.

...Для мене Іван Франко - людина, яка йшла дорогою життя, стверджуючи і заперечуючи власне „я", аби пробудити в масі (юрбі) потребу національної окремішности. Звичайно, що сей намір був літературною ілюзією, але без неї - сеї ілюзії, - ми і досі себе називали би русинами, як то років тому: „Ідеал національної самостійности в усякім погляді, культурнім і політичним, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої  згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки" ("Поза межами можливого", 1900). Ігнорування сеї франкової „ілюзії" спричинилося до тих геополітичних викликів, усвідомити всю загрозу яких до кінця не можемо і в час новітньої московсько-української війни...

(повний текст статті  можна знайти у фондах ОУНБ ім. І. Франка).