні й Панасу Дем’яновичу з любов’ю і зажурою”.  Першою   пробудила  в   хлопчика  любов   до рідної  землі  мати,  про  яку  в повісті ”Гуси-лебеді летять…” письменник писав так: „В  її  устах  і  душі  насіння  було святим   словом.  І  хоч   не  раз  вона   нарікала  на свою  мужицьку  долю  з   її вічним супутником  –  нестатками  й  злиднями,  проте  нічого так не любила,  як землю. Мати вірила:  земля усе  знає, що говорить чи думає чоловік, що вона  може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею…”.

Ведучий  2 : Своїй  рідній  матусі  М.Стельмах  присвятив  вірша:

Не питай, моя мати, чи довго у гостях пробуду у тебе –
Кінь при брамі стоїть, висох піт на сідлі.
Рибі добре у синім Славуті, а соколу – в ясному небі,
А солдату – в походах трудних на землі.
Не питай, рідна мати, із шляху якого мене виглядати,
І очей не тумань, стоячи на горбі.
Прийде час – всі дороги на світі повернуть
у край наш крилатий,
На печаль ворогам, на утіху тобі.
Не тужи, сива мати, що кінь спотикнувся
на правую ногу,-
Наколола копит пересохла стерня,
А як тупіт зачуєш – не йди, вибігай
зустрічать на дорогу
Чи мене на коні,чи самого коня.
М. Стельмах „Матері”

Ведучий  1:  Михайло  Стельмах   часто  згадував  про  свого батька,  який   під  час російсько-японської  війни  був  кочегаром  на  крейсері  „Жемчужный”. Одного  разу ворожий  снаряд  влучив  у  котел,  але  Панас Стельмах, ризикуючи  життям, кинувся в саме пекло і ліквідував  пошкодження.  За цей  героїзм  його  нагородили  Георгіївським  хрестом.  Це  Михайлові   нагадали   під  час   навчання  у  Вінницькому  педагогічному технікумі,  мовляв, він  син   офіцера  царської   армії   (такі  нагороди  давали  тільки  офіцерам),   „класово   ворожого  елемента”.   Його  мали   відчислити   з   навчального  закладу,   але  батько  все  пояснив  і сина поновили  на  навчання. Згодом М.Стельмах перший серед односельчан здобув вищу освіту.

Ведучий  2:   У  Михайла  Стельмаха  була велика  сім’я  : дружина  Леся Анатоліївна, сини  Ярослав  і  Дмитро,   дочка  Марта . Син  Ярослав   пішов  стопами батька  і   став письменником-драматургом. Дружина і діти  після  смерті  М.Стельмаха брали участь у виданні творів письменника – виступали упорядниками видань його творів та літератури про нього.

Ведучий  1:   Перші поезії  М.Стельмах почав  друкувати  у 1936 році , коли  викладав українську мову  й   літературу   у  школах  рідного  Поділля.  Молодий  поет  дуже любив рідний край, рідну землю,Україну і присвятив їм ряд поетичних творів.
Ведучий  2:          Ще по землі не находились ноги,
Не надивились очі на блакить,
Принадно віють щедрістю дороги,
В зірках розкрила браму верховіть,
Як лебеді, летять човни Дніпром,
І мрійна юність зводиться крилом.
М.Стельмах „Ще по землі не находились ноги…”

Ведучий 1:           Земле моя, запашна, барвінкова,
Ріки медові, дощі золоті,
Тільки побачить тебе у обнові –
Більше нічого не хочу в житті.
М.Стельмах „Земле моя”

Ведучий  2:         Послатись до тебе барвінком хрещатим,
Степним вітерцем осушить твої сльози,
У спеку дощем перевиснуть багатим,
Багаттям засяти в тріскучі морози;
Кленовим весельцем прилипнуть до тебе,
Рікою повитись по рідній леваді,
Щоб ти уставала зірницею в небі,
Щоб ти розквітала, як вишня у саді.
М. Стельмах   „Україні”

Ведучий  1:  Михайло Стельмах, як ніхто інший з українських творців літературного слова, прекрасно  змалював у поетичних  рядках людей-трудівників. Він присвятив цим працьовитим людям такі віршовані твори: „Вугляр”, „Тесля”, „Садівник”,  „Пасічник”, „Римар”, та ін.

Ведучий 2:  Поряд  із  захопленням  писати,  М.Стельмах  займався  збиранням усної народної творчості, зокрема, пісень. Любов до української пісні передалась йому від діда Дем’яна, який був переконаний, що  «найдорожчим  для  бідного  чоловіка  є  земля, вірна жінка і пісня». Пісня символізує духовні скарби народу, до  яких з повним правом входять думи, легенди, казки, прислів’я, приказки, загадки, жарти, дотепи, скоромовки,ін.

Ведучий 1: У багатьох  творах М.Стельмаха з уст героїв
линуть пісні
Ще пісня у серці, мов зерно в ріллі,
А ти вже, як вітер, увесь в непокої,
І зморшка лягла недарма на чолі,
І сила підводиться в повнім розвої.

Вона із тобою ходила в бої,
Стікала натрудженим потом і кров’ю,
Щоб помисли чисті правдиві твої
Зійшли на погожих ланах Придніпров’я.

Ще пісня у серці, мов зерно в ріллі,
Ще поле в приполи сузір’я збирає,
А ти вже господарем йдеш по землі –
І краю немає твоєму врожаю.
М.Стельмах „Ще пісня у серці, мов зерно в ріллі..”

Ведучий  2: Велику роль на становлення М.Стельмаха  як  поета мав  М.Т.Рильський, який  у його житті відіграв надзвичайно важливе значення. ”Він  сором’язливо показав  мені свої вірші, од  яких так і повіяло свіжим і своєрідним талантом, а  також  великий зошит  власноручних записів пісень – тексти з нотами„ , -  згадував Максим Тадейович.

Ведучий 1: У 1940 році М.Стельмаха було прийнято до Спілки письменників України. Перша   збірка  поезій  М.Стельмаха вийшла напередодні війни 1941 року і мала назву „Добрий ранок”,   редактором  якої був  А. Малишко. У роки війни  М.Стельмах  видав  декілька  збірок   поезій  -  „За ясні зорі” (1942), „Провесінь” (Воронеж,1942), обидві  за редакцією  М.Рильського та збірку оповідань  –  „Березовий сік” (Уфа,1944),  редактор –Ю. Яновський.

Ведучий 2: Війна застала М.Стельмаха в Білорусії,  під Полоцьком, де він служив в армії рядовим артилеристом-зв’язківцем. У жорстоких і кривавих боях його було тяжко поранено, вивезено в госпіталь на Урал, після лікування служив у караульній роті в Уфі. Але  молодий  боєць  рвався  на    фронт.  Його   направляють  працювати   спеціальним кореспондентом газети „За честь Батьківщини” на Перший Український фронт. Вдруге був  важко поранений  під  Львовом.  Та  не залишав  М.Стельмах  пера,  писав полум’яні  поезії про життя на фронті, на полі бою.

Ведучий  1:              Життя моє! Тремтять шляхи розбиті,
Горять і в хвилі хиляться мости.
Життя моє – червоний мак у житі,
Що тільки-тільки мався розцвісти.

Життя моє – ідуть бійці суворі,
І чуєш дзвін натруджених сердець.
Вночі прострелені зринають зорі,
В полях вмира поранений боєць.
Береш його гвинтівку серед поля,
Що пахне ще і потом і теплом.
А на могилі вже печалиться тополя
І тужить колос вистиглим зерном.
Життя моє – атаки і походи,
На всіх шляхах гарматний ярий грім.
І піднялись в Дніпрі червоні води,
А за Дніпром пустіє отчий дім.
Життя моє – не пісня солов’їна –
Пожари, кров, натруджене плече.
А за димами встала Україна –
І вража кров сторінками тече.
М.Стельмах „Життя моє! Тремтять шляхи розбиті…”

Ведучий 2: Темі  війни  М.Стельмах  присвятив чимало поезій,  особливо  тим, хто наближав Перемогу: „Зв’язківець”, „Танкіст”, „Сапер”, „Старий солдат”, „Пілот”, та ін.

Ведучий 1:  Воєнні події М.Стельмах описує не тільки в поетичних, але і в прозових творах, зокрема, у романі  „Правда і кривда” (1961)

Ведучий 2:   ”Бій гримів з переду, з боків і позаду…
…Вогонь  був таким,  що  в  повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами,  гранати  з  гранатами. І  тільки  одні „катюші”, мов жар-птиці відплати , мов шматки невідкритих комет, мов провісники грізного суду над фашизмом, непереможно проносили через усе небо своє смертоносне ячання. Божеволіло залізо, божеволіли коні, і шаленіли люди. Відблиски розривів спалахували  в  їхніх  очах,  у відблисках розривів темно масніли калюжі крові. Танки із землею зривали її, налітали на танки, в знавіснілому скліщенні виважували один одного вгору, вмелювались один в одного біснуванням гусениць і вогню.  Якщо  в  світі  був  бог  війни,  то  він  зараз  ступав  по  цьому  полі бою технічними ногами і віддирав небо від знівеченої землі”.

Ведучий  1:    У післявоєнні роки М.Стельмах досить плідно виступає в різних жанрах літератури. У 1945 році  М.Рильський запросив Стельмаха як фольклориста на роботу в Інститут мистецтвознавства, фольклору й етнографії Академії наук України. Як учений, він виїжджає в наукові фольклорні експедиції й записує скарби народної творчості, пише розділи  до  підручника  для  педагогічних  інститутів  ”Українська  народна   поетична творчість” (1965).  Водночас   упорядковує  та  видає  збірники  українських  народних пісень  „Народні перлини” (1971),  „Дівчина  з  легенди Маруся Чурай” (1974),  „Думи. Історико-героїчний цикл” (1982).

Ведучий  2:   Особливо  мистецький  талант  письменника  розцвів  у  прозі.  У 1949-1951 роках побачили світ дві його книги  –  „На нашій землі” і „Великі перелоги”.  Об’єднавши їх в один твір, письменник дає назву романові „Велика рідня” (1951). Але славу й визнання йому принесли романи  „Кров людська – не водиця” (1957), „Хліб і сіль” (1958), „Правда і кривда” (1961). За роман „Чотири броди” М. Стельмах був відзначений Державною премією ім.. Т. Г. Шевченка в 1981 році.

Ведучий  1:  Життя  М.Стельмаха  пройшло  в  творчій  і  натхненній  праці.  Великий українець  і  гуманіст,  громадянин  і  митець-філософ, він усього себе присвятив своєму народові, відкривши світові його духовне багатство, мужність і працелюбство,лагідність душі і її поетичність.

Ведучий  2:   „Любити безмежно життя і людей” – ось головний мотив всієї творчості М.Стельмаха.

Ведучий  1:              Поміж людьми я жив і ріс,
Поміж людьми шукав я щастя,
З людьми ростив сади і ліс,
Де бризки неба квітли рястом.
Мене любили, я любив –
І це найбільше в світі щастя.
Тому й з душі пролився спів,
Як бризки неба, синім рястом.
М.Стельмах „Поміж людьми я жив і ріс”

Ведучий 2:   Як і кожен поет,  М.Стельмах у своїх творах не  оминув  теми  кохання. Його перу належить велика кількість віршів, присвячена цьому прекрасному почуттю.

Ведучий 1:                Усе було:  любов, поезія, розлука,
Нелицемірна чесність – горда і свята.
І на моїх плечах твої тривожні руки,
В моїх потрісканих устах – твої уста.
М.Стельмах „Усе було: Любов, поезія, розлука”
Ведучий  2:            Чого моє серце чекає,
Весну виглядаючи знов.
Весною земля зацвітає,
Весною приходить любов.
М.Стельмах „Чого моє серце чекає”
Ведучий 1:                В твоїх притінених очах
Я бачу небо ясно-синє,
І щастя, вимріяне в снах,
Красу весни і мого сина.
М.Стельмах   „Ти, наче осінь золота”

Ведучий 2: Тема кохання висвітлена і в прозових творах М.Стельмаха. Іван Дзюба писав: „Можна   відзначити   кілька  найпоширеніших   „типів”  кохання  в  сучасній українській  прозі. Один   із  них  –  це,  сказати  б,  народно-поетичне кохання.  Воно ґрунтується   переважно   на   традиційній  селянській  психіці  й  моралі,   принаймні, співвіднесене  з тим  розумінням  кохання, яке народ виразив у пісні  і  в  своїх сталих уявленнях,  хоч  виявляє   більшу  або  меншу  міру здатності  адаптуватися  до  нових суспільно-побутових  обставин   та  звичаєвих  понять, до „тиску” повсякденності. По-різному  інтоновані його вияви ми бачимо у творах М.Стельмаха”.

Ведучий 1:    Ім’я   М.Стельмаха   пов’язане    з  нашим   краєм.   Вперше  письменник побував  на  Західній   Україні  під  час  війни,  коли  брав  участь у  воєнних  діях і  був поранений  під   Львовом.  Вдруге – після  удостоєння  Державної премії  у 1951 році за роман „Велика рідня” – під час поїздки до Львова, Станіслава (тепер Івано-Франківська) і далі в гори.  М.Стельмах бував  у  Косові,  зокрема,  у  хаті  мистецтвознавця  Олексія Соломченка, з  яким у нього були щирі приятельські стосунки. Письменник бував у  Космачі, Брустурах, Шешорах, Криворівні, Ворохті, Яремчі, а  найчастіше  –  у Вижниці, де  за  його  повістю  „Над Черемошом”  знімався  кінофільм  з  однойменною назвою.

Ведучий  2:   Хвилювали місця, де воював.  Цікавив  рідний край Василя Стефаника і Марка  Черемшини;  вабили  гуцули, яких  полюбив,  читаючи   „Тіні забутих предків” М.Коцюбинського.  Так  М.Стельмах з’явився серед гуцулів. З’явився  над Черемошем. На високих кечерах і плаях.

Ведучий 1: Коли повернувся до Києва, відчув: чогось бракує. Нарешті збагнув : бракує шуму Черемошу. І знову почав збиратися в дорогу. „Адже Прикарпаття – найчарівніший в світі край”, – повторював друзям-письменникам.

Ведучий  2:   Одного разу забрався високо в гори. Зустрівся з вівчарем,  який  пас отару овець.  Завів  розмову.  Дізнався   багато  цікавого  з   життя  і  побуту  гуцулів.  Це   був багатющий матеріал для  повісті про гуцулів, якій він дав назву „Над Черемошом” (1952). Приїхавши  помилуватися  чарівним краєм,  М.Стельмах  стає  живісіньким учасником  боротьби за нове життя , використовуючи,  звичайно, випробувану зброю – слово.

Ведучий  1:      Ось як мальовничо описує М.Стельмах гори :
„Досвітній  зоряний  посів  лагідними   доріжками   пересновує  гори,  і  вони, сходячись  чітко окреслюються ще нерухомим  мереживом  фіалкових смерек.  Ось одна гора,  як  материнська  грудь,  приспала   кілька  гуцульських  хаток ;  струмок  співає  їм  колискову , а царинки навівають казкові сни своїми гостроверхими, схожими на журавлів копичками  сіна.  Синіми  снами дихають  гори,  прип’явши  біля  своїх гамованок   плоти хмарин”.

Ведучий  2:    І ще : „Ліси, густо обсідаючи плечі гір, піднімалися вгору… Велична маківка полонини заховалася за деревами…
Ось він – гуцульський Бескид. Синє  море лісів  у могутнім диханні підвелося до розмивчастої лінії дощів, і по ньому, як  сліди  долинних  потоків,  звиваються   стежки  туману  і  перевисають   в розщелини хмар. Навколо переливчасто співає по камінні вода, і рух невидимих струмків теж можна пізнати по легких, мов подих, тінях туману”.

Ведучий 1: „Навколо, переплітаючись із шумом Черемошу, дзвеніли кришталеві гірські потоки,  чарівними  мелодіями  озивалися  смереки, і, здавалося, було  чути, як барвінкове небо бриніло золотими осінніми прожилками, на яких рясно розцвітали клубочки хмар”.

Ведучий  2:  У повісті „Над Черемошом” автор використовує  гуцульські співанки:
В’ється стрічка Черемошу
Між тими горами,
Ой дівчаточка хороші,
Заспівайте з нами.
Ой гуцули, ой гуцули,
Піднесіть трембіту,
Нашу пісню щоб почули
По цілому світу.
Як же її не почути,
Як же не пізнати :
То співає Косів, Кути,
Станіслав, Делятин.

Ведучий 1:                  Чорногора – цвіт пахучий,
Чорногора – мати,
Куди гляну-подивлюся –
Широкі Карпати.
Чорногора хліб не родить,
Не родить пшеницю,
А годує синів своїх
Сиром і жентицев.

Ведучий  2:  Ось як описує М.Стельмах гуцула:  „Та  ось скрипнули  двері, і,  торкаючись   головою  одвірка,  на  порозі з’являється постать молодого гуцула. На ньому наопашки сардак, на голові крисаня, на плечі сокира”.

Ведучий 1:                 А я гуцул – верховинець,
Крисаня, китиці,
Черемошем жену сплави
Униз  до Вижниці.

Ведучий  2:                Гей, на високій полонині
Вітрець повіває,
Сидить вівчар молоденький
Та й файно співає.

Ведучий  1: М.Стельмах   поряд   з   гуцульськими  співанками   використовує   у повісті „Над Черемошом” українські народні приказки : „Брехня стиду не має”, „Біди і грім не вб’є”, та ін.

Ведучий  2: Чи  міг  М.Стельмах  оминути  тему кохання  у повісті  про  гуцулів? Звичайно, ні. Адже гуцули талановиті люди, мають свій народний фольклор, складають коломийки.

Ведучий  1:              Маю тютюн, маю люльку,
Маю що курити,
Маю любку, маю файну,
Маю що любити.
Ведучий 2:               Коли була я зірка ясна,
То світила б красно
Своєму миленькому,
Поки б не погасла.
Ведучий 1:                Плавала лебідка
В лебединій стаї,
Виплив лебідь-красень
Та в неї питає…
Ведучий 2:               Ой скажи, рідненька,
Чом тобі не спиться?
Чи змужніло серце,
Чи змужніли крильця?

Ведучий 1: Закінчується повість „Над Черемошом”  описом  гуцульського  весілля: „Із гір на  закосичених  конях  широко  спускається барвисте гуцульське весілля… І співають  їм  гори, і  співає  їм  ріка  свої  передвесняні  пісні, і  огрівають  їх любов’ю добрі людські очі…”

Ведучий 2:  М.Стельмах відомий в українській літературі ще й як драматург. Йому належать   комедія   „Золота метелиця” (1955),   драма  „Правда і кривда” (1965)   за однойменним романом, драма  „На  Івана  Купала” (1965 ), драма „Зачарований вітряк” (1967), „Кум королю” (1968), „Дума про любов” (1971), за романом „Дума про тебе”.

Ведучий 1: Зовні життєвий шлях талановитого митця М. Стельмаха сприймається як успішний. Але  він  жив  в нелегкий час. З багатьох романів йому довелося вирізати „неблагополучні” розділи й епізоди, робити декілька редакцій, щоб твір нарешті, але вже у скаліченому й виправленому вигляді дійшов до читача.

Ведучий 2:    Так,  дев’ять років пролежав у редакціях його роман „Чотири броди”, тому що  у   ньому  письменник   посмів   зачепити   заборонену  офіційною  ідеологією  тему голодомору 1933 року в Україні. Великі труднощі йому довелося пережити  і  у  зв’язку з постановкою п’єс на сцені.

Ведучий 1: М. Стельмах  створив   самобутній  і  величний  художній  світ,  у  якому відчайдушно  змагаються  правда  з кривдою, добро зі  злом,  життя  зі  смертю,  віра   з  безнадією. Але завжди  у  нього перемагає світле начало. Він  визначає людське  життя верховною,  найвищою цінністю  буття і  протиставляє  сумній  приреченості  memento mori  оптимістичне  memento  viveri.

Ведучий 2:  Його позитивні герої, навіть умираючи,думають про життя як подвиг і дію. Тому  в  романах  митець   сприймає  життя   не  тільки   у  соціальному   вимірі,  а   й   у філософському: „Із відра пролилася вода і сказала землі :  жить-жить”. Все  прекрасне  і вічне!  Стельмах-мислитель співав  гімн життю. І  критерій істини,  і критерій  цінності людини та життя митець знаходив у народній свідомості.

Ведучий 1: М. Стельмах був і залишається в пам’яті  українського читача як літописець українського села, хранитель правди і добра на землі.

Ведучий 2:                О земле моя, ти навчаєш мене
В найтяжчому горі підводити сили,
Щоб брат мій , трудящий, в багно без доріж
Не впав, як в сильце неоперена птиця,
Щоб люди побачили схований ніж
В солодкому слові лукавого вбивці.
Щоб, пісню співаючи, йшла на поріг
З живою дитиною радісна мати,
Щоб землі співали в сузір’ї  доріг
І вимерло горе із кожної хати.
Я знаю щасливі шляхи і шляхи у крові,
В торгашеських лапищах бачу я атом
І душі убивців, як нори, криві,
Тому я стою на сторожі солдатом,
солдатом стою!

М. Стельмах „Буває нелегко мені – не дихну…”

Використана література:

Стельмах М. Твори : в 7 т. / М. Стельмах. – К. : Дніпро, 1982 – 1984. -
Т. 1 :  Хліб і сіль : роман / авт. передм.  Є. Гуцало. – К., 1982. – 656 с.
Т. 2 :  Велика рідня : роман . –  Ч. 1. – К., 1982. – 592 с.
Т. 3 :  Велика рідня : роман . -  Ч. 2-4. -  К., 1983. –  672 с.
Т. 4 :  Правда і кривда ; Кров людська – не водиця : романи .- К., 1983. – 712 с.
Т. 5 : Дума про тебе : роман . – К., 1983. – 384 с.
Т. 6 : Чотири броди : роман . – К., 1983.- 608 с.
Т. 7 : Поезії. Оповідання. П’єси . –К., 1984. – 648 с.
Стельмах М. Вибрані твори : у 2 т. / М.Стельмах. – К . : Укр. письменник, 2003.-
Т. 1 : Чотири броди : роман. – 594 с.
Т. 2 : Повісті . – 266 с.
Стельмах М. Вибрані твори / М. Стельмах ; авт. передм. М. Ткачук. – К. :    Сакцент Плюс, 2005. – 736 с.
Стельмах М. Гуси-лебеді летять : Щедрий вечір : повісті / М. Стельмах ; авт. передм.  І.Семенчук. – К. : Веселка, 1971. – 324 с.
Стельмах М. Над Черемошом : гуцульські мотиви / М. Стельмах ; вступ. ст. С. Плачинди. – Л . : Каменяр , 1981. – 192 с.
Кирилюк  Є. П.  Стельмах Михайло Панасович / Є. П. Кирилюк // УРЕ : в   12 т. – К., 1983. –  Т. 10. – С. 526. Дзюба І. „Прекрасні легенди” про любов і „любов”  без прекрасних легенд / І. Дзюба   //  З криниці літ : у 3 т. /  Т. 1. – К., 2006. -– С. 155 – 179.
Крет Н. Голоси з-за Збруча / Н. Крет // Гуцульщина літературна . – Косів , 2002. – С. 220 – 222.
Одинцова Г. Михайло Стельмах / Г. Одинцова, Я. Кондлюк // 120 розповідей  про письменників . – К., 2006. – С. 137 – 139.
Пелипейко І. Стельмах Михайло / І. Пелипейко // Гуцульщина в літературі . – Косів, 1997. – С. 78.
Про Михайла Стельмаха : спогади / упоряд. Л. А. Стельмах, Д. М. Стельмах. – К. : Рад. письм. 1987. – 408 с. : іл.
12. Рильський М. Михайлові Стельмаху : вірш / М. Рильський //  Вибрані твори. – К., 1977. – С. 276.
Стельмах Михайло Панасович // Провідники духовності в Україні  / за ред. І. Кураса. – К., 2003. – С. 311-312
Стельмах Михайло Панасович // Усі письменники і народна творчість / Н. Черсунова, Р. Шутько, О. Козир [та. ін.]– К., 2007 – 2008. – С. 301-305.

ЖІНКА – ЦЕ  ГОРДІСТЬ І ВЕЛИЧ СВІТУ
(сценарій літературно-мистецького рев’ю)

Підготувала  Я. Соловей  – завідувачка
відділу  обслуговування центральної
бібліотеки Тлумацької ЦБС

Святково прибрана сцена. Потрети відомих жінок України прикрашені квітами, кетягами калини. Велич Жінки підтверджують символи України. Оформлена книжкова виставка „Жінка – це гордість і велич світу”.

Читець:   (на фоні музики читає вірш   „Я-жінка”  К. Сенченка)

Ведучий 1: Уся  гордість  і  велич  світу – від жінки. Саме  від  неї   приходить   усвідомлення   добра  і  зла,   історія   рідного   краю.   Споконвіку   в  Україні  як   найвищу   святість   любили  і  шанували  жінку-матір.   До  неї  зверталися   на   „Ви”  -  доброї   і     вічної   Берегині   роду   нашого.

Ведучий 2:  Українські   мадонни   завжди  були  взірцями  чесності,  благородства, природної   шляхетності  й  високої  моралі.  В  Україні  вперше  в  Європі  було  прийнято  закон  „Про право жінки”. Та в  різні  періоди  існування  людства  роль  жінки  у суспільстві  не  була  однакова.

Ведучий 1: Українська історія багата подіями,  трагічно-романтичними – фактами      мала  досить  багато цікавого  матеріалу для художнього осмислення  постаті  української жінки.   Особливо   болісно відгукувались на це українські поети і прозаїки,   які  виросли  в  повазі    до   матері,  дружини,  нареченої,  виховані  в   пошані  до  України.    Її  оспівували як  кохану,  як  матір,  зрідка -  як друга  своєму  чоловікові.

Ведуча 2: Старі ікони  доносять   до   нас  одухотворені,  просвітлені  обличчя  наших  жінок  ще  від  прадавніх  часів  і  часто  з  книжкою  в  руках.   Вони  не  тільки  були  дружинами  високопоставлених  чоловіків,  а й  самі  були політиками,  ученими,   митцями.        Можна  назвати   багато    імен  і  фактів,    та   ім’я   княгині  Ольги, які є священні.

Ведучий 1: Вивчаючи різні історичні джерела та збираючи архівні дані, наші письменники намагалися створити образ жінки,   додаючи    якісь   свої   колоритні   фарби,   щоб  ми   із   захопленням  читали  такі  книги.

Ведуча 2:  Кажуть, є просто книги, а є книги-птахи. Коли розкриваєш таку книгу то здається, що ти розправляєш крила, летиш у далечінь і не хочеться повертатись, адже перед тобою відкриваються все нові і невідомі далі, оповиті таємничістю. Такою є книга Р. Іванченко „Отрута для княгині”: Роман. – Спалах ЛТД , 1995 . – 464 с.
Перед вами постає образ славетної княгині Ольги, дружини князя Ігоря. Вона зачаровує своєю мудрістю, милосердям і жорстокістю, розумом і незбагненністю. Чому  і  як  це  співіснувало  в  ній?    В  чому  велич  цієї   жінки -  першої могутньої  володарки  на  терені  європейської   цивілізації?
Як  зуміла   вона  стати  справжньою  господинею   великої  держави   без  воєн , без грабежів,    чужих   країн і  земель,    до  яких  вдавалися  усі  без  винятку  правителі   усіх   народів?

Інсценізація уривку твору Р. Іванченко  „Отрута для княгині”
Не легко бути жінкою-правителькою – розумною жінкою. Насправді, однаково,   хто  стоїть  біля  державного  керма:   чоловік  чи  жінка,  якщо вони  хочуть  залишатися  керманичами ,  вони   мусять  випити  отой   келих  з  отрутою влади  і   бути  такими,   якими були  всі інші.
І Ольга змушена була також випити ту отруту влади, бо вона  боролася не  тільки  за владу,   а й  за  своє життя   і  життя   своїх   дітей.
Згортаючи сторінки цієї книги,   починаєш розуміти, чому цілі покоління схиляють голови перед цією мудрою володаркою.   А   мудрість  полягає  в  тому,  щоб  бути   володарем   і   вміти   залишатися   людиною.

Ведуча 1: Народи, раби й переможці завжди визнавали,  що  найвище благо людини – її особистість. Такою Особистістю була Настя Лісовська (Роксолана ) героїня   історичного  роману:
П.Загребельного „Роксолана” : Роман / Худ. А. С. Ленчик. -  Харків : Фоліо, 2007 – 685 с.
Ніколи за всю історію Туреччини жінка не займала такого почесного  місця як Роксолана, що отримала титул великої султанші. Султан – тиран, повелитель 30 держав, слухняно схиляв голову перед мудрою Роксоланою. Тільки їй дозволялося робити те, що суперечило мусульманським законам: з’являтися перед чужоземцями без паранджі, супроводжувати султана на всіх прийомах.
Освіченість, мудрість, мужність, незалежний характер, а також,  тонка, чутлива душа і безмірна ніжність дали  можливість  простій українській дівчині Насті стати володаркою світу – Роксоланою і  коханою жінкою.   Вона    була першою з османських султанш,  яка  наважилася писати поезії  та  єдиним читачем  мав  бути тільки султан.    Чекаючи  коханого  із  походу,   вона   писала   йому  листи  сповнені   кохання  і   пристрасті.

(Виходить дівчина і читає лист  Роксолани до султана,  коли    вони були у розлуці)

Затужу,  друже  мій,  я  в  розлуці  тяжкій –
То  здригнеться  земля  і  небесний  зеніт.
А  заплачу,  бува,  за  тобою  в  журбі –
Мої  сльози,  як  води,  затоплять  весь  світ.

„Я була співбесідницею нудьги і туги, й полонянкою розпачу. Я запалювала смолоскипи на всіх шляхах очікування. Щодня птиця – рух літала на небесному просторі бажання, сподіваючись, що якийсь голуб принесе від Вас вість або ж хмарка проллє благодатну краплину  на  долину спраглості:

Ти  сизий сокіл з гір
У просторі безкраїм.
В ущелинах  гніздо від
поглядів ховаєш.
Лети під небеса самотній і лихий,
І здобич на вершинах хижо роздираєш.

Господи,   прости  мені .  Я  люблю  Сулеймана,  але  я не  туркиня.    До  смерті  залишусь  Українкою,  не  зраджу  ні  душі,  ні  віри,  ні  пам’яті  батьків.   Прости  Господи,  прости…”
І  великий  султан,   поклавши   руку  до  грудей,  дав  слово  не  грабувати  більше  Україну.  Сорок  один  рік  наймогутніша  в  світі  Османська  держава  не  чинила  нападу  на  Україну,  більше  того,  ще  й  стримувала  татар.  Це  врятувало  козацьку  державу  від  загибелі.    Роксолана,  зробила  більше,  ніж  усі  гетьмани  України  і  наймогутніші  армії  Європи.  Вона  остаточно  і  назавжди  підірвала  могутність  Порти.

Ведуча 2:  Про щасливе майбутнє і красиве життя мріяла   руська  княжна, внучка Ярослава Мудрого Євпраксія із ще  одного однойменного роману П. Загребельного „Євпраксія”: Роман /Вступ. Ст.. М.Ф. Слабошницького – Харків: Фоліо, 2002 – 369с.
Вийшла вона заміж за Генріха Штаденського і стала германською імператрицею. ЇЇ краса стала предметом захватів. Та не могла її чиста і горда душа жити серед бруду і жорстокості, які панували тоді при імператорському дворі.
„Навіщо народжувалась? Аби стати святою і говорити з янголами, а чи страждати отут на землі? Не вибирала страждань – отримала їх якоюсь вищою владою і маю нести цей тягар, поки й стане снаги…”
Величина злочинів подолала жіноче терпіння, вона мужньо  і  пристрасно   у  присутності  тисяч  людей  виступила  проти  свавільного  правителя  чи  не  наймогутнішої  держави  Європи, розкрила всі  брудні  справи,  які  творилися  при  імператорському  дворі.
Виходить  дівчина і читає виступ Євпраксії  на Соборі  перед  прелатами  та
римським єпископом

„Ви, всі, слухайте мене! Жінка народжує ніжність. Чому ж ваш світ позбавлений ніжності? Чому ваші  душі загрубіли від ворожнечі пороків, тяжкої темноти? Чи тому, що віра походить  від простого Христа й розповсюджена невігласами-апостолами і ви боїтеся думки людської, людської душі? Власні провини спихаєте на когось недосконалість свою перекладаєте на інших. Поглянте на себе! Ви обмежені, тупі, хтиві, зажерливі, брудні й дурні! Ненавидите все, чого не знаєте, а  не знаєте нічого. З руками в нечистотах, хочете очистити чужу душу від дрібнесеньких порошинок. Галасуєте ніби благочестя ваше будується на любові, а самі не любите і не розумієте. Любов потребує знань. Сліпа – буде покарана вами ж самими. Мерзота й злочинні пристрасті смакуються вами, а велич людської гідності вам незнана. Хто, мов безсловесна скотина, слугує своїм гидким пристрастям, той вам зрозумілий. Хто ж переміг це – для вас незбагненний. Радість чистого сумління вам невідома, ви не  вірите ні в істину, ні в скромність і тверезість, ні в простоту й гідне поводження, ні в обдарованість, ні в почуття.
Чим вам болять мої страждання? Чи обходить те, що твориться в моїй душі? Лише зазирніть у свої душі – побачите там гнів, заздрощі, жадобу насолод, марнослав’я, лицемірство, тупість диких звірів, зганьблення…”.
Та  правди  боялися,  її  всіляко  ховали,  надто  ж  коли  йшлося  про  високих  особистостей.    І   вона   не   витерпіла, адже ніжність потоптано, сором відібрано, гордість осміяно, любов втрачено, залишилась тільки рідна земля  на  яку   Євпраксія  і   повернулась.

Звучить пісня про Україну
Ведуча 1: Познайомившись із такими історичними творами, ви переконаєтесь, що автори висвітлюючи широку й колоритну панораму життя в Україні, відтворюючи важливі події того    часу також вводять  нас у світ глибоких інтимних переживань своїх героїв так, як у книзі самобутнього і незвичайного письменника.                                                            Б.  Лепкого „Мотря” : Повість. – К.: ТОВ „Шанс”, 2008. – 400 с.
Молода  донька  генерала   Василя  Кочубея  „славна  з  своєї  краси  на  цілу  Україну” ,  вихована  на  книжках  про  минувшину  України,  живе  не  лише  суто  жіночими  справами,  а  й  долею  країни,  народу. „Я  не  турбуюся  собою,  моя  турбота – Україна.  Хочу  бачити  її  не  приниженою  і  опльованою,  а  вільною  і  славною”.
Не  схожа  на  інших  жінок,  чи  не  тому  причарувала до  себе  гетьмана   Мазепу    на  схилі  літ.  Та  ніщо  не  вічне  в  цьому  світі,   кохання    поступово    згасало. „Хоч  і  полюбила   Мотря  гетьмана  свого,  але  ж  і  блискові  булави  піддалася.    Влади   і  слави   бажалося   їй”.

Інсценізація уривку з повісті  Б. Лепкого  „Мотря”
Мотря і Мазепа сидять поруч, розмовляють на фоні легкої музики

Мазепа :   Що це ти, Мотре? Пощо турбувати себе?
Мотря :   А пощо дурить себе, мій пане? Чую, що щастя відходить від нас. Вже воно  на калиновому мості, кличемо, щоб завернуло, – не хоче. Мабудь, обідила я Господа Бога, бо завеликого щастя захотіла.
Мазепа:  Мотре, лиши таку балачку. Не полош щастя, воно ще в нас. Глянь, який я щасливий. Я жертвую усім, лише не тобою, ні!
Мотря:  А я того не хочу. Не варта такої жертви. Це, що Ви готові жертвувати за мене, я більше самої себе люблю. Краще пропаду я, змарнію, зів’яну як трава під кінським копитом, щоб тільки задум ваш, ваша і моя мрія перетворились в діло.
Мазепа:  Не люблю недомовлених слів і неоспіваної пісні. Бачиш, я міг пісню свого життя вже давно увірвати як власник величезних маєтків, як порфірований герцог, а я хочу доспівати її до краю.
Мотря:  Бачу, що через мене ти маєш нові турботи, тобі і давніх досить. Я розумію тебе і, власне, не бачу іншої  стежки з того зачарованого кругу, як покинути тебе.
Мазепа:  Видно, не любиш ти мене, коли покинути бажаєш.
Мотря:  Не люблю самолюбною любов’ю. Велика любов до великої жертви спосібна, а велике діло великої любові вимагає.
Мазепа: Чи подумала ти над тим, що кажеш? Куди жити підеш від мене? Скрізь вороги, твої й мої, Мотре.
Мотря:    Хто дивиться в Сонце, пороху на дорозі не бачить.
Мазепа: Ти нині, мабуть, погано спала, Мотре, не знаю, що так збентежило тебе.
Мотря:   Прочуття. Прочуваю, Іване Степановичу, що щастя наше було як зимою Сонце. Блисло на хвилину і сховалося. Але і за те хай  буде  Богові дяка. Те Сонце озорило мене. Я нині інша, ніж була перше. Я, наче вперше, побачила Сонце. Незабуду його ніколи. Не забуду тебе Іване Степановичу, мій пане!
Ведуча 2:  Є  прадавні  скарби,   які  намертво  лежать  у землі,  а  є  живі  скарби,  що  передаються  від  поколіня  до  покоління.     До  таких  належить  роман  у  віршах  Л.Костенко „Маруся Чурай” :   Роман у віршах . –  К.:  Наук.  Думка , 2000. – 220 с.
Хто вона – Маруся Чурай, бодай у переходах, бодай у скупих покладах народної пам’яті? Донька урядника Полтавського полку Гордія Чурая.
Читець:                         Ця дівчина не просто
Так Маруся.
Це – голос наш. Це пісня.
Це – душа.
Коли в похід виходила батава, -
ЇЇ піснями плакала Полтава.
Дівчина з чарівною зовнішністю й добрим серцем, Маруся мала гарний голос і чудово співала пісні, які складала з різних приводів.  І часто, навіть, у звичайній розмові викладала думки віршами.      Палко  любив  Марусю  козак  Іван Іскра, та  її  серце  належало  іншому.       Цим  іншим  був  козак Григорій.

Читець: Українська народна пісня „Любились   ми   не   крилися”
Велике  кохання  і  жорстока  зрада.  Трагічна  смерть  милого  і  суд  громади,  драматичне,  з  філософським    осмисленням    життя    легендарної   Марусі  Чурай. Чому  урвалось  їхнє  кохання?    Що  саме   призвело  до  трагічної   розв’язки,     що  сталося  далі,   ви   дізнаєтесь  уповаючись  читанням  про  легендарну  особу –   Марусю Чурай,     з  піснями    якої    рушали    полки   гетьмана  Богдана  Хмельницького.     Їх  співав  і  співає  український  народ.

Українська народна пісня     „За світ  встали  козаченьки”

Мудрими  людьми  мовлено,  що  нація , як  така,  не  існує  без  носіїв  творчого  начала,  без  людей,  які  уособлюють  совість  і   цвіт  усього  народу.  Слава  Богу,  наш  народ  має  такий  цвіт,   про  це  свідчать  автори  унікальної  книги
„Українки  в історії”. / За заг. ред. В. Борисенка – К.: „Либідь” 2004 – 328 с.
У цій книзі ви знайдете багато цікавих, доповнених ілюстраціями, матеріалів про найславетніших жінок нашої землі, починаючи від часів Київської Русі й аж до наших днів.  Перед вами розкриється багато таємниць про відомих меценаток та жінок-вчених: Н. Полонську-Василенко та Катерину Грушевську; літераторок:   Ганни Барвінок  та  Олени Теліги,    які вважали,  що для  українки має бути характерним поєднання „найкращої    жіночності  з  найкращою  мужністю”    і   переймалася  тим,  що в  українській  літературі  не  створено ідеального образу жінки.     А   для   Олени Теліги   ідеалом   української   жінки,    який    найбільше   відповідав   добі   й до  якого  вона   сама   намагалася   наблизитися, -  це   жінка,  яка  «вже  не  хоче  бути  ні  рабинею,   ні   „вам пом”,  ні  амазонкою.    Вона  хоче  бути  Жінкою.    Лише  такою  жінкою,  що є  відмінним,   але   рівновартісним   союзником  мужчини  для боротьби  за  життя,    а  головне  –   за  націю”.
Життя в пісні – це  про  Ніну Матвієнко,   яку  народ  визнав  за   свою,   близьку  до   душі   й   сердець   співачку.     З-поміж   тисяч   інших  її  голос  впізнають.  І не тільки голос,   а  й  його  психологічну  ауру,   із  якої  проростають   чудові  витвори  мистецтва, мов квіти нашої художниці Катерини Білокур,  з  репродукціями  картин з яких,   ви   також  можете   ознайомитися   на  сторінках  цієї  книги. Той ряд високих достойниць, що представлені у книзі, засвідчує, якою врожайною  є українська  земля на  жіночу  вроду,  розум,  хист,  талант і  силу духу,    на  її  ніжність,   вірність та   щире  і   віддане  кохання.

„Їх  породила  мати  -  Україна,
Їх  душі  освітили  небеса.
Народу  гордість:  доленька-калина,
Вінець  терновий і  земна  краса”.

Ведуча 1:    Давня приказка говорить про три основні цінності на світі: хліб, що дає життєву силу та здоров’я,  пам’ять, що міститься  в  книжках  і  забезпечує   зв’язок  із  часом ,  і  жінка,  яка  не  дозволяє  обірватися  нитці  життя,   і яка  є таємницею  із    таємниць,   до  якої  можна  приторкнутися , але    не   дано пізнати   до   кінця.

Ведуча 2:  Почалося ХХІ ст. (нове життя).    Чи  назвуть  нас  і  наших   дочок  прекрасною   половиною   людства   або    сильними  особистостями,   про  яких   будуть  написані  нові  неповторні   книги   як   неповторна   сама    Жінка.

Українська народна пісня   „ Сто  відсотків  щастя”

ЛІТОПИСЕЦЬ ДОЛІ РІДНОГО НАРОДУ

(Cценарій літературно-театралізованого знайомства з історичними творами Б. Лепкого, присвяченого 140-річчю від дня його народження)

Підготувала О. Петрів –
завідувачка відділу обслуговування
Рогатинської ЦБС

Зала, де проходить святкування, прибрана вишитими рушниками, букетами осінніх квітів. На столі портрет Б. Лепкого. Поруч – книжкова виставка  «Богдан Лепкий – письменник, учений,митець”.

Читець: Під мелодію пісні В.Залізного «Візьміть мене на крила, журавлі”.
Твій геній був таврований, забутий,
Книжки твої горіли у вогні.
Як жити нам, чи можем вільні бути,
Не знали ми. Були часи сумні.

Прийшов в історію ти в двох століттях,
Не поділяв мечем добра і зла,
Боровся словом з всяким лихоліттям,
Де горе і кров людська текла.

Життя коротке, великі живуть мало,
Таки війна в могилу привела,
Закрились очі сині, серце стало…
І похоронна пісня попливла.

По волі Божій стала Україна,
Ми маєм суверенність, Тризуб -герб,
Вернулось нам ім’я поета – сина.
У кожен дім прийшов Богдан тепер.

Богдане наш, краянине – поете,
Ти прапора додолу не схилив.
Вернув для України нам Мазепу –
І долю Кальнишевського відкрив.

Твій заповіт – для України жити! –
Хай кличе нас, палахкотить, як жар.
Нам низько треба голови схилити,
І принести належний людський дар.

Кусень Б. «На Україну Лепкий повернувсь»
Ведучий 1:    Богдан, Теодор, Нестор Лепкий – одна з вершинних постатей в історії українського красного письменства і культури, розвою національного духу, гордість народу. Це видатний поет, прозаїк, критик, видавець, перекладач, історик літератури, літературознавець, художник, публіцист громадсько-культурний діяч.
Благородна любов до трагічної долі свого народу, невтомна самовіддана праця, ідея боротьби та непохитна віра у свій народ створили його талант і поставили на п’єдестал  патріота рідного краю.
У 20-30 роки Б. Лепкий виступає переважно в жанрі історичної прози. До історичної тематики письменник звертався, як до живого джерела народної пам’яті, прагнучи відобразити різні сторони життя і боротьби наших предків, зокрема в умовах поневолення народу російським царатом після Переяславської угоди. Серед повістей цього циклу тривалий час належно не могли бути оцінені ні епопея «Мазепа», ані такі цікаві твори, як «Сотниківна», «Орли», «Крутіж», а також «Вадим» (часів Київської Русі) та ін.

Ведучий 2: Наше знайомство з історичними книгами Лепкого  ми розпочинаємо з повісті « Вадим», яка відноситься до часів панування князя Святослава Завойовника (964-972рр.) Автор ілюструє епізод із його панування, коли під час походу на Болгарію печеніги облягли Київ, в якому замкнулися старенька княгиня Ольга з внуками та киянами.
Коли облога тривала довго і грозила голодом, хлопець Вадим   прокрався крізь печенізький табір і повідомив воєводу Претича про небезпеку. Претич визволив Київ і дав вістку князеві, який, прибувши до Києва, погнався за печенігами і розгромив їх у степах. На прохання Ольги князь залишився у Києві, укріпив його і впорядкував державні справи. Та коли померла Ольга, він, немов увільнений від впливу матері та обіцянки лишитися, знову пішов у похід на болгарів. Б.Лепкий закінчує повість словами: « І тепер пошумить він, пошумить…» Письменник виказує ці слова з болем та деякою іронією про  князя, що не вмів затриматися на рідній землі, а шукав чужої. У нього переважав гнів до походів над ідеєю творення сильної держави.
(Діалог князя Святослава і відуна Власа від слів: „Що бачиш, Власе…”.- Лепкий Б. Твори. Т. – К.: Дніпро, 1991.- с. 579 – 580)

Ведучий 1:    До популярних свого часу творів Лепкого належить повість „Сотниківна”, що має підзаголовок «Історична картина з часів Івана Виговського». На тлі історичних подій щораз нахабнішого встрявання в українські справи москалів, розпорошених наїзників на Україну автор представив картину життя сім’ї сотника Шелеста. В центрі повісті – дочка сотника Олеся, яка втілює в собі риси гордої, волелюбної українки. Також виведені образи осаула Петра, нареченого Олесі, російського боярина Кирила Івановича, який прагнув одружитися з дівчиною. Саме у зіткненнях із самовпевненим родовитим представником російського військового чиновництва в Україні виявляється цільність  характеру української дівчини – сотниківни.
У повісті бачимо виразний протест автора проти безцеремонного поводження в Україні російської адміністрації, назрівання  на підлеглих Росії українських землях конфлікту громадсько-політичного характеру. У відповідь на утиски прав народу, урізування його свобод І. Виговський задумує збройний виступ козацтва, який закінчується перемогою над російським військом під Конотопом.
Повість „Сотниківна” – художній твір, що має динамічний сюжет, яскраво виписані образи, він доносить до сучасного читача відгомін реальних подій в Україні у складний період її історії.
(Діалог Олесі і Петра від слів : …Чого ж бо ти нині така скупа на слова стала…» до слів: «А кого ж би? Мого батька, а твойого пана сотника».- Лепкий Б.Твори. Т. 2.- К.: Наук. думка, 1997р.-с.396-397.)

Ведучий 2:    Близьким за тематикою до „Сотниківни” є оповідання «Орли», що має тривку історичну підоснову і стосується періоду правління Україною «гетьманським урядом» на чолі з наказним правителем Кирилом Розумовським. «Орли» – назва іронічно-саркастична. Йдеться про двоголових орлів, зображених на кахлевій печі в будинку козацького старшини Сулими, якого разом із сотником Тригубом заарештували царські посіпаки за образу царського гербу. Як, мовляв, можна припікати на печі державних орлів…  Гумористично-анекдотична історія з кахельними орлами посилює негативну характеристику російської адміністрації, яка в усьому здатна була вбачати крамолу, підступність, навіть у безневинних кахлях.
Письменник у кількох стислих картинах показує наростання оружного спротиву проти представників царської влади. До непокірних належать і героїня оповідання козачка Орися і молодий Сулима та інші персонажі твору, що створюють його національно-патріотичну атмосферу.
(Інсценізація: від слів: «Добродію, канцелярія йде» до слів: «Там вас провчать, як пекти государственних орлів. Хахол!».- Лепкий Б. Т.2. – К.: Наук. думка, 1997.-с.650-651.)

Ведучий 1: Повість «Крутіж» написана Б.Лепким незадовго перед його смертю. Вона найкраща щодо подій, характеристики епохи, стилю, форми і відтворює епізоди історичного періоду, що здобув назву Руїни (1663-1687). Перед нами надзвичайно колоритна картина буднів епохи, представників різних суспільних груп, соціальних і психологічних конфліктів, складних взаємин, пристрастей, симпатій і антипатій. В центрі твору – «родовитий» шляхтич Валентій Босий – Босаковський, прізвище якого точно відбиває його стан, але діаметрально протилежне його шляхетському гонорові. Перед нами щось на зразок українського варіанту знаменитого Дон-Кіхота. Проте воює Валентій зовсім не з вітряками, а з реальними, дуже небезпечними реакційними силами тогочасного суспільного середовища на Україні -  феодалами,  ворогами ідей Богдана Хмельницького, його нащадків і навіть самого імені.
(Монолог Босаковського від слів: «Сонце,ти боже, всевидюче око! До слів: …а в потребі й голові свої за неї покласти,- амінь.».- Лепкий Б. Твори. Т.1. – К .: Дніпро, 1991.-с.829.)

Ведучий 2: Бажаючи представити чи вивести в історичний повістях державного мужа, відданого ідеї будови сильної суверенної держави – України, Лепкий звернув увагу на гетьмана Івана Мазепу(1687-1709). В 1926-1929виходить друком роман-тетралогія «Мазепа» («Мотря» І, ІІ – 1926, «Не вбивай» – 1926, «Батурин» – 1927, «Полтава» – І – 1928, ІІ – 1929). В 1955р. НТШ в Ньо-Йорку видано ще одну частину роману – «З-під Полтави до Бендер», спершу названу «Орлик». Незакінченою залишилася повість «Войнаровський» – кінцева частина Мазепинської  епопеї.
Постать гетьмана Мазепи – великого державного мужа, блискучого політика, сильного, розумного будівника української держави, яку він розбудовою прагнув піднести до рівня найбільш культурних, цивілізованих країн Європи, його сміливе дерзання визволити Україну від Росії, здобути їй цілковиту незалежність від будь-кого була найближча, найбільш співзвучна з цілим комплексом національних прагнень самого Лепкого.
На тлі зображення історичних подій, плеяди історичних постатей          представлена взаємна любов старого гетьмана до своєї хрещениці Мотрі Кочубеївни. Та в кінці кінців він переконується про потребу зректися особистого щастя, а посвятитися виключно справам батьківщини.
(Монолог Мотрі: від слів: « … уявіть собі, тітко, що наші батьки і брати пішли в поход» до слів: « Ось чого я, тіточко, бажаю» .-Лепкий Б. Мотря. – Львів, «Червона калина», 1991.- с.153-154.)

Ведучий 1: Бажання Богдана Лепкого бачити Україну вільною державою було таке сильне, таке хвилююче, таке нестямно жадане, що не було жертви, яку б він завагався скласти для осягнення мети. Патріотичні, громадські мотиви, державні ідеї й прагнення – це душа, це суть писань і життя Б.Лепкого, що спричинилися здійсненню незалежної України. Саме таким увійшов в історію української культури та в історію українського народу великий письменник і великий українець Богдан Лепкий.
Додаток до сценарію № 1
Книжкова виставка : «Богдан Лепкий – письменник, учений, митець”.
Розділи:  I.  Звідсіль пішов він у далекий світ.
Цитата: «…є Поділля і сади,
Колиски спів, і Бережани.
В осіннім золоті сади,
Дими вечірні понад нами».
Г. Костів-Гуска

ІІ. З собою взяв ти у чужину  лиш рідне слово…

Цитата: «Десь є земля, одним – одна.
Моя кохана Україна.
Хоча на карті і нема,
Але в душі вона єдина».
Г. Костів-Гуска

ІІІ. Він збудив свого Мазепу для борні, а не для сну.

Цитата: «І чути дзвони, цокоти підків,
і прапорами голубіють мури…
махає Мотря віялом віків –
і гетьман повертається в Батурин».
П. Шкріб’юк

IV. В новітньої історії голос Твій  звучить тут  вічно.

Цитата: «Він вічність, а не просто часу мить,
Його вікам із простору не змити.
Його душа дає нам право жити
І світлом волі нам палахкотить».
В. Вихрущ
Використана література:
Високе небо Лепкого. Спроба антології у публіцистиці, поезії, музиці./ Ред.
упоряд. Н.Дирда.- Бережани-Тернопіль: Джура, 2001.- 204с.
Кусень Б. На Україну Лепкий повернувсь / Б.Кусень// Небокрай
дитинства : Вірші:-Тернопіль: 1998.-С.15-16.
Лев В. Богдан Лепкий 1872-1941. Життя і творчість / В.Лев: записки НТШ т. СХСІІІ.- 1976.-399 с.
Лепкий Б. Твори : у 2 т./Б.Лепкий.-К.: Дніпро, 1991.-Т.1.-862с.
Лепкий Б. Твори : у 2 т./Б.Лепкий.- К.:Дніпро, 1997.- Т.1.- 845 с.
Лепкий Б. Твори : у 2 т./Б.Лепкий.- К.:Наук.думка, 1997.- Т.2.-694 с.
Лепкий Б. Мотря : Істор. Повість у 2 т./ Б.Лепкий.-Львів:
«Червона калина», 1991. – С.153-154.
ЗМІСТ

Б. Кривоніс, О. Білик    „Усе добро своє залишу ближньому бо все, що маю, – сотворив не я ….…………………………………………..1

К. Брунько  „Зірка, що світить крізь століття”…………………….7

Л. Костюк   „Співець сивої давнини”………………………………15

І. Балагурак  „Любити безмежно життя і людей”………………….27

Я. Соловей  „Жінка – це гордість і велич світу”…………………….42

О. Петрів „Літописець долі рідного краю”…………………………………50

Коментарі виключені.