Олена Степанів – жінка українського П’ємонту
Мало хто сьогодні не знає відважної Степанівни. В народі про неї складали пісні та легенди і в цьому проявляється безмежна всенародна любов. Саме подвигом усього свого життя вона виокремилася з – поміж мільйонів жінок. Ім’я Олени Степанів назавжди увійшло до історії визвольних змагань української нації.
Народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик Перемишлянського повіту в родині священика Івана Степаніва як третя наймолодша дитина.
Батько - мудрий, поміркований, впевнений завжди у тому, що мислив, що говорив, що робив... «Бог нехай благословить твої труди», - наставляв отець Іван, відправляючи дочку на науку. Воістину ці слова були наповнені Божим Духом...
У 1910-1911р.р. навчалася у семінарії УПТ у Львові. Разом з ровесницями бігала до домівки «Сокола - батька» на пополудневі години руханки, які вів професор Бобровський. «Сокіл» був її першою сходинкою.
Згодом стала членом пластової організації, яка вела військову підготовку. Саме «Пласт» наповнив її життя глибинним змістом і це був вибір на все життя: іти на допомогу потребуючому, слабшому, пропонувати руку дружби, навчати місійності, обов'язковості, пунктуальності, сумлінності в роботі; чесності, людської та національної гідності; бути спритнім і мужнім оборонником і патріотом.
Олена, як членкиня Пласту - разом з тими, в кого є потреба рятувати світ, хто знає, що в горнилі війни можна втілити ідею творіння української військової сили і надію на визволення України.
Навесні 1912 року стає членом Повітової Січі, восени вступила на філософський факультет Львівського університету. Дівчина певна того, що жіноцтво теж може стати поряд з чоловіками для здобуття незалежності.
Серпень 1914 року. У підльвівському яру чинилася нова для України історія «... за право до свобідного життя бути вірним Богові і Україні...» Тут прийняли присягу 33 жінки - січовички. Це був відділ «Січових Стрільців ІІ». Першу стрілецьку жіночу чоту при Львівському товаристві «Січові Стрільці ІІ» очолила обозна Олена Степанів, її заступником стала Ольга Левицька. «Ми не мобілізуємо жіноцтво . Ми збираємо добровольців, що мають пластову, спортивну чи військову підготовку або ж прагнуть її здобути. Жінки теж можуть воювати. Та то лише за покликом і переконанням», - стверджувала Степанівна. Сама ж була сильна духом, красна душею, обережна у замислах, бистра в ділах.
10 листопада 1914 року Олену Степанів нагородили «Медаллю хоробрости» за бій під Комарном.
У квітні - травні 1915 року підхорунжа Олена Степанів відзначилася в боях на горі Маківці.
31 травня 1915 року поблизу Лісовичів під Болеховом разом з двома оточеними сотнями Січових Стрільців потрапила Олена Степанів у російський полон.
Деякі російські офіцери пропонували її повісити. Вона цього не боялася, але ... «сумно було дуже ... тужно за домом і Галичиною». Шлях у неволю пролягав через Лісовичі - Журавно - Рогатин - Бережани - Пензу - Симбірськ - Самару - Оренбург - Ташкент. За кожним пунктом - муки і біль, приниження і непевність долі... Всі полонені ходили вільно, тільки Олену водили під конвоєм. Невидимі, але відчутні сліди Шевченка у тих краях, молитви до Всевишнього допомагали не впасти духом і підтримувати слабших.
Її поведінка, праця, розум, організованість і неабияка любов до людей викликали незаперечну повагу серед австрійських полонених. Її особиста доля і приклад мужності були потужною заявою української національної ідеї у європейському масштабі. Після Лютневої революції включилися в роботу Ташкентської української громади. 17 серпня 1917 року через Швецію повернулася до лав УСС і продовжила свій бойовий шлях як четар УГА.
Під час перебування в полоні Олені Степанів наказом ч.20 від 12 липня 1915р. було присвоєно офіцерське звання хорунжого.
1919 рік. Виїхала до Відня, де продовжила навчання.
14 липня 1920 року одружилася з Романом Дашкевичем, підполковником Січових Стрільців. Повернулася до Львова зі ступенем доктора філософії. Від 1922-го до 1935 року викладала історію та географію в Гімназії сестер Василіянок у Львові. У жовтні 1924 року стала головою Товариства жінок з вищою освітою. «Українська жінка в світлі історії», - наукові реферати Олени Степанів - Дашкевич.
У 1926 році народився син Ярослав, майбутній доктор історії, в'язень сталінських таборів.
Від 1935-го до 1939 року була референтом оргвідділу Ревізійного Союзу Українських Кооператорів.
У 1941-1944р.р. керує Статистичним бюро міста Львова, викладає у Львівському університеті, де виконувала обов'язки доцента економічної географії та в Інституті радянської торгівлі.
У 1943 році відпускає чоловіка в еміграцію, а сама стверджує, що буде «тут жити і працювати, де випаде».
У 1946-1948 р.р. вивезена в «почесну» депортацію до Києва.
1948-1949 р.р. - науковий співробітник Природничого музею АН УРСР у Львові. Написала понад 75 наукових праць.
1949 рік. Вирок Особливої наради при Міністерстві державної безпеки СРСР без суду: десятирічне ув'язнення у страшних мордовських таборах на торфових розробках... Бо ж не зреклася сина Ярослава, не купилася на пропозицію співпрацювати з новою окупаційною владою.
У червні 1956 року повернулася до Львова із сином Ярославом. Легендарна Степанівна мешкала з сином у найманій кімнатці. Жили на убогу пенсію.
Померла Олена Степанів-Дашкевич 11 липня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.
Вона пізнала мету свого служіння людям, своїй землі, на якій народилася, держалася того народу, в якому Господь Бог покликав її до життя. Служила не за харч, не за гроші.
Мала то за потребу. А це - високість у Бога.
Відважна Степанівна, мудра і шанована доктор філософії Олена Степанів - Дашкевич заслужила нашу вдячну пам'ять.
Уклінно просимо всіх істинних патріотів українського народу мати за потребу власної душі - долучитися до збору коштів на встановлення пам'ятника
Олені Степанів - Дашкевич
Кредобанк в гривнях
ІФВ Союзу Українок
р/р 26005011088565
МФО 325365, код ЄДРПОУ 20554108
Джерела: Вайно Марія. Пасіонарія., Івано-Франківськ. 2012
Дядюк Мирослава. Олена Степанів - науковець і громадська діячка - В кн..: Українки в історії. - К., «Либідь», 2006., стор. 144-147.
Уклала Віра Мединська