Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

„ХАЙ В КОЖНОМУ СЛОВІ ГРИМИТЬ ДИНАМІТ...”



Концепція митця у поезії Марка Боєслава

„Стилет чи стилос?" - таке питання поста­вив в українській поезії 1924 р. Євген Маланюк. У 1893 р. торкався цієї теми Райнер Марія Рільке у діалозі „Перо і меч". Можливо, саме цей твір австрійського письменника надихнув Є. Маланюка, адже розвиток літератури в Західній Україні, як визначають дослідники, позначений впли­вом Рільке, зокрема, і на творчості Є. Маланюка, Б.-І. Антонича та ін.

„Стилет чи стилос?" - це питання стало своєрідним лейтмотивом і доби Міжвоєння, Дру­гої світової війни, як, зрештою, і кожного бу­ремного лихоліття нашої історії. Призначення митця було болючим відгалуженням проблеми життєвого, громадянського вибору кожним ук­раїнцем - і поетом, і непоетом. Згадаймо молодомузівців, які у „Маніфесті..." відмежовувались від дійсності і її проблем, декларували політ „ins Вlauе» і звернення лише до чистих мистецьких категорій. Однак їхні імена залишились і на баг­ряних сторінках книги державницьких змагань: П. Карманський „стає одним із діячів ЗУНР, ви­конує дипломатичні завдання для УНР...", Василь Пачовський, написавши брошуру „Українці як нація", вважатиме „основним у своїй літературній діяльності ...національно-пат­ріотичні твори, виходячи із непохитного переко­нання, що для поневоленого народу храм держа­ви мусить заміняти мистецтво". Зга­даймо творчість січових стрільців Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Купчинського, що своїм словом, мов зброєю, продовжували бо­ротьбу за українську державність.

На сторінках галицьких видань тема митця, призначення його творчості була ключовою. Одні митці, як ті, що об'єднались навколо аполітич­ної літературно-мистецької газети „Назустріч", відстоювали свою відокремлену від політики ес­тетичну платформу. Інше „крило" української поезії у Галичині осмислювало призначення мит­ця з точки зору державницько-історичної, етно­психологічної, не відкидаючи, звісно, й естетич­ної позиції. „...Сьогоднішня молодь, - писав Б. Кравців, - незадоволена сучасною літератур­ною продукцією. Вона шукає відповіді на всі на­стирливі питання й справи життя і не знаходить їх, ...відбиття своїх змагань, поривів і упадків. Одним словом, помічається в тієї молоді бажан­ня інколи навіть ясно сформульоване домагання нових, надиханих поривом сучасності літературних творів". І вони цю дійсність не вбирають „ніякими прикрасами й ілюзіями, беруть її такою, якою вона є".

Дійсність була бездержавною і кривавою. Дмитро Донцов у статті „Криза нашої літерату­ри" виділив в історичному процесі розвитку нашої літератури дві основні тенденції: 1) потяг до КРАСИ, „безхмарного неба, гірських шпиль, покритих снігом, дивною гармонією всесвіту, будовою людського тіла"; 2) змагання до СИЛИ, ЕНЕРГІЇ, які „створюють всю гармонію, і не збаг­нуті, стихійні сили, той неясний гін, тую підсвідому волю до життя, які кажуть траві рос­ти, ... а людську душу сповнюють поривами і пристрастями, що кажуть їй з одважним усмі­хом йти на певну смерть, відкривати Америку, або міліони собі подібних гнати на загибель для основання світової імперії".

Для Донцова краса (гармонія), енергія (сила) - не тільки площини розвитку української літе­ратури, а й „два обличчя світу, дві його сторони", „що притягали до себе увагу поетів і письмен­ників", „служили темами для мистців". На його думку, культ енергії „в нас майже незнаний". І, за винятком кількох письменників (Т. Шевченко і Леся Українка), - усі інші: класики, нові і най­молодші, служать тільки одному богові - богові чистої краси". Не часто можна зустріти в цій літературі „патос протесту, відвагу Ікара, Прометея, великі пристрасті, прокляття тріумфуючій долі". Тому митець, справжній митець новітнього часу „має викувати з себе „жерця культу енергії, а його стиль - наповнитись драматичною експре­сією, непогамовним впливом шаленої енергії, урив­частим її пульсуванням". Доречними будуть тут і слова Лесі Українки: „Не поет, хто забуває про страшні народні рани".

Творчість Марка Боєслава перебуває в межах тональності літератури державницького змагу. В своїх діях, словах, почуттях, думках Марко Боєслав виходив з того, що він - воїн, боєць-повстанець, і намагався своїм життям утвердити ідеал лицаря УПА. З такої позиції він підходив і до поетичної творчості, яка була для нього і ви­раженням особистих рефлексій, і втіленням громадянського обов'язку. Концепція митця була витворена у період підпільної антирадянської діяль­ності та боротьби у Чорному лісі (1944-1951 рр.). Розв'язання проблеми здіснюватиметься на ма­теріалі поетичних збірок „Непокірні слова", „Протест", „В хоробру путь", „Вітчизна кличе", „Із днів боротьби", „Хай слава луна".

Боєслав творить власну легенду, власний міф про народження себе як поета, про власне по­етичне призначення:

Я ще маленьким був у пеленках,

Як ангел Божий станув наді мною,

Мов лицар із мечем грізним в руках.

Та з золотоголосою трубою.

І усміхнувшись любо, дав мені

Сурму і Божу іскру в душу вдунув,

А потім засіяв в небесному вогні

І полились, мов спів по віщих струнах,

Святі слова:

- Як виростеш, іди між свій народ,

І грай йому, буди, хай рве кайдани!

Сурми, співай, хоч в кігтях перешкод,

Хай Україна з мертвих гордо встане!

Я пам'ятаю ті святі слова

Й бадьоро йду із Божою сурмою,

І граю мужньо: Лицарю, вставай!

Вітчизна у вогні! Іди до бою!

Навіки проклятий нехай засне в ярмі,

Кого моя грімка сурма не збудить!

Вставайте! Пута розірвіть, раби німі,

Хай голос ваш почує світ- ви ж

                                         люди!

Цей сюжетний вірш-„спомин" розгортає пе­ред нашими очима чудесну картину Таїнства народження Поета, багатопланову у просторово­му і часовому відношенні.

Спочатку перед очима читача - маленька точка - колиска немовляти, над якою станув ангел Божий (схоже на біблійний сюжет Благо­віщення Пречистої Діви Марії, якій з'явився Ангел). Бачимо ангела, що тримає у руках озна­ку ангела-вісника - „золотоголосу трубу", яка, пригадуємо з Біблії, може возвістити початок Апокаліпсису. Крім того, він - „мов лицар із мечем грізним в руках". Подібну зброю мав хе­рувим, охороняючи браму Райського саду від грішників. Схожою зброєю (списом) переміг ди­явола святий Юрій.

І ці почесні регалії Божий Посланець віддає ліричному героєві Марка Боєслава, в якому вба­чатимемо і самого автора, що передає смислове й емоційне навантаження сцени „взаємоконтакту" градацією дієслів: ангел „посміхнувся любо", „дав Сурму", „Божу іскру в душу вдунув", „за­сіяв у небесному вогні" - і аж тоді заговорив, але його слова - „полились, мов спів по віщих струнах". Слова ангела, що скеровують Марка, є емоційним й ідейним апогеєм цього твору:

...Іди між свій народ,

І грай йому, буди, хай рве кайдани!

Сурми, співай, хоч в кігтях перешкод,

Хай Україна з мертвих гордо встане!

У них - загальний девіз поета Марка Боєс­лава, який не лише кличе до бою, „славить бо­ротьбу в ім'я України", а й бере на себе місію пророка, Божої десниці, яка може проклясти і скарати: „Навіки проклятий нехай засне в ярмі, Кого моя грімка сурма не збудить!" В інших по­езіях автора можемо знайти „епізоди" присут­ності Великого Духа, художнім перевтіленням якого є образ Ангела Божого:

Шляхом твердим повстанським йду -

Хай називає кат мене бандитом.

Туди іти - сказав Великий Дух.

У серці голос чую той налитий святістю.

Великий Дух у ланцюзі образних „реінкарнацій" перетворюється на Дух Великого Кобзаря, який є поводирем, провідником „до боїв пе­ре можних", до „сповнення Його Святого Запові­ту" . Поет ставить його на вершину піраміди ав­торитетів, на рівні з Матір'ю (Україною):

Храм і волю скупаємо в ворога крові

І воскреснете в величі - Мати і Ти!

Таким чином, Ангел - Великий Дух - Ве­ликий Кобзар з першопричини поетичної твор­чості перетворюється у мету, на одну з основних тем пісенної „арфи" Марка Боєслава.

З міфу про народження поета виростають ос­новні поетичні категорії, чи радше символи-домінанти, якими згодом оперуватиме Михайло Дяченко і з яких творитиме мікрокосмос поетич­ної творчості: одна координата колиски розши­рюється до безмежних часових площин тепері­шнього і майбутнього, в яких живе поетовий прометеївський дух, його пісня, що мов труба, кличе лицарів і рабів духовних стати на захист України у вогні.

Окремим моментом у концепції Марка Боєс­лава є реальна (маємо на увазі дійсність поетич­ного світу) присутність Музи як конкретно-ху­дожнього втілення символу натхненника „Вели­кого Духа". Образ цей багатофункціональний. Перш за все, муза у митця - натхненниця-наставниця. Наприклад, у поезії-розмові із сином Святославом відповідь на питання „де вони (ряд­ки - І.Я.) Родились горді і крилаті?", Марко Боєслав аргументує присутністю Музи, „По­встанської Музи", яка кожної миті була поряд із поетом, нагадуючи про призначення, скеровую­чи на потрібну дорогу. Вона, пише поет, „...йшла за ним / Й шептала тихо: - Час летить, / Співай поете, клич до бою!"

Деякою мірою Муза виступає у ролі подруги бойових буднів, вона - вірна супутниця на по­встанській дорозі, така ж рішуча, вольова, безкомпромісна, як ті жінки, що влились до лав УПА (образи упівок майстерно виведені поетом у його поемах „Галка", „Марена", „Чорний ліс"). Не випадково наділяє поет свою Музу характе­ристиками „бадьора", „повстанська", „бойова", „партизанська", адже потребує саме такої натхненниці; кличе її: „У будні завітай до мене, / Бадьора Музо, бойова - / Шикуй мої пісні калені / На щедрі громові жнива..."

Хоча проступає ще й інший профіль Боєславової Музи, що „у буднях каламутних" „лляла в душу янгольський спокій", коли поет перебував у надмежовій ситуації - „як серце било громом у найнятті", - Музи-гармонії. Саме у такі мо­менти душевного спокою і рівноваги поет звер­тає свій погляд на природу, лагідний пейзаж: „...Мов золота троянда, розцвіло, / П'янке весняне сонце в Чорнім Лісі..." І тоді Муза перетво­рюється на „пташку", безжурну і веселу. Однак ланцюг метаморфоз (Муза - бойова подруга - Муза-пташка) повертається „на круги своя", тво­рячи замкнене коло:

Злети, моя Музо, не пташкою - громом,

Щоб пісня народ мій будила на бій

Хай сонце здригнеться в небесних хоромах

І крила розправить грімкий буревій!

Якщо бойова Муза у позиції „альфа" - това­ришка по зброї, то бойова Муза „омега" стає „віщункою", що може напоїти снагою спраглу душу поета: „Снагою напій мою душу, віщунко, / Хай в кожному слові гримить динаміт!".

Муза-віщунка не лише провісниця майбут­нього, якого з „гордою тугою" чекає поет, а й істота, наділена відьомськими рисами - здатні­стю „рвати душу", нести „гіркий настій рабсь­кого прокляття". Однак не маємо жодної риси зовнішності його Музи. Подано радше ескіз ха­рактеру. Зазначимо, що поет Марка Боєслава абсолютно вірний своїй Музі, поєднаний з нею гармонійним зв'язком, незважаючи на деякі ди­сонанси її вдачі. Поет - вірний її товариш, слух­няний брат, який трепетно виконує свій обов'я­зок співати-кликати до бою:

І я співав хоробрим дням,

Хоч кат гонився вслід за мною.

Мій спів гнівний лунав в огнях -

Гримів повстанською сурмою.

Він прагне „з буднів чар створити, В мертвеччі душ життя знайти", дати неробам-сибаритам „Духа хліб" з допомогою „Могутнього", тоб­то „Великого Духа".

Поет у Марка Боєслава - надзвичайно кон­тактний, комунікабельний образ. У площині те­перішнього часу він звертається не лише до Музи, а й до інших поетів, своїх сучасників, до тих, хто ще не прокинувся до державницького змагу, до власної пісні. „Діалоги" із поетами є подальшим продовженням доріг, яки­ми має іти митець воєнної доби. Завдання поетів полягає в тому, щоб, по-перше, ні в якому разі не мовчати, не пити отруту мовчанки. Адже досі „Безславить Київ ... святий Москва". Не можна „покірно ждати чуда, мов раб німий":

О як же ж! Як в ці дні грізні мовчать,

Коли в крові й вогнях хати убогі?

По-друге, необхідно „співати волі гімн", аби розбудити Україну, заснулу „у калюжі Московії гнилих ідей". Завдання - „горіти мільйоном скарг". Градаційна крива співу й скарг піднімається до крику.

За концепцією Марка Боєслава, творчість поета має бути виражена в усному мовленнєвому потоці, а не зафіксована на письмі. Помітне по­стійне оперування лексемами „спів", „пісня" та ін. Наприклад: „Співай, поете, гимн йому, жбур­ляй / Снагу в життя, мов хвилі в берег моря!"; „О, пісне, будь, мов бурі зрив, / І дням п'ястук настав і шпагу! / Насиллю не корись!"; „Йому, співці, співайте гимни бойові, / Його, поети, величайте в одах сталедзвінних...".

Поет - пристрасний оратор, його „промови" відзначаються суворим ритмом, дзвоном сталі; він творить „поему дня", литу „в крові і вогні", в якій палає не лише „свята любов борців", а „і помстою рокоче грізно гнів". Немає зга­док про поетичну творчість як процес написан­ня, йдеться лише про вокально-поетичну творчість. Наприклад, у вірші „Особисте", що розкриває умови праці поета, знайдемо слова про те, що „пісні" (отже, виразне спрямування на орган слуху сприймача і голосовий апарат твор­ця) „родились" (підбір саме такої лексеми вик­ликає асоціативний зв'язок із криком немовля­ти під час появи на світ).

Поет оперує різними звукооформленими за­собами вираження власних емоцій і переживань: це - 1) слово (напр., „слово на крицю стопилось тверду") і його конкретний жанровий різновид - ода („...Його, поети, величайте в одах стале­дзвінних"); 2) пісенний жанр (з різновидами: гімн, пеан): „Співай, моя гаряча крове, / Пеан хороброму металу..."; „Могутній я на шпилях гір... / Співаю гимн боям, просторам"; 3) крик - найвища точка у поетичному регістрі. Кричачи, поет із „молодого орляти", що „летить над хмари в сонячні простори" („Співай, поете") перетворюється на „тривожного сича", який співає „не солов'їних пісень", тільки кри­чить, мов перед бурею („Не солов'їні"). Крик протиставляється пісні, оскільки нею поет не в змозі розбудити люд, і тому народжується межо­ве волання: „...Скажіть, чи біль незримий, / Розпука, сором за моїх братів, / Кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури, / терор могли зродити новий спів, / Чи крик, щоб Бог і люди всі почу­ли? // Я не співаю, лиш кричу, кричу: / - Вкраї­ну розп'яли! Рятуйте, діти! / О Боже, Боже, в небесах почуй! / Кинь грім, хай світ горить! Хай воля світить!".

В умовах тогочасної дійсності слово, пісня, чи навіть крик не завжди були дієвою зброєю. Тому можемо виділити проблемне питання у Боєславовій концепції митця, що було органіч­ним для усієї історичної епохи, - це „стилет чи стилос" або, іншими словами, „чин чи слово"?

Відомо, що антитеза „стилет-стилос" нале­жить Євгенові Маланюкові. Він „програмою сво­го життя і творчості, - пише Мікулаш Неврлий, - визначив ...вже назвою своєї першої збірки - „Стилет і стилос" (1925). Стилет - зброя в руках воїна, стилос - перо літописця. Меч учо­рашнього вояки по програній війні замінив поет на перо. Стилос в його руках стає стилетом. Тро­хи пізніше цю взаємопов'язаність він висловить віршем: „Збагнеш оце, чим серце билось, / Яких цей зір нагледів мет, / Чому стилетом був мій стилос / І стилосом бував стилет".

Поет підкреслив, що боротьба не припинила­ся, вона продовжується, але тепер її треба здійснювати зброєю слова. У творчості О. Ольжича, соратника Марка Боєслава по зброї, ідея чину „в збірці „Пожнив'я", як і в тодішніх творах... („Нащо слова? Ми діло несемо") є домі­нуючою, провідною. Напевне, „доба жорстока, як вовчиця", наклала свою печать на спосіб мислення і почування поета... Ідея слова поступається місцем ідеї діла, коли над землею пролетіла буря, чин стає тим, чим у мирний час був псалом. Відомо, що 1937 р. Ольжич, відклавши літературну діяльність, поринає у підпільну ро­боту під псевдонімом „Кардаш".

Марко Воєслав близький у цьому і до Є. Маланюка, і до Ольжича. Маланюкова концепція була створена після програної війни, коли бо­ротьба „продовжувалась зброєю слова" (М. Невр­лий). А Марко Боєслав писав у час, коли все могло вирішитись вістрям меча. Однак він не хоче абсолютно зректися пера заради боротьби, хоч у нього є і такі рядки: „...Чином дух наш горів замість слів, Щоб ти встала, Вкраїно, із мертвих!" („Їх наказ"), адже „доба-вовчиця" вимагала дії, чину. У його поезії присутня тен­денція поєднання „стилета" і „стилоса", що здійснюється не шляхом прямої метаморфози, це радше симбіоз, взаємоопилення і витвір нової образної якості.

Оперуючи образною парою Є. Маланюка „сти­лет і стилос", поет водночас здійснює ампліфікаційне продовження кожного елемента пари: „стилос" - це у нього і пісня, і слово, і крик; „стилет" - це меч, динаміт, атом, криця тощо.

У поезії „Дням" руки воїнів стискають стилет. Поет нагострює свій стилос „І стилос добре наго­стрив". Таку образну сполуку можна трактувати по-різному. З одного боку, гострять стилос для кращої якості письма, а з іншого, гострять його, як меч, для боротьби: „О, пісне, будь, мов бурі зрив, / І дням п'ястук настав і шпагу! / Насил­лю не корись!"

Бачимо, як модифікація стилоса у поетичній інтерпретації Марка Боєслава трансформується у знаряддя боротьби - п'ястук і шпагу. Зустрінемо і „металічну" метафорику, пов'язану з об­разом слова, що для автора теж є втіленням сти­лоса. Наприклад: „Дзвени, моє слово, хоробрим металом. Я пісню співаю про гордих орлів... Хай в душах лунає мелодія зброї!". „Кля­нусь! Хай проклят я людьми і Богом, Коли своїм словам не дам меча!"; „Віще слово на крицю стопилось тверду, На мечі перекувало плуги і сумління..."; „О, клич же, клич же словом мужнім - Хай із мечем твій Бог іде!"; „Хай в кожному слові гримить динаміт! ...Його, поети, Величайте в одах сталедзвінних!".

Наведені приклади свідчать про велике си­лове навантаження образу стилоса. Він - „хо­робрий метал", „мелодія зброї", „тверда криця", „меч", „сталедзвінний", „динаміт". Метафорний ряд наснажений ще величезною експресією, ха­рактеризується градаційним зростанням сили - аж до динаміту й атома: „Вам, праведні борці, я гимни відспівав, / Тепер кричу, вдаряю громом на тривогу: / - О Боже, вкинь атом в мої гнівні слова / Хай розшматую чорні душі...".

Марко Боєслав намагається поліфункціональність стилоса збільшити за рахунок наван­таження його збройними функціями від позицій індивідуального захисту чи нападу (кулак, шпа­га) аж до зброї масового знищення, абсолютно дієвої „панацеї" проти ворогів (атом). Таким чином, стилос у всіх своїх модифікаціях набли­жається до стилета й набуває цінності лише за умови, коли містить у собі „збройні" елементи. Ланцюга перетворень стилета у стилос не знахо­димо.

Про спорідненість пера і меча є рядки у Р. М. Рільке. У його діалозі „Перо і меч" перо звертається до меча: „Але ж подумай про те, що ми з тобою - мало не кревні. Обох нас народила дбайлива земля: обоє ми в первісному стані віка­ми лежали одне біля одного, можливо, навіть в одних і тих самих горах, аж поки запопадна ста­ранність людини не відкрила пласти корисної руди, складовими частинами якої ми були; обох нас забрали відтіля; обох нас, ще незграбних дітей суворої природи, треба було у спекоті ковальського горнила й під могутніми ударами молота перетворити на вжиткові речі земного буття. Так воно й трапилося: ти став мечем, отримавши довге та міцне вістря, а мене озброїли тонким гораційним пером. І якщо нам належить щось звершити, то перед тим мусимо зволожити наші блискучі вістря: ти - кров'ю, а я - всього лиш чорнилом".

Водночас письменник розмежовує і перо, і меч: перше знаряддя служить миру, друге - війні, а тому перо має владу більш значну.

А у Боєслава, навпаки, можемо говорити про підпорядкування образу стилоса образові стиле­та, з одного боку, і, одночасно, про сплав цих поетичних категорій, що витворюють „стилостет" (Запропоноване означення „стилостет" - утворення досить штучне. Використання контамінаційного способу творення за аналогією до „ка­стет" зумовлене прагненням унаочнити співвідно­шення образів).

У творчості Марка Боєслава - не лише ідея і пафос відвоювання державності України. По­езія виступає дієвим засобом психологічного захисту особистості в умовах агресивного середо­вища, у неї поет вселяє свій крик і біль, у ній черпає спокій і втіху. Не випадково його по­езія „лита в крові і вогні", пересичена криком, кров'ю - поет звільнявся від загрозливих ре­алій війни, пишучи про них, вихлюпував емоції, які його переповнювали, аби вивільнити і виви­щити свою душу, з'ясувати передусім для себе пекучі проблеми буття і пережити відчуття гар­монії, катарсису. Близькою до Боєславової є дум­ка іншого поета-повстанця - Мирослава Кушні­ра: „Писати - це велика річ. Я вірю, коли б люди могли більше писати, вони ніколи б не робили дурниць. Особливо в сьогоднішню пору, добу нервів - писання, як відпруження нервів, це велика сила. І ще одне. Приходять часом хви­лини чорної згущеної зневіри. Де ж тоді сила, щоб протиставитись їй? Звідки взять її?.. Я сідаю тоді до писання, і сірі строфи рівного письма зароджують у мене дивну міць і стійкість. Я ніко­ли ще не завівся; я завжди знаходив опору в цьому".

Ще одним важливим моментом для Марка Боєслава є спрямування його творчості у май­бутнє. Адресати його поезії - прийдешнє поколі­ння, діти і внуки, що мають перейняти ці „вічні міти", мають стати свідченням того, що побра­тими Боєслава „рабами не були", „хоч жили го­лодні", однак „непокірні дні в душі несли". Від імені своїх бойових друзів поет залишив нащад­кам такий заповіт:

Чи могилу зустрінете в чистому полі.

Чи десь кості біляві у лісі, в яру.

Чи заржавілу кров на поляночці голій.

Чи поламані сосни в старому бору, -

Знайте - ваша в боях там кувалася доля.

Хай місця ці святі усім на сумліннях

Витискають печаті залізних чеснот.

Ми посіяли чисте й здорове насіння

Вам на жниво. Будіть заскорузлих з мертвот,

Хай вже жнуть і пожате несуть поколінням!

Отже, Марко Боєслав підходить до поетичної творчості як воїн УПА, який присвятив своє життя ідеї державницького відродження Украї­ни. Поет оперує образною парою „стилет-стилос" (Є. Маланюк), наділяючи кожен елемент пари образними модифікаціями. Художнє навантажен­ня образу стилоса збройними функціями надає йому цінності і наближає до образу стилета, підпорядковуючись останньому. Водночас спос­терігається сплав цих поетичних категорій, який можемо у  мовно назвати „стилостет".

Ірина ЯРЕМЧУК

Яремчук І. „Хай в кожному слові гримить динаміт..." : [Концепт. митця у поезії Марка Боєслава] / І. Яремчук // Дзвін. - 2002. - № 10. - С. 149-152.

Оновлено 03-02-2023
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка