МАТЕРІАЛИ НА ДОПОМОГУ БІБЛІОТЕКАМ У ПРОВЕДЕННІ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИХ ЗАХОДІВ
 Матеріали на допомогу бібліотекам у проведенні культурно-просвітницьких заходів. Вип. X / Івано - Франків. ОУНБ ім. І. Франка, Наук. - метод. від ; уклад. Г.М. Колотило ; - відп. за вип. Л. В. Бабій. - Івано-Франківськ, 2011. - 40 с.
У методичному посібнику подані сценарії бібліотек Надвірнянської, Рогатинської, Рожнятівської ЦБС присвячені: Дню захисника Вітчизни, 145-річчю від дня народження українського історика, громадсько-політичного і державного діяча Михайла Грушевського, письменникам-ювілярам - Івану Вагилевичу та Марії Вайно.
Сценарій бібліотеки-філії с. Камінна Надвірнянської ЦБС подано у формі літературно-музичної композиції за інтимною лірикою українських та зарубіжних письменників.
Видання адресоване фахівцям бібліотечної справи та широкому колу зацікавлених осіб.
Укладач: Колотило Г.М. - головний методист науково-методичного відділу ОУНБ ім. І. Франка
Комп'ютерний дизайн: Щепанська Г.М. - бібліотекар науково-методичного відділу ОУНБ ім. І. Франка
Відповідальна за випуск: Бабій Л.В. - директор ОУНБ ім. І. Франка
ВІРНИЙ СИН СВОГО НАРОДУ.
сценарій літературно-історичного екскурсу з нагоди 145-річчя від дня народження Михайла Грушевського
Підготувала К. Брунько - завідувач Делятинською філією
Святково прибрана зала. На сцені портрет Михайла Грушевського. Виставка наукових та публіцистичних праць історика, фотовиставка документів та фотознімки, що висвітлюють життя та діяльність М. Грушевського.
В сценарії використано поетичні твори Н. Скорик
Звучить пісня „Моя Україно" сл. Ю. Рибчинського, муз. Н. Петраш
„... треба боротися за весь
український народ, за всю
Україну, за її визволення,
незалежність, самостійність"
М. Грушевський
Ведучий І: Ми зустрілися в цій залі, щоб ще раз пригадати славну історію українського народу, вшановуючи борців за волю і незалежність України. Сьогодні ми відзначаємо 145-річчя від дня народження видатного українського історика, громадсько-політичного і державного діяча, голови Української Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського.
Читець: Ми йшли до тебе, незалежність,
Через віки, через роки!
Цей шлях пролили й застелили
Дочок й синів кров і кістки.
Не вправі ми забути подвиг
Тих бурних літ -
Жовті Води, Корсунь, Крути,
їх окропив нації цвіт.
Кращі з кращих за свободу
Сміливо стали без вагань,
За долю усього народу
В години визвольних змагань.
В наших серцях і в нашій крові
Дух, що його зродив Тарас,
Вічно живе і закликає
До боротьби і праці нас.
Хто каже, що ми незалежність
Без краплі крові здобули,
Той гнівить Бога, зневажає тих,
Хто за неї полягли.
Читець: Україно моя!
Ти не символ, а доля.
Доля надто гірка, доля дуже солодка.
Смерть Івана Сірка,
Каземат Полуботка,
Соловки і поразка Мазепи,
І козацькі хрести
На могилах в степу,
І стрілецькі тіла
Біля Бродів у полі,
І вояки УПА,
Що померли за волю.
Берестечко, Базар,
Бережани і Крути - все це доля твоя -
Нам цього не забути.
Через тюрми ГУЛАГУ
На кривавій Голгофі
Пролягав хресний шлях
Молодих патріотів.
Україно моя,
Ти не символ, а доля.
Звучить українська народна пісня „Ой, у лузі червона калина".
Ведучий II: Історія була жорстокою з Україною. Впродовж багатьох століть український народ не раз піднімався на боротьбу з поневолювачами. Море крові пролили наші предки, щоб повернути втрачену державність і невмирущу славу Київської Русі.
У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати кайдани їх можновладців. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належить Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський.
Ведучий І: Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізованій ретуші в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні.
Безцінні наукові праці М. Грушевського було вилучено з усіх бібліотек, а його бібліографічні раритети поховано у спецсховищах.
У листопаді 1991 р. уже в незалежній Україні почався процес повернення його імені українському народові, вітчизняній науці, всьому світові.
І сьогодні Михайло Грушевський - відомий в українській історіографії, автор неперевершеної „Історії України-Руси", творець багатої наукової спадщини, знакова постать української та світової науки, культури, державності.
Ведучий II: Хто ж він такий - Михайло Сергійович Грушевський? Яким маємо сприймати його ми?
Народився М. Грушевський 29 вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер на території Польщі), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії. Мати - Глафіра Опакова походила з родини служителів культу. 1896 року трьохрічний Михайло разом з батьками переїздить на Кавказ. Жили Грушевські у Ставрополі, Владикавказі й Тифлісі.
Мандруючи з батьками просторами Російської імперії, Михайло часто приїжджав в Україну, подовгу гостював у свого діда священика в селі Лісники під Києвом.
Велична українська природа, славна історія, висока культура і традиції рідного народу залишили в душі хлопчика пам'ятні враження. Тільки тут він по-справжньому почувався вдома.
Ведучий І: Здобувши домашню початкову освіту, 1880 року Михайло був зарахований до третього класу Тифліської гімназії. Навчався він легко, встигав з усіх предметів. Дуже приваблювали його українська історія та література. „Тут я з запалом читав все, що міг дістати з історії літератури й етнографії України", - згадував Михайло Сергійович.
До грузинського періоду належать перші літературні спроби майбутнього історика українською мовою. Одне з його юнацьких оповідань „Бех-аль-Джугур" на сюжет із добре знайомого йому по Кавказу східного життя в 1885 році надруковане у львівській газеті „Діло".
1886 році Михайло, закінчивши гімназію, вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.
В університеті обдарований юнак під керівництвом одного з найвизначніших істориків того часу професора Антоновича робить свої перші кроки в праці.
Ведучий II: У студентські роки Грушевський глибоко вивчає історію Середньої Наддніпрянщини доби Давньої Русі, а також середньовічну історію України загалом.
Закінчивши університет М.Грушевський захистив як кандидатську дисертацію докладну й концептуально-новаторську роботу „Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття", в якій, спираючись на численні джерела, обґрунтував ідею про те, що Батиєва навала, за всіх її тяжких наслідків для Русі, обірвала лінію історичної наступності на території середньої Наддніпрянщини.
Ведучий І: У 1894 році Михайло Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Того ж року вчений у великому залі університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію.
Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для М. Грушевського школою змужніння і як талановитого викладача історії України та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу. Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча.
Переїхавши до Львова, М. Грушевський співпрацює в Науковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців.
Мабуть, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів „Записок Наукового товариства імені Шевченка", якби він не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників.
Незважаючи на підступи ідейних противників польського шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михайла Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постійними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська.
1898 року з'являється перший том фундаментальної „Історії України-Руси", невдовзі виходить друком том другий, 1900 року - третій. Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи.
У місті Львові, що здавна вирізнялося напруженими міжнаціональними відносинами, вчений швидко зближується із представниками галицької демократичної громадськості.
Ведучий II: У житті й побуті І. Франко й М. Грушевський багато часу проводили разом. Існувала між ученими й спільність на ідейному ґрунті, однакове бачення перспектив національного відродження в ділянці культури й політики.
У Львові поряд із продуктивною лекційною роботою Грушевський займається науковою діяльністю. Викладацьку, дослідницьку, редакторську й науково-організаційну роботу Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю.
Ведучий І: Початок першої світової війни застав Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним - через Відень, де були давні знайомі й друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чийому боці вона воюватиме. Звідти через Румунію, яка приєдналася до Антанти, в 1916 році повернувся в Київ. Та місцева влада зустріла приїзд історика холодно і з недовірою. На підставі наклепницького звинувачення у „симпатіях до Австрії" його було заарештовано й ув'язнено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченого з тюрми.
Лютнева революція 1917 році звільнила М. Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він повертається на Україну і поринає в політичне життя. Із представників українських соціалістичних партій і близьких до них громадських організацій Центральна Рада заочно обрала його головою. Вступ на цю почесну і відповідальну посаду привселюдно закріпив лідерство М. Грушевського в українському демократичному русі.
Ведучий II: Розібратися в тому, що відбувається, побачити перспективи дальшого розвитку України було надзвичайно важко.
1918 році було прийнято Конституцію УНР і земельний закон, а Михайла Грушевського обрали Президентом України. Ці акції були швидше символічними й не могли вплинути на подальший перебіг подій.
У квітні 1918 року німецькі окупанти розігнали Центральну раду, поставивши на чолі України гетьманом російського генерала Павла Скоропадського, який узяв на себе тимчасово «усю повноту влади».
Увесь період Гетьманщини професор перебував у підпіллі.
Ще раз його побачили 22 січня 1919 року на Софійській площі, де урочисто проголосили акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже б лютого війська Директорії, яка постала замість Гетьманщини, здали Київ Червоній Армії. В останні дні свого перебування на Україні М. Грушевський пробував створити Директорії опозицію, якою мав стати Комітет захисту республіки.
Ведучий І: Опинившись перед загрозою арешту, М. Грушевський їде до Станіслава (тепер Івано-Франківськ), а звідти - до Праги, потім якийсь час жив у Берліні, Відні, Женеві, а 1924 році оселився в Бадені. Ще восени, 1919 року він заснував український соціологічний інститут, налагодив видання журналу „Борітеся - поборете", створив бібліотеку рідкісних книг.
Ведучий II: Водночас М. Грушевський фактично очолював Закордонну делегацію УПСР, члени якої уважно стежили за розвитком подій в Україні. В еміграції М. Грушевський, у свою чергу, мав можливість переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході, він із 1920 року шукає шляхів зближення з більшовицьким керівництвом України. Багато українських діячів, котрі опинилися разом з ним в еміграції не підтримували бажання вченого повернутися на Батьківщину, де хазяйнували більшовики. Тяжкий моральний стан Грушевського диктувався й матеріальними проблемами.
Ведучий І: Наприкінці 1922 році М. Грушевський із родиною виїхав із Відня до Києва. Михайло Сергійович повертався вже як визнаний лідер в історичній науці. Його обрали академіком Української академії наук. Знову, як і раніше у Львові, навколо вченого гуртувалися молоді, талановиті вчені. Визнанням великих заслуг Грушевського вченого стало обрання його 1929 року дійсним членом Академії наук СРСР.
Ведучий II: Проте, невдовзі ситуація змінилася. Навколо науковця створено атмосферу недовіри, а то й ворожості. Діяла опозиція з числа політичних діячів та вчених, до якої ввійшла навіть частина із його найближчого оточення. Він відчував, що його постійно пильнує Державне політичне управління. Але попри все, то були плідні для нього роки. Виходять чергові томи його фундаментальних досліджень, з'являються нові покоління істориків. Визнанням світового значення його наукової діяльності було святкування 60-ти річчя вченого-енциклопедиста в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на адресу М. Грушевського надійшли поздоровлення з наукових центрів США, Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Польщі й інших країн, від різних установ Росії й України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіційних властей.
Ведучий І: У березні 1931 року Михайло Сергійович Грушевський змушений був залишити Київ і переїхати до Москви. Під час відрядження М. Грушевського було заарештовано.
Вченого звинуватили в тому, що він очолював Український національний центр. Попри погане самопочуття Михайла Сергійовича, його допити тривали з 28 березня по З квітня 1931 року. На завершальному етапі слідства він відмовився від вирваних під тиском показань і був звільнений.
Грушевський, опинившись на волі, був знятий з усіх посад і змушений жити в Москві під наглядом НКВС.
Незабаром до нього перебралися дружина Марія Сильвестрівна і дочка Катерина. Академік тихо жив у столиці, намагаючись знайти віддушину в науковій праці. Його нерідко можна було зустріти в московських архівах і бібліотеках.
Ведучий II: Восени 1934 року дружина історика домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська, щоб трохи підлікувати чоловіка. Під час перебування в санаторії для вчених М. Грушевський раптово помер. Обставини його смерті й досі остаточно не з'ясовані. Тіло покійного перевезли до Києва й поховали на Байковому кладовищі. То була велика втрата для історичної науки та культури України.
Ведучий І: По собі М. Грушевський залишив величезну творчу спадщину. Він є автором близько двох тисяч друкованих праць із різних галузей українознавства. Колосальна працездатність, велика ерудиція, універсалізм дали йому можливість однаково плідно працювати в історії, літературознавстві й фольклористиці, археології й соціології.
Ведучий II: Праці Михайла Сергійовича Грушевського оцінювала громадськість європейських країн в той час, як радянська історична наука фактично забороняла вивчення його творчої спадщини. В Україні за роки Радянської влади виросли цілі покоління фахівців- істориків із вищою освітою, які й у вічі не бачили опального академіка.
Ведучий І: Метою всього життя Михайла Грушевського, для досягнення якої він поклав всі свої сили, було доведення законного права українського народу на власну історію, культуру і відведення йому належного місця у всесвітньо-історичному процесі. І це завдання ним було виконано. Тому Україна сьогодні гідно поціновує його внесок. Важко оцінити однозначно, ким він був більше - ученим чи політичним діячем. М. Грушевський писав так: «Я сам прийшов у політику через історію і цей шлях вважаю нормальним».
Ведучий II: Нині ім'я М. Грушевського носить інститут української історіографії і джерелознавства НАН України, одна з центральних вулиць Києва, а також багатьох міст і сіл країни..
Пісня „Молитва за Україну"
сл. О. Кониського. муз. М. Лисенка,
Рекомендована література:
Хорунжий Ю. Мужі чину : істор. парсуни / Юрій Хорунжий. - Вид. 2-ге. - К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2005. - 424с. : іл.
Грушевський М. С. Історія України / Михайло Грушевський. - К. : Либідь, 1992. - 228 с.
Винар Л. Михайло Грушевський - історик і будівничий націй / Любомир Винар. - К. : Фундація ім. О. Ольжича, 1995. - 302 с.
100 найвідоміших українців. - К. : ТОВ Автограф; ТОВ КД Орфей, 2005. - 640 с.
МИ УКРАЇНИ ВІРНІЇ СИНИ
сценарій тематичного вечора, присвяченого Дню захисника Вітчизни
Підготувала М. Глинчак - зав. філією с. Гаврилівка Надвірнянської ЦБС
Святково прибрана зала квітами та кетягами червоної калини. На видному місці символи України, під якими схилився захисник рідної Вітчизни.
В сценарії використано поетичні твори Л. Пунди
Ведучий І: Доброго дня, шановні гості!
Ми раді вітати вас у цьому залі. Сьогодні вітаємо усіх чоловіків зі святом Дня захисника Вітчизни.
Ведучий II: Хоч він і лютий - та дарма -
Він все одно хороший, друзі!
У нім кінчається зима,
І квітнуть котики у лузі.
Ще ми свято незабутнє
Відзначаєм в місяць цей,
Усіх мужчин величаєм
В захисників Вітчизни день.
Ведучий І: Народна мудрість стверджує, що земля може нагодувати людину своїм хлібом, напоїти водою зі своїх джерел, але захистити сама себе не може. Тому це святий обов'язок тих, хто на ній живе, користується всіма її благами і дарами.
Ведучий II: Виконуючи цей почесний обов'язок, ідуть юнаки служити в армію, щоб берегти мир і спокій своєї Батьківщини, стояти на варті її інтересів.
Читець I: Всі на світі чесні люди -
І дорослі, і малі -
Хочуть миру скрізь і всюди,
Хочуть миру на землі.
Нам не треба воювати,
Ми - вкраїнські трударі.
Нам творити, працювати,
Жити в щасті і добрі.
Кожен з нас у ріднім краї
Владно голос підніма,
Людям миру ми бажаєм
Між державами всіма!
Читець I: День захисника Вітчизни -
Це мужності та героїзму свято
І ми вклоняємося тим,
Хто літ тому назад багато,
І тим хто нині з автоматом
Наш спокій береже і захищає
Мене і маму, сестру і брата,
Й велику нашу всю родину -
Рідну Україну.
Ми із святом вас вітаєм,
І здоров'я вам бажаєм.
Щастя, радості й добра
І родинного тепла.
Ведучий І: Захисники Вітчизни! Так ми називаємо тих, які впродовж тисячоліть оберігали нашу землю, боронили її від нападників, захищали вдень і вночі, проливаючи кров і віддаючи життя.
Ведучий II: Це наші батьки і діди, прадіди і прапрадіди вставали до бою, відстоюючи права, волю і незалежність свого народу.
Читець II: Земле моя!
Зазіхали на тебе чимало.
Та нікому не вдасться тебе підкорить,
Бо були і ще будуть Богдани
І Ґонти, і багато таких,
В кого серце за тебе болить.
Кому, ти, наче рідна мати,
Хто за тебе під танки кидавсь,
Обв'язавшись гранатами.
Щоб ніхто над народом твоїм не знущавсь,
Хазари, варяги і половці
Котились з-під мурів Русі,
Водили дружини на подвиги
Київські славні князі.
Слава, тобі, невмируща,
Й слово дяки щире,
Що з'єднав нашу землю,
Наш Володимире.
Що беріг границь широких
Полками своїми,
Що опіку, ніби крила,
розпростер над всіма.
Не дав сильним знущатися,
Ні кривди творити,
Добре було нашим предкам
Із тобою жити.
А найбільша тобі слава
І вдяка без міри,
Що вказав єси нам сонце
Христової віри.
Ведучий І: Не менш славними були й інші Київські князі:
Ігор, Олег, Святослав, Ярослав Мудрий.
То вся сила печенігів
Наступає наче повінь,
Хоче Київ зруйнувати,
Затопити все у крові.
Ой, чи знав, ти, лютий враже,
Що остання б'є година?
Посіче, тебе, мов гада,
Ярославова дружина.
За загибель Святослава,
За дідів недолю й муки
Тут, тобі, неситий гаде,
Заплатять хоробрі внуки.
Ведучий II: Не поступились відвагою і мужністю князям славні козацькі гетьмани: Дмитро Байда Вишневецький, Петро Сагайдачний, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський. А разом з ними і наші відважні козаки.
Виконується народна пісня „Марш запорізьких козаків"
Читець II: Славне військо запорізьке
Ти, наш лицарю, зібрав,
На острові, на Хортиці,
Січ преславну збудував.
Даром славне товариство
Облягав татарський хан.
Лютий мусив завертати,
Не страшний нам бусурман.
Перший ти вказав козацтву,
Як топтать до слави шлях,
Йти за моря, ріки, гори,
Не сидіти на степах.
То за це тебе, наш князю,
Весь народ славить в піснях.
Хто за рідний нарід гине,
Той вічно житиме в віках.
Виконується українська народна пісня „Ой на горі женці жнуть"
Ведучий І: І ще одна сторінка історії нашого краю, окроплена кров'ю, овіяна відвагою і відданістю рідному народові.
Ой у лісі, у діброві буйний вітер віє,
Там лежать у ранах, в крові Стрільці Січовії.
Тут боролись з ворогами у кривавім бою,
Полягали головами за Вкраїну свою.
Не закличе мати вранці, не задзвонять дзвони,
Будуть вити сіроманці, крякати ворони.
Та коби весна наспіла, рожевії цвіти
Посадять їм на могили українські діти.
Виконується українська народна пісня „Повіяв вітер степовий"
Ведучий II: А як не згадати тих юних героїв, які у бою з більшовиками полягли під Крутами 29 січня 1919 року.
Читець I: Три сотні вийшли юнаків,
Напів дітей у сніговії
Спинити хід більшовиків
На Київ.
На цей лицарський славний чин
Повела їх душа героїв
Десяток пішов не один
До бою.
І впали всі за рідний край,
Де бій горів кривавий, лютий,
В річницю смерті ти згадай про Крути.
Радій в цей день! Хай не тече
По твоїм личку слізка-перла.
Умерли ж бо за ту, що ще
Не вмерла!
Ведучий І: Незабутнім, страшним спогадом залишилась в пам'яті українського народу Велика Вітчизняна війна.
Вбивали. Палили і різали
Нас фашисти-кати,
Та народ у муках вистояв,
Хоч як важко було до перемоги дійти.
Ведучий II: А ті, що дочекалися перемоги і дожили до сьогоднішнього
дня, гордо несуть звання „ветеран".
Старіють легендарні генерали,
Напружено тече по жилах кров.
Сто раз вони в траншеях умирали,
Сто раз їх лютий ворог не зборов.
Неначе карти - зморщені обличчя,
Неначе ордени-зірниці ран.
Звучить у свята гордо і незвично
Звання цивільне їхнє - „ветеран".
Та сниться їм гаряче поле брані
І рано ще ковтати валідол.
Ще є в запасі кітелі парадні
Знадвору лине запах матіол.
Інсценізація вірша „Сон матері"
Ведучий I: Приснилось матері, що ожили солдати,
Які стоять одягнені в граніт,
Приснилось матері, що йде один до хати -
і раптом зупинивсь біля воріт.
Мати: Чого не йдеш, чого стоїш, мій синку?
Чи мало настоявся край путі?
Вже скільки літ стоїш без відпочинку.
Вже стільки літ чекаю в самоті.
Ведучий ІI: Приснилось матері, що привела в оселю,
Він автомат поставив у куток,
І, мовчки скинувши запилену шинелю,
Узяв у руки скрипку і смичок.
Устами струн почав розповідати,
Як він ішов додому крізь грозу,
А в тихім сні, у сні ридала мати
І витирала радості сльозу.
Мати : Чи це омана? Й самі побігли ноги
О, де мій син? І впала край воріт,
А вдалині, де сходяться дороги,
Стояв солдат, одягнений в граніт.
Ведучий I: Як не згадати сьогодні і вояків УПА, які боролися за створення незалежної Української держави.
Вже повстанці України взяли кріси в руки,
Здобувають Україну козаків правнуки.
Що за військо іде, що за пісня лине,
Що за прапор на вітрі лопоче?
То повстанці-орли попід лісом пішли,
То їх пісня так серце лоскоче.
Виконується пісня „Гей, там на півночі, на Волині" сл. і муз. М. Левицького
Юнак: Народе мій! Ти пережив немало
Страшних буреломних лихоліть!
Щоб не страждали в рабстві Роксолани,
Щоб за синами не тужили мами,
Солдат на варті миру і добра стоїть.
Підростай, соколине плем'я,
І вливайся в мужні полки,
Ми юнаки ще тільки сьогодні,
Та приваблюють нас моряки.
А мені до вподоби ракети.
Я піду служити в ракетні війська.
Ні, нам краще у небі літати.
Пілотом хотів би я стати.
Хай же змилостивиться над нами доля,
Хай буде майбутнє без війни.
Щоб не з фронту, а з роботи, з поля
Тата виглядали доньки і сини.
Нехай же квітне наше щастя.
Нехай дзвінкі звучать пісні
І стелиться нам шлях квітчастий
І ранок завтрашній ясний.
Ведучий ІI: Полеглим в боях - вічна пам'ять.
Всі: Вічна пам'ять.
Ведучий I: Вшануємо загиблих хвилиною мовчання.
Хвилина мовчання
Ведучий ІI: Захисникам Батьківщини живим - слава!
Всі: Слава! Слава! Слава!
Використана література:
Пишаємось Вітчизною своєю : сценарії. - Х. : Ранок-НТ, 2007. - 144 с.
Скарбниця душі народу : сценарії виховних заходів. - Т. : Навч. кн., 2010. - 72 с.
Шануймо, бережімо, любім... : [сценарій] // Позакласний час. - 2010. - № 1. - С. 37-41.
Від козаків до наших днів збережемо вогонь батьків : [сценарій] // Позакласний час. - 2010. - № 1-2. - С. 67-68.
Щоб вам служилось добре на Вкраїні милій : [сценарій] // Позакласний час. - 2010. - № 17-18. - С. 118-119.
ВІН - НАШ ПОЕТ, ВІН - НАША СЛАВА
сценарій літературно-музичного вечора, присвяченого 200-літтю від дня народження Івана Вагилевича
Підготувала Г. Ільків - зав. бібліотекою с. Ясень Рожнятівської ЦБС
Святково прикрашена сцена вишитими рушниками. На стіні портрет Івана Вагилевича. Оформлена бібліотечна виставка „Перлина Карпатського краю".
Читець : Не знайдеш такого краю,
Не зустрінеш таких гір
Всюди гарно, та наш Ясень
Найчарівніший повір.
Це все Ясень неповторний,
Річка Лімниця стрімка,
І зелений Погорілець
Рідна моя сторона.
Р. Годованець
Ведуча I : Відірвана від материнського лона, розтерзана з ятріючими ранами на тілі... Оперта на стрімкі Карпатські скелі, заслухана у мрійливий шепіт Збруча-річки... Це земля Галицька сторіччями неволі знесилена, земля слави колишньої, забутої...
Читець : „Сам собою, народ, - писав Яків Головацький про українців Галичини, - по молодецьки, світлий, тямущий, меткий і здібний до всього, спрямований до всякого інтелектуального розвитку... І притому жахлива невідповідність! Немає літератури, не чути ідей спорідненості слов'янських народів, і що найприкріше - не видно надії на краще майбутнє... Передусім бракує русинському народові здібних вождів та керівників, осередку та органічного зв'язку окремих частин; русинам, що звуться освіченими бракує потрібної суми моральних сил, розуміння справи, любові до Батьківщини, самопожертви. Народ, розірваний, пригноблений, мовчазно живе, невідомий, своїми інтересами, а вожді його, зденаціоналізовані й відчужені, заколисують його й далі в цьому сні...".
Ведуча II : І в той же час - Галицька земля, земля, яка давала світові свої неповторні таланти, дала людей, які прийшли, щоб розбудити її від віковічного сну.
Читець: Земний уклін, Вам,
хто відстояв
свій вік, свій дім,
свій чесний хліб...
Не онімечили святої,
Не спольщили, хоча й могли б.
Ми ладні руки цілувати
Тому, хто у страшній порі
Зберіг для нас дзвінкі Карпати
І мову голубу зберіг.
І. Драч
Ведуча I : Їх було троє. Один з них енергійний, наполегливий, сміливий, готовий на самопожертву, на подвиг... Це Маркіян Шашкевич. Другий - людина палкої вдачі, широкого польоту фантазії. Прагнув рішучих дій. Це - Іван Вагилевич. Третій - ініціативний, діловий, працелюбний. Водночас - поміркований і обачний. Це - Яків Головацький. В 30-х роках ХІХ століття вони вирушили „в народ" дбаючи про культурне відродження Галичини, а на шляху своєму запалили ватру демократичної культури - безсмертний альманах „Русалка Дністровая". В складних умовах Австрійської імперії, коли стояло питання бути чи не бути в Галичині українській мові та культурі, Іван Вагилевич із друзями цією книжкою заявив „бути!".
Читець : Русалочко Дністровая,
Доню нещаслива,
Ізгнаннице красивая
Дівонько тужлива!
Коб ти була із давненька
Братчикам запіла...
Чей уже бись-мо донині
Були очуніли
Славой отчою в сей днині
В світі загуділи!
Ведуча II : Перлиною Прикарпатського краю можна назвати Івана Миколайовича Вагилевича. Рідко яка освічена людина на Україні не вимовляє це ім'я з повагою. Видатний діяч західноукраїнського національно-культурного відродження, поет, філолог, фольклорист, історик та етнограф.
Виконується „Пісня про Ясінь" cл. і муз. - народні
В нашій рідній Україні село гарне є,
Під наспіви солов'їні сонечко встає,
Зігріває промінцями всіх, хто там живе -
Татуся, бабусь і мам, і мене й тебе.
Приспів :
Мій Ясень рідненький, люблю я недарма,
У маленькому серденьку - дорожчого нема.
А я Ясеню дарую пісеньку свою,
Хай почує, як люблю я, край, де я живу,
І ще сонце, річка, гори люблять його теж,
Бо всі хочуть жити в мирі, без війни й пожеж.
Приспів.
Ведуча I : Іван Вагилевич народився 2 вересня 1811 року в селі Ясень, яке розкинулося на березі швидкоплинної чистоводної річки Лімниці, в сім'ї священика.
Ведуча II: Навіки причарувала його краса стрімких Карпатських гір. І зародилося невгамовне бажання пізнати духовні багатства рідної землі та відкрити їх для свого народу і світу.
Ведуча I: Іван Вагилевич... В його житті, характері і діяльності означальною ознакою була любов до рідного народу, прагнення працювати в ім'я його майбутнього. Все це він виніс з батьківської хати, перейняв від простих селян, що берегли у своїх серцях неоціненні скарби материнського слова.
Ведуча II : Дитячі роки І. Вагилевича проминули серед чарівної природи Карпат, серед трударів бойківського краю. Любов до народної пісні він виніс з рідної домівки, рідного села Ясень. Багато пісень знала його мати Катерина Вагилевич (Загайкевич), яка володіла чудовим голосом. Іван Вагилевич писав про своє дитинство так.
Читець: „Як карпатогорець із тих країв, де живуть бойки, я мав зі своїми земляками спільну прив'язаність до верховин з лісами і зворами, до всього того, з чого складається життя природи й людини. Знаю, що не один раз моя ненька, народжена в низині, стояла і дивилася на гори, сумна, зі сльозами в очах; я малий поглядав на неї здивовано..."
Ведуча I : Чотирикласну школу Іван закінчив у Бучачі, а відтак гімназію у Станіславові. В 1829 році його відправили студіювати філософію у Львів, але згодом він перевівся на теологію. Талановитий юнак під час вакацій відправлявся у наукові екскурсії і, як сам писав, „ходив у народ". Місто його гнітило, він любив волю, природу, а найголовніше простолюд. Може, тому що зріс у хатині під стріхою, серед сільської дітвори, знався на селянській праці та всілякому ремеслі.
Ведуча II: Пристрасть до народної творчості, пісень, колядок, казок - Іван виніс від матері. А ще йшов у гори на зустріч з пастухами на високогірних полонинах і плаях, від яких також черпав мовний та пісенний скарб. Перегодом все зібране ним і записане з'явилось у рукописі „Пісні і збірник".
Ведуча I: Під час навчання у Львівській духовній семінарії Іван Вагилевич познайомився і потоваришував із Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким. Вони між собою спілкувалися тільки тогочасною українською мовою, за що їх друзі-однокласники прозвали „Руською трійцею". Згодом це „назвисько" переросло ніби в почесний титул, а невдовзі виник гурток під такою назвою.
Ведуча II: В 1837 році Іван Вагилевич з друзями видали друком у Будапешті всесвітньо відомий нині в історії української літератури альманах „Русалка Дністровая". Прогресивна громадськість назвала її першою україномовною ластівкою.
Ведуча I: „Русалка Дністровая" відіграла велику роль у справі національно-культурного відродження на галицьких землях. Вона стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу, провісницею нового демократичного письменства.
Ведуча II: Життєва дорога І.Вагилевича була нерівною.
Де хвилини ті - щастя бажане,
Де поділася радість крилата.
Дорогі вони завжди для мене,
Ними доля моя небагата.
Ведуча I: В альманаху було надруковано дві поеми І.Вагилевича „Мадей" та „Жулин і Калина", добірку народних пісень з передмовою до них.
Ведуча II: Твір „Мадей" прославляє боротьбу карпатських українців проти угорських загарбників, звеличує волелюбність і нескореність, героїзм і високий дух верховинців. Ось перед нами ватажок Мадей, який поранений і взятий в полон передає зозулею додому:
Читець : На високій Чорногорі
Буйні вітри віють
На зеленій полонині
Сірі вовки виють.
Ой зозуле, сивенькая
Не кувай сумненько,
Не задавай серцю туги -
Й так мені тяженько!
Ноги залізо зриває
І в руки ся в'їло,
Кров у грудях обкипіла
Тіло почорніло.
Не кажи рідному сину,
Що мя окували, -
Лише мене на весілля насилу призвали;
З студеної криниченьки медом упоїли,
А під зимну колодоньку спати положили.
Ведуча I: Доля Мадея тісно переплітається із циклом пісень, які зібрав Іван Вагилевич про опришків і Олексу Довбуша.
Звучить пісня „Ой понад гай зелененький" сл. і муз. народні
Ведуча II: Любов до фольклору Вагилевич виніс зі свого села. Виростав у священицькій сім'ї, але весь вільний час проводив серед робітничого люду, селян-кріпаків, які виливали свою недолю в тужливих "співанках".
Ведуча I: В пошуках фольклорних скарбів Іван Вагилевич не раз вибирався в мандри по селами Підгір'я. Тут він збирав пісні, виконавцями яких були селяни, які допомагали йому у збиранні пісень. Іван Вагилевич вважав, що внесок селян у справу видання пісень, є найчистіша жертва для свого народу, а в ньому для всього людства.
Ведуча II: Цікавими є обрядові пісні зібрані І. Вагилевичем. Адже вони чи не найдавніші у слов'янському пісенному фольклорі. Це чиста народна поезія, коріння якої сягає в глибини язичеських часів. В своїй передмові до збірки народних пісень автор пише: „В обрядових піснях є спомини з древньої золотої бувальщини. Та й наспів чудовий, томливо-величавий, відповідає тим споминам".
народна гаївка „Ой зацвіли фіалоньки"
Ведуча I: Народні балади - це друге, що цікавило І.Вагилевича, як збирача фольклору. Цікава балада „Ходить сербин понад ріку", як і більшість його фольклорних записів походить з Бойківщини. „Бойки, - писав поет, - люблять співати і розповідати. В кожному селі є кілька співаків, котрі у вільну хвилину, під час сільських розваг, співають звичайно зворушливі давні пісні й розповідають давні бувальщини..."
пісня „Ходить сербин понад воду" сл. і муз. народні
Ведуча II: Іван Вагилевич зібрав чимало коломийок, які називав „співанками" або „гуцулками". Окремі із них співають і нині. В горах Іван Вагилевич записав коломийку:
Коби мі се той бук розвив
та й берези білі.
Ой, пішов би м в гайдамаки
Хоть на три неділі.
Ведуча I: Життя письменника пройшло в переслідуваннях австрійським урядом у злиднях та поневіряннях. Але й за таких несприятливих для творчості умов, він багато зробив для національно-культурного відродження нашого народу. Недаремно Іван Франко відніс Вагилевича до „перших будителів народного руху в Галичині".
Ведуча II: Літературна спадщина Вагилевича невелика. Однак в своїх працях він постає не як байдужий спостерігач, а як вірний син своєї землі, зболений душею про її минуле і сучасне.
Ведуча I: Велич галицьких будителів з „Руської трійці" в тому, що вони не залишились на оплакуванні національних традицій. В будучині незалежної України бачили вони воскресіння нашого краю.
Читець : Мечі криваві в чорній млі,
Висіли над Галичиною.
І цісар хижою рукою
Душив Вкраїну у ярмі.
Та ви стерпіти не могли
Тугу і біль свого народу
І як провісницю свободи
Правдиве слово вознесли.
Створили трійцю бойовую
Народу волею святою.
Проти царів несли до бою
Свою „Русалку Дністровую".
З пером проти меча в бою
Ви йшли крізь злидні і незгоди,
І Вам, співцям мого народу,
Свої слова я віддаю,
І. Мізун
Рекомендована література:
Вагилевич І. М. Твори / І. М. Вагилевич. - Рівне : Азолія, 2006. - 368 с.
Петраш О. „Руська трійця" / О. Петраш. - К. : Дніпро, 1986. - 230 с.
Русалка Дністровая : літ.-фольклор. альм. - К. : Дніпро, 1987. - 206 с.
Шашкевич М. С. Твори / М. С. Шашкевич, І. М. Вагилевич, Я. Ф. Головацький. - К. : Дніпро, 1980. - 367 с.
Скрипник І. Будитель руського духу в Галичині / І. Скрипник // Галичина. - 2007. - 28 серп. (№ 129). - С. 7.
ЖІНКА З КЕЛИХОМ ДОЩУ
сценарій засідання читацького клубу „ДІАЛОГ" в програмі літературної вітальні, присвячений 55-річчю від дня народження МАРІЇ ВАЙНО
Підготувала М. Дзера - директор Рогатинської ЦБС
У читальній залі бібліотеки представлена виставка-діалог „НИТКА АРІАДНИ" - карбунок людського чуття і справжніх страждань".
За столиками ведучі та письмениця М. Вайно.
Звучить лірична мелодія
Ведуча I: Шановне товариство, гості нашого свята! У черговий раз ми зібралися на засідання читацького клубу „ДІАЛОГ", щоб поспілкуватися з нашою гостею з Івано-Франківська, уродженкою селища Букачівці, поетесою - Марією Вайно.
Ведучий II: Що зближує людей? Думаю, що ось на таких зустрічах їх зближує поезія, відкритість думок, щирість суджень. А ще чимало такого, що іноді важко й словами виповісти чим переповнена душа. І все разом, у єдиному акорді, зазвучавши неповторною мелодією краси людяності, взаємоповаги, розуміння високого поетичного слова, робить нас добрішими, ніжнішими, закоханішими.
І постають думки мої та звуки
Слова у душу просяться...
Щоб із душі зірватись світлом - піснею
Ведуча I: Поезія - свято душі того, хто її творить і того, хто до неї торкається.
Поезія - це поєднання світу,
Поезія - не просто почуття,
Поезія - це Богом дані крила,
Поезія - моє життя.
Ведучий II: Тож поринемо у поетичний світ нашої краянки - Марії Вайно.
Читець І: Читає вірш „Задума" (Зб. „Терпкість", с. 4).
Ведуча I: Світ поезії Марії Вайно - чистий, її слово звучить відкрито.
Для добра, як благословення? Слово-дяка, слово-як уклін, Слово-чудо чуття і любові. Слово-пісня, як щедрості плин. Слово-діло. І слово-сповідь Не для зла в нашій мові густій.
Ведучий II: У поетичній збірці „Терпкість" поетеса намагається відобразити болючий світ переживань своєї ліричної героїні на тернистій дорозі до ідеалу.
Читець II: Читає вірш „Покинута" (Зб. „Терпкість", с. 47).
Ведуча I: Збірка „Терпкість" Марії Вайно - це сповідь молодої жінки, яка зазнала особистих втрат і залишилася самотньою. Але в жодному із віршів ми не знайдемо докорів. Є біль, що її не зрозуміли, є надія і є любов.
Молюсь, не встаючи з колін.
Молитва - бумерангом з стін:
- А, може, то спокуса?
Сміх?
- Любов як дар,
То не на гріх...
Ведучий II: „...Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається. ...Усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Любов над усе...", читаємо в Євангеліє (Послання Павла до коринтян).
Читець I: Читає вірш „Є кохання - мов квіти" (Зб. „Нитка Аріадни с.51)
Ведуча I: Мова поетеси колоритна, багата порівня, метафорами, епітетами:
А Доля від краси відтяла коси:
Яка жіноча і яка невситна!
І спрагла, світла!
Щастя-таке невміле... аж зомліло..., несміле...
То самотність, жалка, зболіла,
Жалюгідна, болюча до стику.
То самотність до зойку
зомліла, Дика!
Закатована долею в ночі,
Не гаптовані у обіймах, Перепорена в потароччя-
В більма! Спрагла світлість. Давка байдужість...
Ведучий II: Ось так, рядок за рядком, можна без зупину читати все, написане Марією Вайно. Поетеса пише про те, що відчуває, що осягає душею, серцем. Любов до неньки-України, рідної матері, мови, землі-краю; філософські роздуми про таємниці життя.
Читці: Юнак та дівчина читають вірші: „Україні" (Зб. Терпкість, с.5)
„Рідне" (Зб. Терпкість, с.13)
Ведуча I: Марія Вайно почала писати рано. Перший вірш друком вийшов у четвертому класі. А далі - публікації в районній, обласній, республіканській пресі. Вона - учасниця зльоту юних поетів і прозаїків у Києві (1972-1973 р.)
Після закінчення філологічного факультету Чернівецького університету працювала в школі вчителем української мови та літератури, потім викладала в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Закінчила студію кіномистецтва при народній кіностудії „Верховина" м. Івано-Франківська. Член Національної спілки письменників України та член Національної спілки кінематографістів України. Мати двох синів.
Марія Вайно - двічі лауреат Всеукраїнського конкурсу „Коронація слова" (в жанрі кіносценарію 2000 та жанрі роману 2001р.). Лауреат міської премії ім. Івана Франка в галузі літератури (2002 рік - за твори „Теплий двір" і „Свекрушина").
Ведучий II : Життя - це сукупність всього, що дає людині Небо і Земля. Та найбільше є те, що може дати Людина сама собі своїм внутрішнім „Я", чітко розмежувавши поняття Добра і Зла, Щирості і Заздрості, Болю і Радості, Духовної високості і Приниження власної гідності.
Ведуча I: Пані Марія обрала дорогу, яку встелила собі сама трояндами.
Троянда цвіте. Самотня... Самотня, неначе жінка... І скапує он сльозою, Журбою її краса У зав'язь нового суцвіття, Аби не здулось грозою, Болючою і швидкою, Його нетривке життя.
Ведучий II: Трояндами у її серці з вогню-болю і любові до життя, що ступаючи по ній, не відчувати гострого каміння. У цьому її сила волі, могутність її духу і надзвичайна терпеливість.
Має кожен й несе свій хрест,
Та буває, що на шляху
Сильним серцем й руками
Перст Божий вкаже ще й путь таку...
Ведуча I: Марія Вайно у прозі не просто розказує, а колоритно показує, не прогнозує, а безпосередньо подає той чи інший образ. У неї є пережите чи трансформоване через себе, є карбунок справжнього чуття і справжніх страждань.
Ведучий II: Її оповідь - „шматки долі", образки - „чуття наче шовк", ескізи - „життєві мережива", новели - справжня знахідка для читача.
Ведуча I: Пише поетеса вдало;
І ескізи - „мережива долі",
Про життя - наче шовк-нитками від Аріадни.
Звучить лірична мелодія
Ведучий II: Три літературні іпостасі п. Марії живуть між собою в мирі, злагоді й доповнюють одна одну: сценарний виклад тексту, насиченість оповіді дією - від прози, величава романтика та ліричні образки-ремарки - від поезії, значущі діалоги та несподівані захоплюючі сюжетні повороти - від написаних романів.
„Ти мій син", „Свекрушина"... Кожен неповторний по-своєму. Ці твори сповнені велетенським духом, який притаманний, власне, людям нашої землі. Вони - наші долі, наші душі.
Ведуча I: Кіносценарії Марії Вайно - твори на часі. Це те невловиме, що дано її таланту. Через образ дарувати людям зриме, моральне, справжнє...
Читець II: (в образі Яреми):
„Про тебе гарно відгукуються. Твій стиль незаперечний, світла багато у творах твоїх, глибина психології чіпає душу. Оголошено конкурс романів „Коронація слова". Візьми в ньому участь. Ти напишеш і, впевнений, будеш переможницею...Я відчуваю твої можливості...
Читає уривок „Чом ти знайшовсь так далеко?" (Зб. „Свекрушина" с. 259).
Ведучий II: Мова творів письменниці оригінальна, вишукана.
Читець I: Христина пригортала чужу дитину, як ото чужу дівочу любов, і сльози гарячі-гарячі скотилися на дорогу...
„Чом ти знайшовсь так далеко?.." („Свекрушина", с. 260 )
Ведуча I: Роман „Теплий двір, або Рапсодія струнного квартету" заслуговує на увагу. Твір цікавий не лише змістом, а й формою, яка має музичну підтекстовку словесного сприйняття. Такого твору Україна чекала. Серйозність та інтелігентність авторки дозволила їй написати не про минуле, а про вічне. Гармонія музики в гармонії людських доль - усе від Бога", - пише Віктор Женченко.
Читець II: „Рапсодія струнного квартету" ( „Жінка з келихом дощу", с.301- 302)
Ведучий II: „Авторка роману - дуже добрий знавець жіночої психології. Сюжет динамічний, композиція добре продумана. Книга спонукає мислити, асоціювати, робити висновки. Рівень твору професійно зрілий, високий" - це відзначила Ольга Слоньовська.
Ведуча I: Марія Вайно - цікава, несподівана, талановита письменниця, кінодраматург, ніжний лірик, глибокий психолог, винятковий мовець, неординарний митець.
Ведучий II: Її поезію хай вивчають закохані, і дарують один одному
такі слова:
Легка утома нинішнього дня
Задумою задивлена до краю...
Тебе я прагну і зову, благаю:
Сьогодні, завтра, на весь вік-щодня... Зітреться день, ще мить - і він мине, Востаннє ніч таїною земною.
Ти знову будеш. Буду я з тобою... Посвятою в життя прийми мене,
Прийми, як дар, і залиши на все,
Зостанься сам, як сповнення жадане,
Моя ти доле, трунку мій нежданий,
Ти - сповідь, що блаженням проросте...
Моє єство заповнюєш усе...
Ведуча I: Талант - є. Є професійна майстерність. То ж бажаємо жінці з келихом дощу нових творчих злетів! А девізом її творчості нехай стануть слова з власної поезії: „Я - сильна! Я -спрагла! Я знову щаслива!".
Твори Марії Вайно
Вайно М. Паводок : проза / Марія Вайно. - Івано-Франківськ, 1992. - 31 с.
Вайно М.Терпкість : поезії / Марія Вайно. - Коломия : Світ, 1992. - 96 с.
Вайно М. Нитка Аріадни : поезія, проза / Марія Вайно. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 1999. - 100 с.
Вайно М. Жінка з келихом дощу : вибране / Марія Вайно. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2006. - 452 с.
Вайно М. Свекрушина : кіносценарії / Марія Вайно. - Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2001. - 128 с.
Рекомендована література:
Баран Є. Слово про поезію М. Вайно / Євген Баран // Перевал. - 1997. - № 2. - С. 192.
Дорошенко Я. Передмова до збірки „Нитка Аріадни" М. Вайно / Ярослав Дорошенко // Вайно М. Нитка Аріадни : поезія, проза / Марія Вайно. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 1999.
За ниткою Аріадни у світ образів і метафорів : презентація нової зб. поезії і прози вчительки з Івано-Франківська / М. Вайно // Галичина. - 1999. - 17 груд. - С. 5.
Нитка Аріадни : поезії із нової зб. М. Вайно // Тижневик Галичини. - 1999. - 28 жовт. - С. 5 ; Рідна земля. - 1999. - 12 листоп. - С. З.
Слоньовська О. Без масок і котурнів / Ольга Слоньовська ; передм. до зб. „Нитка Аріадни" М. Вайно. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 1999.
Яковина Ю. Нові кіносценарії Марії Вайно : [про кн. кіносценаріїв „Свекрушина"] // Західний кур'єр. - 2002. - 15 берез.
Яковина Ю. „Чоловік в кредит" від Марії Вайно : інтерв'ю / Ю. Яковина // Західний кур'єр. - 2001. - 22 черв.
ЗАТРЕМТІЛИ СТРУНИ У ДУШІ МОЇЙ
сценарій літературно-музичної композиції за інтимною лірикою українських та зарубіжних авторів
Підготувала Г. Волошин - зав. бібліотекою с. Камінна Надвірнянської ЦБС
Ведучий: Над загадкою кохання розмірковували впродовж віків. Філософи, математики, медики, психологи намагалися осягнути таїну людських почуттів.
Кохання! Важко уявити людину без цього бентежного почуття. Самовідданість, самопожертва, жага оновлення всього світу - розмаїття почуттів входить до складної гами цього прекрасного почуття.
Ведуча: Кохання - це напруження всіх сил, людських і нелюдських, звершення неможливого, долання всіх перешкод... Ніщо не в змозі стати на його шляху - ні відсутність взаємності, ні прохолода у стосунках.
Ведучий: Людство зберегло багато поетичних творів, легенд про любов. А скільки є висловів про це прекрасне людське почуття! Чародії поезії, музики, театру залишили глибокі думки про одне з найпрекрасніших, найвищих, гірких і жагучих, сумних і радісних почуттів - кохання.
Ведуча: „Без любові немає життя" - цей вислів справедливий. Саме ця аксіома життя оспівана в творах українських і зарубіжних поетів та письменників.
Читець: Як цвіт троянди, повен аромату,
Люблю тебе і радуюсь тобою.
І як тебе, кохана, не кохати,
Коли тобі усе цвіте весною.
Мені байдуже, що у серці твоєму
Для мене місця залишилось мало;
Вже так складалось, що в житті усьому
Мій дім, бувало, щастя оминало.
Та я від долі мало вимагаю,
Й мені для щастя небагато треба:
Лиш усміхнися - і зречуся раю
Та подарую всі розкоші неба.
Троянда запахом усіх дурманить,
Вона його нікому не відмовить.
Й мене твої запалюють примани,
Хоч знаю, що не ждать мені любові.
П. Карманський
Ведучий: Кохання всесильне. І немає такого народу, який не складав би пісень або сказань про почуття, перед яким безсилі моря і гори, відстань і час, сили природи і людини. Петро і Февронія, Тахір і Зухра, Трістан та Ізольда, Лукаш та Мавка, Ромео і Джульєтта, і багато інших літературних героїв. Саме почуття любові возвеличило їх, вони для нас залишилися взірцем, ідеалами, у котрих ми вчимося.
Ведуча: Розпещена дочка петровського фельдмаршала Бориса Шереметьєва Наталія вийшла заміж за опального князя Івана Долгорукова, хоч як намагалися завадити цьому її рідні, і поїхала за чоловіком у суворе березовське заслання. „От кохання до чого довело... Все залишила, і честь, і багатство, і рідних, - згадувала вона пізніше у своїх „Записках", - і страждаю разом з чоловіком, і поневіряюсь; причина цього - те непорочне кохання, якого я не посоромлюся ні перед Богом, ні перед усім світом, тому що він один у серці моєму був; мені здавалося, що він для мене народився, а я для нього, і нам одне без одного жити неможливо".
Ведучий: Почуття такої сили вимагає особливих засобів для свого вираження - поетичної мови. Вона якнайкраще йому відповідає.
Затремтіли струни у душі моїй...
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!
Задзвеніли струни ще ніжніш - ніжніш...
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в'єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.
„Затремтіли струни у душі моїй..."
О.Олесь
Ведуча: Недарма закохані і самі тягнуться до віршів, інтуїтивно відчуваючи, що тільки в цьому натхненному мовленні може знайти вихід почуття, що їх переповнює.
Ведучий: Здатність піднестися над буденністю, над дрібницями, побачити внутрішнім зором набагато більше того, що доступно звичайному оку - необхідна умова кохання. У трактаті „Про кохання" французький письменник Стендаль порівняв любовне почуття з чудом перетворення, яке відбувається з непоказною гілочкою, яку кинули в соляну шахту: вона обростає „незліченною силою рухливих і сліпучих діамантів; колишню гілочку неможливо впізнати". Але природі на створення чуда потрібно не менше трьох-чотирьох місяців, коханню ж буває достатньо і миті: лише один погляд - і замість звичайної людини - кохана, наділена нечуваними достоїнствами, істота майже ідеальна. Чи можна уявити це чарівне перетворення без поезії?
Читець: Цвітуть осінні тихі небеса,
Де ти стоїш блакитна, мов роса.
В очах засмуток темний, мов ожина, -
Моя кохана, мріялось, дружина.
Як сон далекий, видиво майне...
Хоч не забудь, а згадуй ти мене.
Я під вікно прилину на весні,
Щоб ти знялася пташкою ві сні,
Де цілувала кучері волосся,
Де пригортала те, що не збулося,
Що не воскресло в літечко сяйне...
Хоч не забудь, а згадуй ти мене.
У тебе смуток, в мене ревний жаль,
У тебе вечір - в мене ніч і даль.
Я під вікном постою із журбою,
Куди ж мені подітися з тобою?
Хай серце серцю звісткою майне...
Хоч не забудь , а згадуй ти мене
„Цвітуть осінні тихі небеса"
А. Малишко
Ведуча: З такими почуттями у 1847 році угорський композитор Ференц Ліст залишав маєток Воронинці поблизу Єлисаветграда, де він гостював на запрошення Кароліни Сайн-Вітгенштейн. Молода жінка справила на композитора незабутнє враження і стала його вірою, надією, любов'ю.
У вересні 1847 року Ференц Ліст повертається до Єлисаветграда, щоб дати декілька концертів і отримати дозвіл на розлучення Кароліни з князем Сайн-Вітгенштейном. Але цар Микола І відмовив композитору.
Ведучий: У день народження Кароліни у 1855 році Ліст подарував коханій 12 симфонічних поем з такою посвятою: „Тій, яка любов'ю довела свою віру, надія котрої не переставала рости у стражданнях, яка знаходила щастя у самопожертві. Їй, яка тепер і навіки стала супутницею мого життя, небеса моїх думок, моє живе божество, символ душі моєї - Жанні Єлизаветі Кароліні".
Ведуча: Це сталось восени 1826 року. Дев'ятнадцятирічну Кароліну Янош представили княгині Зінаїді Волконській, господині наймоднішого літературного салону в Москві. Саме тут Кароліна познайомилася з Баратинським, В'яземським, Адамом Міцкевичем. В один із вечорів польський поет імпровізував на невеликій сцені. Мине рік, і вони переконаються, що їхнє кохання народилося саме того вечора. Міцкевич запропонував їй одружитися. Але рідні дівчини були проти цього шлюбу („Засланий поляк, до того ж бідний").
Ведучий: Кароліна пише Міцкевичу до Петербурга: „Не стає сил зносити таку тривалу невідомість, це нестерпне очікування, цю постійну тривогу. Сподіваюся, що ти так чи інакше вирішиш мою долю!... Я впевнилась, що не можу жити без думок про тебе, Міцкевичу! Щоб не сталося, моя душа належить тільки тобі одному..."
17 квітня 1829 року Адам Міцкевич від'їжджав. Кароліна пише йому ще одного листа: „Прощавай мій друже. Ще раз дякую тобі за все - за твою дружбу, за твоє кохання. Прощавай, мій друже. Адже я знаю, що ти любиш мене. Прощавай!"
Читець: Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже вітає.
„Не знаю, чи побачу Вас, чи ні" Л. Костенко
Ведуча: Кароліна і А. Міцкевич уже ніколи не зустрілись. Вона вийшла заміж, стала письменницею, але не була щасливою. Пам'ять про кохання до А. Міцкевича супроводжувала її все життя.
Звучить пісня „Я бачив, як вітер берізку зломив" сл. В. Александров, муз. народна
Ведучий: Якось 1923 року французький письменник Ромен Роллан отримав лист із Росії від незнайомої шанувальниці його таланту Марії Павлівни Кудашевої. Вони почали листуватися, з часом припинили листування, а згодом його поновили.
Ведуча: 1931 року М. Кудашева відвідала Роллана у Швейцарії, і більше вони не розлучалися. Звичайно, дехто тільки знизував плечима, коли йшлося про екстравагантний шлюб сорокарічної росіянки і сімдесятирічного французького письменника. А для подружжя настали щасливі роки, зігріті взаємною повагою і коханням, сповнені літературних інтересів і уподобань. Марії Павлівні Кудашевій Ромен Роллан присвятив роман „Зачарована душа".
Ось ця присвята: „Тобі, дружино і подруго, як дарунок приношу свої страждання. Це найкраще, що дало мені життя. Ними, як віхами, був позначений кожний крок уперед".
Ведучий: У грудні 1944 року письменник помер. А Марі Роллан ще чотири десятиліття цілком присвячувала себе справі чоловіка, продовжувала жити його думами і турботами, відкриваючи для читача нові й нові сторінки його безцінної духовної спадщини.
Читець: Ти - вся любов. Ти - чистота.
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.
Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають...
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.
В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад
Мені дарує він красу землі і неба.
Я першим поглядом завжди
Дивлюсь на тебе.
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
„Ти - вся любов..." М. Вінграновський
Ведуча: Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ці рядки Т. Шевченко присвятив Ганні Закревській, яку він щиро покохав. А познайомився він з нею у 1843 році під час поїздки на Україну. Це було щире, нероздільне, єдине, велике кохання...
Читець: Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: „Снилося дурній".
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми - водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
„Якби зустрілися ми знову" Т. Шевченко
Ведучий: ... ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший той порив, що бурить кров,
Підносить грудь, та ба - ніколи не сповниться, -
так писав Іван Франко про своє кохання до Ольги Рошкевич. У листі до поетеси Уляни Кравченко письменник зізнався: „... Хвилини, в які я кохав,... були, можливо, найпрекраснішими в моєму житті, шкода тільки, що це були разом з тим хвилини самого гострого болю, якого я не відчував ніколи раніше...".
Ведуча: З Ольгою Рошкевич Франко познайомився під час навчання в старших класах гімназії. Якось він під час літніх канікул приїхав гостювати до свого приятеля Ярослава Рошкевича. Його сестру Ольгу, задумливу темнооку дівчину, Франко покохав щиро і палко. „Кохав її так, як тільки здатен кохати," - писав він згодом. Своїй першій любові Франко присвятив цикл задушевних віршів - „Сторінки кохання".
Виконується пісня „Ой ти, дівчино, з горіха зерня"
сл. І. Франка, муз. народна
Ведучий: До Рошкевичів Франко приїжджав ще кілька разі, а після закінчення гімназії гостював у них влітку. Навчаючись у Львові, він постійно листувався з Ольгою, ділився з нею своїми думками, планами. Молодята вирішили пов'язати свої долі. Їх зближувало не тільки кохання, а й спільні погляди на життя. Вони переживали блаженні хвилини, відчуваючи співзвучність у найзаповітніших мріях, у найсвятіших переконаннях. Були певні, що разом віддадуть своє життя боротьбі за свободу народу, особистості, за свободу праці і думки, серця і розуму.
Ведуча: Але за звинуваченням у революційній діяльності І. Франко був заарештований і пробув у в'язниці майже рік. А тим часом батько Ольги, священик Михайло Рошкевич, почав перевіряти і нерідко затримувати їхні листи. „Це нерегулярне отримування листів, - згадувала сестра Ольги, - призводило до непорозумінь". А невдовзі Ольгу насильно видали заміж за молодого священика Володимира Озаркевича.
Ведучий: У Франка розрив з Ольгою викликав відчуття величезної, непоправної втрати. Він спершу надіслав їй різкого листа. Але через декілька днів, трохи отямившись, написав: „Кохана! Я не серджуся на тебе, тому що це ні до чого... Я разом із надією на майбутнє втратив віру в добро і чесність. Я відчув, що єдина опора, на якій я тримався стільки років, сама собою уходить з-під мене... Втративши тебе, я втратив надію на кохання чесної й розумної жінки... А якщо б і знайшлась коли-небудь згодом така жінка, чи я міг би покохати її так палко і глибоко, як тебе?".
Виконується пісня „Ніч яка місячна" сл. М. Старицького
Ведуча: У лютому 1880 року Франко вирішив працювати вчителем у селі, розташованому неподалік від Коломиї. Але була у нього й інша мета: Ольга Озаркевич погодилась зустрітись із ним у Коломиї.
Вранці 1 березня 1880 року на вокзалі відбулося їхнє перше побачення після заміжжя коханої. Ольга приїхала разом із чоловіком: від нього вона не приховувала своїх почуттів до колишнього нареченого.
Виконується народна пісня „Повій, вітре, на Вкраїну"
сл. С. Руданського
Ведучий: Франко ще глибше відчув біль утрати. Виразка, що з часом почала заживати, відкрилася знову. Те саме відчувала й Ольга. Два дні Франко жив у Коломиї, проводив час із Ольгою та її чоловіком.
„Не знаю, як для тебе, а для мене ці два дні, проведені в Коломиї, були радісні і приємні... Як добре, коли жінка кохає!..." - писала Ольга Івану Франку через п'ять днів після повернення додому. В душі та на серці Франка шрами від того кохання зостались на все життя.
Читець: Коли своє становище кляну,
Зневажений, знедолений до краю,
Коли в глухого неба талану
Я надаремно, плачучи, прохаю,
Тоді мінявся б долею з таким,
Хто має більше друзів і надії,
Хто розумом прославився метким,
Хто словом віртуозно володіє.
Але, тебе згадавши, в тую ж мить
Єство моє стає таке щасливе,
Як жайвір, що возноситься в блакить
І на воротях раю вторить співи.
Я не віддам, - хоч би й Господь звелів, -
Твою любов за блага королів.
В. Шекспір
Ведуча: Кохання - та ж радість, воно, мов сонячний промінь, світить живому крізь усі страждання, прикрості, невдачі і турботи. Не завжди можна пояснити те почуття, яке оволодіє тобою.
Читець: Нащо, нащо тобі питати
Чи я люблю тебе, чи ні...
О, легше серце розірвати,
Ніж знати відповідь мені.
Чи я люблю тебе - не знаю, -
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль зелених гір...
Спитай, бо я сказать безсила
Я знаю, знаю тільки те,
Що підеш ти - і вирита могила,
І згасло сонце золоте.
„Чари ночі" О. Олесь
Ведучий: Кохання творить чудеса, воно окрилює людей. Завдяки коханню народжуються найпрекрасніші перлини інтимної лірики. Володимир Сосюра у своїй поетичній творчості ні на кого не схожий. Його поезії „Так ніхто не кохав", „Білі акації будуть цвісти", „Коли потяг у даль загуркоче", „Васильки" та інші давно увійшли у класичний фонд інтимної лірики.
Читець: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
Що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
Ніби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
Я - поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
„Так ніхто не кохав" В.Сосюра
Ведуча: Вірш „Так ніхто не кохав" В. Сосюра присвятив своїй дружині - Вірі Берзіній. Поет настільки романтизує своє почуття, що воно за своєю глибиною і щирістю видається йому незвичайним, єдиним за всю історію людства. Мабуть, у цьому немає нічого дивного, - адже кожний закоханий вважає, що так, як кохає він, ще не кохав ніхто й ніколи у світі.
Читець: Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана -
Ну як мені за нею не піти?
„Вона прийшла" В. Симоненко
Ведучий: У лютому 1832 року французький письменник Оноре де Бальзак отримав лист із Одеси від своєї шанувальниці. Вона не називала свого справжнього імені. Потім були ще листи, і нарешті Бальзак дізнався, що таємнича дама - Евеліна Ганська, дружина Венцеслава Ганського, яка жила на Київщині, у маєтку чоловіка.
Ведуча: Із першої зустрічі у Швейцарії Евеліна і Оноре покохали одне одного. Їхній роман тривав 18 років. Коли помер чоловік Евеліни, вони вирішили просити російського царя дозволити одружитися. Бальзак приїхав до Санкт-Петербурга 17 липня 1843 року. У зошиті-щоденнику Евеліни є його запис: „Я приїхав 17 липня... і близько полудня вже мав щастя бачити і привітати свою дорогу графиню Єву. Я не бачив її з часу побачення у Відні... з 1833 до 1843-го минуло 10 років, впродовж яких мої почуття до неї, незважаючи на загальноприйнятий закон, стали ще міцнішими через усю гіркоту розлуки і розчарування. Не можна змінити ні своє минуле, ні свої уподобання".
Ведучий: За той час, поки Оноре де Бальзак і Евеліна Ганська чекали дозволу на шлюб, письменник двічі гостював у маєтку Ганської: у вересні 1847 року та вересні 1948-го. Час спливав, а дозволу на шлюб цар не давав. Три тижні взимку 1849-1850 років Бальзак хворів, а Евеліна доглядала його.
Ведуча: Нарешті у березні 1850 року надійшов очікуваний дозвіл. Весілля відбулось 14 березня того ж року в Бердичеві. Після цієї події Бальзак надіслав своїм родичам і друзям чотири листи, сповнених радості і щастя. В одному з них він писав: „...три дні тому я одружився з єдиною жінкою, яку любив, яку кохаю ще більше, ніж раніше, і буду кохати до самої смерті. Союз цей, я думаю, - нагорода, яку послав мені Господь... за роки праці, за труднощі, яких я зазнав і які здолав. У мене не було ні щасливої юності, ні квітучої весни, за те буде найпрекрасніше літо і найтепліша осінь...".
Ведучий: Наприкінці квітня подружжя поїхало до Парижа. Бальзак повертався на батьківщину вже тяжко хворим. Евеліна як мужня, віддана і терпляча дружина, не відходила від його ліжка. Лікар Бальзака із захопленням відгукувався про неї. Він цінував її мужність, уміння не давати волі відчаю. Сестра Бальзака Лора говорила, що Єва вирішила вийти заміж за Бальзака запізно, але то було героїчне рішення: ця жінка розуміла, що бере шлюб з людиною, яка приречена тяжкою хворобою на загибель. Вона знала, що доглядатиме хворого, знову стане вдовою. Впродовж трьох місяців Евеліна не відходила від ліжка вмираючого.
Ведуча: Бальзак не раз розповідав читачам „Людської комедії" про те, як можна все життя мріяти про кохання, а коли воно здається, прийшло, щось стає на перешкоді. Письменник ніби розкривав історію свого життя: „Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Завоювати кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте! Це було долею стількох людей!.."
Читець: Я тебе любив, я так любив,
Горе моє, зоре, ладо-знадо,
Що слова од щастя розгубив
І ніхто довіку їх не знайде.
Я до твого двору, сам не свій,
Лебедем приходив, як на свято,
Тільки ж ти, немов на рану сіль,
Кидала лукаво: „Здрастуй, свате!"
А якось мій батько уночі
Підстеріг мене та й каже:
„Хлопче,
Ти до неї стежки не топчи,
Там давно сусіда стежку топче.
Знаю, що болить, як на ножі!
Тільки вже нехай воно... як вийшло.
Вдар о землю лихом, не тужи -
Та й шукай собі до пари іншу".
Я покинув з туги все як є
Біг понад сльозою на край світа!
Тільки ж ти на горе на моє,
Де б я не ступив, зорею квітла.
Чи мені хто зіллям поробив,
Чи заворожила зла ворожка, -
Я ж тому й дружину полюбив,
Що вона на тебе схожа трошки!
Думав, що зійшло за плином літ...
Але, як побачив тихі ружі,
Солов'єм затьохкав білий світ,
А мені на серці - чорно й тужно.
Вже твоя коса як у диму,
Лиш мені ти світиш юним станом.
Стала ти дружиною йому,
А мені навік зорею стала!
„Стара пісня на новий мотив"
Б.Олійник
Ведучий: Кохання... вічне почуття... у всіх народів і усі часи. І хоча б якою мовою про нього говорили, всім і повсюди воно буде зрозуміле, тому що торкається найтонших струн людської душі.
|