Фахівцю бібліосервісу

Пропонуємо вашій увазі збірку матеріалів на допомогу бібліотекам у проведенні культурно-просвітницьких заходів.

У методичному посібнику подані сценарії бібліотек Калуської, Коломийської, Снятинської ЦБС, які присвячені українським письменникам-ювілярам: Лесі Українці, Василю Стефанику, Антіну Могильницькому. Пропонується також сценарій до відзначення Дня Державного Прапора України. Сценарій бібліотеки-філії селища Кути Косівської ЦБС розкриває місію публічних бібліотек як осередків збереження і популяризації самобутніх культурно-історичних традицій духовної культури Гуцульщини.

Дане видання призначене для широкого кола фахівців бібліотечної справи та для всіх зацікавлених осіб.

Укладачі:          Г. М. Колотило – головний методист ОУНБ ім. І. Франка

                       Г. М. Щепанська – методист ОУНБ ім. І. Франка

Відповідальна за випуск:        Л. В. Бабій – директор ОУНБ  ім. І. Франка

 

„НІ! Я ЖИВА! Я БУДУ ВІЧНО ЖИТИ!..”

(Сценарій літературного вечора, присвяченого 140 – річчю від дня народження Лесі Українки)
Підготувала Л. Ковтуник - завідувачка бібліотекою № 1 м. Коломиї

 Святково прибрана зала. Портрет Лесі Українки, прикрашений вишитим рушником, на столику квіти. В програмі вечора звучать фрагменти з творів Лесі Українки та українські народні пісні.

Голос диктора:

Я прилину до вас
Першим вітром тужливим весняним,
Журавлиним ключем
Прилечу із натомлених дальніх доріг,
Повернуся сюди
Солов’їними первопіснями,
Рушником обернусь
В прадідівський святий оберіг.
Коли перші громи розітнуть
Чисте небо промінням вогненним,
Коли гомін лісів відгукнеться вам
Смутком тужливим моїм,
Отоді спом’яніть, я прошу вас,
Отак всі про мене,
Щоб цей спогад у вічні,
Незнані світи долетів.

(на фоні І-го концерту Ф. Шопена)

Читець:  „Мій шлях“

На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зі мною,
Того я щирим серденьком вітала:
Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті”.
Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, -
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, -
Скажу я: „Разом плачмо, брате мій!”
З його плачем я спів з’єднаю свій,
Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, -
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.
Коли я погляд свій на небо зводжу, -
Нових зірок на ньому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, -
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!

Ведучий: Долі людські, як і самі люди, бувають зовсім різними. І від непростої чиєїсь долі мимоволі навіть подих перехоплює: „Скільки ж випробувань може випасти одній людині?!” Із життєвим досвідом доходимо висновку, що випадає витерпіти стільки, скільки по силі. Інша річ, чи кожен спроможний гідно пройти через терни життя, щоб піднятися до зірок, чи може засвітити своїм горінням вогник надії для слабшого? Чи, може то іскорки вогню Прометея, які, розлетівшись по світу і впавши на благодатний грунт душі, спалахуючи, висвічують найдостойніших?

Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ ніжний і чистий. Інколи веселий, частіше в задумі чи смутку. Світ не знав такої поетеси. Іскра Прометея справді запалала в її серці ясним вогнем, і в цьому промінні – її творчість, сповнена незбореної сили заперечення зла і творення добра. Мова про таку знану і все ж до кінця не пізнану Лесю Українку – Ларису Петрівну Косач-Квітку.

Недовгий вік судився їй, та життя справді, як спалах, було до кінця віддане боротьбі за кращу долю свого народу.

Читець:                     

Збагни її безмежжя духу,
Її життя із трьох проклять
Неволю, гіркоту, недугу
І хай тебе думки болять.
Хай батогом їх полосує
Жада великої мети.
Її не клич до себе,
А сам до Лесі долети.

Ведуча: Німецький поет Йоганн Гете написав: „Хто хоче розуміти поета, мусить піти в його країну”. Отож і ми, щоб зрозуміти цю виняткову, незвичайну навіть серед рівних їй за геніальністю поетесу, помандруємо сьогодні численними дорогами, що простелялись перед Лесею в усі кінці світу, вслухаємось в її завжди живі поезії і хай на їх голос озветься наша душа.

Кажуть, що на характер письменника, як і взагалі на людину, впливає спадковість. Ну що ж, коли так, то Леся Українка була винятковою людиною.

Майбутня поетеса росла в інтелігентному середовищі родин Косачів і Драгоманових, де надзвичайно високо цінували людську гідність. Предки Лесі з обох боків, батька і матері, входять своїм корінням у глибину далеких століть і мають багату історію. Були серед них вірні та лояльні, були й бунтарі. І чим ближче до Лесі, тим більше бунтарства.

У сім’ї Косачів було шестеро дітей: два сини й чотири дочки. Мати формувала і розвивала у дітей художній смак, розуміння прекрасного, рідна пісня і рідна мова завжди були в пошані в батьківській господі. Ось у такій родині в м. Звягелі (нині Новоград-Волинський, що на Житомирщині) 25 лютого 1871 року народилася майбутня співачка досвітніх вогнів: лагідна і добра, надзвичайно стримана, терпляча і витривала з виключною силою волі. Це була обдарована дитина. Мала напрочуд гарну пам’ять. У чотири роки вона вже читала, у п’ять навчилася писати й грати на фортепіано, а ще через рік уміла шити й вишивати. Восьмирічною Леся вимережила дорогому таткові сорочку.

Коли Лесі було вісім років, родина переїхала до Луцька, куди перевели працювати батька. Поселилися Косачі над самим Стиром, поблизу замка Любарта. Тут вона дізналась про арешт тітки Олени Косач. Тоді і з’явився її перший вірш „Надія”.

Читець:       „Надія”

Ведучий:     Взимку 1881 р. у сильний мороз Леся пішла на річку Стир подивитися як святять воду і промерзла. Спочатку боліла нога, пізніше рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Але київський хірург визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. З того часу датується початок Лесиної „тридцятилітньої війни” з хворобою. Вона багато пише, і в усіх її поезіях ми бачимо незламність духу.

Читець:       „Без надії сподіваюсь”

Ведуча:   Незабаром сім’я Косачів переїхала в село Колодязне поблизу Луцька. Тут Леся поринула в народну поліську стихію. Всі звичаї, оповідання, колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові, народні пісні – Леся знала і любила. Все це органічно увійшло в її творчість.

Читець:       „Красо України, Поділля!”

Ведучий:  Хвороба підточувала здоров’я і змусила відмовитись від навчання музиці, що було величезним горем для Лесі. Гри на фортепіано вона не покинула. Леся грала власні композиції, любила твори М. Лисенка, Ф. Шопена, Л. Бетховена. Відчуття мелодії, гармонії звуків переливалось в її літературні твори.

Читець:       „До мого фортепіано”

Ведуча: 1893 рік. У Львові вийшла перша поетична книжка поетеси „На крилах пісень”, яка засвідчила прихід в українську літературу нової сили.

Читець: „Сльози-перли”, „Сторононько рідна! коханий мій краю!”

Ведучий: Лікарі порадили теплий клімат. І почалися мандри в південні краї. Леся їде в Болгарію до свого дядька Михайла Драгоманова, який викладав в Софійському університеті. Тут вона зустріла багато цікавих людей. Тут пережила велике горе – смерть дядька, який був її учителем і порадником. Він навчив Лесю, як треба боротися з долею, терпіти лихо. „Він поліг на полі честі, – пише вона матері, – в останній день читав свою лекцію. Він навчив мене розуміти, як люди терплять лихо і борються з долею!”. Та найкращими хвилинами життя поетеси був час її творчої праці. Вона вся поринула в неї.

Читець:       „Як я люблю оці години праці”

Звучать акорди бандури (кобзи).

Ведуча: З глибокої давнини, з ХV – XVI століття прийшло до нас мистецтво кобзарів і Леся Українка продовжила розпочату Лисенком велику справу збереження для нащадків народних дум.

Читець:                    

У кожного люду, у кожній країні
Живе такий спогад, що в його давнині
Були золотії віки,
Як пісня і слово були у шанобі
В міцних цього світу, й не тільки на гробі
Складали поетам вінки.
За пишнії хрії, величнії оди
Король слав поетам-співцям нагороди,
Він славу їх мав у руці,
За ввічливі станси, гучні мадригали
Вродливцеві теж нагороду давали,
Не знали погорди співці.
І що найпишніші дами з придворних
Вдавали на сцені субреток моторних,
Щоб слави і втіхи зажить:
Сама королева здіймала корону,
Спускалась додолу з найвищого трону
Поетовій мрії служить.
Богам були рівні співці-лауреати
І гордо носили коштовні шати
У панськім – магнатськім гурті.
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були золотисті,
Кайдани – і ті золоті!

Входить кобзар. Звучить кобзарська дума (продовжує співом, акомпануючи собі на бандурі)

Кобзар                         

Так… В кожній країні є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співці;
За них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення? І де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці!
Цурались вони кучерявої хрії
І вабили очі їм іншії мрії,
Не вів до палаців їх шлях:
Не оди складали, а думи народу,
Не в стансах прославили милої вроду,
А в тихих, журливих піснях…
Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті.
На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті…

(На фоні цього музичного програшу)

Ведучий: І в хвилини душевного піднесення, і коли на серці негода, а страждання скувало тіло, руця ставала найкращою розрадою і порятунком.

Читець:       „Епілог”

Ведуча: Життя стрімко йшло вперед. Леся почувала себе дуже зле. Необхідно було лікувати загострену недугу. Починали боліти легені. Хвороба гнала поетесу світом – Італія, Швейцарія, Цюріх, Прага…

18 січня 1907 року жандарми арештували Лесю Українку і її сестру. Під арештом вона пробула добу, але яку важку!

Через деякий час у Лесі виявили симптоми туберкульозу нирок. Перемагаючи невимовні фізичні болі, письменниця знаходить сили працювати, бути навіть бадьорою.

Читець:       „Хто вам сказав, що я слабка…”

Ведучий: Бетховен, Шопен – великі митці, які мужньо перемагали страждання, музикою викрешували вогонь з людських сердець – були духовно близькі поетесі. Вона теж не скорилася долі, гордо проголосила: „Contra spem spero!”

Піаніст:          Етюд № 24 „Революційний” Ф.  Шопен

Читець:         „Contra spem spero”

Ведуча: Де б не була письменниця, „але завжди до рідної блакиті
Обернені були твої вітрила,
Набачилась…Начулася немало
Наскнілась в далекій самотині.
Сльозою вмивши болі повертала
До берегів джерельної Волині”.

В останні роки Леся працює, ніби поспішаючи. Вона пише за 10 днів безсмертну „Лісову пісню” – перлину своєї творчості. „Це була солодка мука горіння при високій напрузі, що не могла вночі спати, а вдень їсти”, – писала вона до сестри Ольги.

Драма вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Це – пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського лісу, пісня – дивосвіт.

Читець:   Уривок  з „Лісової пісні” О, не журися за тіло!..

Ведучий:  Рано обірвалася її пісня, її щиросердний спів. Відстань безжально коротка лягла від першого ранку, що зарожевів край неба маленької Лесі посеред мальовничої природи українського Полісся, і до останнього сонця, що відпалало їй сухим вогнем в далекім гірськім Сурамі. 1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському гірському курорті Сурамі відходила у вічність велика поетеса і найвидатніша дочка України, згасла на любих руках матері.

Поети тяжко помирають,
Але ж безсмертіють тоді,
Коли талант, мов ключ від раю,
У часі топлять, як в воді.

Сорокарічною пішла вона з життя  незломлена духом. Її образ живе й житиме для нас – сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і великім творчим горінні.

Творчість письменниці для кожного покоління відкривається новими духовними скарбами, живе у віках, даруючи людям мудрість, мужність і красу.

Читець:  Хута Берулава „Пам’ятник Лесі Українці в Сурамі”

Ведуча:  З далекого Сурамі тіло Лесі перевезли на рідну Україну, поховали на Байковому кладовищі поряд із батьком та братом Михайлом.

Ми прощаємося із Лесею Українкою, її творчістю. Сподіваємося, що краплина почутого увіллється до ваших сердець.

Читець:   Безпощадний П. „Пам’яті Лесі Українки”.

СИН ПОКУТСЬКОГО КРАЮ

(сценарій вечора пам’яті, присвяченого 140-річчю від дня народження Василя Стефаника)
Підготувала Н. Маковійчук – завідувачка методико-бібліографічного відділу Снятинської ЦБС

У святково прибраній залі бібліотеки портрет В. Стефаника. На ювілейній експозиції представлено видання письменника, публіцистичні матеріали, відгуки відвідувачів та користувачів книгозбірні про його творчість.

На авансцені ведучі у покутських строях

Голос диктора:                 

О скільки сіл русявих на Русі!
То села сиві, то ясні, безвусі.
Понад Дніпром, на Пруті, на Росі
Є Моринці, як доля, є і Русів!

Ведуча: Тополі виходять назустріч і запрошують до Русова. Дорога до села і дорога до Стефаникового слова зливаються у світлий промінь серед вишневого і яблуневого цвітіння, що веде до храму, на зеленому куполі якого біліє кам’яний хрест. Музика ходить від хати до хати, стрічається з піснею, і вже здіймаються разом в парі понад русівські горби. Русів – то колиска, в якій виколисувався від 14 травня 1871 року новеліст світової слави Василь Стефаник.

Ведучий:  Ми всі – покутяни, галичани, а навіть і всі українці, можемо вважати себе родиною великого Стефаника. Сьогоднішньої днини ми з вами доторкнемося до зболеного слова письменника – видатної постаті в українській літературі як літописця і поборника селянських життєвих відань і кривд, як мужицького прихильника і заступника, поборника прийдешнього життя у кращих його проявах і складемо свою вдячність і повагу в данину майстрові слова.

Ведуча:  Його єство, вирізьблене реаліями сущого, найделікатніше, щедре і вистраждане виявом суперечностей часу, тонке і срібнострунне, як павутина на осінньому клечан-вітрі. Спалили його болі невигойні і ятрючі народної волеборної душі, людські солоні сльози і муки, крайні страждання, терпіння.

Ведучий:  Він став серцем жорстким, тяжким, давучим поневоленого люду на теренах галицької і покутської стражденно-чорної від горя землі – цієї найвідсталішої провінції і житниці Австро-Угорської імперії з її трагедійними рухами еміграції до Америки селянства, так званого „білими муринами”.

Ведуча: Кінець ХІХ ст. на Україні був позначений нестерпним народним горем, кривавими класовими битвами, передчуттям кардинальних суспільних зрушень. Треба було діяти, адже жити по-давньому не мав права ніхто. Син заможного покутського газди студент медицини Василь Стефаник добровільно полишив престижні університетські студії у Кракові, і міцно й назавжди пов’язав свою долю з „хлопами”, представниками найбільш погорджуваного класу.

Ведучий: Життя ламало звичні норми. Василь Стефаник обрав головною справою свого життя жертовну письменницьку працю, у міру свого таланту й сил збагатив і примножив здобутки української літератури.

Ведуча: Уже перші кроки письменника в літературі супроводжувались великим і цілком заслуженим успіхом. Його дебютні новели, долучені до них ранні збірки „Синя книжечка” (1899), „Камінний хрест” (1900) і „Дорога” (1901), були щедрим і глибоко вистражданим дарунком молодого майстра не лише галицькому селянству, яке, за визнанням Марка Черемшини, було „серед мужиків усього світу у найгіршім положенню”.

Ведучий: Списавши „трагедію усіх хлопів на світі”, Стефаник одразу став своїм у широких слов’янських і позаслов’янських колах. Як не намагалася австрійська охранка, а все ж не могла насильно замкнути правдиве Стефаникове слово у мурах „бастилії народів”.  Особливим трепетом воно відлунювало на Наддніпрянській Україні.

Читець:                                  

Є твори: блисне мить – і згасне спопелілий,
Мов іскорки в малому багатті,
Та є вогонь душі, що бухне так в житті,
Що, вирвавшись увись, обгорне всесвіт цілий.
Таким вогнем жбурнув у край свій посумнілий
Стефаник в ніч страшну, що спала в забутті;
То було слово-гнів про муки нелюдські.
Він люд ним обігрів, на подвиг зрушив смілий.
І вже в горінні буйнім стриму не було,
Мов клекотом лелечим збуджене село
Здіймало зло п’ястук і знамено багряне.
І Горький у далекому від нас краю
Назвав страшною зброєю в важкім бою -
Новел його могутніх слово полум’яне. 

                                                     Ю.  Бундзяк

Ведуча: Стефаникові думки струменіли болем душі, затерпали пучки пальців над папером, серце пульсувало в унісон людських скривлених стражданнями уст. „Болю правдивого, сердечного багато є не в словах, а за ними, геть далеко за ними”, – писав до свого друга Морачевського письменник.

Ведучий: Перегляньмо виписані ним картини бідацького життя. Ось Антін, знищений невдачами в господарстві і нещастями у фамілії, не знаходить ні в чім відради – розпивається, а втративши маєток, іде в найми до пана, до жида, де його хто прийме. Ім’я його вже вичеркнене з гурту мешканців рідного села, фігурує лише на робітничій синій книжечці.

Ведуча: Тут дорікає хворій Катрусі батько, що вона ані виздоровити, ані вмерти не може, а в хаті крайня біда, нема що навіть хворій їсти дати. Там знов лає голодом змучений Петро без слушної причини свою жінку. В його хаті цілий день крик і прокльони. Справдішнє земне пекло!

Ведучий: А он на вулиці розлючена ударом в лице жінка б’є свого мужа, а з нею і діти – свого батька перед лицем цілої громади. Де-інде корова, котра живила цілу мужицьку сім’ю, здихає, а з нею одночасно конає газдиня.

Ведуча: А найчорніша ця картина. Гриць, що вже не в силі знести нужди, в якій живе, і дивиться місяцями, як його діти повільною смертю вмирають, веде їх  вночі до Пруту і кидає меншу дівчинку у воду. Старша якось випросилася від смерті і вертає в найми. Бо що було йому робити?

Читець:  „Скажу панам, – думав  він, – що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!” Як ті діти виглядали! „Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лишень четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіли би з вітром, як пір’я. Та й тепер як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають”.

Ведучий: Перечитуючи Стефаника, оглядаючи подумки нашу історію, переконуємося, що щедро, занадто щедро грубе полотнище української історії вишите кам’яними хрестами недолі. Бо шмагали крижі українців чужі нагайки, бо топтали нашу землю чужі копита, бо попри всі бунти і повстання, всю гордість і непокору після спітнілої днини казав кум до кума, сусід до сусіда, брат до брата: „…видиш, п’ємо горівку, ти мене частуєш, але п’ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п’ємо, жидам бенькарти годуємо”.

Ведуча: Стефаник чув муку і жаль інших людей, бо важко переживав особисті страждання. В автобіографії, датованій 1926 р., він констатує: „Мій батько Семен і матір Оксана, сестри Марія та Параска, брати Юрко і Володимир повмирали. Моя жінка, Ольга з Гамораків, вмерла на початку 1914 р. і оставила мені троє синів. Я лишився вдівцем”.

Ведучий: Пізнав письменник велику правду про достоїнство, що спливає на людину з великим нещастям. Разом з найглибшою раною  кладуть боги слід своєї руки на нещасного. І той маєстат болю мають всі бідні хлопи.

Ведуча: Без усмішки й радості йшов Василь Стефаник за селянами-бідарями, за їхньою нуждою, що виганяла їх з рідної хати.

Ведучий: Коли в пошуках кращої долі за океан потягнулися багатотисячні ключі обездолених, вимучених непосильною працею галицьких та буковинських селян, відразу перейнявся їх тривогами і болями, їх надіями і сподіваннями. Почуте і пережите, виколисане його зболеним серцем, виношене його гострим розумом, лягало на папір сповненими муки короткими, страшними, як постріл, рядками новел. І виливав він свій біль за долю емігрантів у численних статтях і виступах, у листах до В. Морачевського, К. Гаморака, М. Павлика, О. Кобилянської.

Читець: У листі до О. Кобилянської письменник пише: „Через Краків переїжджають заодно наші емігранти. Йду щовечора, аби їх здибати. Страшно за ними перед ними, серед того вони прибиті, здані на всю підлість люцьку старого і нового світа. Немилосердна земля чорна, що пустила їх від себе.

Виджу їх як дубів, тих мужиків, що їх вода підмиває, корінь підмулює, виджу, як хитаються, як падуть, як їх пхають на желізниці і везуть, як дерево на опал. Чую їх біль, всі ті нитки, що рвуться, чую їх жаль і муку”.            

Ведуча: Збираючись на заробітки в чужі світи, основний персонаж оповідання „Камінний хрест” зібрав на прощальну зустріч односельчан і ніби сповідаючись перед ними розказує, що поставив по собі як пам’ятник – камінний хрест.

Читець: „Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.

- Ви старому не дивуйтеси, та й не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здає ми си, що бим гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м го віз і гірко-м  го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памиєтки по собі лишити”.

Ведучий: Заживо хоронив себе Іван Дідух.

Пісня „Видиш, брате мій”  сл. Б. Лепкого.

Читець:                                

Так наші діди
Йшли в чужі світи,
Залишаючи по собі
Камінні хрести.
Вже оті хрести
Мохом поросли,
Розпалися, покололись
Від дощу й роси.
Не всі, що пішли,
Там щастя знайшли
Чужі степи розорали,
Полили слізьми.
Не всі, що пішли
Там щастя знайшли.
Не всі домів повернулись
Там кістьми лягли.
Не всі, що пішли,
Там щастя знайшли.
Полишилися за ними
Камінні хрести?

Ведуча: Чуємо плачі великої туги за рідним краєм під русівським горбом і під хрестом, біля покинутих хат на дорогах, на бетонованих двірцях і за синім океаном у чужій стороні.

Ведучий: Та водночас бачимо, як вилетів із світла птах і поніс у вічність музику селянської любові – спершу до піскуватого горба, хоч він і ламав мужицькі хребти, згодом до всієї землі, яку прадіди зорали плугами і освітили своїми чолами.

Ведуча: Найвища любов до України виспівана-вистраждана синами старого Максима і матері Марії та їх побратимів, які полягли у визвольних боях.

Читець: „В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці.

Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну.

Попід мурами мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися. Відвела їх трохи набік від людей. Виймила з рукава ніж і сказала: найменший, Дмитро, най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і зараз зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє: на одній половині лишилася сама, а на другій – сини тікають геть від неї.  І впала. Пробудилася, аж як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню. Дмитро був біля неї.

-  Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці простять. Я не знала добре, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти”.

Ведучий: Сини Іван і Андрій упали десь на фронтах. Дмитра забрали москалі до Сибіру за те, що царя назвав катом, а за сином – чоловіка.  Лишилася Марія сама, а війна далі гриміла через село і через її хату.

Ведуча: Образ галицької селянки Марії, яка віддала за волю України трьох синів і чоловіка, але не лишилася сама, а горне до серця портрет Шевченка, виростає у всеукраїнський символ і національну святиню.

Ведучий: Світлій пам’яті полеглих героїв у битвах за Україну та їхніх батьків, згорьованих безіменних плугатарів, присвятив Стефаник новелу „Сини” – символічний і вічний пам’ятник молодому поколінню галичан, яке на початку ХХ століття віддало себе на жертовний вівтар, щоб із їхнього священного вогню воскресла Україна.

Ведуча: Щиро захоплюємося і симпатизуємо поступку Максима, котрий відряджає до січових стрільців обох своїх синів. Вони загинули, але їх кров оживила паростки надії на самостійність своєї Вітчизни. Убитий горем втрати обох своїх синів, старий Максим розмовляє в полі з жайворонком.

Читець: Останній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. „Тату, – каже, – тепер ідемо воювати за Україну!” – „За яку Україну?” А він підоймив шаблею груду землі тай каже: „Оце Україна, а тут, – і справив шаблею у груди, – отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, – каже, – білу сорочку, дайте чистої води, абим обмився, тай бувайте здорові”. Як та єго шабля блиснула тай мене засліпила. „Сину, – кажу, – та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і його на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цю нашу землю, аби воріг з цего коріння її не вітарграв у свій бік”. – Добре, – каже, – тату, підемо оба”.

Ведучий: Пішли і не повернулися. Не один батько в короткі проблиски надії на кращу долю, на свою державу посилав синів за Україною, а поверталися лише сумні вісті. І не один старий Максим зводив руки до неба і богохульствував у розпачі, а потім відмолював у каятті:

Читець: „Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав Сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них”.

Ведучий: Любов Стефаника до русівської колиски на дужих плечах горбів, де народжувалося, виростало і вибухало на весь світ могутнє письменникове слово переростала в велику любов до  Великої України.

Ведуча: 1903 р. Василь Стефаник з великою делегацією діячів української культури приїхав на урочисте відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Леся Українка, Олена Пчілка, М. Коцюбинський, М. Старицький, С, Єфремов, Г. Хоткевич, Х. Алчевська, Є. Чикаленко, М. Садовський, В. Самійленко, М. Вороний та багато інших письменників дарували йому хвилини щирої радості, засвідчували велику пошану.

Ведучий: Тоді ж, у вересні, Стефаник у супроводі І. Стешенка відвідав священне місце українців – могилу  Тараса Шевченка в Каневі. Своїм пристрасним серцем обняв усю Вітчизну: „Осе ж місце, звідки я поклонюся всій Україні”.

Ведуча: Палко вітав Стефаник утворення Української Народної Республіки. Виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він з радістю констатував, що в Україні „в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою”.

Ведучий: У численних публічних виступах він утверджував ідею державної суверенності України. Найвиразніше  ця ідея втілена в його патріотично-політичній громадській акції – участі в святі Злуки  українських земель – Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою – в єдину суверенну державу.

Ведуча: Василь Стефаник горів для народу, він писав свої твори для людей. Увійшов у знамення літературних поцінувань, як великий реаліст і новатор, митець-демократ – зі своїми героями монолітними і праведно-сущими в неприкрашеній явині життєвого реалу в новелах. Він став серцем народу.

Ведучий: У вінку всенародної поваги і любові до Василя Стефаника квітка українського народу має особливу принаду: три томи повного зібрання творів письменника, численні монографічні та літературознавчі праці, есе і спогади про співця-однодумця „Покутської трійці”, і ще званого „селянським Бетховеном”, „найбільшим талантом”, „співцем колективної душі народу”, „володарем дум селянських” – за те, що вмів він торкнутися почуттів людських в писаному слові, як струн срібної арфи, за те, що він – Великий Майстер.

 

БУДИТЕЛЬ ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНИ

(Сценарій просвітницької години з відзначення
200-річчя від дня народження Антіна Могильницького)
 Підготувала П. Михно – методист Калуської ЦБС

(Розмова з присутніми відбувається біля книжкової виставки).

Антін-Любич Могильницький – видатний український письменник,   поет, священик,  товариш і наступник будителя Галицької України Маркіяна Шашкевича та його соратників.

Бібліотекар:  „Його велике значення і вплив належать до історії: в темну і вбогу добу нашої літератури від 1850 до 1860 рр. він був поряд з Устияновичем, найбільшим поетом Галицької України, найпопулярнішим і найбільш поцінованим епічним талантом”. Ці слова Костя Лучаківського, сучасника Антіна Могильницького, читаємо у творах Івана Франка. (Т.27 с. 165).

Ведуча І: Сьогодні ми дізнаємося, хто цей славний галичанин, 200- ліття від дня народження якого ми будемо відзначати в березні 2011 року, ровесник Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича, так званої „Руської трійці”.

Бібліотекар: Пропонуємо вашій увазі книжково-ілюстративну виставку на тему: „Будителі національного духу в Галичині”, яка ознайомить вас з епохою, в якій жив Антін Могильницький, героїчними сторінками в історії Галицької України першої половини ХІХ століття.

Розділ І: „Галичина в епоху Антіна Могильницького”.

Розділ ІІ: „Видатні діячі національно-культурного відродження Галичини”.

Розділ ІІІ: „Літературна і громадсько-просвітницька діяльність Антіна Могильницького”.

Розділ ІV: „Балада „Русин-вояк” – гімн національно-визвольній боротьбі українського народу”.

Розділ V: Поема „Скит Манявський” – українська „Іліада”, побудована на основі народних переказів і легенд”.

Література представлена в І і ІІ розділах познайомить нас із героїчною історією Галичини І-ї половини ХІХ ст., її видатними постатями. Найбільш відомими і яскравими представниками були члени так званої „Руської трійці” – Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Визначальним в їхньому житті і діяльності були любов до рідного народу, прагнення працювати задля нього.

У 1837 році члени „Руської трійці” видали першу на західноукраїнських землях книжку рідною народною мовою „Русалка Дністрова”. Іван Франко, оцінюючи цю подію в історії нашої літератури, назвав збірку „явищем наскрізь революційним”. Більшу частину альманаху складали народні пісні, переклади, власні твори.

Ідеї і той романтичний пафос, якими пройнялися діячі слов’янського відродження, захоплюючись народними піснями, героїчними історичними подіями, переказами, передалися і Антіну Могильницькому.

З літературою ІІІ, ІV і V розділів книжкової виставки ви познайомитеся у подальшій розмові.

Ведуча І: Антін Могильницький, один із цих славних витязів галицької землі, маловідомий, але славний краянин, поет, етнограф, церковний і громадський діяч ХІХ століття. Він народився 3 березня 1811 року в с. Підгірках Калуського повіту у родині священика. Дитячі роки провів у м. Солотвині, куди переїхала сім’я після смерті батька у 1813 році. Вітчим мало цікавився здібним допитливим хлопцем.

Ведуча ІІ:  Лише у 16 років А. Могильницький став учнем гімназії у м. Бучачі. Через порушення гімназійних правил А. Могильницький був змушений міняти місце навчання (Чернівці, Львів) і закінчив гімназію у Будапешті. Далі А. Могильницький навчався у Львівській семінарії, яку закінчив у 1840 році, що було під силу тільки обдарованим учням.

Ведуча І: В процесі навчання під впливом творчості М. Шашкевича А. Могильницький пише свої перші ліричні вірші, сатиричні шаржі польською та латинською мовами. Виявляє неабиякі ораторські здібності, яскравим свідченням яких є промова, виголошена перед семінаристами 19 листопада 1839 року „Про обов’язки підданих”.

Ведуча ІІ: Частина промови – це своєрідна поема про безсмертя рідного слова, яка згодом стала самостійним віршем під назвою „Рідна мова”.

Читець:

Кожний нарід, хоть би дикий,
Любить свій родинний край,
Любить отцівські язики,
Свою мову і звичай.
Мильша єму отців мова,
Як глас бесіди чужий:
Хоть убога в красні слова,
Предці то забиток свій.
Лиш невдячний син Бескидів
Згордив свій любимий рід.
Зичить мови від сусідів,
А до своєй чує встид.
Тадже руський язик милий
Колись в честі красно цвів,
Колись князі говорили,
Нині власність простаків!
Ним колись великі царі,
Становили брань і мир,
Ним колись світлі бояри
Оздобляли князів двір.
Ми, невдячні їх виродки,
Топчем отців чесний дар;
Не смакує, хоть солодкий,
Хоть легкий, то нам тягар.
А коли нам чужі слова
Так припали до смаку,
Відречімся!.. Руська мова
Най загине до знаку!

Ведуча І: Ця промова прозвучала як грім серед ясного неба живою українською мовою. Це високопатріотичний взірець красномовства, який і досі не втратив своєї ваги і наукової цінності.

Ведуча ІІ: Антін Могильницький займав спочатку посаду парафіяльного адміністратора в селах Хутарі Стрийського округу і Збора Калуського повіту, а потім священиком в селі Комарові Станіславського округу. Одночасно працював і приватним учителем.

Ведуча І: Літературну діяльність Могильницький розпочав 1838 року. Боротьба за рідну мову і літературу для народу стає його кровною справою, головним змістом його поезії, публіцистики.

Читець: „Життя Могильницького від самого 1838 року до його смерті, – писав Іван Франко, – було немов дзеркало, в котрім досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народа”.

Звучить пісня на слова А.Могильницького „Колись русин з-під Бескида” („Загадка старовини”), музика народна.

Ведуча ІІ: У жовтні 1848 році у Львові виникло культурно-освітнє товариство „Галицько-руська матиця”, яке мало на меті розвивати школи, видавати для народу часописи, науково-популярні і художні книжки. З нагоди організаційного з’їзду товариства. Могильницький написав вірш-послання „Ученим членам Руської Матиці (нового року 1849)”. Вірш наповнений образами з античної міфології, прізвищами філософів, географічними назвами. Все це для того, щоб підкреслити, що і Галичина має свої цікаві легенди, багату історичну славу, підносить рідну мову на рівень загальнонаціональної.

Читець:                      

Чи язик руський так дикий, убогий,
Що краси світла не годен сказати?
І без чужої пустий запомоги
Мусив так довго облогом лежати?
Ні! Нас родила Слава, красна мати,
Грудьми плекала, до лона тулила
І добру долю любому дитяти
Сама вибрала і з нев заручила!
Ні! Ми возростом і віком простигли
На душі і тілі черстві, не каліки,
Що би-сьмо світла і правди досягли
Нащо ж нам довше братньої опіки.
З любові гарячої к любій Галичині
Покриймо стріхов сміливе склепінє!
З талантів ума заткнім верх в хмарині:
Най стоїть славна в соте поколінє!

Ведуча ІІ: Революційні події 1848-1849 років зумовили написання балади „Русин-вояк”. У ній опоетизовано високі патріотичні почуття русина, гордого історичною славою рідної землі, вірного рідним звичаям. Балада „Русин-вояк” – найдосконаліша художня річ з усього поетичного доробку автора. В ньому на основі спогадів старого солдата наполеонівських часів автор передає криваву битву під Леньяном, де героїчно бився галицький загін.

Читець:                        

Коби бандуристи встали,
Давну думку заспівали,
А послухав руський син, -
Як ся били наші давно,
Сказав би Львів і Журавно,
Снятин, Збараж, Обертин.
Вже не скажу всі пригоди:
Корсунь, Зборів, Жовті Води,
Бо когось би-м роздражнив,   
Але скажу новше діло,
Щося нашим придарило,
Як ся жваво русин бив.
Ану хлопці! Так по-свому,
Чесну вість пошлем додому,
Най гуцулів знає світ!
Дивіть, онде в винограді
Грубі тички стоять в ряді
З красним кілем довгий плід!
Так вам треба, песі діти!
Знайте, як кров людську пити
Тепер землев закусіть!
Многі з ваших рук померли
І нам – єсти честі вдерли,
Так ся вояк кривди вчить.

Звучить пісня „Ой, з-за гори високої” (пісня про Данила Нечая) у виконанні тріо бандуристів.

Ведучий І: В баладі яскраво звучать патріотичні мотиви, а також туга за рідним краєм і рідним словом.

Читець:                       

Чи уміють руські діти
Отеческий край любити,
Чи уміють або ні?
То та правда, кому дома,
Хоть ю видить несвідома,
Не спитає в чужині!
Хоть церкви тут і палати
Верхом хмари досягати
І здаються золоті,
Міста, села мармурові,
Як дуб густо у діброві,
Стоять у світлій красоті;
Хоть хліб білий, смачні вина,
І дівчата, як калина,
В полі риж, замість вівса,
Легші зими, довші літа,
І природа цвітом крита,
Погіднійші небеса, -
Однак серце з туги в’яне,
Тебе доки не огляне,
Свята земле русинів!
Бо там кращі курні хати,
З сірачини м’ягші шати,
Коломийки мильний спів.

Ведуча II: Революційні події 1848 року пожвавили творчу і громадську діяльність письменника. В цей час він пише велику романтичну поему на матеріалі народних переказів „Скит Манявський”. У 1852 році видано першу частину епічної поеми „Скит Манявський” – найвизначнішого твору Антіна Могильницького. Через 12 років публікується початок другої частини твору, однак усього задуму – подати епічну розповідь про історію скиту в контексті українського середньовіччя – не вдалося.

Ведуча І: Композиційно поема складається із заспівів до обох частин та 26 розділів, у яких йдеться про довгі мандри двох ченців Києво-Печерської Лаври, які заснували в Карпатах нову обитель. Незважаючи на перевантаженість поеми старослов’янізмами, ускладненість численними подробицями, твір вражав своєю монументальністю.

Послухайте декілька уривків із епічного твору „Скит Манявський” у виконанні дуету бандуристів (на мотив української народної пісні).

Ах, недоле! Що ся стало?
Где ся наші пісні діли, пісні золотії?
Думок руських чом так мало,
Чи на віки заніміли красні думи тії?  
Чи з вітрами полетіли,
Чи як жовтий лист явора
Цвіт зів’ялий на калині,
Геть з водов поплили?
І заплили аж до моря,
І втонули у глибині?
Где ж ся пісні діли?
О Богдані і Нечаї, о Небабі й Лободі,
З Немирова Саві, о старім отців звичаї,
Золотих времен свободі, о козачій славі.
З боянами, що співали, з торбанами, гравали,  
Пісні, думи милі, мов літами похилені,
Спочивають привалені гдесь в сумній могилі!….

Ведуча ІI: Через образи засновників монастиря – двох київських ченців часів Ярослава Мудрого, автор вводить нас в світ історичного минулого. Пропонуємо вашій увазі опис Манявського скита з уст старця.

Читець :                     

„Літа дитинні! Ще-м пас ягнята
По луках, нивах, попід темний бір,
Як щонеділі і кожного свята
Ходив-єм з батьком в близький монастир.
Бо там прекрасна бувала відправа,
Ченців і миру здаля – без числа,
Через що скита громогласна слава
Повздовж і вшир ся світом рознесла.
Сім літ, ах, сім літ щасливих надміру
Сплило ми в мурах, як поранній час!
Буквар скінчив-єм, часослов, Псалтирю,
І Ірмолоя навіть осьмий глас
Що тота церков красного містила,
Що за багатство многе було ту:
Престол, ікони, крилос, райські врата,
В блискучих барвах, золотом важких,
Істинно годна вишнього палата,
Око і душу тягли к собі всіх!

Ведучий І: В поемі 2 підрозділи під назвою „Образ стародавнього Галича” та „Нинішній Галич”, які виступають як самостійні частини. Тут звучить почуття гордості за славне історичне минуле і протиставлення його реаліям тодішнього Галича.

Читець :                      

Тодішній Галич, великий, багатий,                    
Обіймав пространь на п’ять годин ходу,
Вбірався в красні золоті шати,
Багатством ткані згори аж до споду.
Котрим сіяли церкви і палати
І тверда кріп ость князівського роду,
І Владимирка двір озолочений -
При нім греміли вічеві собори,
Храброй дружини полк воуружений
Підперав сильно аж угорські гори !
Його торговлю, ніби густі хмари,
Вкривали купці з розличних сторон,
Переповняли багацтвом базари,
І несли місту золотий полон !
До його княгинь приїзджали свати
Од царів можних, і несли поклін,
Посли далекі і римські легати
Гостили часто серед його стін.
Твердим залізом покриті лицарі,
Своїм заслона, а ворогам страх
Росполошили супостатів хмари.

Ведучий IІ: Обізнаний добре з античною і західноєвропейською літературами та багатьма іноземними мовами, А. Могильницький усвідомлював значне відставання української літератури і щиро прагнув внести свій посильний вклад у її розвиток. Кращими сторонами своєї творчості і громадської діяльності він розвивав передові ідеї М.Шашкевича. Це дало підставу І. Франкові твердити, що А. Могильницького цілком справедливо зачислюють до „перших будителів руського духа в Галичині”.

Ведучий І: В 1859 році А. Могильницького перевели на парафію у с. Бабче Богородчанського повіту, а 1861 року вибрали послом до краєвого сейму, а потім послом до ради державності (парламенту).

Як галицький депутат 27 червня 1861 року він виступив з промовою у Відні на захист прав свого поневоленого народу. Це була визначна подія у громадській діяльності А. Могильницького, його тріумф. Недарма текст його виступу опублікували всі віденські газети і львівське „Слово”, а український письменник Ю. Федькович відгукнувся на цю подію вітальним сонетом „До нашого батька Могильницького”.

Ведучий IІ: В парламенті він домагався заведення у школах і урядових інституціях Галичини української мови і його промова (27 червня) з цього приводу зробила велике враження на галичан.

Та централістично-урядова політика русинських проводирів була Могильницькому не по серцю, і він з 1867 року зовсім покинув політику і жив собі непомітно, забутий земляками.

13 серпня 1873 року Антін Могильницький трагічно загинув в селі Яблінці Богородчанського повіту.

Ведучий І: Останні роки життя Могильницького пройшло у переслідуваннях австрійським урядом, у злиднях та поневіряннях. Але й за таких несприятливих для творчості умов він багато зробив для національно-культурного відродження свого народу.

Ведучий IІ: Антін Могильницький – один з тих, що стояли біля колиски української літератури, що закладали її підвалини. Його ім’я можна поставити поряд з Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Іваном Котляревським.

Теми та ідеї його творів про рідну мову, мужній і свободолюбивий народ, єдину і багату Україну актуальні і сьогодні.

Всі співають пісню „Боже великий, єдиний нам Україну храни”.

Рекомендована література:

Антін Могильницький : біогр. довідка, поезії // Письменники Західної України 30-50 років ХХ ст. – К., 1965. – С. 423-473.

Антін Могильницький : біогр. довідка // Українська Муза : поет. антол. Вип.1. – К. :  Обереги, 1993. – С. 105-112.

Антологія української поезії. Т.  II. – К. : Дніпро, 1984. – С. 130-132.

Антін Могильницький // Качкан В. Українське народознавство в іменах.  Ч. I / В. Качкан. – К., 1994. – С. 32-37.

Антін Могильницький // Франко І. Твори у 50 т. Т.27 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 165.

Могильницький Антін : [біографія.] // Когут М.  Калущина: люди і долі / М. Когут. – Калуш, 2006. – С. 137.

Українська література. Давня література – література ХІХ ст. – К. : Либідь, 2000. – С. 205-206, 137-139.

Українські поети-романтики. – К., 1987. – С. 456-487.

Чижевський Д. І.  Історія української літератури (від початків до доби реалізму) /Д. І. Чижевський. – Т. : Презент, 1994. – 480 с.

Бабій В. Священик, поет, патріот // Нова Зоря. – 2006. – 10 берез. (№ 10).

Будитель духу українського /В. Бабій // Дзвони Підгір’я. – 2001. – 3 берез.

До нашого Батька Могильницького : вірш // Дзвони Підгір’я. – 2001. – 3 берез.

Качкан В. Боян Галицької раті / В. Качкан // Західний кур’єр. – 1993. – 2 жовт.

Когут М.  Будитель духу народного / М. Когут // Вісті Калущини. – 1996. – 16 берез.

Левицька Л. 100 років тому перевидали „Русалку Дністрову” / Л. Левицька // Голос України. – 2010. – 23 берез. (№ 51). – С. 21.

Петраш О. Поет із зламаним крилом / О. Петраш // Жовтень. – 1987. – №2. – С. 91-96.

Петраш О. „Руська трійця” та їхні літературні послідовники / О. Петраш.- К.,1986.

Пресвітлий боян галицької раті – Антон Могильницький // Дзвони Підгір’я . – 1991. – 26 берез.

Скрипник І. Просвітній боян галицької раті / І. Скрипник // Світ молоді. – 1991. – 9 трав.

Шалата М. Антін Могильницький / М. Шалата // Українська мова і література в школі. – 2001. – № 4. – С. 94-95.

 

„МАЙОРИТЬ НА ВІТРАХ ТВОЇХ, УКРАЇНО, ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ НЕСКОРИМИЙ СТЯГ”

(літературно-музична композиція)

Підготувала Л. Романенчук – бібліотекар бібліотеки-філії с.Воскресинці Коломийської ЦБС

Святково прибрана зала. Праворуч на  підставці – національний  прапор України.

Книжково-ілюстративна виставка „Пшеничний колос, золоте руно, і волі синьожовте знамено”

Розділ І:   „Україно моя, не здолати тебе!”

Розділ ІІ: „Наша доля і воля в борні гартувалась”

Розділ ІІІ: „Це знамення рідне – злото й синева”

Розділ ІV:  „Дай, Боже, нам своєї сили, і мужності своєї дай”.

Ведучий 1:             

Вже скільки закривавлених століть
Тебе, Вкраїно, імені лишали…
Тож встаньмо, браття, в цю урочу мить
Внесіте прапор вільної держави!

Ведучий 2:                 

Степів таврійських і карпатських гір
З’єднався колір синій і жовтавий,
Гей, недругам усім наперекір -
Внесіте прапор вільної держави

Ведучий 1:                 

Ганьбив наш прапор зловорожий гнів,
Його полотна в попелі лежали,
Але він знов, як день новий розцвів,
Внесіте прапор вільної держави!

Ведучий 2:                  

Повірмо в те, що нас вже не збороть,
І долучаймось до добра і слави,
Хай будуть з нами правда і Господь -
Внесіте прапор вільної держави!

Юнаки в національному одязі під урочисту музику вносять прапор України, закріплюють його на сцені. Звучить гімн України.

Ведучий 1:                  

Як важко знайти небуденні слова
Для тебе, моя Україно
Ти вічно кохана і вічно жива,
Ти вічно для мене єдина.

Ведучий 2:                   З роси і води віншування моє
Тобі, о моя Україно.
Щоб пишно сіяло наймення твоє,
Соборна моя Батьківщино!

                                        Звучить пісня „Для неї тільки жить”

Ведучий 1: Прапор відомий з античних часів. Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва, а після впровадження християнства вони освячувалися образом животворного Христа. Жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій.

Ведучий  2: Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомості про кольори прапорів Київської Русі. Синій і жовтий кольори назвали державними кольорами давньої Русі, спадкоємицею якої була передусім Україна.

Ведучий 1: Для нашої країни жовтий і синій кольори були і є символічними. Вони надихали на любов до природи, яку український народ бачив у блакитному небі, золотистому степу, синьому морі, в річках з жовтими очеретами. Символами України є: чисте небо – символ миру,  пшеничне поле  – символ достатку. Жовтий і синій – це кольори сонця, верховного божества наших предків. Золоте хлібне колосся під синім небом, золотий вогонь свічок на вінках, що пливуть синіми водами рік на свято Івана Купала.

Читець 1:                    

Червоні вишні в нас на Україні,
І рідна серцю батьківська земля.
Дивлюсь замріяно у чисте небо синє,
Чую осінню пісню журавля.

Читець 2:                  

Нас катували й душу виривали,
Терпіли ми від зайд і від заброд
Ми незалежність важко здобували,
Ми не раби, ми все-таки народ.

„Пісня про Україну” сл. О. Богачука муз. А. Андруховича

Ведучий 1:             …Бій одлунав. Жовто-сині знамена

                                        Затріпотіли на станції знов.

 Кожен, безперечно, пам’ятає ці слова з балади  В. Сосюри. Адже саме з цього твору більшість громадян України вперше дізналися про існування національного прапора своєї держави.

 Ведучий 2: Навесні 1989 року синьо-жовті знамена замайоріли на площах Львова, Тернополя, Івано-Франківська та інших міст Західної України, а відтак Києва, Харкова, Сум.

Ведучий 1: І тисячі людей поступово прозріли, довідавшись усю правду про наш прапор, що ніякий він не буржуазний чи вороже націоналістичний, а існує ще з часів Київської Русі, що під ним не одне століття чесні сини і дочки нашого народу йшли здобувати волю і незалежність України.

Ведучий 2: Досі не стерлося відчуття тих днів, коли „стало можна”. Ідеш вулицею, уздовж якої майорять на вітрі синьо-жовті прапори – аж душа завмирає від великої радості й превеликого щастя.

Пісня „Молитва за Україну” сл. і муз. О.  Лазарєва

 Читець:                        

Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і радості мить,
Любіть у годину  негоди.
Любіть Україну у сні й наяву
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову
І мову її солов’їну.

Є щось святе в словах „Мій рідний край”,
Для мене це – матусі пісня ніжна
І рідний сад від квіту білосніжний,
І той калиновий у тихім лузі гай. 
Для мене це твої стежки й мої
В містах і селах стоптані любов’ю,
Й пісень прозорі ручаї,
Усе, що серцю рідне невимовно.

Ведучий 1: Воскресинці. Невеличке село у долині Пруту. Але саме Божою волею судилося йому стати першим прапороносцем при створенні  вільної і незалежної української держави.

На сцену виходять хлопчики  в національних строях

Хлопчик 1:                 

Село моє рідне, ти вічно зі мною,
До тебе спішу я з далеких доріг,
Тобою живу і радію з тобою,
Ти серця мого золотий оберіг.

Хлопчик  2:                 

О  земле батьківська, мій берег надії,
До тебе спішу я з далеких доріг,
З тобою сумую, сміюсь і радію,
Забути тебе я ніколи б не зміг.

Ведучий 2: Це було на площі, де сьогодні височить пам’ятник Великому Кобзареві.  Тоді ще ніхто й гадки не мав, що у недовгому часі наше синьо-жовте знамено гордо і вільно замайорить над вільною Україною. І був тоді травень, і вишні цвіли понад Прутом. А у Воскресинцях зібралися люди, з’їхалися гості, щоб урочисто відкрити пам’ятник великому синові українського народу .

Ведучий 1: І раптом серед волелюбного мітингу, мов віщий птах піднявся ввись синьо-жовтий прапор. На мить – усе завмерло. До прапора з усіх сторін метнулися кагебісти, але натрапили на непрохідну стіну щільно стиснутих плечей. А на тих плечах сиділа всміхаючись дітвора, і начальник подав знак „відставити”. Люди з дітьми затулили шлях до свого національного знамена, за яке терпіли  ГУЛАГ,  Соловки, Сибір, за яке проливали кров.

Читець:                      

Україно моя, ти для мене єдина.
І ріднішої в світі немає землі.
Ти зазнала тортур, лікувала руїни,
І сьогодні тамуєш тривоги й жалі.
Садовили синів твоїх в тюрми за грати,
Та не гасла ніколи до волі зоря,
І за тебе не страшно було помирати,
Бо вели нас до правди слова Кобзаря.

Ведучий 2: Пам’ятаймо! Пам’ятаймо усі! 4 вересня 1991 року синьо-жовте знамено гордо замайоріло над Верховною Радою України, а 28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України  більшістю голосів проголосила синьо-жовтий прапор Державним прапором України. Це велика подія і велика наша перемога. Ревно ж бережімо нашу святиню, намагаймося  ніколи і нічим не заплямувати її.

Читець:                       

О нене рідна, Україно мати,
Ти відродилась, стала вільна, наче птах.
Тріпоче на вітрах твоїх крилатих,
Жовто-блакитний, нескоримий стяг.
Небеса блакитні сяють з глибини,
А пшеничні й пшеничні мерехтять лани.
Образ цей не блідне, хоч минуть жнива.
Це знамення рідне – злото й синева.

Ведучий 1: Тієї пам’ятної неділі житель села Петро Бабинюк заховав синьо-жовтий первісток волі у себе на грудях, приніс додому, де й зберігає його до сьогоднішнього часу.

Читець:                        

Нахилюсь, припаду на коліна
І цілую твоє знамено,
Присягаю тобі, Україно,
Як стрільці січовії давно.
Присягаю під небом блакитним
На хлібах золотистих ланів
І стоятиму так непохитно,
Щоби ворог напасти не смів.
І за тебе, моя Україно,
На вівтар я себе понесу,
Щоб стрічку і жовту, і синю
Заплела ти собі у косу.    

Ведучий 2: Україна є і буде. Бо українська держава – це є та реальність, за яку століттями боролись цілі покоління.

Читець.                        

Піднімем вище наші прапори,
Вшануєм нашу віру, нашу мову,
Українці, повертайтесь з чужини
У рідний край до батьківського дому.
Хай почує світ – ми не раби!
Ми славного козацтва вільні діти!
Повіяв вітер нової доби,
Щоб наші душі в злагоді зігріти.

Пісня „Боже великий, єдиний” – сл. О. Кониського, муз. М. Лисенка

 

„СКАРБИ ГУЦУЛЬСЬКОЇ МИСТЕЦЬКОЇ СПАДЩИНИ”

(сценарій години народознавства)

Підготувала М. Юревич – завідувачка бібліотекою-філією смт Кути Косівської ЦБС

Мета: Популяризація літератури з народознавства, історії нашого народу, гуцульського краю, його мови, звичаїв, традицій. Живим словом бібліотечного працівника пробудити зацікавленість до гуцульської символіки, невмирущих скарбів чудового карпатського краю. Сприяти вихованню бережливого ставлення до своєї культури.

У святково прикрашеній залі бібліотеки розкрита книжково-ілюстративна виставка „Гуцульщина – золотий чарівний край”, уквітчана вишитими рушниками, гілочками верби, ялинки.

На фоні легкої гуцульської мелодії

Завідувачка бібліотекою:

Там, де гори Чорногори, зелені Карпати,
Живуть сини України – гуцули завзяті.
Де Черемош, Прут і Тиса – вода студененька
Пригортає Гуцульщину Україна-ненька.

Гуцульщина! Не в однієї людини навіть при її згадці радісно заб’ється серце. Тут, у Гуцульських горах, як ніде, можна почути гомін віків, зачерпнути силу і віру в майбутнє; тут у зелено-срібних водах озер і рік можна скупати й очистити не лише тіла, але й душу, карпатським сонцем зігріти її, а вийшовши на верх Говерли, побачити Бога й почути його доброзичливий і ласкавий голос – голос Творця Гуцульських гір.

Творчу наснагу на Гуцульщині черпали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик, Михайло Грушевський, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Платон Воронько, Тарас Мельничук, Дмитро Павличко, Марія Влад, Ліна Костенко, Михайло Стельмах, Іван Драч, Степан Пушик, Богдан Радиш, Віра Вовк і багато інших поетів і письменників.

Гуцульщину досліджували тисячі священиків, етнографів, вчених, вчителів, музикознавців, мистецтвознавців і просто небайдужих до цього регіону людей.

Наш захід – годину народознавства „Скарби гуцульської мистецької спадщини” ми присвячуємо гуцульській народній спадщині.

Виходять ведучі в гуцульському одязі

Ведуча: В українських Карпатах збереглась унікальна культурна спадщина нашого народу, а тому потребою сьогодення є необхідність її охорони й підтримки.

Карпатські гори, де живе майже 18 млн. людей, вже 5 років знаходяться під охороною Міжнародного договору із збереження багатої живої природи, дивовижних ландшафтів, архітектурних пам’яток та інших культурних цінностей.

Ведучий: За кількістю пам’яток архітектури наша Івано-Франківська область займає 3-є місце в Україні. На даний час в області під охороною держави знаходиться 1360 пам’яток архітектури, в тому числі 87 національного значення, переважна більшість яких – це пам’ятки дерев’яної та мурованої архітектури.

Ведуча: До культурної спадщини належать і унікальні дерев’яні церкви. Як писав у свій час Микола Гоголь: „Архітектура  промовляє навіть тоді, коли мовчать літописи й перекази”. Йдеться зокрема про феномени світового значення – українські дерев’яні церкви.

Дерев’яні церкви – унікальне явище світової культурної спадщини. Попри регіональні особливості вони мають виразні риси першовзірців народної монументальної архітектури, що сягають часів язичництва та раннього християнства на Русі. У ХХ ст. в Україні налічувалось понад 1900 дерев’яних храми. Дві третини з них – на Західній Україні.

Ведучий: Найстаріші дерев’яні храми побудовані лише сокирою, без пили і рубанка, всі з’єднання зроблені за допомогою врубок, без цвяхів. Однією з таких споруд, хоча й найменшою за розміром, є церква Різдва Пресвятої Богородиці 1615 р. в селищі Ворохта.

Ведуча: Цікавими в області є пам’ятки промислового та інженерного будівництва. В першу чергу – це унікальна доменна піч початку ХІХ ст. в урочищі Ангелів (поблизу с. Ясеня Рожнятівського району), солеварні кінця ХІХ – поч. ХХ ст. в м. Долині та Болехові. Це єдиний на Україні приклад солеварних споруд, що збереглися дотепер, а також пивзавод 1767 р. в Івано-Франківську.

Ведучий: В Богородчанському, Верховинському, Долинському та інших районах збереглися дерев’яні млини і кузні. Цікавою є пам’ятка архітектури – обсерваторія 1937 р. на горі Піп Іван у Верховинському районі. Під охороною держави на Прикарпатті знаходиться 28 костелів, 4 синагоги, 4 монастирі: монастир-скит 1611 р. в с. Манява Богородчанського району; чоловічий монастир УПЦ КП, монастир святих Василіян ХVІІІ ст. в с. Гошеві Долинського району, чоловічий монастир УГКЦ та жіночий монастир Василіанок 1903 р. в м. Івано-Франківську.

Ведуча: Невід’ємною культурною спадщиною нашого гуцульського регіону є пісні, колядки. Пісня є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою. Кожна пісня пахне весняними дощами, гірськими потоками, зеленими лісами, материнськими теплими долонями.

Ведучий: Пісня – невичерпне джерело, святиня і скарбниця наша, яка передається від покоління до покоління. В піснях розкривається внутрішній світ людини, її переживання, настрої, зумовлені обставинами соціального чи побутового характеру. На Гуцульщині переважно все це передавалось коломийками.    Група аматорів танцювального жанру виконує коломийки

Ведуча: До скарбів мистецької спадщини належить і вишивка.

Вишивка – один з давніх і найбільш поширених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління.

На Гуцульщині вишивки вирізняються різноманітністю композиційного вирішення геометричних, іноді геометризовано-рослинних мотивів та багатством колориту. Кольорова гама базується на поєднанні яскравих контрастних барв – чорної, червоної, вишневої, оранжевої, жовтої, синьої, голубої, фіолетової та зеленої.

Ведучий: Основою всіх звичаїв, свят є рушник. Без нього не обходиться ні одне свято. Рушник – це символ, оберіг народу. Традиційно з рушником вітали появу дитини в родині, з ним зустрічали дорогих гостей. Його дарували старостам і зустрічали молодих після вінчання.

У виконанні вокальної групи звучить „Пісня про рушник” на сл. А. Малишка муз. П. Майбороди

Ведуча: Зверніть увагу на виставку вишитих рушників та інших  вишивок, які зібрали наші учні з бабусиних скринь.

 Ведучий: Гончарство – є теж одним із скарбів гуцульської спадщини. Гончарні вироби виготовляють з опаленої гончарної глини. Це дуже стародавнє ремесло. Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев’яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини. Посуд виходив товстостінний з порушенням округлості. Згодом ця технологія удосконалювалася, і вже виготовлялись гончарні вироби на крузі. Техніка точення на крузі давали змогу не лише збільшити випуск продукції, а й поліпшити її художній рівень.

Ведуча: У ХІХ ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали  Косів та Пістинь. Косівська кераміка відома у всьому світі.

Глечику мальований -
Ватрою цільований,
Димом закосичений,
Мій ти, не позичений,
Глиняний, закручений,
У вогні приручений.
На вогонь нанизаний
Полум’ям облизаний…
В фарбу щоки вимочив -
На полицю вискочив -
З жовтими оленями,
З квітами зеленими.
Косівський голублений,
Усіма ти люблений,
Глече-карапузику -
Пальців тепла музико.

Ведучий: А зараз надаємо слово майстрині гончарних виробів, лауреату багатьох гуцульських фестивалів і конкурсів Світлані Сайнюк, яка розповість про своютворчість і познайомить вас із своїми гончарними виробами.

Виступає гончар

Ведуча:                       

В цій писанці гуцульській
Душевна глибина
Й хода весни красна
Жива блакить барвінка

Шановні друзі! Ви напевне догадались, що мова піде ще про один скарб народної спадщини – це писанки. Писанкарство – один із найдавніших видів народного малярства. Писанка – то своєрідний мініатюрний символ народного живопису. Візьміть у руки барвисте яйце, помилуйтеся красою розмаїтого орнаменту. Ви доторкнетеся до символіки прадавнього ритуалу, до самої історії.Писанка – символ України, пам’ять про рідну землю, рідний край, наш оберіг на цій землі.

Вечори писанкові,
І гуцулки писанки пишуть.
У віск писанки,
А віск у пісню.
А по хаті – оленів,
А з воску – півні по хаті.
І бджіл, що вироїлись
Із черепка старого…
Гуцулки писанки пишуть
І несуть їх у Косів
Не для грошей,
А так просто,
Бо у горах
Пора писанкова.

                                                     Б. Радиш „Вечори писанкові”

 Ведучий: Традиція оздоблення звичайних курячих яєць сягає глибокої давнини. Та, напевно, не всі знають, що фарбовані яйця з’явились ще в часи язичництва як атрибут весняних культових обрядів. Їх пов’язували з пробудженням весняної землі та народженням нового життя. З прийняттям християнства наш народ не відмовився від цього звичаю. Але яйце стало уособлювати свято Воскресіння Господнього. І ви знаєте, що Великодні свята не обходяться без писанок.

А сьогодні у нас в гостях писанкарка, яка представить виставку своїх писанок і проведе майстер-клас – покаже, як пишуться писанки.

    Виступ писанкарки

Завідувачка бібліотекою: Ми сьогодні поговорили лише про невелику частину народної мистецької спадщини Гуцульщини, про національне відродження народу, його символів, оберегів.

Батьківська хата, мамина пісня, бабусина вишивка, чиста криниця – це все наша родовідна пам’ять, наші непересічні символи, наші обереги. Любі друзі! Все, що ви сьогодні побачили і почули, хай стане вашою дійсністю. Бо нам усім потрібно особливо шанувати обереги нашого Гуцульського краю, щоб не бути викинутим з життя, аби наші нащадки продовжували оберігати цю культурну народну спадщину.

ака Гуцульщина!
Тут все співа:
Про волю – птаха, про косу трава,
Про горе матері – мальована трембіта,
Про чорного джмеля – черемха біла.
Гуцулка древня журними губами
Співа про Довбуша й червону його барду,
Струмок-джигун – про море сиве,
Барвінку синь – про жовть осінню,
Вітри про полонину, ніч про днину,
А кожне серце – про Вкраїну.

                                                                     Т. Мельничук

Рекомендована література:

 1. Гуцульщина : іст.- етногр. дослідж. / за ред. Ю. Г. Гошка. – К., 1987.

2. Культура і побут населення України / за ред. В. І. Наулка. – К., 1993.

3. Шухевич В. Гуцульщина / В. Шухевич ; перед. слово Д. Ватаманюка ; вступ. ст. П. Арсенича / В. Шухевич. – Л. : Гуцульщина, 1997. – 352 с.

4.  Гуцульщина : короткий довід. – Снятин : Прут Принт, 2002. – 121с.

5.  Хоткевич Г. Гуцули й Гуцульщина / Г. Хоткевич / Репринт. вид. – Косів : Писаний Камінь, 2008. – 36 с.

6.  Подаруй ми писаночку. – Івано-Франківськ : Надія, 2001.

7.  Українські народні пісні та думи. – К., 1992.

8.  Скуратівський В. Берегиня / В. Скуратівський. – К., 1987.

9. Антонович Є. Декоративно-прикладне мистецтво / Є. Антонович, Р. Захарчук-Чугай, М. Станкевич. – Л., 1992.

10. Будзан А. Різьба по дереву у західних областях України /А. Будзан. – К., 1961.

11. Запаско Я. Українське килимарство / Я. Запаско. – К., 1973.

12. Захарчук-Чугай Р. Українська народна вишиванка : західні області України / Р. Захарчук-Чугай. – К., 1988.

13. Народна архітектура Українських Карпат ХV-ХХ ст. – К., 1987.

14. Українське народознавство / за ред. С. П. Павлюка. – К. : Знання, 2006. – 568 с.

 

Зміст

Ковтуник Л.   „Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Маковійчук Н. Син Покутського краю.

Михно П.   Будитель Галицької України.

Романенчук Л.  Майорить на вітрах твоїх Україно, жовто-блакитний нескоримий стяг.

Юркевич М. Скарби гуцульської мистецької спадщини.

Коментарі виключені.