„Не належу собі – я належу народу”

Народився він улітку 1940 року в селі Рибно на Станіславщині. Через рік батька Атаназія Качкана заберуть на фронт, а мати Марія перейде жити до своєї матері у с. Павелча. Тут і закінчить Володимир семирічку. Батько, повернувшись з фронту, працював службовцем, а мати пішла санітарити до обласного диспансера.

Згодом Володимир закінчив середню школу № 11,  профтехучилище   № 2, відслужив три роки у війську, два з яких - у Німеччині, а потім... А потім стежки повели у життя й по житті: так, з відзнакою завершив студії на історико-філологічному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені В. Стефаника,  згодом поринув у журналістські дебрі - спочатку кореспондентом, згодом редактором, старшим редактором Івано-Франківського обласного телерадіокомітету. А далі - час продовження науки в Києві: поглиблював знання із журналістикознавства, а в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України 1974 р. під керівництвом професора Олексія Дея захистив кандидатську дисертацію на тему: „Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість".

Ще багато й багато щаблів на творчому сход­женні ювіляра: уже маючи дружину Ольгу і двох синів Олега та Святослава, він продовжує науково зростати, ставши завідувачем кафедри, заступником директора Інституту журналістики Національного університету  ім. Тараса Шевченка.

З осені 1995 р. Володимир Качкан знову на своєму рідному Прикарпатті. З Франковим містом пов'язує свої надії, мрії, ним тішиться, у ньому леліє творчі задуми на день прийдешній...

Чи можемо собі уявити суспільно-культурне, громадське, наукове життя міста, краю, всієї України без цієї людини, - доктора філологічних наук, про­цесора, завідувача кафедри українознавства Івано-Франківської державної медичної академії, академіка Академії наук Вищої школи Володимира Качкана? Відкриймо газету „Галичина" чи столичний тижневик і „Українська мова та література", івано-франківські журнали „Перевал", „Галичина", „Обрії" чи львівські або київські газетно-журнально-альманахові, енцик­лопедичні книжкові видання „Дзвін", „Пам'ять століть", „Студії з архівної справи та документознавства", „Бойки", „Освіта", „Українська журналістика в іменах", „Українська періодика: історія і сучасність"... -  і всюди він як автор або член редко­легій.

Мабуть, дуже важко сьогодні змагатися з бібліог­рафами, які, укладаючи покажчик творчої діяльності В. Качкана до його 60-річчя від дня народження й 40-річчя творчої праці, зафіксували понад тисячу позицій, де є більше 50 книжкових видань, а серед них - доб­ре знані у світі та пошановані університетською бра­тією Львівського, Київського національних, Ягелонського (Краків), Варшавського, Празького, УВУ (Мюнхен), Сорбонського, Кембріджського та ін. уні­верситетів Європи й американського континенту його фундаментальні концептуальні українознавчі праці: „Українське народознавство в іменах" у 2-х томах, що з грифом Міністерства освіти вивчається на всіх гу­манітарного профілю факультетах вищих навчальних закладів України і далеко поза її межами; „Хай свя­титься ім'я  твоє: Історія української літератури і куль­тури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)" у 4-х томах. Саме завдяки вченому В. Качкану у нашій вітчизняній історико-філологічній науці, загалом, в етнології відбувся кардинальний поворот до персоналізації як напряму. Володимир Качкан, працюючи не одне десятиліття на полі пресології, фольклористики, історії літератури й культури, утверджувався сам і переконував своїх ко­лег, що невідкладним - і то першорядної ваги - зав­данням української науки є повернення за архівними, першоджерельними матеріалами, раритетами на на­ціональне етнополе сотень і тисяч імен визначних українських істориків, літераторів, фольклористів, ет­нографів, редакторів, видавців, суспільно-громадсь­ких та просвітницьких діячів, церковнослужителів, чий інтелектуальний досвід, публікаторський набуток то­талітарною ворожою ідеологією минулого був пофальшований, проскрибований, а імена їх творців - забо­ронені...

Так, книги Володимира Качкана з українознав­ства - це вже велика кількісно й безцінна бібліотека, що сьогодні потужно працює на національно-патріо­тичне виховання нашої молоді, формування у неї істинно-наукового світогляду. Недарма ж краще з на­укового поля вченого відзначено Республіканською премією в галузі публіцистики, академічною премією в галузі науки і техніки ім. Ярослава Мудрого, літера­турно-мистецькою премією ім. Василя Стефаника, літературною премією ім. Івана Франка. Його наукові дослідження цитують вчені багатьох навчальних і наукових інституцій в Україні й далеко поза її межами. Професори багатьох університетів світу дякують вченому за його сумлінні й історично правдиві книги. Навіть сам святіший отець Папа Римський подяку­вав Володимирові Качкану за капітальні досліджен­ня. А ось доктор філології, професор Київського на­ціонального університету ім. Тараса Шевченка, ака­демік АН Вищої школи Анатолій Погрібний у перед­мові до першої книжки двотомника „Українське наро­дознавство в іменах" (К.: Либідь, 1994) акцентував,  що „народознавство - то цілісна система, спектр проблем, що обрамлюються воєдино отим високим багатомірним поняттям -          духовністю.

А ще імена... Імена! Скільки їх, на жаль, стало для нас незнаними, невідомими, скільки щирого зо­лота нашої праісторії, нашого славного поступу кану­ло у безпам'ять!..

Тож наш синівський обов'язок повернути кожне ім'я народові, його культурі; час змушує багато що перечитати, заново переосмислити - й сказати чи­тачам слово Правди.

Ось такою спробою заповнити не одну прога­лину в нашому народознавстві в царині етнології, ет­нокультури і є ця книжка, котра, сподіваюсь, стане своєрідним підручником для шкіл, гімназій, педагогі­чних інститутів, університетів...

Автор опрацював багатющі матеріали київсь­ких і львівських архівів, наукових бібліотек, епістолярії, що нині стали доступними для дослідників, переос­мислив значну кількість рідкісних матеріалів, рари­тетних видань - і на цій основі створив есеї, в яких щасливо сусідує дослідницьке, аналітичне начало й прозора філософсько-публіцистична форма обрам­лення думки-вислову. Незаперечна цінність книги - в її документальності, архівно-джерельній базі".

Дуже близькою до цієї грані багаторічної діяль­ності є його науково-документальна творчість. Це та ділянка дуже нелегкої і складної роботизни, коли спо­чатку на стіл лягають численні записи, виписки з різних джерел, родинні документи, спогади або й за­фіксовані диктофоном живі свідчення, „шматочки" непідробної біографії, листи. Вся оця „руда" висто­юється, вилежується, вивіряється попервах часом, автор енну кількість разів підступає до неї і чекає якоїсь благовісної хвилі, коли до серця проб'ється невидимий стукіт: можна, пора! Тепер настає ніби дру­гий етап: слід увесь огром матеріалу „прожорнувати" в голові, перепустити через триби раціонально-емоці­йного, „окропити" теплом душі, і, знайшовши відпові­дну форму, - „розродитися" словом. Як непросто писати документально-художній нарис, есей, повість про визначну постать у сфері культури (письменник, артист, художник, майстер народних ремесел, вче­ний, композитор, режисер) - треба на якийсь час ніби перевтілитися, перебрати на себе усю таїну осмис­люваного виду творчості, необхідно справді стати вченим на цій ділянці, а вже згодом, пірнувши з головою у колодязь натхнення, зачерпати з глибин народного й власного досвіду те найсокровенніше, найцінніше й найвідвабніше слово, яке і понесе, мов корону, зблиск і оксамит думки...

Про книжки Володимира Качкана мовлять доб­ре слово вдячні читачі на презентаціях і конференці­ях, його працю високо поціновують літератори, вчені-літературознавці, історики, філософи, етнологи Федір Погребенник, Роман Гром'як, Володимир Панченко, Віталій Дончик, Микола Жулинський, Михайло Пазяк, Петро Хропко. Так, приміром, благословляючи у світ книгу портретів, есеїв, документально-художніх по­вістей „Світло високого дня" (Ужгород: Карпати, 1989. - 229 с.), лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, головний редактор журналу „Дзвін" Роман Федорів підкреслив таке: „Про письменника і вчено­го Володимира Качкана можна сказати, що в його душі надто багато горіння, надто він має велике бажання охопити своїм писанням якомога ширше коло тем і проблем...

Хіба наприклад, хтось колись чув, хіба знав про Параску Хому - звичайну трудівницю з села Чернятин, яка ціле своє життя обробляла буряки і кукуруд­зу, а у вільні години замальовувала стіни, печі, клапті паперу дивовижними квітами, які милували око й душу, аж поки не приїхав до неї Володимир Качкан. Він поз­бирав її малюнки в альбом, написав про Параску Хому цікаву розповідь і видав про неї у Києві книжку. Відтоді ім'я Параски Хоми стало відоме не тільки на Прикар­патті, і не тільки в Україні, її малюнки можна побачити на всесвітніх виставках, про неї тепер пишуть мистецтвознавці у багатьох країнах світу, її твори знахо­дяться в експозиціях десятків музеїв.

Першим, хто „відкрив" Параску Хому, усе-ж-таки був всюдисущий Володимир Качкан. І таких прикладів можна навести багато... прикладів, які свідчать про його велику патріотичну, просвітницьку діяльність, про його постійну потребу відкривати й прославляти та­ланти, доносити до людей їхні здобутки".

Але Володимир Качкан за характером - гли­бокий лірик. Народнопісенна українська стихія села (любов до народнопоетичної творчості прищепила мати Марія і бабуся Софія, відтак ця квітка розросла­ся в душі, коли Володимир став записувати, вивчати, публікувати фольклорні надбання та наукові студії: він видав книги: „Народні пісні в записах Михайла Павлика", „Народні пісні в записах Осипа Маковея"), пізніше усвідомлене заняття на терені української фольклористики як науки, певно, поглибили той ро­мантичний струмінь характеру, що проявляється щед­ро у художній творчості - поетичній і прозовій. Воло­димир Качкан видав дві збірки філософської лірики: „Кетяги Рибнянської осені", „Молитва опалого лис­тя", кілька книжок новел, оповідань, повістей та ро­манів („Смерековий спів", „Краси нев'януче пелюстя", „Житні дзвони", „Грона любові"). Нині на його письмовому столі „робиться" складний історико-сучасний соціальний роман „Новітній вертеп", де пе­реплітаються складності життя людини: її високий ду­шевний пієтетизм і гуманізм, раціоналізм і жорсткість буття.

Не забудьмо і цього: Володимир Качкан - ще й педагог за покликанням. 25 літ він віддав вищій школі України, пройшовши довгий і звивистий шлях від викладача до професора. Як вчений-педагог був заступником голови вченої докторської спеціалізова­ної ради у Київському національному університеті, де підготував більше двадцяти кандидатів і докторів філологічних наук. І сьогодні він - член докторських рад у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка та Львівському національному університеті ім. Івана Франка. А скільки зусиль, ста­рань лягло на проведення численних науково-теоре­тичних та практичних конференцій, редагування сто­личного вісника „Журналістика", різнохарактерних збірників тощо. Він пишається, що мав пряму при­четність до „одокторення" нині відомих в Україні вче­них Олександра Пономаріва, Миколи Тимошика, Володимира Шкляра, Олександра Канівця, Василя Лизанчука, Івана Крупського, Володимира Панченка, Ольги Куцої, Богдана Мельничука, Лідії Дунаєвської, Олени Таланчук та багатьох інших.

Цей нарис про Володимира Качкана комусь може видатись дещо „підфарбованим", бо, мовляв хіба не він навчався у Вищій партійній школі і не там свого часу працював, хіба ж не писав він прокомуні­стичних речей і т. д. Нехай і так... Хоч добре знаю, що за покликом серця червоним ідеологом він ніколи не був. А якщо хтось хотів звести розмову саме у це рус­ло, то хай дасть відповідь собі самому на таке питан­ня: „Чому Володимир Качкан в умовах тоталітарного часу, коли мав найменшу змогу, так припадав до на­ших національних перводжерел? Чому він сьогодні трудиться для незалежної України, скажу висловом І. Франка, „як повний чоловік"? Моя відповідь: „Його кличе патріотичне сумління служити рідній землі і подарований нею його талант!"

Тому його запрошують до слова, коли йде мова про поважні ювілейні дати, про видатні постаті, коли треба засісти в комісії з присудження премії; коли нас зобов'язують визначні події в історії національної цер­кви. Звідси його поетичні рядки:

Не належу собі -
                   я належу народу,
Хай кепкує заздротник,
                   нехай плеще базіка,
Я виймаю з свідомості
                   цвяхи іржаві,
Аби не проходив повз мене каліка.
Не належу собі,
                   ані - дому, ані - жінці.
Я від досвітку в потемок
                   в шлеях іду,
Я давно приготовлений стати у стінці,
Лиш аби відвернути червону біду -

найглибше і найтонше відбивають внутрішній зміст, саму суть Володимира Качкана як особистості.

Тарас САЛИГА

// Дзвін. - 2000. - № 9. - С. 135-137 ;   Вперед. - 2000. - 11 серп. - С. 7.