Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

Гранослов - що воно означає?



     Поетично-образний словник Дмитра Павличка

     Індивідуальна мовотворчість письменника і загальнонародна мова можуть підводитися під філософські категорії часткового й загального. Якщо істинно діалектичним є їхній зв'язок, якщо часткова індивідуальна мовотворчість письменника є проявом загального процесу мовотворчості народу, то й істинним є саме джерело пізнання: через часткове до загального.
     Розвивати дар слова, як зауважував видатний педагог К. Д. Ушинський, водночас "значить майже те ж саме, що розвинути логічне мислення, бо цей дар слова спирається на здатність абстрагуватися від конкретних уявлень в загальні поняття".
     Так і видатний письменник, розвиваючи дар слова, зводить часткові спостереження, пройняті індивідуальним сприйняттям, до загальних понять. Час і соціально-мовна практика народу відбиває ці загальні поняття – або дає їм життя, або відкидає їх.
     Для пропонованого поетично-образного словника Д. Павличка вибрано три мовно-стилістичні категорії: синонім, епітет, неологізм (частково ще й порівняння). Такий добір умотивований тим, що вказані мовно-стилістичні категорії лежать в одній площині словесно-виражальних засобів мови і навіть частково перетинаються (синонім-неологізм, епітет-порівняння, епітет-неологізм).
     Матеріалом дослідження послужили збірки поезій Д. Павличка, видані у різний час. Теоретичним ґрунтом роботи є праці вітчизняних лінгвістів, які переважно працюють у галузі теоретичної і практичної стилістики.
    
ПОЕТИЧНА СИНОНІМІКА
     Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, "син простого лісоруба, гуцула із Карпатських гір" – Дмитро Павличко, без сумніву, непересічна постать у сучасній поезії. Митець не шукав утоптаної стовпової дороги, не брів манівцями і не спішив навпростець...
     Дмитро Павличко торував своєрідний поетичний шлях, дарма що іноді заступали колючі терни невдач, раз по раз відкривав нові горизонти, нові дивосвіти поезії, добував непідробні чари слів, засіваючи перелоги душі, прихиляючи "геніїв світу до володінь Тарасової мови". Ще в ранішніх віршах поет запрограмував собі:
                    Мої зернини – то слова.
                    Як відберуть їх на насіння –
                    Мене чекає воскресіння,
                    І сонце, і весна нова...
                    Та мав би вищу нагороду,
                    Як стали б хлібом для народу
                    Хоч на єдиний день в житті.
     Поетичні засіви Д. Павличка досить неосяжні і дають для української культури щедрий ужинок. Твори митця надзвичайно багаті витонченою синонімікою. І досі, як не дивно, не було монументальної мовознавчої довідки про творчість поета. Чомусь мало використовувались неперевершені лексичні зразки, безцінне мовне багатство його творів при укладанні Словника української мови (тлумачного), словників ідіом тощо.
     Маємо більше досліджень про творчість Д. Павличка в галузі літературознавства та критики. Це численні газетні рецензії, короткі за змістом, що більше несли в собі форму повідомлення; серйозні праці про поета видрукувані у літературно-художніх часописах, але їх не так і багато і вони не торкаються мовознавчого аспекту. Уся творчість Д. Павличка стверджує його ж думку, що поет – це вчений. Окремі твори, до речі, дуже багаті лексично, вже стали народновизнаними, а отже –  вічними. Одним із достоїнств у цьому є те, що живлющим і невпинним джерелом у глибинно-чистому, повноводному руслі творчості митця струмує і поетична синоніміка – чи не найбагатша і чи не найвартісніша своїми різновидами в теперішній українській поезії.
     Найчисленнішою та різноплановою у поезії Д. Павличка є, безсумнівно, синоніміка в системі іменникового словотвору, адже з усіх частин мови іменники мають найрізноманітніші засоби творення.
     Цікавим синонімічним гніздом постають тут слова на означення простору. У дожовтневій літературі з іменників на поняття далі виступали звичайно далечінь, далеч, зрідка даль та ін. У новітні часи набуває поширення слово далина (до речі, відсутнє у Словнику Грінченка); стає часто вживаним даль, що зустрічається чи не в кожному теперішньому намаганні різних авторів віршувати. У Д. Павличка ці споріднені слова набувають вартісного значення. Вдало він прилучає сюди й свіже слово далечина:
                    Коли я буду явором рости,
                    Дивитися у далеч з висоти,
                    Коханій восени пошлю листочки,
                    Як посилаю їй тепер листи.
                                         ("Рубаї")
                                        
                    Йде /Гуцульщина/ до вересня
                    Крізь даль безкраю...
                                         ("Спомин")

                    Під хмарами згасає далина...
                    Як сивий лірник, сніг іде та грає.
                                         ("Далина")
                   
                    Зі Львова до Стоп чатова –
                    Усю далечину
                    Пройшов я пішки з друзями
                    Через Галичину.
                                         ("В дорозі").
     Подібно до утворень із "даль" у поезії Д. Павличка часто вживаються споріднені слова від вис- (виш-) для певного стилістичного забарвлення: височінь - висота - височина - вишина.
     Важливе смислове навантаження несе
синонімічна вітка глибінь - глибина від іменника "глиб", яку дуже полюбляє і часто використовує поет:
                    А чорні очі - глибінь безодні.
                                         ("Прийшла і стала серед кімнати")

                    І випливає наша мова
                    Русалкою з глибин Дністра.
                                         ("Маркіян Шашкевич").
     Поетична лексика Д. Павличка увібрала й синонімічні іменникові утворення на означення барв, їхніх відтінків, також назви світла, освітленості тощо. Улюбленим кольором його є блакитний, що й природно для поета. Це такі слова як синь, голубизна, блакить, блакит. Останнє є вдалим неологізмом, що міцно увійшов у вжиток сучасної літературної мови, хоча окремі словники не фіксують його.
     Досить різноманітна синонімічна група з означенням чорного, темного відтінків; чорнота - темінь - темрява - темнота - тьма - пітьма - пітьмава - мла - морок. Зазначимо, що А. Малишко, один з найбільших творців поетичної синоніміки в українській літературі, вживає у цій стилістичній функції здебільшого одне слово. У Д. Павличка – вона майже подесятерилась.
     З іменників на поняття запахів поет використовує синоніми пахощі - запахучість: "Дихав ліс в обличчя пахощами смол"; "Гуде бджола І так літає наче п'яна Від запахучостій тепла" ("Горить суницями поляна").
     Цікавими є синонімічні гнізда на означення часу. Багатшими у цьому плані виступають слова у розумінні очікуваного, жданого: майбутнє - майбуття - будущина. Знаменно, що останнє Д. Павличко вживає, виходячи з Франкової будучини: "Крізь вікна книг свободи світло ллється, майбутнього видніє далина" ("Рубаї"); "А з нього (Рильського) листя падало зірками, Від радості за їхнє майбуття" ("Гранослов"); "Мої слова в будущину листи" ("Останній сонет").
     В утвореннях слів для вияву початку дня видно, що поет користає як загальновживані літературні норми, так і власні знахідки: світанок - світання - ранок - передрання - передднівок. Крім часто вживаного в усному й писемному мовленні слова день, яким не гребує й поезія, Д. Павличко долучає тотожне йому днина, що бринить якось освіжливо, святково: "Життя розвиднілось, як днина". ("Я син простого лісоруба"); "Хвала і слава сонцеві і росам, Що розсипають по мураві день, Ганьба ледачим малоросам, Що не достукався до них Монтень" ("Сковорода").
     Надзвичайного розгалуження набувають утворення задля виразу понять явищ природи, погодних стихій, інших фізичних виявів, що часто дисонують в переносних смислових відтінках (як і властиво поезії). Ось лишень деякі зразки:
     Ватра - вогонь - огонь - огень - вогнище - багаття - кострище: "Словом ніжним ти вогонь роздула, Що роздула ватру - ти не знала" ("Ти мене гуцулом називала"); "Я хочу жити, але в огні, Що палить душі плісняві й зів'ялі" ("Бажання"); "І вірив він/ Франко/, що знов огень забуха" ("На етапі"); "Прийшли аноніми – людці без голів – На моїм столі розклали вогнище" ("Анонімні листи"); "У багатті другого кохання Першого завжди іскринка тліє" ("Ти мене гуцулом називала"); "І вийшов Гус на стрімке кострище" ("Аутодафе").
     Вітер - вітровіння - вітренята – весновій - легіт: "А вітер сніг приніс – не знать відкіль" ("Спомин"); "Яку порошинку задуло вітровіння з життєвих доріг" ("Ярославу Галану"); "В тебе очі – голубе світання, В тебе руки – вітренята ніжні" ("Є жінки..."); "Я обіймаю землю молодую, Сніги палю, як вітер весновій"; "війнув зі сходу легіт волі" ("Я син простого лісоруба").
     Сніговій - сніг - снігова - сніжище - сніжинка - сніжок - сніжечок - сніженя - сніженятко - сніженяточко: "В брамі гуде сніговій..." ("Дві ялинки"); "А вітер сніг приніс" ("Спомин"); "Того року, як на зло, Навалив сніжище" ("Золоторогий олень"); "Їжа – листя і трава – сніговою вкрита" (там же); "Ти хотіла сніжинкою буть" ("Зимові краєвиди"). В окремих випадках синонімічне розмаїття приносить залюбування поетичною формою вірша, надихає тонкий настрій, ніжність:
                    Сніг на віях. Правда і брехня.
                    Мить, що потім мрією стає.
                    Сніг, сніжок, сніжечок, сніженя,
                    Сніженятко, сніженяточко моє.
                                         (Цикл "Зимові краєвиди").
     Дощ - мжичка - сльота: "На сірий камінь – сірий дощ" ("Львівський дощ"); "Манекени завжди сміються – Похорони йдуть чи сльоти" ("Манекени"); "Мжичка тремтить, мов мембрана" ("Таємниця твого обличчя").
     За допомогою суфіксального творення від кореня зір- (зор-) у Д. Павличка постає ціла міріада синонімів: зоря - зоряниця - зіронька - зірничка - зірка. Не менш цікаві утворення інших споріднених слів: небозвід - виднокруг - обрій - окіл ("голубі околи"); заметіль - хуга - хуртеча - завірюха - стужа - (холод); шум - шумовиння - клекіт; небо - небеса; блискавка - блискавиця; погар - пожар; дим - димове; крапля - краплина - крапелина; холодок - (затінок); тиша - тишина; місяць - молодик і т. ін.
     Окрім того, варто зазначити, що означення окремих природних явищ, зокрема на поняття слова сніг, виступають слова іншої смислової функції у переносному значенні (тут: габа – старовинна тканина білого кольору): "Земля покрита білою габою" ("Пахощі хвої").
     Чисельні синонімічні назви земних і водяних просторів, рельєфу, краєвидів тощо. На означення кордону, межі Д. Павличко використовує давнє українське слово готари увічнене у Словнику Б. Грінченка і яке не пропагує теперішній одинадцятитомний Український тлумачний словник. "На духу закови й готари - Удари" ("Іван Франко"). Тут же "Посварилися друзі за межу колись" ("Притча про ненависть").
     Інші пагілля синонімів: шлях - дорога - путь - доріжка - доріженька, розпуття - роздоріжжя, земля - землиця - земличка, поле - нива - нивка - гони - латка - лан - ґрунтець, твердь - суходіл, моріг - трава - мурава - зелень - отава, галявна - галявина - поляна, трясовина - трясовиння - багновище - баговиння - твань - болото, гниво - гній - гнилизна -гниль, каміння - каменюки - валуння - опоки, скеля - скала, бескид - бескиддя - бескеття, безодня - провалля; ручай - джерело.
     Не цурається поет невпинного пошуку яскравих утворень із назв предметів рослинного світу. Окремі з них хочеться виділити:
-  бараболя - картопля: "Смуток у згадці старій, Що не приніс бараболі Матері хворій своїй" ("Дві ялинки"); "Вродився я, коли копати картоплю з батьком йшли вони" ("Мені приходять телеграми").
- трепета - осика - осокір: "Сяду я над бором коло хати, Де з вітрами розмовля трепета" ("Моя сопілка"); "Цимбали гули, як дзвіниця, дзвонили, як срібна осика" ("Цимбали"); "Там десь вони /крила лелечині/ пропали Під осокорами, Пішов я в світи пропалений Жіночими зорями" ("Впали на мене чари").
- (едельвейс) - косиця: "І рідна пісня, як бджола в косиці, Бере з душі напої для віків" ("Весілля").
     Інші групування: без - боз - /бузок/, ялиця - яличка - ялинка - яличенька; черешня - черешнина, підсніжки - бриндушки - (проліски), ліс - праліс - гай -діброва - бір - хащі - гуща - вина - гущак - нетрі - нетрина - пуща - дебрі - чагарник - чагар - темник (як видко, на означення лісу, його смислової характеристики Д. Павличко вживає аж півтора десятка синонімів!), крона - верхів'я - верховіть, гілка - гіллячка - галузь - пагін. Останнє синонімічне гніздо переходить здебільшого в збірні іменники середнього роду на кшталт: гілля - пагілля - віття –гіляччя тощо.
     Бідніша синоніміка назв представників тваринного світу: пес - пелюха - кудлай - псище, лань - сарна - сарнище - олениця, коза - кізлиця - косуля - кізка, кабан - дик, ведмідь - ведмедило, птах – птиця - пташа - птаха, ластівка - ластів'я, лелеченьки - лелеки, метелик - мотиль, крила - крилонька, кінь - скакун, хробаки – хроби - хробачня. Різноманітно використовуються іменники на означення багато-чисельності свійських тварин: маржина -стадо - череда (корів), табун (коней), лая (псів).
     Щедрий ужинок синонімів щодо понять функцій людини, її професії, соціального становища, характеристики поведінки тощо. Серед них – низка слів, які означають родинно-побутові, товариські стосунки: мати - мама - матінка - матуся - ненька - неня, батько - тато - отець - неньо, дочка - донечка, чоловік - муж, жона - дружина, дитя - немовля - маля - дітвак, кохана - мила, леґінь - хлопець - хлопчина - хлопчик - хлоп'я, дівчинка - дівчина - дівча, дітва  - дітвора - дітиська, друг - брат - товариш - побратим.
     Соціальні стани: хлоп - мужик - робітник - пролетар - трудар, солдат - жовнір - вояк - воїн (у множині збірні іменники: вої – воїнство), владика - володар - король - патрон, вартові - стежі - дозорці - шандарі, пажі - двораки - слуги - челядь, нуждар - бідняк - бідак - біднячина - злидар - жебрак, пан - панок - багатій - багач - імущий - паненята - панята, господар - ґазда, трутень - дармоїд - ледащо, парох - піп - священик, поет - піїт, велет - велетень.
     Лексеми з яскравим негативним соціальним забарвленням: скупар - скупендряжко - скупак, плазень - плазун - слуга - служка - холуй, кат - катюга - убивця - яничар - пілат - тиран - супостат - недолюдок - вовкулака, падло - кодло - хрунь - гидь - наволоч - потороча - паскудь - негідник - пігмей - гном - паскуда, потвора - словоблуд.
     Синоніми на означення зовнішності людини, будови її тіла тощо: очі -очища - оченьки - очата - зіниці, обличчя - личко - лице (у зневажливому значенні: маска - машкара - пика - писок), уста - губи, чоло - лоб, лоно - груди, лоно - плоть, голість - нагота, мозолі - мозолля, жили - жиляки.
     Використовуються споріднені іменники у формі однини, що означають чималу кількість людей: чота - взвод - гурт - люд - гурма - юрба - натовп - товпа - веремія - суєта - тіснява, почет - варта.
     Є в поезії Д. Павличка разки словотворчих синонімів із назв речей щоденного, побутового оточення людей, часом уживаних у переносному значенні:
     Ретязь - ланцюг - ланець - закови: "Ретязі дзвонять на ньому (Франкові) "Іван Франко"; "І вибуха вона (яблуня), мов серце хворе, Скидаючи плоди, мов ланцюги", ("Яблуня"); "Причулось, наче цокання копит, Ланців бряжчання в батьковому возі" ("Батько"); "Хвилина смутку – це звичайне діло, Та не вдягнути льодових заков На викохане сонцем людське тіло" ("Далина").
Вістря - лезо - леззя: "Щось у мені тремтить, Як зимове повітря, Несхопне, наче мить, Студене, наче вістря" ("Щось у мені тремтить..."); "Зеленим вогнем береза, Як свічка у полі горить, Ні вітер, ні блискавок леза не можуть її погасить" ("Зеленим вогнем береза..."); "І сміливо ступай на леззя Гадючих підлих язиків" ("Кожному (і собі) читачеві Лесі Українки").
     Сопілка - сопілчина - фрілка - фрела - флоярка: "Так велося в тих людей, Що в сопілку грати, Ніби розмовляти, всі вчилися з дитяти" ("Золоторогий олень"); "Сяду я над бором коло хати, Пальці покладу на сопілчину" ("Моя сопілка"); "Батько передав йому (Васильку) Фрілку і натхнення" ("Золоторогий олень"); "Всіх бентежила й пекла Сумовита фрела" (там же); "Чи з Говерли Прут тече, Чи з його флоярки" (там же).
     Крисаня - бриль - капелюх - каптур: "Дівчина жде на мене, Де бринять ячмені, Веселим брилем ромену Махає вона мені" ("Біла черешня в небі"); "Тоді він (місяць) кинув золоту крисаню Під ноги їй" ("Вірність"); "Скидаю капелюх. Не впізнає: Це я, черешне, я, хлоп'я твоє!" ("Черешня, як мати..."); "Міх широкий, мов каптур, одягли на роги" ("Золоторогий олень").
     Різноманітні синонімічні назви будівель, одежі, хатнього начиння тощо: хата - хатина -дім - будинок - буда - оселя - колиба - ґражда - котедж - чертог, кімната - покої, стодола - комора - схов - схрон, мур - стіна, дверня - (двері), брама - ворота, обрус - скатерть, штани -штанята - гачі, сорочка - сорочина, кожух - кожушина, пістолет - пістоль, кріс - (рушниця), сокира - топірець, повниця - відро, злото - золото, пута - сіть, кавуля - палиця, поворозка - мотуз - воловід, посторонки - оброть, кошель - (кошик), бодня - діжка - бочка, капшук - (гаманець), їдло - їжа - тлущ, вино - трунок, щільник - соти, криниця - колодязь - опо-лона, капкан - пастка, росохи - роги, ліки - лікарства; світло - лампа - каганець (у множині світла); труна - трумна -домовина; гріб - могила, цвинтар - кладовище - схрон, окрушина - уламок -грудка - грудочка - кусок - шматок - шматина - окраєць - скиба - кавалок.
     Чи не найбільший з усіх поезій Д. Павличка жмут синонімів на означення різних психофізіологічних станів людини, її емоційних і раціональних виявів, що й властиво кожному справжньому поету, яким слідує за отим Тичининим "За всіх скажу, за всіх переболію", в якого, як сказав Микола Вінграновський, "очі – не очі крота", який "дівчинці семирічній... дасть дорогу" (Д. Павличко). Ось найвиразніші приклади вдалого використання споріднених слів:
     - подив - здивування - чудо - дивниця - диво: "їх (шпилі й куполи) світові на вічний подив Вкраїнські нуждарі звели" ("Львів"); "Я стояв над ними в здивуванні, Та тебе забути я не міг" ("Є жінки ..."); "Я врятувався чудом, Вийшов з битви немов, Тільки про це ж не будем Нині вести розмов" ("Мила, навіщо кличеш..."); "Хіба це вже така дивниця, Що панові вклонився раб?" ("Лицеміри"); "Я міг би жити радісно й щасливо, Якби мені вдалось маленьке диво - Змирити серце з розумом або Дізнатись, хто говорить з них правдиво" ("Рубаї").
     - глузд - ум - розум: "Буває така хвилина, Коли повертає глузд Моєму життю єдина Усмішка із милих уст" ("Буває така розмова..."); "Ти даєш йому мови дар, Безконечну могуть ума, Плоті й долі земної тягар" ("Твоя протилежність пісок"); "Що кличе до життя нас на землі? Говорить розум: "Боротьба і праця". Та серце зразу хоче сперечаться: "А де любов?.."
     - їдь - отрута - трутизна: "Кров моя для тебе - їдь" ("Українці ми оба"); "Та вода, що заблисне в норі, Нам отрутою буде" ("Франкова криниця"); "Жах затряс гостей митрополита, Мов було з трутизною вино" ("У Шептицького").
     - кривда - омана - лжа - брехня: "Настав за нашу кривду час відплати, Підемо рвати панські кунтуші" ("Пісня"); "Досі не знаю, Хто ти, кохана, Щастя чи горе, Честь чи омана?" ("Досі не знаю"); "В тебе злість Мозок їсть, Серце - лжа" ("Я іти"); "В якій нечувано святій злобі З брехнею воював би ти щоднини, Та сім слонів і пухові перини Ще грають ролю у твоїй судьбі" ("Хвала тобі, предвічний міщанине").
     Інші низки синонімів такого напряму; смуток - сум - печаль - журба - туга - скорбота - жура - зажура - гризота - жаль - розпука - страждання, горе - біда - мука - нещастя, біль - боляк - щем, гнів - лють - жовч - пізьма (діалектне) - ненависть, зло - злоба - злість, смерть - згуба - загибель - скін - почин - загин - погибель, мрець - мертвець - мертвяк - труп - тлін - прах, змора - стома - знемога, клятьба - присяга, нестяма - хвилювання - (збудження), волання - зойк - крик, річ - мова, ляк - жах, облуда - хитрість, полуда - сліпота, знаття - гадка – спогадання - (здогад), надія - сподівання, невіра - невірство, спогад - спомин - згадка, дуренство - глупота, надума - роздум, мана - примара - сновидіння, сором - ганьба, мольба - (прохання), спокій - супокій, принадливість - зваба, стріч - зустріч, доля - судьба, згода - злагода, втіха - радість, любов - кохання, таїна - таємниця.
     Багатогранна синонімічна лексика на означення соціально-політичних, філософських, естетичних понять тощо: борня (часто) - боротьба - битва - бій - змагання, двобій - поєдинок, нужда - злидні - біда - скрута - (нестатки), ярмо ("Жити в ярмі доволі...") – хомут - кабала-наруга - гніт - свавілля, упир - супостат -бузувір, помста - відплата - плата - розплата, тюрма - темниця - в'язниця - студня, зарібки - (заробітки), праця - труд, принука - (примус), чоловіцтво - люд, зрада - омана, ідол – Бог - святий - Господь - божок - Всевишній - божество (у множині богове), воля - свобода, край -сторона - земля - Вітчизна - Батьківщина, чужина - заграниця - закордоння, чати - пости -дозор, осторога - (безпека), ослона - (захист), кара - вирок, єство - дух - душа, честь - гонор, вік -життя, мисль - дума, добро - благодать, празник - празникування - свято, тризна - (банкет).
     Колоритні синонімічні ряди в системі прикметників. Здебільшого Д. Павличко творить нові влучні епітети від іменників (суфіксально-префіксальне творення), наприклад: косата(закосичена)від коса, списатий від спис, зайчачий від заєць, розжаханий від жах, зазорений від зоря і т.п. Іноді задля розмаїття поетичного викладу митець використовує діалектні вислови. Найвиразніші зразки прикметників-синонімів - кволий - слабий - немічний: "Мономаха внуки кволі Тебе не вміли берегти!" ("Львів"); "Є люди, як дуби, і є дуби, як люди: Безстрашно грому підставляють груди, Щоб немічну берізку захистить, Хоч знають добре - їм загибель буде" ("Рубаї"); шершавий: "Є жінки, немов квітки весняні, Що шершавий пробивають сніг..." ("Є жінки..."); жадана - пожадана: "Ти для мене мила і жадана, Найзвичайніша 3 усіх жінок" ("Є жінки"); "І як тут жити Маркіяну, Чекати волюпожадану?" ("МаркіянШашкевич"); прудкий - швидкий, очманілий - (знавіснілий), таний -дешевий, крихкий -ламкий, полум'янкий - полум'яний, гулкий -тумний, ниций - низький, сумний - сум-навий, кревний - рідний, файний - гарний, манесенький - малесенький -малий, хмуравий - хмарний і т.п.
     Досить насичена дієслівна синоніміка: чахнути - в'янути: "Ти снилася мені щоночі, Коли я за тобою чах" (Цикл "Пахощі хвої"), "Обливалося потом чоло, Та не в'янули руки" ("Франкова криниця"); забагнути - хотіти - прагнути, ряхтіти - мерехтіти - блискотіти, бовваніти - виднітись, надити - принаджувати - вабити, снити - мріяти, баритися - запізнюватись, верховодити - (командувати), гомоніти - глагоїти - говорити - теревенити, лицемірити - брехати, під'юджувати - підмовляти, причаїтись - заховатись, супочити - спочити - спічнити, сахатись - лякатись - (сторонитись), бентежитись - хвилюватись, кпити - (глузувати), відати - знати, спустинити - (спустошити), розвиднітись - прояснитись, збагнути - зрозуміти, гарувати - працювати, кавальцювати - шматувати, згинути - загинути, вздріти (дуже часто) - побачити, кидати - жбурляти, ходити - чапати, явити - (проявити). Іноді задля урочистості стилю Д. Павличко приєднує до кореневої частини дієслів давній префікс воз-: возносити -підносити; возвести - звести; возвеличити - звеличити; а в одному випадку зустрічається у тому ж значенні російська форма закінчення дієслова у другій особі однини: віддаш замість віддаси ("За кого ти своє життя віддаш, Коли навкруг серця мовчать, як дзвони?" (сонет "Юліус Фучік").
     У поезії Д. Павличка чи не найбагатша серед його сучасників прислівникова синоніміка, яка несе чимале смислове навантаження: навіки - навік - назавжди - завжди - завше - назавсігда: "Собі ім'я свого народу Навіки, як вона, візьми" ("Кожному (і собі) читачеві Лесі Українки"); "Там птахи, дерева, звірята Закохані в тебе навік" (із "Таємниці твого обличчя"); "Забули поволі старезні діди, Через що посварились вони назавжди" ("Притча про ненависть"); "Хліб не завжди був у них (гуцулів), Але пісня - завжди" ("Золоторогий олень"); "Дружили ми завше..." ("Віктор"); "Мелодія ж твоя назавсігда Повинна бутьне чорна, ачервона" ("Дзвін").
     Навзнак - горілиць: "Вона лежала навзнак на траві" ("Лук"); "На золотій околиці Гранади Гарсіа Лорка горілиць лежить" ("Фредеріко Гарсіа Лорка").
     Решта утворень: вистрибом - навскач - скоком - навперестриб, хутко -швидко - спішно, віддаля - здалека - звіддалік, зарання - вранці - рано - досвіта, навстріть - навстріч - назустріч, наокіл - навкруг - навколо, нараз - раптом, вперейми - навздогінці - навперейми, чень - дуже, спідліб'я -(спідлоба), навзаводи - (убрід), багато - множество, тихцем - тихо, некрадки - сміливо, зопалу -(згарячу), навсторч - (сторчма), домів -додому.
     Серед числівників слід відзначити такі синонімічні зразки: семірко - семеро, двоє - два - обидва - оба. Останнє слово – діалектизм – завдяки Д. Павличкові набуло масового вжитку.
     Серед займенників надибуємо таку споріднену пару: саміський - самий.
За наведеної у розділі часткової систематизації синонімів, створеної на основі поетичних висловів Д. Павличка, напрошується підсумкова думка - настільки прекрасною, багатшою, точною, колоритною, гнучкою стає наша літературна мова, коли мудро і різнобічно використовується її словниковий запас, фольклорні скарби, авторські неологізми. Що до останніх, а також щодо поетичних епітетів, частково порівнянь, - про потрібний вплив їх на поезію, - то про це піде розповідь далі.

ПОЕТИЧНІ ЕПІТЕТИ
     Дмитро Павличко – видатний майстер слова. Він тонко відчуває мову, вдало із почуттям міри використовує усі художні тропи, і серед них – епітети, адже вчився на кращих традиціях української класичної літератури, його вчителем, порадником і взірцем був видатний український поет Максим Рильський, творчість якого постає мало не інститутом чи енциклопедією рідної літературної мови.
     Епітети у Д. Павличка несуть важливе смислове чи зображувальне навантаження. Природно, що всі ці тропи не вибрати із кожнісінького його твору – цього б не дозволив обсяг цієї роботи, в якій не це малось на меті. Але найвиразніші зразки епітетів будуть представлені. Крім того, зроблена певна їх систематизація.
     Іноді у зображення якогось пейзажу Д. Павличку доводиться вплітати цілі розмаїття епітетів, і в нашій уяві постають дивовижні, неповторні й прекрасні картини. У цьому із Д.Павличком міг хіба конкурувати видатний російський письменник Іван Бунін, і то, напевно, лише в прозі (маються на увазі епітети!):
                    Грудневий дощ ріденький і порожній,
                    Мов колоском на ріні в недорід,
                    І срібним став у наготі тривожній
                    Тернового куща колючий дріт.
                   
                    Убитий сніг у молоденькім житі, -
                    Дірки від крапель на блідім чолі.
                    А поруч сивим смушком ледь обшиті
                    Тяжкі кожухи чорної землі.
                                         ("Зимові краєвиди")
     Цілих дванадцять епітетів використав Д.Павличко у восьмирядковому вірші – уміло й майстерно. Тропи несуть тут важливе смислове, зображувальне навантаження, не помічається навіть перенасиченість художніх означень, бо вони дуже вдалі і неповторні.
     На підставі досліджень поезії Д. Павличка можна зробити висновок, що найбільше автор вдається до метафоричних епітетів. Довести це можна почасти статистично, також на поетичних зразках. Вбачається тут невичерпне абстрактне художнє мислення Д. Павличка. Задля кращого сприймання метафоричні епітети подаються у цій роботі за алфавітним планом (на зразок словничка).
     Найчастіше серед цих найпростіших тропів постають прикметники:
-  безокі і безголосі вікна, босе серце ("Рубаї"), брижаті дюни ("Литовський ліс");
-  вереснева печаль ("Осіннє листя"), веселий бриль ("Таємниця твого обличчя"), вогняна жага (там же);
- голий сміх, голий плач, гола звабідь, голуба і рахманна днина ("Зимові краєвиди"), голуба смерека ("З ватри голуба смерека Виростає і шумить". "Таємниця твого обличчя"), голубе лоша, гострі пломені ("Анонімні листи"), гнилі роти ("Дитинство"), гранітні підошви ("Львівський дощ"); - дзвінка кров ("Таємниця твого обличчя"), дике єство ("Рубаї"), духовний, чародійний мед (сонет);
-  живий шлях ("Рубаї"), жіночі зорі ("Дитинство"), журні слова ("Дитинство");
-  зажурене серце ("Рубаї"), зажурені ягнята, зазорені мрії ("Литовський ліс"), зелені вена (лісового світу) ("Литовський ліс"), зелені дзвони "Там бамкають смерек зелені дзвони..." ("Рубаї"), зелені скроні (черешні) ("Дитинство"), злий вітер ("Литовський ліс"), злотокорі сосни ("Гранослов"), олень-злоторіг, знадлива голість ("Таємниця твого обличчя"), золота бджола ("Не відпускай мене. Зоряна пуща Може поглинути. Дай ще уста! Ти в поцілунках така невсипуща, Як у роботі бджола золота". "Таємниці твого обличчя"), золота земля, золота лінь /місяця/ ("Зимові краєвиди"), золота нить ("Литовський ліс"), золота печаль ("В давній золотій печалі Лебедіють небеса...". "Таємниця твого обличчя"), золота пісня, золота трава ("Дитинство"), золота хвиля ("Таємниця твого обличчя"), золоте жало ("Рубаї"), золоте літо, золоте море ("Таємниця твого обличчя"), золоте ярмо ("Зимовий день"), золотий мох, золотий плід ("Захланність"), золоті вікна ("Львівський дощ"), золоті похилі плечі ("Дитинство"), золоті цимбали, зоряна пуща ("Таємниця твого обличчя"), зоряні вежі ("Де я в молодому бентежжі Під руками твоїми горів, Там світять зоряні вежі Найкращих моїх вечорів". "Таємниця твого обличчя"), зоряні ключі ("Ікона") (на пропонованих вище прикладах видно, що художнє означення "золотий") у Д. Павличка сімнадцять разів по-різному метафорично пояснює явища – це один із найулюбленіших епітетів поета);
     - іржава мисль ("Білі сонети");
     - калинові зірниці ("Зимові краєвиди"), камінна повниця (відро) ("Литовський ліс"), кам'яні риси (обличчя) ("Таємниця твого обличчя"), косата верховіть ("Литовський ліс"), кремниста душа ("Таємниця твого обличчя"), крилатий кінь, крилаті сліди ("Зимові краєвиди");
     - ластівоче серце ("Ластівки");
     - мертва струна ("Цимбали"), мертве сонце, мертві зорі ("Дитинство"), міцні дуби ("Рубаї"), міцні думки ("Литовський ліс"), молоде сонце ("Литовський ліс"), м'який сміх;
     -  небесна глибина ("Таємниця твого обличчя"), невщерблений дух (там же), немічна берізка ("Рубаї");
     -  полум'яна врода ("Рубаї"), променисті леза (там же);
     - рінисті душі ("Дитинство"), русявий місяць ("Вірність");
     -  сивий шелест ("Дитинство"), синє волосся ("Дитинство"), синій гомін ("Литовський ліс"), сліпа сосна ("Литовський ліс"), смаглява ніч ("Дитинство"), смаглявка ніч ("Львівський дощ"), снігова курява ("Зимові краєвиди"), сонячна скроня ("Дитинство"), сонячне лоно ("Рембрантова "Даная"), списаті промені ("Зимові краєвиди"), срібний порох ("Я пригадав собі один стіжок у горах. З молодика сідав на нього срібний порох...". "Таємниці твого обличчя"), сталеві парубки ("Литовський ліс"), сумна стежка (там же), сумне теля ("Дитинство");
     - темні вітри ("Зимові краєвиди"), терпка пісня ("Таємниця твого обличчя"), тихий сором ("Дитинство"), тихі сльози ("Литовський ліс"), травневий вогонь ("Як палені вогнем травневим, Любилися в твоїм саду". "Таємниці твого обличчя").
     Багатюща поетична мова Д. Павличка зображувальними епітетами. Тут уже видно зірке око художника, незвичайну спостережливість автора. Предмети, істоти, явища, рослини, тварини, небо, зорі і т.д. – все це у Д. Павличка має якусь вдалу означеність, існує і в зображувальному виявленні його поезій. У природі він може помітити те, зацікавити потім цим у віршах, пробудити не тільки любов до природи, навколишнього світу, але й збагатити літературну мову розмаїттям зображувальних епітетів.
     Безногі, сліпі, гугняві... жебраки ("Дитинство"), безлистий ліс ("Зимові краєвиди"), білявенька дитина ("Дитинство"), біленьке чоло ("Дитинство"), блакитний сніг (сонет);
     вогкі крила ("Таємниця твого обличчя"), вишневоокі мальви;
     голуба далина ("Зимові краєвиди"), голубе небо, голубі очата ("Дитинство");
     далекі гони ("Рубаї"), довжезні гриви ("Дитинство");
     зелений вогонь ("Зеленим вогнем береза, як свічка, в полі горить". "Таємниці твого обличчя"), зів'яла папороть ("Литовський ліс"), золотий німб ("Ікона"), золоті попони ("Дитинство");
     карий мед ("Біля вуликів на землі...");
     натруджений чоловік ("Де ждав я тебе, як свята Натруджений жде чоловік, Там птахи, дерева й звірята закохані в тебе навік". "Таємниці твого обличчя"), незаймані висоти ("Рубаї");
     осіння блакить ("Осіння блакить загуде...". "Таємниця твого обличчя"),
     осіння даль ("Ти линеш в осінню даль..." там же).
     сивий батько ("Дитинство"), сивий лось ("Литовський ліс"), сивий піт ("Дитинство"), сизоокі бабусі ("Таємниця твого обличчя"), сірі шляхи ("Дитинство"), прозора пелюстка ("Таємниця твого обличчя"), стрімке кострище ("Аутодафе"), сухорукі чорні дідугани ("Литовський ліс"), сяйне тіло;
     темні води, темнава обіч ("Литовський ліс");
     коні чалі ("Об'їдають коні чалі місяць, наче сніп вівса". "Таємниця твого обличчя"), червоні очі ("Дитинство"), червоні стовбури ("Литовський ліс"),
червоні яблука ("Червоні яблука в кімнатах Насипані, що ніде стать". "Таємниця твого обличчя"), чисте небо (там же), чорні хрести (там же), чорноока ланя, чорнющий хліб ("Дитинство"), чумні бандити ("Таємниця твого обличчя");
     ясна блакить, ясна голубизна ("Таємниця твого обличчя").
     Авторські переживання вкладаються у великий ряд оціночних епітетів, що відбивають авторські судження, почуття, вміння відчути світ, людину - так би мовити – на дотик, на слух, на доброту, на людяність. У навколишньому сприйманні Д. Павличка віддзеркалюється його щира, непідробна поетична душа, багата духовна культура, яку можна спостерігати через мову поета, через її многолике, різнобарвне, кришталеве багатство. Неабияку роль відіграють тут наведені нижче оціночні епітети.
     Безпровинна душа; бентежне волання ("Ми станем з тобою, як олень і ланя, Вслухатися в лісу бентежне волання". "Таємниця твого обличчя"), благословенні, віщі сни ("Коли мені не допоможуть вірші, То вже не допоможуть лікарі. У сни свої благословенні й віщі Я відійду самотньо на зорі". "Таємниця твого обличчя");
     весняна блакить ("Дитинство");
     голодна, жаждива душа ("Зачах, згорів я до основ, Та знов іде хвилина дива, Коли підкріплюється знов Душа голодна і жаждива". "Таємниця твого обличчя"), горда постава ("Литовський ліс");
     жахні пустелі ("Рубаї");
     заглухлі рани ("Таємниця твого обличчя"), зичний спів ("Рубаї");
     куплена, фальшива, підла врода;
     лагідна рука ("Таємниця твого обличчя"), легенька рука ("Зніми мені легенькою рукою Сніжинку із брови, а з серця – лід". "Таємниця твого обличчя");
     молоде бентежжя ("Де я в молодому бентежжі Під руками твоїми горів". "Таємниця твого обличчя");
     нецілована молодість, ніжна рука("Таєм-ниця твого обличчя");
     розумова темрява (там же);
     свіженький лід ("Зимові краєвиди"), скорботне сновидіння ("Таємниця твого обличчя"), смаглява, звіздаста душа, стара яблуня ("Рубаї"), дух стомовний, сон страшний ("Ти спиш..."), строгі лиця ("Литовський ліс"), ридання, несподіване і страшне ("Таємниця твого обличчя"), струджене тіло, мати сумна, сумовитий дзвін ("Коли сумовитим дзвоном осіння блакить загуде". "Таємниці твого обличчя");
     тверда душа, рука тверда ("Тихцем розбуджує діянь жада, Неначе батькова рука тверда". "Рубаї"), тужні кантилени ("Литовський ліс");
     холодні тумани, хтиві душі;
     цілюще пиття ("Це ти даєш мені життя, Це ти від ста смертей ослона! Цілющих губ твоїх пиття, Святі хліби грудей і лона". "Таємниця твого обличчя").
     Є в Д. Павличка і такі епітети, які зустрічаються у фольклорних творах і стоять при тих самих словах, цебто – постійні.
     Милі уста ("Таємниця твого обличчя");
     синє небо ("Дитинство");
     синій без ("Де запах твого волосся Розквітнув, як синій без, Там сонце моє вознеслося В сліпучі верхів'я небес". "Таємниця твого обличчя");
щаслива доля ("Як надійшла щаслива доля, Збудила весняну снагу, Моя душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу". "Таємниця твого обличчя");
     ясний день ("Був день, Коли ніхто не плаче, Був день ясний, як немовля..." там же).
     Бідніша лексика у Д. Павличка на гіперболічні епітети. Тут лишень маємо такі приклади:
     вічне диво ("Бо й ця трава так само – вічне диво, Як дивина найкращих днів моїх". "Таємниця твого обличчя");
     незгасний вогонь ("Ми небес глибину збагнем, Вище гір піднесем колоски. Ми пшениці незгасним вогнем Пролітатимем крізь віки", там же).
     Окрему групу становлять епітети іронічно-саркастичного спрямування. У них автор намагався підкреслити своє іронічне чи саркастичне ставлення до зображуваного:
     гріховний погляд (Цикл "Таємниця твого обличчя");
     злочинно-гречні твої очі (однойменний вірш);
     короткозора голуба змія /про учительку/("Дитинство");
     настирливі гноми ("Анонімні листи"); пишна катівня ("Дитинство");
     пречиста гріховниця;
     розпусний бог;
     руденька осінь;
     улюблена змора;
     усміхненолиці гріхи;
     Лоби чавунні ("Лицеміри").
     Найчастіше порівняння в поезії Д. Павличка висловлюються за допомогою сполучників як, ніби, наче, неначе, мов, немов, хоча іноді автор може обходитись і без них: "Прийшли аноніми – людці без голів" ("Анонімні листи").
     Сполучники, за допомогою яких висловлюється подібність, упускаються.
     "Конають поволі від віскі – Лютого, як полин" ("Біля будинку Полін Джонсон").
     "Зима, немов античний храм" ("Зимові краєвиди").
     Хитають головами коні, Як п'яні друзі коло пива" ("Дитинство"). Порівняння дуже влучне, поставлене на життєвих фактах. На відміну від попередніх воно більш поширене, тобто розгорнуте.
     "А над лісом кущі, наче олені білі Журно хитають рогами у сні" ("Зимові краєвиди").
     "І плачуть коні за літами, Що відсвистіли батогами, Порвались, наче посторонки" ("Дитинство").
     "Пісні... болючі, наче глід в нозі" ("Дитинство"). Порівняння просте, висловлюється за допомогою сполучника наче.
     "Коли мені підхлібник тисне руку, Тікаю геть від нього сам не свій, Мов босою ногою на гадюку, Я наступив на стежці лісовій"("Сонети"). Порівняння розгорнуте, з'єднується за допомогою сполучника мов.
     "А ти на камінь мармуровий схож" ("Іній"). Це найпростіша форма порівняння, бо в ньому підкреслюється подібність, схожість. Сполучники опускаються.
     "Поміж сідими верхами гір Ходить хмарина, мов дівча між дідами, Блискучі в них лисини, погаслий зір, Вуса на груди спадають льодами" ("Зимові краєвиди"). Порівняння розгорнуте, з'єднане за допомогою сполучника мов, крім того тут є, так би мовити, порівняння в порівнянні: "Вуса на груди спадають льодами", тобто "вуса спадають на груди, мов льоди". Сполучник у таких випадках опускається, а порівняння виражені іменником у орудному відмінку.
     "Черешня, як та мати... "("Дитинство"). Просте порівняння виражене за допомогою сполучника як.
     Слід висловити і певний докір Д. Павличкові у вживанні порівнянь. Вони в нього бувають найрізноманітніші, що іноді важко знайти якийсь логічний зв'язок у них. Можна подумати, що порівняння слугують Д. Павличкові своєрідним баластовим матеріалом, яким наповнюється рядок, аби врятувати розмір чи риму (а то й строфу). Ось приклад:
                    Там думка палахтить, як рана,
                    Горить віків броня і бронь
                    Благослови, моя кохана
                    У скронях схований вогонь.
     Безперечно, два останніх рядки набагато непідробніші, природніші, ніж два перших – із порівнянням "як рана" та ще "бронею і бронню"...Особливо зловживання порівняннями помітне в "Сонетах подільської осені". Хоч це спостерігається і в ранніх творах:
                    Загомоніла Верховина,
                    Заграла, наче молодим,
                    Життя розвиднілось, як днина,
                    Пропало горе, наче дим.
                                         ("Я син простого лісоруба").
НЕОЛОГІЗМИ
     Неологізм – нове слово або вираз, що виник у зв'язку з розвитком суспільного життя або створений письменником для посилення виразності художнього твору. Неологізми творяться на підставі вже існуючих слів, часто за допомогою видозміни їх. Поява неологізмів, що зумовлена потребами життя, збагачує мову.
     "Неологізми, новотвори, – писав М. Рильський, – родяться щодня в міру того, як родиться нове явище і поняття. Треба тільки завжди органічно розрізняти виниклі потрібні неологізми від неологізмів-брязкотелець, виграшок, цяцьок, якими гралися футуристи і формалісти взагалі, – власне, ніби гралися, роблячи по суті чорну, протинародну роботу".
     Неологізми – одне з джерел поетичного мовного матеріалу творчості Д. Павличка, але він не захоплюється творенням без потреби, бо це може утруднити розуміння написаного, негативно позначитися на художності.
     Поет створив ціле гроно вдалих неологізмів, тим самим збагачуючи як поетичну синоніміку, так і літературну мову в цілому. Ці слова мають усі логічні, раціональні компоненти й сприятливі можливості для довговічного, незаконсервованого існування в нашому мовленні. Із іменників потрібно відзначити новотворення гранослов (у розумінні поет, бард, кобзар, митець тощо):
                    Він (Рильський) України мав чарівну вроду,
                    Носив її наймення гордолиць.
                    Він виріс од суниць аж до зірниць,
                    Великий гранослов свого народу.
                                         ("Гранослов").
     У поетичній лабораторії Д. Павличка народилися й інші цікаві й утверджуючі слова: безконеччя – безконечність, бридь – бридота, ведмедихо – ведмідь, двигіт – двигтіння ("Я сонця двигіт відчуваю в ньому, Неначе пульс на власному чолі". "Хліб"), дволиччя – дволикість, дзвін – дзвін, дивниця – диво ("Невже це така дивниця, Що панові вклонився раб?"), дих – надих – подих ("Душею чую твій палючий дих"), жадохвал – той, що жадає хвали, звабідь – зваба, змрок (сірий змрок) - морок, літовище – аеродром, мрява – мерехтіння ("Далекий, як зоря в небесній мряві..."), наднісся – перенісся, на хвальба – хвала, небозвід – небозвід, непогідь – непогода, оболонка – оболонка, одність – подібність, одно маніть – одноманітність, одпокута - спокута, сповиття – обійми ("Стогне зірка, мов дитина хвора, Вириває руки з оповить"), отіння - тінь, пітьма ва – пітьма, плазень – плазун ("Брехня жене у нетрі непролазні, Де повзають гидкі, отруйні плазні"), плиття – плити, площина – пляшка, повниця – відро, погар - попіл, помагало - помічник, сколих – сполох, спит – допит, темінь – темрява, явина – ява.
     Серед прикметників: брижавий – від бриз, зазорений – від зоря, колихливий – від колихати.
     Нові прислівники: гордо лиць – гордо, довкруги – на довкруги – навколо, жаждиво – спрагло, легкома – легко, мовчком – мовчки, навдогідь – надогоду, навсплячки – сонно, навстріть – назустріч, некрадки – сміливо, нелегкома - нелегко, пітьмаво – тьмяно, телефонічно - телефоном.
     Незліченна сім'я дієслів поповнилась такими новими словами Д. Павличка: вижорнати – стерти (нанівець), залебедіти – забіліти, спусти нити – спустошити.
     Серед займенників помітний кожніський у значенні кожен: "О, дорога святій кожніська мить?" ("Віденські сонети").
     Неологізми Д. Павличка притаманні лише його індивідуальному стилеві, тобто є так званими авторськими, а не загальновживаними. Це підкреслює мовну своєрідність творів поета. Ще Іван Франко зазначав, що "письменник, у якого немає своєї індивідуально забарвленої мови, – слабкий письменник, він пише безбарвно, мляво (не може числити на довшу, тривку популярність)".
     Ця знаменита теза не може, однак, стосуватись творчості Д. Павличка, бо поетичний виклад неподібний до інших, його не сплутаєш зі стилем якогось іншого поета. А в цьому й принадливість.

Михайло ЯКУБІВСЬКИЙ

Якубівський М. Гранослов – що воно означає? : поетично-образний словник Дмитра Павличка / Михайло Якубівський // Київ. – 2009. - №1-2. – С. 170-180.

Оновлено 03-02-2023
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка