Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

НА ШЛЯХУ ДЕРЖАВНИЦЬКОГО ЗМАГУ



Михайло Дяченко - Гомін - Марко Боєслав

Його життя було покдадене на вівтар бо­ротьби за волю України. І дорога, що її обрав, як і в багатьох інших воїнів-повстанців, пряма, жертовна, безкомпромісна. Поезія ж - логічне продовження життєвого здвигу за Свободу.

Ім'я військовика ОУН-УПА, письменника національно-визвольних змагань 40-50-х років XX ст., уже з'являлося на сторінках „Дзвона" (№ 10-12 за 1993 р.) - було опубліковано його поетичні твори, деякий біографічний матеріал. Однак залишається потреба створення повнішого літопису „трудів і днів" Марка Боєслава, адже життєпис містить чимало ключів до секретів особистості автора.

Завдяки копіткій праці наших дослідників стали відомими факти „із днів боротьби" поета, оскільки творчість поетів-упівців була забороне­ною темою, однією з численних „білих плям" на історико-літературній карті України. І це не ди­вина - бо ж тоталітарний режим намагався викорінити найменші паростки непокори і національно-державного мислення. Слід зазначи­ти, що в літературознавстві української діаспори біографічні джерела містять обмежену кількість інформації про життя і творчість митців резистансу. Наприклад, словникова стаття про Марка Боєслава в „Енциклопедїї українознавства" подає дуже мало: „...псевдонім українського революціонера й повстанського поета, редактора під­пільного літографованого журналу „Чорний ліс", за кордоном вийшла збірка поезій „Непокірні сло­ва" (1951)". Про справжнє ім'я, деталі біографії немає жодного слова. Напевне, таке замовчуван­ня пов'язане зі специфікою підпільної діяльності повстанця і, особливо, із прагненням захистити його ім'я і рідних від лап радянського режиму.

Однак П. Драгомирецький твердить, що Михайло Дяченко „відомий діаспорі лише як Марко Боєслав" і цим пояснює брак біографічних відомостей про нього у тій літературі. Та не будемо відкидати і попередньої думки. Адже відомо, що біографії одних повстанців були „зганьблені сталінсько-беріївськими писарчуками", а інших сьогодні „ще треба шукати в архівах НДБ, спец фондах". Детальнішу інформацію стосовно життєпису Марка Боєслава містять розвідки, архівні знахідки вчених України, які доповнюються спо­гадами тих, хто звав і пам'ятав Боєслава. Отож, спробуємо скласти мозаїчну картину життя і бо­ротьби цього незвичайного чоловіка.

Марко Боєслав - літературний псевдонім Михайла Дяченка, поета, воїна, „героя Чорного лісу".

Він прийшов на світ 22 березня 1910 року в селянській родині Марії та Василя Дяченків, де було уже троє дітей: найстарший син Микола (народився 29.12.1894 р.) та дві сестри. Наро­дився „наймолодшою, найдорожчою", але най­менш любленою дитиною. Не тому, що був неба­жаним у сім'ї, чи через брак часу у батьків, а з інших причин. Недовго співала мати малому Михасеві колисанок - вона померла, коли хлопчикові було усього два роки. А світ лише відкривав перед ним свої двері. Та руки, яка б довела дитя до порогу величезного світу, не ста­ло. Батькові, що повернувся з фронту по закінченні Першої світової війни (був санітаром австрійської армії), теж не випало змоги тішитися найменшим сином - помер від тифу, коли Михайликові було десять років. У свідомість хлопця опосередкованим шляхом увійшов трагізм смертей українців у першій світовій війні, романтичне піднесення і поразка „третьої української держави після двох попередніх - княжої та козацької".

По смерті Марії та Василя Дяченків Мико­ла, як найстарший у сім'ї, заступив молодшим сестрам і братові батьків. Зумів зберегти у серці малого посіяні ще батьками іскри віри в Добро, Справедливість, Любов. Справді, Микола „мав великий вплив на хлопця, саме під його впли­вом формується світогляд Михайла". Боліло Михайлові його сирітське дитинство, сирітська доля. Згодом, коли Михайло Дяченко уже буде Марком Боєславом, відомим поетом і воїном підпілля Української Повстанської Армії, у гли­боких сховках Чорного лісу восени 1947 року він згадає своє обділене батьківською і материнсь­кою, але не братньою любов'ю, дитинство:

Давно (ще хлопчиком я був)

Обідраний ходив я по дорогах.

(Батьки мої полинули до Бога)

Я сиротиною зустрів грізну добу.

Мов гади, дні мої плелись, повзли.

Сичали люто, болісно кусали.

Здавалося - доріг нема, лиш скали.

Ну, що ж? Було не плачу я, малий.

Ось так то доля дряпала, мов рись.

Ні серця теплого в людей, ні жалю, -

Та слово щире я почув: - Борись!

Борись! - товклось в душі. А я ж дитя

Дурне. Та в серці слово стало сталлю

І вперто з ним пішов я у життя. 

Роль брата у долі Михайла - вирішальна. Микола подав руку допомоги хлопцеві у дуже важливий момент становлення його характеру, адже в психіці підлітка 12-14 років „...насту­пає знаменне пересунення від Шегерезади - до Робінзонади, від фантазійної казки, де все живе і все послушне магії життя, до твердої невбла­ганної дійсності природи, що із неї людина зу­силлям та дією техніки, витворює потрібні собі, наче в початках і провісне, як в Робінзона, довкілля цивілізації...". Зусилля, зацікавлення технікою дає „ключ розуміння" не тільки світу природи, а світу людського, дитина з відносин міжлюдського світу схоплює „зазублення коліщаток суспільного механізму" - суспільних інституцій, війська, поліції, суду, школи, адміністрації і т.п. Поза цю назверхню „цивілізацію" як середовище до розуміння „куль­тури" переступає підліток... Відкриває в собі ще новий вимір дійсності - внутрішній світ. Світ почувань, зворушень, цінувань, гадок - що із нього викристалізовуючи клейноди Добра, Кра­си, Святости, Правди, самоцвіти вартостей куль­тури, творить собі ідеал особовости, якою бажав би бути, й ідеал суспільности, у якій бажав би жити. Цим третім етапом здобуття світу є здо­буття царства культури, царства духових вартостей.

Для світу юности залишалася б остання за­дача: кінцеве утривання надбань через об'єднан­ня трьох ділянок здобутого світу - довкілля органічного, цивілізаційного та культурно-духо­вого - в одному світогляді".

Саме на прикладі власних зусиль, власної волі, принциповості, працелюбності, відповідального ставлення до навчання у Станіславській гімназії Микола виховує молод­шого брата. І Михайло виконає заповіт Миколи боротися. Заповіт боротьби в усьому, з усім: з власною слабістю, легкодухістю, з чужими недоліками і вадами, із ворогами чи, навіть, із власним обдаруванням (прагнучи відповідати своїми якостями ідеалу поета-романтика за Донцовим). Брат став основою ідеалу Михайла Дяченка, творцем того могутнього і нестримного духу енергії і сили, якими були сповнені і жит­тя Марка Боєслава, і творчість.

Очевидно, за прикладом старшого брата, Михайло теж виявляє себе здібним учнем під час навчання у Станіславівській гімназії, яка стала, як і для Миколи Євшана, що навчався у ній перед ним, „першим місцем випробування характеру. Справа в тому, що була вона польською і намагалася сполонізувати своїх учнів", а потім, по закінченні гімназії у 1929 році (І. Гущак) чи у 1930 році (В. Сеник), „всту­пив у сільськогосподарську школу, а відтак на юридичний факультет Львівського університету". Це був один з небагатьох шляхів, небагатьох засобів захисту „клейнодів Добра, Краси, Свято­сти, Правди (О. Кульчицький), Свободи Особис­тої і Державної. Саме „непересічні здібності в науці старшого брата та його просвітницька діяльність були добрим прикладом для наслідування Михайлові". І той був завжди вдячний Миколі за опіку і добру пораду. А коли брата не стало (4.04.1942 р.), піклувався про його дружину і дітей.

І саме з дитинства, хлоп'ячих літ і юності походить тріада символів-домінант Боєславової поезії - БАТЬКО - МАТИ - БРАТ, що наснажена велетенським позитивним енергетичним за­рядом. Саме вони стануть для Марка нев'яну­чим оберегом на небезпечних дорогах життя. І якою зворушливою ніжністю і любов'ю пройняті рядки присвяти „Присвячую Моїй любій Матері бл. п. Марії...", що їх Марко Боєслав разом із поемою „Мати" подарує усім матерям України, і своїй - також у січні 1949 року.

А поки що - Львів. Львівський університет. Юнак успішно студіює право на юридичному факультеті. Саме тут розпочинається його гро­мадсько-політична діяльність. Він стає членом Організації Українських Націоналістів (1930). Саме ця революційна політична організація, грун­туючись на націоналістичній ідеології, діючи на всіх українських землях, була чи не єдиною ре­альною силою, що могла протистояти антиукраї­нським заходам польського уряду. ОУН була власне тією дорогою, якої шукав буремний дух Михайла Дяченка.

Після закінчення студій він повертається в рідне село, де працює директором районної молочарні. Разом з братом орють ниву культури в Галичині, Михайло поринає в громадсько-політичну роботу. Не мовчить і його Муза - виходять у світ перші поетичні збірки: „Іскри" (Станіславів, 1936), „Юні дні" (Станіславів, 1938), „Село" (Львів, 1939), а також прозова брошура „Земля плаче" (1936). Поетична різно­жанровість, своєрідне світобачення і безперечна версифікаторська сміливість привернули увагу критиків до молодого поета.

27травня 1937 р. за свідченням львівських і станіславських газет того часу на читальню „Просвіти" в селі Боднарів був здійснений напад пропольськи налаштованої групи жителів села, яка тяжко побила Михайла Дяченка. 17 червня 1937 р. польська поліція зробила обшук в домі Дяченків. Михайла заарештовують за антипольську діяльність. У тюрмі пробув до вересня 1937 року. Після звільнення за ним встановили таєм­ний поліційний нагляд.

1939 року М. Дяченко перебував у Львові із виконанням різних доручень ОУН, незважаючи на нагляд поліції, адже попереду - „в авреолі щастя - Україна". Наслідки не забарились - арешт і ув'язнення. Михайло залишив спогади про перебування у станіславській тюрмі, які є цінним документом епохи. В одному „моменті" життя Михайла Дяченка перетнулись вогняні вітри з Карпатської України, що боронила своє право на самостійність, полум'я німецько-польської війни і боротьба ОУН. Автор згадує 1941 року, як „22 березня 1939 року раненько стягнула" його з ліжка „польська таємна й мундировава поліція". По дуже докладній, але безрезультатній ревізії відвели до „поліційних арештів при вулиці Льва Сапіги". Там застав Михайло вже „десятки арештованих українсь­ких студентів, а крім цього частенько приводи­ли нових"... Польська влада намагалась усіма силами придушити національно-визвольний рух українців - ще з 1930-х років посилилась анти­українська спрямованість польської політики, незважаючи на початкові обіцянки гарантувати українському населенню культурну автономію (Паризька мирна конференція, 1919р.) Декре­том президента Польщі 18 червня 1934 року створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнювали переважно українці.

Михайло Дяченко згадує: „Після „смачно­го обіду" мене викликали з камери на допит. В канцелярії вже ждав поліцай з блискучими кай­данами. Другий поліцай віддав мені пасок і дрібні річі з кишень, забрані до депозиту, та наказав швидко збиратися. Подумалось, куди везуть. Але куди? Можливо, до Берези. Зимний дрож прой­шов по тілу. На згадку тої „славної" назви.

Що ж, хай що хоче буде, я готовий. Поліцай скував мене, як небезпечного злочинця, і ми вийшли на вулицю. Надворі падав сніг і тут же топився під ногами. Михайло сподівався поба­чити когось зі знайомих, щоб повідомити про виїзд зі Львова, але не побачив нікого. „...Кинув оком на шпальти газет: „Завзяті бої в Карпатській Україні". Не буду писати, що діялося тоді в моїй душі, - зазначає автор споминів, - бо кожний, хто пережив ці трагічні дні, знає". На „заліз­ничному двірці" він зрозумів, що їде „в почоті" до Станіслава.

У Станіславі поліцейський віддав М. Дяченка у „надійні" руки слідчого поліційного відділу на вулиці Камінського. Два агенти поліції пере­слухали арештованого та з візою „члонек ОУН" „відвели до поліційних арештів". „У маленькій брудній камері з повибиваними вікнами" Дяченко застав „Андрія Боринця, директора української книгарні в Станіславі, Миколу Ясінського, відомого з процесу Паславського й товаришів, Олександра Луцького, відомого з процесу на за­мах на куратора Гадомського, Михайла Марган­ця - різьбаря з Богородчан, Олексу Пилипонька зі Залукви, що коло Галича. У сусідній камері сидів, тяжко хворий на сухоти горла, студент Сергій Готовський, син священика з Крилоса".

Умови були важкими. Тіснява, холод, дош­куляють блощиці. І невідомість - що попереду? Із переслухувань арештанти зрозуміли, що поліція проти них не має жодних доказів - „до суду немає підстави віддавати, але до Берези можуть відвезти, їхати туди не було охоти. Особливо тим, хто там вже побував, а були вже там Ясінський і Боринець. Вони вже пройшли май­же цілорічну „практику" в Березі".

Однак припущення в'язнів не здійснилися - їх лише перевели до тюрми на вулиці Бєлін­ського. До групи привезли з Калуша Олександра Капка, Василя Чижевського, Степана Петика.

Бесконечні дні в камері-„поодинці". Тиж­день за тижнем, місяць за місяцем. Ні переслуховувань, ні допитів. Ні волі. Звільняють лише важкохворих, приречених на смерть (таким чи­ном помирає Готовський, а у липні - Михайло Мартинець). Не випускали навіть на прогулян­ки (перші два тижні). Самопочуття в'язнів різко погіршилося. Михайло Дяченко „то ...чуть не впав на коридорі - так закрутилося в голові". Холод (відібрали пальто, светр). Заборона читати і писати. Лише „наруги і глум вульгар­них служак", для яких арештанти були „войском Волошина" (президент Карпатської Украї­ни). Але в усіх була „сильна віра і впевненість: вже недовго".

У серпні М. Дяченка з поодинки перевели до спільної камери „між злодіїв". У середині місяця прибуло поповнення політичних в'язнів: Матисякевич, урядовець філії „Просвіта" в Галичі, Олекса Бойко, селянин зі Саджави, Михайло Медведь з Тисьмениці. Вони принесли свіжі новини (бо ж арештантів тримали в ізоляції від світу, не давали жодних часописів), що війна між Німеччиною і Польщею висить на волоску, за тиждень-другий вона мусить розпочатися, відбуваються масові арешти і т.д.

„Початок війни відразу усі відчули: дуже загострився в'язничний режим, харчі стали майже непридатними для споживання, зросла кількість погроз. За найменшу провину в'язнів хотіли везти до Берези Картузької. Поліцаї щоразу приводили нових в'язнів: селян, священиків, робітників, інтелігентів, жінок і навіть чотирнадцятилітніх хлопців. Були заборонені і побачення з рідними, і продуктові посилки з дому. „Та все це, - пише М. Дяченко, - було нам байдуже, бо, дивлячись на тюремну сторожу, відчувалося, що „моцарство" ось-ось перестане існувати".

Прийшла неділя, 17 вересня. Цей останній день перебування у в'язниці автор називає найцікавішим. Він почався виттям сирен тривоги і вибухами бомб (ними німецькі літаки закидували військові казарми неподалік від в'язниці).

Приблизно о четвертій годині в'язні заува­жили крізь шпари у вікнах, як прокурорські помічники несли повні скрині документів до цен­тральної печі. Усіх охопило передчуття звіль­нення, „що кінець ненависної Польщі дуже близько". Погода - як у день страшного суду - „дощ лив як з відра, а спалахи громів і блиска­вок освічували нічну дорогу тим, що нас ще вчо­ра катували". Ранок 18 вересня. „Ми зна­ли, - карбує слова М. Дяченко (людина мужня і безстрашна, для якої вже тоді гаслом було „кра­ще смерть, аніж рабство!"), - що ранок принесе нам або смерть або свободу. Цієї ночі ніхто з в'язнів не спав. Як тільки почало світати, ми побачили на в'язничному подвір'ї кількох сто­рожів у цивільному і кількох відомих станиславівських українців. Наші очі запалали вог­нем радости, а серце, здавалося, вистрибне: бо ж за хвилину привітаємо радісну, так довго ждану волю. Грубі залізні штаби гнулися від гнівних ударів в'язнів. Мов птахи вилітали ми крізь розбиті двері на в'язничне подвір'я.

Нас ніхто не спиняв. Я вибіг на вулицю й побачив, як рештки польського війська безладно тікали хто куди міг.

Я радів волі, але дуже скоро моя радість змінилася на новий смуток і ще тяжчий біль. Вістка, яку я почув на вулиці, грізним громом вразила серце й душу: йшли до нас дикі крем­лівські сатрапи" Михайло завжди відчував себе вільним орлом із Карпатських гір. Його во­лелюбна натура не хотіла і не могла миритися і коритись зайдам.

18 вересня 1939 року після утечі з тюрми він їде до брата Миколи. Збирає свої речі, найкоштовніші книги - Біблію, Кобзар, власні збірки та нелегально пробирається на Холмщину й опиняється в селі Волоська Воля, у якому працює учителем. Іван Гущак припускає, що Михайло Дяченко до того часу здобув іще якусь педагогічну освіту, окрім наявних юридичної і агрономічної.

П. Драгомирецький пише, що на Холмщиві Дяченко перебуває з вересня 1939 р. по листопад 1941 р. Всю свою увагу „емігрант з Галичини" зосередив на громадсько-просвітницькій діяль­ності у місцевих селах Брус, Волоська Воля і у містечку Володава. Організував навчання сіль­ських дітей, викладав рідну мову та історію Ук­раїни. Для молоді та дорослих заснував у с. Брус драматичний гурток. Вчений зазначає, що цей „період еміграції" Михайла Дяченка позначений з'явою окремих віршів у періодиці та збірки пое­зій „Вони прийдуть", що вийшла у видавництві „Пробоєм" у Празі 1941 року.

У Волоській Волі Михайло Дяченко знахо­дить своє кохання. Під час вистави „Невільник" він знайомиться з молодою дівчиною Марією Савчук (або Савчин за іншими джерелами). Юнак квартирує у батьків дівчини. Він полонив її сер­це своїми віршами і доброю душею, щирим по­чуттям. І от у 1940 (чи 1941) році вони одружу­ються і у кінці листопада повертаються у рідне село Михайла, де у них народжується син Свя­тослав.

Підпільної діяльності М. Дяченко також не полишав. Йому часто доводилося їздити до Кра­кова, де зосереджувався на той час центр української еміграції, в громадських і видавничих справах, ймовірно, що в Кракові він міг позна­йомитися з провідними діячами ОУН Олегом Ольжичем та Оленою Телігою. У червні 1941 р. за дорученням ОУН переходить кордон і до лис­топада 1941 року перебуває у Галичині.

Червень 1941 року був надзвичайно гаря­чим: 22 червня „починалася німецько-советська війна: а в дні відходу советських військ зі Льво­ва, у вечірніх годинах 30 червня зібрались у Львові Українські Національні Збори, проголо­сили відновлення Української Самостійної Дер­жави та схвалили ініціативу ОУН, покликавши Українське Правління з Ярославом Стецьком як його головою прем'єром". „Український нарід заманіфестував перед світом правдиву волю, захопивши в свої руки львівську радіостанцію та проголосивши через неї Державний Акт та Пастирський Лист-благословення Митрополита Кир Андрея Шептицького. Стало ясним, за що український нарід вів дотогочасну боротьбу, як розумів можливу допомогу ззовні та, що він зав­жди готовий повести боротьбу з кожним, хто прийде в Україну, щоб її поневолити. Видава­лось, що це саме та історична хвилина, якої праг­нули сини України століттями, що „зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійности України", що Бог вислухав „наших благальних молитов". Нарешті настала мить втілення ідеї самостійництва у героїчному про­голошенні Держави, заради якої „вмирали на шляху" члени ОУН, до якої належав і Михайло. Імовірно, що цей момент в національній історії був найвищим у житті Михайла. Однак він, як і багато його товаришів по духу, розумів, що „воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім'я Боже і з Божою благодат­тю, буде доведено до успішного кінця". Він розумів, що народ „мусить у цій історичній хви­лині показати, що має досить почуття, автори­тету і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути усі дані Богом сили".

„Карністю, солідарністю, совісним сповнен­ням обов'язків докажіть, - читаємо у зверненні митрополита Андрея, - що ви дозріли до дер­жавного життя. ...Від Уряду ...очікуємо мудро­го, справедливого проводу та заряджень, що уза­гальнили би потреби і добро всіх замешкаючих наш край громадян без огляду на це, до якого віросповідання, народности і суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі твої праці, Український народе, і нехай дасть усім іншим провідникам мудрість з неба".

Однак „мудрий і справедливий провід" Української Держави не влаштовував німецьких окупантів - почалися облави і арешти серед провідників уряду і „супроти українського наро­ду застосовано перші акти терору, що проявили­ся в грабунку майна і в насильних харчових контингентах". І у свідомості Михайла Дя­ченка виформовується нове бачення принципу життєвої боротьби, з яким він пішов у життя, напучуваний старшим братом, - принцип зброй­ної боротьби. ОУН відкинула попередні уявлен­ня про можливість здобуття незалежності шля­хом національного, патріотичного виховання і просвіти. На перше місця виходить бій, збройна боротьба, війна, із кров'ю на багнетах, із вели­чезною кількістю мертвих. Михайло приймає заклик: „До зброї", але наміру покинути куль­турно-просвітницьку діяльність не має.

Під час німецької окупації, що тривала з листопада 1941 року по вересень 1944 року, поет проживав у рідному селі Боднарові, куди пере­їхав із сім'єю у кінці листопада 1941 року з Холмщини. М. Дяченко на той час працює в тимча­сово відновленому „Сільському господареві" в Станіславі, керує роботою сільської читальні „Просвіта". В українських часописах „Дорога", „Наші дні" публікує свої вірші, „здебільшого ліричної та патріотичної тематики". Отже, незважаючи на жорстокі утиски фашистського режиму, Михайло активно продовжував свою літературну та підпільну діяльність на Станіславщині.

У другій половині 1941 року починають формуватись перші загони Української По­встанської Армії з метою „широко розплянованої збройної самооборонної боротьби українсько­го народу" з „молотом і ковалом двох ворожих імперіалізмів - Москви і Берліна, що рівною мірою трактують її (Україну) як колоніальний об'єкт". Михайло Дяченко приймає гасла УПА і у 1942 році вступає у її сталеві лави. Приймає і концепцію воїна-повстанця, для якого найви­щими святощами є „Бог і Батьківщина". Ідей­ність повстанця грунтується на патріотизмі і глибокій релігійності, позбавлена імперіалістичних тенденцій. Логічним продовженням ідейності УПА є його „незрівнянна мужність, велике завзяття, сталева стійкість і організованість. Як правило, упівці, ні чоловіки, ні жінки не зда­ються у полон: вистрілявши всі кулі на ворога, останню пускають в себе або розривають себе гранатами". Зазначимо, що повстанці чітко дотримувалися закону карності (здатності вбити себе у вирішальний момент, аби не здатися ворогові живим). Згодом Михайло Дяченко до­веде, що відповідає високим вимогам повстансь­кого „кодексу честі".

Влітку 1942 року Михайло Дяченко зай­мається організацією Об'єднання українських письменників і журналістів у Станіславі, яке часто влаштовувало творчі вечори. Гестапо пиль­но слідкувало за діяльністю поета і члена ОУН, тому доводилося Михайлові Дяченку зазнавати частих переслідувань гестапо. Лише багаторічний досвід конспіративної роботи та щаслива доля порятували його від арештів, а, можливо, і розстрілу.

Наближався кінець другої світової війни. Червоний монстр пожирав коричневого дракона. Перед багатьма свідомими подальшої долі Ук­раїни в світовій історії людьми постала пробле­ма вибору. Вибору дороги, прозірливо передчу­того ще у 1924 року Олексою Стефановичем у вірші „Ілля Муромець на роздоріжжі", у вірші „Хрест" 1929 року: „І замислив чоло лицар: „Як же мені буть? У яку ж це закуриться, Задуднити путь?", бо „Вправоруч - погроза, ще тяжча по­гроза - ліворуч, а просто - пропасти, покласти себе і коня". Чи покинути все і виїхати на Захід і таким чином зберегти життя? Чи жити жит­тям звичайного обивателя, наприклад правника Михайла Дяченка, обтяженого сім'єю і обов'яз­ками відповідальності за неї? І цим себе прирек­ти на компроміс із совістю (праця в умовах чер­воного режиму) чи неминуча смерть у разі відмови від співпраці з новою владою, що мала „зуб" на бойовиків УПА? Чи піти у глибоке підпілля, відтермінувавши смерть хоч ненадов­го, але відчувати під ногами рідну землю? Ми­хайло Дяченко вагався... Була спроба емігрувати на Захід, якій, однак, не судилося здійснитись. І Михайло вирішує іти „Просто. Не йти право­руч. Ані ліворуч - ні... Може зламатись - тіло. Але ніколи - дух" (О. Стефанович). Прийнявши рішення, він восени 1944 року пішов тернистим шляхом поета і бійця підпілля, бо поняття „бути бійцем" означало „бути поетом"...

Та поетичне слово Дяченка не відобразило жодною мірою отого болісного вибору. Так само творчість Анджея Тшебинського (псевдонім Станіслав Ломень), вояка і поета Армії Крайової не відобразила вибору людини, що перед облич­чям світової катастрофи залишається самотньою. Цей поет взагалі обрав мовчанку на противагу будь-яким компромісам, вважаючи: „Поглине нас історія. Молодих, двадцятирічних хлопців. Не будемо Мохнацькими, Міцкевичами, Норвідами своєї епохи. Ми могли б бути Рембо. Але відкинули це, бо ішли кудись інакше. Ми розуміли себе добре, дуже добре. ...Ми не були спеціально до історії приготовані, ні, бо ж наш жест мусив постати природньо, просто як тінь нашого діяння". (А. Тшебинський обрав для себе діяння, ставши солдатом АК, працюючи для патріотичного журналу „Штука і наруд", свідо­мий свого життєвого вибору, вважаючи, що лірика під час окупації повинна мовчати. З ним посперечався Здислав Строїнський, підпільно видавши збірку віршів у прозі „Око" 1948 р. під псевдонімом Марек Хмура. Лейтмоти­вом збірки, як пише А. Г. Шотровська, - є „ви­раз „Смерть зі мною і в мені", поезія насичена передчуттям близької смерті і релігійною містикою, апокаліптичним пророцтвом „кінця світу".

Чи українець Пантелеймон Василевський, вихідець із Хмельниччини, фронтовик, оунівець, що займався підпільною діяльністю на Кубані (м. Єйськ),  Буковині, готовий розчинитись в „океані своєї нації", пожертвувати своїм жит­тям, пробуванням окремого „я" у божественно­му часопросторі землі заради пробування колек­тивного українського організму; водночас його вибір - абсолютно свідомий - кристалізація „ego", що потім розчиниться у поліфонії інших українських голосів. І життя його має цінність лише тоді, коли покладається на вівтар постапокаліптичного воскресіння України:

Я не поет, я - українець тільки.

Довіку скрізь сповнятиму наказ

Моєї рідної оунівської спілки:

Змагати ворога всіляко - раз у раз...

І може, я - народу порошина

Загину ген - в неволі чи в бою, -

Мені дарма, бодай хоч домовина.

Чи стане дякою за відданість мою...

Тих, хто тоді обрав терновий вінок, легіон: Мирослав Кушнір, Марта Гай, Степан Хрін, Ми­кола Гетьманець, Н. Орелець та багато-багато інших...

Вже у 1945 році Михайло Дяченко працю­вав в обласному відділі пропаганди і редагував підпільний часопис „Шлях перемоги", на сто­рінках якого надрукував свої перші вірші під літературним псевдонімом Марко Боєслав (на­приклад, вірші «Не час!», «Пісня сотні Шума» та ін.). Як агітатор, а відтак і Крайовий провідник пропаганди Михайло Дяченко діяв під органі­заційним псевдонімом Гомін. Звичайно, фунда­ментальне дослідження постаті Дяченка-Гомона в історії українського державницького змагу - ще попереду. Епіграфом до них можуть стати рядки М. Дячеяка про бійця Гомона:

О, не плач, моя Мати розп'ята.

Накипіли вже гнівом сумління.

Чуєш? - Гомін іде на розплату

На грізних колісницях весінніх.

А разом з Гомоном летять у бій ще й інші орли „армії безіменних" (П. Мірчук): Різун, Хведір, командир Дунай, генерал Тарас Чуприн­ка, генерал Дмитро Грицай-Перебийніс, коман­дир Север, командир Яструб та інші бойовики УІІА з різних відділів армії - чи то з куреня „Дзвони", чи з Чорноліського полку... Вони - друзі Боєслава на шляху боротьби, а також присутні і в його поезії, що горить „мільйоном скарг".

Саме період підпільної повстанської діяль­ності - 1944-1951 рр. - Михайла Дяченка зас­луговує на особливу увагу з нашого боку. Адже відзначається дивовижно гармонійним сплавом у житті однієї людини її думок, вчинків, почуттів, ідеалу і жорстокої реальності. Ім'я „Марко Боєс­лав" сконцентрувало у собі життя нашого героя в двох інших іпостасях - Михайла Дяченка (сина своєї землі, батька, голови родини, поета і про­сто людини, яка любить життя, образ якої асоціюється з тогочасним поетичним символом „стилос") і провідника Гомона (безстрашного воїна, чоловіка безкомпромісного чину, людини-„стилета"). Марко Боєслав став конкретною спро­бою втілення у людське життя, яке б поєднало „і стилет, і стилос" (Є. Маланюк) у „вогнезубому" знакові кари-мсти за біль держави. Таким чином процес „реінкарнації" вкладається у тріаду Михайло Дяченко - Гомін - Марко Боєслав, де останнє „третє народження" стало кульмінацій­ною точкою у сюжеті життя Михайла Дяченка, хоч композиційно останнім, але наріжним каме­нем його світобачення і життя.

Марко Боєслав виріс із грунту тогочасної ситуації втрати державності 1918-1922-х ро­ків, підготовки і боротьби за відродження украї­нської нації, утвердження динамічних, прометеї­вських рис у характері українця. Обладунки Боєслава куті певною мірою із гасел тогочасної ідеології (Д. Донцов) чину, активної дії Прометея чи активного пошуку Фауста. Він сфокусу­вав у собі і дух боротьби, яким, як і кров'ю та потом, просякла наскрізь епоха, що ще у дитин­стві був символом і гаслом дорослого життя.

І час вимагав боротьби, безупинної, на усіх фронтах, пером і мечем, словом і сталлю. Тому з 1947 року (а є свідчення, що і з 1944 р.) до 1950 року Марко Боєслав редагує повстанський журнал „Чорний ліс", одинадцять номерів яко­го видало станіславське підпілля. Період підпільної діяльності був плідним і у творчому плані. У цей час „Марко Боєслав написав і пус­тив у світ (друкарським і недрукарським спосо­бом) шість поетичних збірок: „Непокірні слова", „В хоробру путь", „Вітчизна кличе", „Протест", „Із днів боротьби", „Хай слава луна", які потім, у 1951 році, за кордоном, вийшли окремою книж­кою під назвою „Непокірні слова". Тарас Салига відшукав відомості про те, що поет-воїн „також писав драматичні та прозові речі. Його драма „Сталь без іржі" мала два видання, її ча­сто інсценізували на „конспіративних сценах" самі воїни УПА". Свої оповідання, новели, публіцистичні твори Марко Боєслав друкував у підпільній періодиці („Шлях Перемоги", „Лісо­вик", „На чатах", „Чорний ліс", „За Україну").

Однак умови для творчості були надзвичай­но важкими - аж до нестерпності. Доводилось писати і на пеньку смереки, і в криївках, де холодно і вогко, у перервах між боями, просто неба Чорного лісу для підтримки бойового духу повстанців. Пише, звичайно, і для вираження власного світосприйняття, власного болю. Поезія цього періоду творчості - різнопланова - від патріотичних - аж до ліричних і філософських творів.

Витворює Марко Боєслав і власну концеп­цію призначення митця і поезії, що належала до найактуальніших у проблематиці доби.

Своєрідним щоденником військових буднів підпілля стає поезія. Та вона - не хроніка днів і подій, а радше літопис духу боротьби, повної оптимізму, життєствердного пафосу, віри в пе­ремогу. Однак Марка Боєслава боляче вражає і політика наклепницької пропаганди, застосова­на радянським режимом щодо воїнів УПА:

Я все віддав Тобі, Вкраїно:

Родину любу, рідний дім

І все, що дав мені у віні

Великий Бог: мій дух, мов грім.

Що ломить катові ідеї,  

І юність горду, золоту,

І музи щедрої трофеї,

І всю любов мою святу,

А кат зове мене бандитом -

Врагом народу! Хто ж така

Ти, зграє, нашим хлібом сита?

Я враг іронія яка!..

Та незважаючи на отруйні слова, Марко Боєслав, як і його бойові побратими, продовжу­вав боротись за рідний край, рідний закон, щоб „вимести сміття із Храму уже розкритими рука­ми", черпаючи силу з поезії Шевченка, родителя української нації.

Шляхом твердим повстанським йду,

Хай називає кат мене бандитом.

Туди іти - сказав Великий Дух.

У серці Голос чую той налитий Святістю.

Немає в мене іншої мети,

Лиш в авреолі щастя - Україна.

Хоч на шляху цім смерть, не кину йти,

Аж стане Месник на святих руїнах

З законом рідним!

28 серпня 1948 року за літературно-жур­нальну та пропагандистську діяльність Марко Боєслав буа нагороджений Срібним Хрестом Зас­луги (Постанова УГВР). Останні вірші поета-бійця датовані 1950 р.

П. Драгомирецький пише, що востаннє Михайла Дяченка бачили його рідні у жовтні 1951 року за селом Завадкою біля Калуша. В урочищі Стефанівка зосередилося декілька сотень бійців УПА. Напоготові стояли й вантажні авто­машини. Війці відпочивали перед нічним похо­дом. У короткій розмові зі своєю племінницею, дочкою покійного брата Миколи, Михайло Дяченко сказав на прощання: „Всюди великі про­вокації. Сьогодні вночі ми відходимо на Чехословаччину. По дорозі стоїть наша охорона".

Згідно з розповіддю Мирослави, яку запи­сала В. Сеник, її стрийко загинув 23 лютого 1952 року у Чорному лісі у с. Дзвиняч Богородчанського району Івано-Франківської області. У той час посилено діяли каральні загони радянських військ: влаштовували облави, несподівані наско­ки на села, тероризували населення. Звісно, така система породжувала зрадників. Знайшовся один, що доповів офіційній владі про схованку пов­станців, що була добре замаскована серед снігів Чорного лісу: „Коли падав сніг, хлопці виходи­ли з криївок подихати свіжим повітрям. Сніг-друг замете всі сліди. Так ось саме в той час хлопці побачили чужу людину і розгубилися, не знаючи, як поступити. Сам Михайло запросив чужого в криївку і сказав, щоб той поклявся на Біблії, що не зрадить таємниці. Хлопці відпус­тили його після присяги, попросивши, щоб він насипав трохи снігу на криївку, підлий зрадник об'їхав саньми криївку, зробивши таким чином у снігу слід, і пішов по свої ганебні тридцять срібняків. Усі загинули".

Могила Марка Боєслава невідома, а його тлінні останки перебувають десь далеко від рідних порогів, всупереч мріям і бажанню бути похова­ним біля матері, брата Миколи та дочки в рідному Боднарові. У криївці створено музей.

Без сумніву, постать Марка Боєслава зас­луговує на особливу і глибоку увагу з боку дос­лідників історії держави та історії культури, сторінки його біографії - з героїчних у „Книзі буття" нашого народу. Його життя, наповнене духом боротьби, духом прометеїзму, було при­свячене ідеї незалежності України.

У біографії Михайла Дяченка - Гомона - Марка Боєслава можемо виділити наступні періоди (поділ досить умовний, підстави для цьо­го - важливість історичних подій для поета, зміни в особистому житті чи світогляді): 1. 1910-1920 - дитячі роки, смерть батьків; II. 1920-1929 - позначені впливом брата гімназіальні роки; III. 1929(30)-1939 - університетські роки, членство в ОУН, антипольська діяльність, арешти, початок поетичної творчості; IV. Вере­сень 1939-листопад 1941 р. - втеча з тюрми, еміграція на Холмщину (громадсько-просвітницька діяльність, продовження поетичної твор­чості, одруження); V. Листопад 1941-вересень 1944 (вступ до лав УПА, антифашистська і антирадянська діяльність); VI. 1944-1951 - період підпільної боротьби в якості воїна УПА проти радянського колоніалізму.

Останній період життя Марка Боєслава - найповніший у плані самореалізації, відзнача­ється єдністю життєвої позиції і дії, що відоб­разилось у численних поетичних збірках, прозо­вих художніх, публіцистичних творах, а також драматургії. Михайло Дяченко назавжди увійшов в історію як безкомпромісний вояк УПА Гомін, полум'яний поет Марко Боєслав і громадянин Михайло Дяченко, що зробив вибір на користь України, віддавши їй своє серце, і перо, і кріс:

Ми лягли, як наказ Твій велів,

Кров свою віддали волі в жертву.

Чином дух наш горів замість слів.

Щоб Ти встала, Вкраїно, із мертвих!

Життя Марка Боєслава - конкретно-історичне втілення лицарського ідеалу першої половини XX століття.

Ірина РОЗДОЛЬСЬКА

Роздольська І. На шляху державницького змагу : Михайло Дяченко - Гомін - Марко Боєслав / І. Роздольська // Дзвін. - 1999. - № 3-4. - С. 129-135.

 

Оновлено 03-02-2023
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка