Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ІВАН ФИЛИПЧАК



Филипчак Іван - (1871-1945) - галицький педагог і письменник. Співзасновник музею «Самбірщина», організатор шовківництва. У 1944 році заарештований радянською владою, помер на засланні. Автор історичних повістей «Княгиня Романова», «За Сян», «Кульчицький-герой Відня», «Дмитро Детько», та інших, а також розвідок з історії шкільництва.

СПОМИНИ ПРО ВЕЛИКОГО БОЙКА (ІВАНА ФРАНКА)

І. Іван Франко в Самборі

Тридцять літ минає, як тодішня симбірська "Руська бесіда" запросила д-ра Івана Фран­ка до себе з відчитом. Тоді була "Бесіда" приміщена в трьох кімнатах, що їх в тій цілі винайнято у п.Гендзінського, на партері, напроти костела оо. бернардинів. До самбірської "Бесіди" належало тоді приблизно 50 членів місцевої й замісцевої інтелігенції. Члени ділилися на звичайних і надзвичайних. Звичайними членами могли стати урядники й священики. Вони платили вкладку - один ринський місячно. Надзвичайними членами були студенти високих шкіл та різні кандидати на депендентів, що мали невеличку плат­ню або удержувалися з писарки по адвокатських канцеляріях. Ці останні платили по 50 кр. місячно, а звичайно не платили, бо управа "Бесіди" анулювала їх залеглі вклади на загальних зборах товариства як такі, що їх годі стягнути. Надзвичайні члени не мали ні активного, ні пасивного виборчого права на загальних зборах товариства. Проте вони, як молодь, були "spiritus movens" "Бесіди", вносили поступові кличі й ідеї, надавали тон забавам, а головно українізували "Бесіду", якої частина репрезентувала "русский напрям". Ці "русскі" займали в більшій частині впливові посади по державних установах.

Найбільш рухливими з тодішньої молоді були студенти прав: Іван Коляджин (помер як суддя), Іван Білинський (адвокат у Самборі), Іван Мацюрак (помер), Лев Рожанківський і інші. Були це ідейні, рухливі патріоти, так звані народовці. Головно студенти були душею всіх зборів, відчитів, забав і інших імпрез. Між іншими приходили також на "Бесіду" два брати Криницькі, Макс і Риньо, сини гімназійного професора-історика, поважного й чесного чоловіка, але при тім "почцівего русіна", що був у Самборі довгі літа господарем польського клубу. В духові "почцівих" виховав він обох своїх синів, котрі, ставши суддями, змінили обряд і пішли там, де вважали, що буде їм вигідніше.

Зі старших грали визначнішу роль Клим Топільницький, комісар скарбового уряду; судові радники, як Копистянський Іполіт, Йосиф Кульчицький; добродій "Шкільної по­мочі", меценат українських письменників Василь Келяновський, вихованок оо. василіян у Лаврові та Ставропігії, котрий перед смертю змінив греко-католицький обряд на ла­тинський; Філарет Гладилович, комісар скарбового уряду; Микола Лашкевич, Еміль Паш-кевич і М.Слюзар, гімназійні професори; о. І.Гмитрик, катехит гімназії; о. Лев Щавинсь-кий, шамбелян і парох Самбора; о. Мих.Ортинський, катехит учительського семінару; Т.Білинський, професор учительського семінару, нині емеритований шкільний радник; о. Фр. Рабій, катехит дівочої школи, нині парох Самбора; Н.Устіянович, військовий ветери­нар, і д-р Йосиф Кос, військовий лікар. Дещо пізніше прибули до Самбора проф. Ф.Колесса, лісовий радник Марганець і д-р Стахура. З околиці належали до "Бесіди" парох села Ваневичів о. Микола Боберський; о. Дм.Гординський, парох села Кульчиців, та ще кілька інших священиків.

Ті люди, як активні члени товариства "Бесіда", кермували духовим життям у місті, а також і околиці. Біля них гуртувалися молодші. Виразно український напрям "Бесіди" репрезентували члени Гладилович, Кульчицький, Ортинський, Рабій, а душею цього гуртка молодих народовців був Т.Біленький, від котрого виходили майже всі проекти щодо тво­рення нових культурних осередків. На тлі праці в "Бесіді" приходило між народовцями а "русскими" до суперечок, які звичайно лагодив К.Топільницький і в цей спосіб не допус­кав тоді одинокого нашого товариства до розбиття.

Народовці, хоч слабші числом, були рухливіші. За ними йшла наша молодь, що рвала­ся до народної роботи.

В таких часах запросили народовці, а властиво молодь, Івана Франка, славного тоді вже письменника і провідника молоді, до "Бесіди" з відчитом.

Запрошувати тоді Франка на "Бесіду" було таки трохи небезпечним і ризикованим ділом. Франко - соціаліст, поступовець, безбожник! Можна було із-за цього наразитися на різні неприємності, тим більше, що еліта "Бесіди" - були це переважно цісарсько-королівські урядовці з золотими ковнірами та священики.

Щоби цього "небезпечного" Франка не висувати з першим відчитом, запрошено впе­ред директора української гімназії в Перемишлі Гр.Цеглинського, знаного вже тоді дра­матурга. Він зголосив цілком безвинний відчит під назвою "Дещо про дзвін Шіллера".

Самбіряни подивляли тоді перший раз чоловіка, що майстерно володіє українською мовою.

Опісля хтось інший мав відчит як другий з ряду, а відтак запрошено Франка, хоч деякі члени, головно урядники й священики, не були з цього вдоволені.

Два перші відчити відбулися в залі "Бесіди", а на відчит Франка молоді винайняли одиноку тоді найкращу залу в Самборі - в готелі Букетинського, де сьогодні магазин польської торговельної спілки.

Молоді народовці потрудилися і вплинули, що на відчит Франка прийшла також шкільна молодь вищих гімназійних класів і курсів учительського семінару. Всі старші, більше консервативні народовці, були із-за такого факту трохи заскочені. Випадало їм з цього приводу виявити своє незадоволення; все-таки на відчит тихцем прийшли. Не зай­няли своїх місць, як це було в звичаї, в перших рядах, лиш по боках, щоб їх не було видко, тим більше, що зала була слабо освітлена. Прийшли також на відчит з цікавості деякі священики. По більшій часті виповнила залу шкільна молодь, таки в гімназійних одно­строях.

Франко вийшов на естраду в чорнім, довгім по коліна "шлюсроку" і в вишиваній сорочці. Відчит читав ні тихо, ні голосно. Заголовка відчиту я не чув. Зі змісту дійшов я переконання, що це мова про епоху відродження; давав при цім деякі вказівки нашій молоді і взивав її до праці над культурним розвитком народу. Дісталося тоді дещо серед­ньовічному панству, та за це деякі наші катехити, як педагоги, дали пізнати своє невдово­лення з приявності учєників на відчиті.

По скінченім відчиті запрошено Франка у "Бесіду" на чай... Тут, як було звичайно, старші сіли до карт, молодь завела танці, а пані - гутірку. Франко почав трохи нудьгува­ти, вкінці спитав студента Мацюрака, чи нема бібліотеки у "Бесіді". Мацюрак моргнув на мене. Я підійшов до них, і Мацюрак представив мене як бібліотекаря.

- Позвольте оглянути вашу бібліотеку,- сказав Франко до мене.

- Прошу дуже, пане докторе.

Я отворив обі шафи - повні книжок1. Франко казав подати каталог, переглянув його основно за азбукою та час від часу про дещо питав.

Коли зупинився при книжках, списаних під буквою "Ф", подивився на мене й показав пальцем у реєстрі. Я нахилився й читаю: "Wie ich die Seele erfunden habe" vom Dr.I.Fischer.

На це Франко засміявся й каже до мене;

- Цей Фішер не писався буквою "Р", але "V". Покажіть, прошу, книжку!

Я витягнув книжку зі шафи, отворив і найшов дійсно написане це назвисько так, як Франко казав.

- Десь він всіх святих знає,- каже до мене Мацюрак, що писав цей реєстр. Франко почув це й незамітно всміхнувся. Опісля зупинився над книжками "Христіян-

скоє чтеніє", яких було кількадесят, гарно оправлених, і запитав;

- Чи у вас читає хто ці книжки?

- Один священик брав раз, але казав, що це тяжка й висока філософія,- відповів я.

- Може би, ви замінялися з нами! Пришліть ці книжки до Наукового товариства ім.Шевченка у Львові на мою адресу, а ми вам вишлемо в заміну за них белетристику!

- Добре, пане докторе, я зараз переговорю з предсідником "Бесіди" і деякими виділовими в цій справі.

За кілька хвилин інтерес був готовий.

Другий раз був Франко з відчитом у Самборі кілька літ пізніше, одначе на цьому відчиті не було мене із-за домових перепон.

II. Справа арештування Франка в Дидьовій у правдивому світлі

В 117 ч. "Діла" з 1927 року помістив о. Флюнт свої спомини про Франка, в яких оповів про перебування Франка в селі Дидьовій (повіт Турка). Франко перебував тоді в домі о.Кузія, де в товаристві панночок Дегенівних, дочок російського генерала, й тамошнього дідича Волковицького ходив на прогульки, ловив рибу - словом, щасливо проводив час.

По від'їзді з Дидьової, пише автор, "як українські гості вертали домів, їх арештовано у Львові і поміщено в інквізиті*..." Це, що написав в "Ділі" о.Флюнт, прочитав бувший австрійський жандарм п.Прийма, що ще живе на пенсії в Турці. Прийма сказав, що ця ціла справа неточно і невірно описана, тому що Франка він сам особисто арештував не у Львові, але в Дидьовій. Щоби цю справу провірити, поїхав я до Турки та поговорив про арештування з п.Приймою особисто й подаю тут факт так, як я чув від наочного свідка. Щоб справа могла бути вірно подана, попросив я також на свідка п.Шеремету, директора школи в Турці. Разом ми пішли до п.Прийми. Прийняв він нас дуже чемно, а коли до­відався, в якій справі ми прийшли, вийняв зараз 117 число "Діла", в якому о. Флюнт описав згаданий інцидент, і почав оповідати: «Було це вліті 1890 року. До мене, як до команданта постерунку в Лімній, приїхав перед полуднем комісар староства з Турки п.Альберт. Мене всі урядники знали, бо у мене в Лімній була добра кухня, добрі угорські вина, і тому всі урядники до мене заїжджали, часом навіть сам староста. З комісаром Альбертом я жив дружньо. Він приїхав з Турки кепськими кіньми. Просив мене о зміну коней і заявив, що поїдемо оба до Дидьової, до о.Кузія, в котрого домі живе якийсь російський письменник і дві панни з Росії. Щодо цих осіб є підозріння, що управляють шпигунство. Доніс про це дідич-поляк, власник села Лютня і часті Дидьової п.Раціборський. Вислухавши це, лишив я комісара у своїй канцелярії, а сам пішов до жандармської станиці, щоб дати відповідні зарядження й зажадати добрих коней. Я Франка не знав і про нього нічого не чув - хто він такий. Я був собі русин, але не патріот, я був жандарм, службіст, а з о.Кузієм жив у приязні. Мені жаль було о.Кузія, бо це чесна була людина, й я постановив його про це упередити. В тій цілі я написав на станиці письмо до о.Кузія, прикликав жидка Мордка Каца, що стояв на послузі в жандармерії. Дав я йому письмо й казав, щоб на своєму коні якнайскорше поїхав до о.Кузія й передав моє письмо. "Якщо б ми тебе, жиде, догнали, не кланяйся нам - вдай, що мене не знаєш, а їдь скоро!" Жидок поїхав. Ми з комісаром з'їли добрий обід, випили угорського, та за яку малу годинку після від'їзду жидка вибра­лися в дорогу. Коні, як кати, гнали скоро. Я потерпав, щоб ми жидка не випередили.

Уїхавши 8 км, приїхали ми до села Боберки й затрималися перед корчмою. Я послав візника до корчми по тютюн, хоч мені його не треба було. Сам я перепросив комісара, зліз з воза й непомітно витягнув залізну затичку з осі заднього колеса. Візник заговорив­ся трохи в корчмі з людьми. Комісар почав злоститися, що так довго не вертає. Я побіг до корчми по візника. В сінях я дав йому цю затичку та приказав, щоб як колесо злетить з воза - він зліз і пішов її шукати, та щоб він нароком шукав її довго. Так опісля сталося. Але поки що ми їдемо, а колесо не злітає. Я потерпаю, щоб ми не заїхали скоріше до Дидьової, як цей жидок - мій тайний посланець. Щойно за яких 15 хвилин колесо злеті­ло. Комісар почав проклинати. Візник наш пішов ніби шукати затички, а в міжчасі комі­сар помстував. Я успокоював його як міг, а візник пішов шукати затички, й ми стратили його з очей. Вкінці вернув урадуваний, що її знайшов. Минуло доброї півгодини. Я споді­вався, що жидок все таки скорше буде в Дидьовій, як ми.

Жидок, прибувши на приходство в Дидьовій, віддав письмо тещі о.Кузія. Отця пароха не застав дома, бо ціле товариство вибралось на Сян ловити рибу - досить далеко від дому. Господиня дому, прочитавши письмо, налякалась дуже. Якраз палила в печі на хліб. Тоді теща о.Кузія зі страху перед ревізією вкинула цілу масу паперів і книжок до печі. З нашим приїздом не застали ми дійсно о.Кузія, й він кілька хвилин опісля надійшов з великим товариством.

Почалася ревізія. Війт, комісар і я переглянули дещо поверхово, й нічого ми не забра­ли. Годиться підчеркнути, що комісар обійшовся зі всіма дуже чемно. Перепросив і за­явив о.Кузієві, що староство дістало наказ з намісництва, щоб обох панночок Дегенівних і Франка арештувати й відставити до Львова.

Я на Франка не звертав більшої уваги, бо видавався мені якимсь маловажним. Більше я говорив з гарними паннами, бо ці робили вражіння підозрілих.

О.Кузій дав підводу, комісар сів з паннами й Франком і через Дзвиняч, Тарнаву й Шандровець від'їхали до Турки. Звідси відставив він їх до Львова, а я вернув з візником на свою станцію".

Стільки про факт арештування подав усно п.Прийма. Замітив також, що читав уже опісля кілька повістей Франка, що вони йому дуже подобалися та що не впало йому тоді на думку навіть, що так визначну а скромну людину довелося йому арештувати.

В Самборі, 15 липня 1930.

Л-ра: Филипчак І. Спомини про великого Бойка (Івана Франка) // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. - Л. : Каменяр, 1997. - С. 526-530,603.

 

 

 

Оновлено 18-06-2018
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка