Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

Спочатку



Готуючи до видання свої переклади, переглядаючи папки з пожовклими паперами свого невпорядкованого архіву, я натрапив на листочки з моїми віршами часів ранньої юності. Колись я сховав їх і забув про них. Я пам'ятав, що в моєму житті був творчий період до того, як я наважився оприлюднити свої поетичні спроби у пресі. У замітці "Про себе" 1981 року я згадував: "Писати вірші почав я в дитячому віці. Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе думати про себе як про майбутнього письменника я почав тільки в студентські роки, і то не одразу, а десь уже на третьому курсі філологічного факультету Львівського університету. Перший мій виступ у пресі — вірш "Дві ялинки" (університетська газета "За радянську науку", 1 січня 1951 року).
     Все це правда. Але ось я читаю свої поезії, датовані 1944-1951 роками, а також вірші, під якими немає дат, але за почерком і за тематикою видно, що вони були написані саме в ті роки. Я впізнаю себе, ніби на фотографії з отроцького часу, і мене огортає великий жаль, що тих листочків збереглось так мало. Певно, що я бачу мовну невправність, недосконалу риму ("жий – людий"), діалектизми, слово "Голгофта", відверте наслідування народної пісні, ритміки Т. Шевченка, — але бачу й характер, в якому пульсує бажання протиставитися національному і соціальному поневоленню рідного народу, яке прийшло разом з "червоними визволителями" в Галичину.
     Перший вірш, датований 1944 роком (мені було шістнадцять літ), мабуть, писався весною в Коломиї, де тоді я вчився в гімназії. Він адресований якійсь людині, позначений криптонімом П. К., але я не можу розшифрувати прізвища та імені тієї особи. Очевидно, це був хтось, хто, знаючи про моє віршування, пропонував мені допомогу грошима, що викликало хвилю протесту в моїй душі.
     Під віршем "Клятва" немає дати, але я знаю, що він написаний ранньою весною 1945 року, коли мій батько привіз на возі відкопаного з могили в Коломиї мого брата Петра, розстріляного 26 січня 1944 року гестапівцями. У квітні того ж, 1945, року я пішов разом із групою своїх стопчатівських ровесників в УПА. Я тоді думав, що Українська Повстанська Армія наздоганятиме відступаючих німців і мені вдасться знайти убивць мого брата. Тоді головним мотивом мого життя була мрія про помсту. Разом з українськими повстанцями я сподівався на те, що західні союзники СРСР скерують свою фронтову військову силу проти совітських окупантів Європи, проти Сталіна і визволять Україну. Але вже 1947 року у вірші "Ти хочеш бачити у зборі" я писав, звертаючись до себе:
                    Ти сам іди, не жди нікого,
                    Борись, працюй, твори і жий,
                    І не шукай рятунку в Бога,
                    Не жди його і від людий.
                    Його ж несли на вістріях багнетів
                    Поляки, німці і румуни,
                    Доволі брехень і бешкетів,
                    Доволі у лапках комуни!
                    І знай тепер! Що за війною
                    Нема "рятівника" другого пола:
                    Стоїть проклятою юрбою
                    Всепожираючий, жорстокий долар.
     Це був уже інший рівень політичного мислення. Я, звичайно, не знав, що керівництво УПА приблизно в той час зверталося до секретаря обкому Львівської області Грушецького з пропозицією врахувати, що, на випадок захоплення України американцями, ОУН та УПА будуть боротися проти "західного" визволителя. Але я інстинктивно відчував, що "всепожираючий, жорстокий долар" — це "рятівник" такої самої природи, як наїзники на Україну з Польщі, Німеччини, Румунії і як "у лапках комуни", що вже знову почала тоді господарювати в моїх краях. У вірші йдеться про тих, що вмирали "за волі час", отже — про моїх командирів із сотні Спартана та про інших воїнів УПА, до яких я закликав прилучитися.
     То були поезії про страждання моїх земляків і родичів, яких вивозили насильно в Сибір ("За вагоном вагон"). Мої переживання були такими глибокими і болісними, що я зважився у вірші "Христос воскрес" 24.IV.1949 року звинуватити самого Спасителя в тому, що Він вознісся на небо, а нас, тобто український народ, покинув на землі, віддав у "царські руки". В тому вірші треба зрозуміти, що "цар, диктатор, кат" — це Сталін, а Ватикан — це... червона Москва! Тут уже застосовано той прийом, який я використав пізніше у сонеті "Коли помер кривавий Торквемада".
     З цих давніх листочків постає образ моєї матері, яка з горя за сином, що його вбили в тюрмі, почорніла і сплакалася, і вже ніколи не повернула собі ясного обличчя. У вірші, який не має заголовку (але я тепер його назвав "Мати"), мені хотілось порадувати її вигадкою про те, що, бувши заарештованим, я начебто втік з рук енкаведистів до партизанів, до бандерівців. В її очах я прагнув бути героєм.
     Я писав поезії і не боявся їхньої гостроти, але пізніше, коли перечитував їх, то відривав від них шматки паперу, намагаючись запам'ятати одірвані рядки, за які міг потрапити в тюрму. Так сталося з віршем "За вагоном вагон", в якому дві останні строфи відновлені з пам'яті вже тепер.
     Восени (23 жовтня 1945 року) мене заарештували. У Стопчатів за мною прийшли енкаведисти з Яблунова під командою Ніколушки Картавцева, я сидів за обідом, кишеня мого киптаря була напхана картками з антирадянськими віршами. Я злякався не самого арешту, а того, що мої вірші негайно викриють мене як ворога, а тому намагався йти швидко, відриваючись од конвоїрів, і непомітно для них кидати в рот зім'яті папірчики. Так я з'їв по дорозі від рідної хати до сільради свої небезпечні школярські твори. Повернувшись додому з тюрми, в червні 1946 року, я записав з пам'яті ті поезії, які подаю тут під 1944 і 1945 роками. їх всього три, але це саме ті речі, які народилися в моїй свідомості на самому початку мого творчого життя.
     1948 року я став студентом. З того року збереглось тільки дві картки. З великими труднощами я пробивався в ряди студентів (вступав до Київського, але потрапив до Львівського університету), бо галичан 1948 року було заборонено приймати у вищі навчальні заклади Києва. А ставши студентом, я відчув одразу на собі тиск не те що влади, а комсомольського оточення. Мої колеги знали, що я пишу вірші. І ось на одній лекції до мене звертається один з таких комсомольських друзів:
                    Ти зійшов із карпатських вершин,
                    Де лиш спів і веселії люди.
                    То чого ж ти мовчиш? Ти пиши!
                    І хай ясно від слів твоїх буде.
                    Ти пиши про весняні сади,
                    Про погідне усміхнене небо,
                    Тільки демоном ти не ходи,
                    Їх — де світло сіяє — не треба...
     На звороті того ж аркушика паперу, де був написаний до мене цей радісний заклик, я написав:
                    Я не з вершин, не з-під небес
                    Зійшов на землю цю святу...
                    Я з неї вийшов, я воскрес,
                    Мов праця, вкладена в оту
                    Кроваву землю!
                    Про що писать — я знаю добре.
                    Не про кохання й про любов...
                    І не про твій весняний обрій,
                    А про життя важке і кров
                    Пролиту в землю!..
     "Кров пролита в землю" у писаних "демоном'" рядках не могла сприйматися як кров радянських воїнів; йшлося безперечно про кров вояків У ПА.
     Зберігся уривок мого вірша, який засвідчує, що я відмовлявся йти на службу радянській системі, писати оди й панегірики, догоджати злодіям, "рваними галошами" скріплювати діри життя, споживати вариво літературної радянської дійсності. Різко писав я про кухарів радянської "столовки", не знаючи, що сам буду колись коритися тій проклятій кухні, не знаючи й того, що виступатиму колись проти літератури з вульгарними висловами.
     Коли мій друг — Роман Іваничук, виключений з університету за націоналістичні погляди, перебував на Кавказі як солдат Радянської Армії, я написав вірш "Думка на Кавказі". Вірш має дату — 1950-й рік. Я уявив себе в його становищі, я грав ролю солдата — мого товариша. Туга солдата-українця на Кавказі за красою рідних Карпат — це його, мною описана, туга. Цим віршем я віддав йому честь і, мабуть, не помилився в жодному слові, змальовуючи його розмову з Кавказькими горами. Йому ввижаються рідні Карпатські гори.
                    Там все рідне, там все миле!
                    А найбільш — могили
                    Тих опришків та героїв,
                    що волі служили!

                    Випнялись зарозумілі
                    Кавказькії гори
                    аж до неба, і без цілі
                    з Богом там говорять.
                    Як би нашим так до неба,
                    вони б розказали
                    все про отих... та не треба!
                    Хіба не чували
                    боги про нас? Чи не знають
                    про нашую славу,
                    що котилась в нашім краї
                    жорстоко, криваво?!
                    Знають, знають, добре знають...
                    І Карпати знають!
                    Нехай собі усі знають,
                    колись пригадають.
     Зізнаюсь, я тішуся цими рядками, бо в них було щось пророче. Адже саме Роман Іваничук написав про славу УПА такі проникливі речі, які ніколи не можуть бути забутими.
     В цій моїй книжечці є інтимна лірика. Вона показує, що тоді я пережив своє перше, нещасливе кохання, але зовсім не вмів написати про це. Був ще занадто молодим.
     Моє одруження з однією з моїх однокурсниць було тяжкою помилкою моєї студентської молодості. На щастя, наше співжиття тривало дуже недовго, ми розійшлися, збагнувши, що наші ідеали належать до протилежних і непримиренних суспільних і національних поглядів. Вірші, які походять з того часу, коли я зрозумів, що схибив у житті, позбавлені пружної краси і драматичної переконливості.
     Писав я тоді поезії і для інших своїх однокурсниць, і просто для інших дівчат. Ціна Юркевич, якій адресовано кілька моїх строф, була студенткою з факультету зарубіжних мов. Мені здається, що мій кращий твір з писання в дівочі альбоми присвячений Стефі. Стефа Комендант, в нашій групі найрозумніша студентка, родом зі Збаража, була моєю щирою подругою, я був з нею максимально відвертим. Часто ми сперечались на тему, чи варто розумній людині присвятити себе виключно служінню громаді, народові, відкинувши свої індивідуальні зацікавлення. В творах Івана Франка ми знаходили скарги на невдячність і нерозуміння з боку суспільства, якому він служив. І, хоч великий поет скаржився, він ніколи не впадав у гнівне роздратування, не дозволяв собі зневажливо говорити про свою націю. Про це був написаний мій вірш "Стефі", який я тепер переживаю найглибше. Адже не про Стефу, а про себе, теперішнього, я писав тоді:
                    Буденні дні кохання пронесуть,
                    Мов каламутні хвилі квітку білу...
                    Побачиш — не в коханні життя суть...
                    І ти захочеш послужити ділу,
                    Захочеш полюбити всіх людей!
                    І всі в твоїй душі заграють струнні
                    Та щастя твоє лиш тоді прийде,
                    Як не одвернешся... хоч кожний з них
                    У твою душу плюне!!!
     Так, мені вже в печінках сидить моя вождівська нація, розсварена, нездатна висунути зі своїх рядів лідера не тому, що його нема, а тому, що кожен із моїх братів прагне бути гетьманом. Але я щасливий тим, що належу до українського народу і навіть негативні прикмети його вождіння сприймаю без прокльонів, знаючи, що дорога з рабства тяжка і жертовна.
     1951 рік — це час, коли я почав виступати з університетської сцени, декламуючи свої поезії. До мене почала приходити брехлива й спокуслива слава, про яку я писав ще 28.ІХ.1949 року ("Слава"). Якщо я прийняв позу радянського поета, то зовсім не тому, що запрагнув популярності й визнання, а тільки тому, що повірив у можливість вдихнути в комуністичну фразеологію національну ідею, з якою я народився. Я перебував під впливом шевченківського та франківського соціального струменя в нашій літературі. Я вважав своїм обов'язком боротися за українську мову, культуру, історію засобами тієї ж комуністичної мрії. Чи був я щирим тоді, коли свідомо йшов на співробітництво із радянською владою? Був, та не завжди. Я постійно сам ламав ту фальшиву лінію поведінки, що її вимагала від мене система тоталітарного невільництва, я ніколи не переставав писати поезії, які поєднані духовно і тематично з першими моїми віршами, що волею Божою віднайшлись на вісімдесятому році мого життя.
     Один з таких віршів, а саме "Кривоніс", був написаний 1951 року, але зберігся тільки частково. Я легко дописав його тепер, бо в пам'яті моїй той вірш жив як цілісність. Чому Кривоніс? А тому, що сотенний Кривоніс, Мирослав Симчич, 1948 року на Різдво був на Святвечір в Стопчатові, в нашій хаті. У книжці "Брати грому" Михайло Андрусяк помістив записану від Мирослава Симчича оповідь про його життя. Кривоніс розповідає: "Перед Різдвом сорок восьмого з кількома стрільцями відвідали в якійсь справі село Стопчатів. Там і застав нас Святвечір. Вечеряли в сільській хаті... враз хрипло рипнули хатні двері. На порозі став ставний юнак... Розговорилися з гостем. Дев'ятнадцятилітній хлопець дуже емоційно прочитав власного вірша. Йшлося у ньому про українських повстанців-героїв. Мені аж дух заперло: значить, справа наша не вмре... Збагачений більш як півстолітнім життєвим досвідом читаю "Колядників" Дмитра Павличка, щирі поетові рядки відносять у буремні сорокові". Сотенний пам'ятає і я запам'ятав навіки той вечір. Я також був завмер — мене слухав командир славної Берегівської сотні Кривоніс. На мене та зустріч вплинула так, що я постійно марив твором, який мав би прославити мого земляка Мирослава Симчича, Кривоноса. Але 1951 року я спромігся лише на прославлення справжнього козацького полковника Максима Кривоноса. Поранений під Збаражем, він лежить над Львовом на Святоюрській горі і, вмираючи, каже гетьману:
                    Звелів ти прибути — приймай же мене,
                    Як волю здобудем, то й рана засхне.
                    Як ні, то хай знає Дніпро і Дністер,
                    Що я за Вкраїну у Львові помер.
     А про Кривоноса XX cт. я написав уже за часів нашої відновленої державності.
     На початку свого життєвого шляху не був я та йне міг бути таким, як нині. Але ця моя збірочка каже мені, що спочатку я, бувши, може, трохи гіршим, а може, й кращим, як нині, — був, одначе, самим собою. Як і нині.

     Дмитро ПАВЛИЧКО    

Павличко Д. Спочатку : [роздуми про творчість] / Дмитро Павличко // Київ. – 2009. - № 1-2. – С. 16-21.

Оновлено 03-02-2023
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка