Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Лукич Василь



Лукич Василь – псевдонім Володимира Левицького (1856-1938). Нотаріус, працював у м. Станіславі. Співробітничав у ж. „Друг”, брав участь у виданні календаря „Дністрянка”, склав разом з І. Франком поетичну антологію (1881), редагував календарі „Просвіти” (1881-1884), альманах „Ватра” (1887), в 1890-1896 рр. був редактором літературно-наукового журналу „Зоря ”(виходив у 1880-1897 рр., видавало Наукове товариство ім. Шевченка , в якому в той час друкувались твори І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Глібова, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, Лесі Українки, карпенка-Карого та ін.). І. Франко позитивно оцінив його редакторську діяльність у поемі „ Вандрівка Русина з Бідою”та статті „З останніх десятиліть ХІХ в.”.Все життя був у дружніх відносинах з Іваном Франком.

Спомини про Івана Франка

Я познайомився з Іваном Франком у жовтні 1875 року у Львівському університеті, в який ми саме тоді записалися, Франко – після матури в Дрогобичі – на філософський відділ, а я – після матури в Бережанах — на правничий. Франко прибув поміж академічну молодь вже з патентом молодого письменника, бо як учень 8 класу містив уже свої твори в москвофільському двотижневику "Друг", видаванім у Львові товариством під назвою "Академический кружок", під псевдонімом "Джеджалик". Се мені дуже імпонувало, і я старався бути якнайчастіше в його товаристві.

Ми обидва записалися як члени до "Академического кружка", в котрім вже були Михайло Павлик, Антін Дольницький, Клим Охримович, Омелян Калитовський, Михайло Вагилевич і інші. До цього товариства притягала нас не москвофільська ідея, а тільки практичні погляди. "Руська" академічна молодь мала тоді два товариства — народовці "Дружнього лихваря" (те товариство не мало ніякого власного приміщення і займалося тільки уділюванням позичок та підмог своїм членам) і "тверді" – „Академический кружок” з самостійним помешканням в 3 кімнати (даром від Народного дому), читальнею із значним числом часописів, бібліотекою і т.п. Крім цього, „Академический кружок” також уділював своїм членам позички, мав білети по знижених цінах до польського театру, лазні, його члени діставали стипендії чи підмоги з Народного дому, Ставропігійського інституту тощо. Крім того, товариство видавало двотижневик „Друг”, в котрім також члени „Академического кружка” пробували свої сили.

Між членами „Академического кружка” було значне число так званих угодовців, себто прихильників порозуміння з народовцями, а також людей нерішучих, що виявлялося при розмовах в часі сходин. До перших належали Антін Дольницький, Павлик (прихильник народної мови, але тоді завзятущий „етимолог”) і я, а до других — Франко. Мимо того, ми разом почали творити окремий гурток, часто сходилися і десь в лютому 1876 року почали думати над тим, як би то перебрати товариство в свої руки. За нашою намовою вписалося до „Академического кружка” на весну 1876 року понад ЗО народовців, між ними Іван Белей (що також прибув із Станіслава), Леонід Заклинський, Андрій Павлиш, Василь Дідошак, Антін Горбачевський та інші, і на надзвичайних загальних зборах ми переголосували „твердих”, і відтак вибрали свою управу з Антоном Дольницьким на чолі. Після того управа „Академического кружка” нав'язала переговори з „Дружнім лихварем”, після чого проведено між двома товариствами формальне поєднання, яке виявлялося назовні в спільному уряджуванні концертів, вечорниць, маївок і т.п. Редакцію „Друга” перебрали Франко, Павлик, Дольницький і я та, само собою, змінили в ньому напрям, мову і т.п. В редакції, яка містилася в помешканні Антона Дольницького, сходилися ми щоднини і обговорювали, як-то належалить вести зреформованого „Друга” і взагалі літературну роботу. Нема що й казати, що душею всього був Франко, як справжній літературний талант. Тоді-то зародилася між нами думка видати літературний збірник, і ми, не гаючись, приступили до зладження і придбання матеріалів, наслідком чого восени 1876 року вийшов літературний альманах під заголовком „Дністрянка” з календарем на 1877 рік, де як видавці виписані на заголовній картці Белей Іван, Дольницький Антін, Левиц-кий Володимир і Франко Іван. В „Дністрянці” помістив Франко 2 оповідання — „Два приятелі” і „Лесишина челядь” та поему „Хрест Чигиринський”.

В той час мешкав Франко з Павликом і Ярославом Рошкевичем на першому поверсі так званої бойківської кам'яниці коло костьолу бернардинів, котру відтак розібрано і на цьому місці вибудувано велику кам'яницю, в якій тепер міститься Центральна кав'ярня. Бойківською звалася кам'яниця тому, що там синевідські бойки, які тоді були типовою фігурою у Львові, мали склади своїх товарів. До цієї кам'яниці заходив я дуже часто, щоб відвідати і поговорити з Франком.

В час шкільних ферій 1876 року наш редакційний гурток урядив собі прогульку в гори. Були ми у Велдіжі, Мізуні і Сенечові, гостюючи у місцевих священиків, де велася широка розмова на актуальні теми, про переворот, здійснений нами в „Академическом кружку” і т.п.; крім цього, відбували ми прогульки разом з іншими студентами, що саме тоді перебували в тих сторонах, та з Юліаном Охримовичем (батьком адвоката д-ра Волод.

Охримовича), незвичайно гостинним і товариським чоловіком. У всіх тих прогульках брав участь і Іван Франко, котрого справа серця тягнула до одної з повищих місцевостей; тільки інколи відривався від нас і йшов до ріки ловити на вудку рибу та лапати раки. Він був дуже милим товаришем, а своїм дотепом удержував наш гурток в незвичайно добрім настрої.

Вернувшись з прогульки, а особливо осінню 1876 року, ми віддавалися нашій університетській, а при тім також редакційній праці, тій останній під проводом Антона Дольницького і Франка, який розділював між нас роботу і, як найбільше між нами талановитий і літературно освічений, давав нам потрібні вказівки.

Маючи до розпорядження доволі сильну організацію академічну, двотижневик і інші видання та стоячи в зв'язку з Михайлом Драгомановим, ми займалися пропагандою „новітньої ідеї”, кольпортажем женевських видань і вдавалися не раз в полеміку з людьми, значно від нас старшими і займаючими поважні становища, відбували конференції з редакторами народовських видань і т.п. Так, пригадую собі добре, зайшли ми оба з Франком раз до тодішнього професора догматики Львівського університету (пізніше кардинала) д-ра Сильвестра Сембратовича, котрий редагував церковно-народний часопис „Руський Сіон”, де підпирав народовців у їх змаганнях та став в їх обороні, на конференцію в його приватнім помешканні (в партері митрополичої палати) над темою: що для нашої нації має бути на першому місці – віра чи народність? Розуміється, Сембратович твердив, що на першому місці має стояти віра, а щойно на другому – народність, ми ж обстоювали зворотний порядок. Не допомогли ніякі докази ані з боку нашого нашого співрозмовника, ні з нашого, хоч Франко висловлювався, як тільки міг, після чого ми, по двох годинах полемічної розмови, розійшлися з тим самим, з чим прийшли. Се навів я на доказ, які саме думки нуртували між нами.

В половині 1877 року почалася нагінка на визначніших наших товаришів, допити в поліції, настали арештування. Між іншими арештували Франка, Павлика, Белея, а по проведенім слідстві розділено справу на дві частини: до одної зачислили членів тайного товариства, між ними й Франка, а до другої – членів – „Громади”. В часі нагінки і по розправі, на котрій засуджено Франка на дев'ять місяців тюрми, настав між українською молоддю великий переполох. Вона усунулася від активних виступів, розбрелася то по рідні, то по лекціях на провінції, – і „Академический кружок” попав знову в руки „об'єднителів.

Відтак дороги моєї з Франком спільної праці розійшлися. Франко, якого на розправі зовсім неоправдано і безпідставно наклеймлено соціалістом, хоч він в тім часі ним не був, посвятився публіцистиці, спершу публіцистиці свого народу, а опісля сусідській, на жаль, не без вини наших провідників, які не тільки боялися дати йому місце в наших товариствах і видавництвах, але виключили з „Просвіти” і заборонили приходити на „Бесіду”; а я – студіям в університеті, хоч щирі товариські зносини між нами зовсім не перервалися.

Після здачі теоретичних екзаменів у Львівському університеті я вступив на практику до суду, а дослужившись там до посади безплатного авскультанта, звільнився по більш як трилітній службі і перевівся до нотаріату в травні 1883 року. Перше моє місце було в Болехові, куди я переїхав з молодою дружиною. В Болехові було тоді досить, як на таке маленьке містечко, нашої інтелігенції, а саме: були там парох Озаркевич з родиною (синами Лонгином і Євгеном, доньками Наталією Кобринською, Єронімою, після заміжжя

– Величко), начальник суду Кость Старосольський, судовий адвокат Юліан Сельський (Семигинівський), д-р медицини Підлуський, лікар Купловський, кандидат нотарійний Лев Гузар і інші. Побут значної частини наших людей, між ними і таких замітних, як посол Озаркевич, письменниця і організаторка жіночого руху Наталія Кобринська, віденські „січовики” Лонгин і Євген Озаркевич, а крім сього, побут мій, як давнього товариша, були, здається, причиною, що Франко звернув свою увагу на Болехів і став туди час від часу навідуватися. За кожним разом заїздив до нашої хати, де була для нього приготована окрема кімната, в котрій він працював; при обідах і вечерях ми (тобто він, моя жінка, мій швагер Лев Гузар і я) сиділи довший час і забавлялися гутіркою. Крім сього, у вільних хвилях відбували проходи по чудових околицях Болехова. Франко був у нас завжди дуже милим гостем, і він радо перебував в нашому товаристві. Одного разу був у нас щось три тижні і, від'їжджаючи, вписав до мого альбому дуже гарний і до нас спрямований вірш в 20 стихах. На жаль, сей альбом, в котрім вписувалися наші гості, пропав в часі світової війни разом з моєю добірною бібліотекою і іншими речами...

Коли по трилітнім побуті в Болехові перенісся я в 1886 році до Стрия, котрий за місяць перед тим знищився цілком наслідком пожежі, просили мене тамошні наші земляки — Іван Вахнянин і Кость Горбаль – зложити літературний збірник, котрий вони готові видати громадським коштом, щоб з його розпродажі придбати фонди на закуп бібліотеки, інвентаря і т.п. для наших товариств, знищених рівно ж в часі останньої пожежі. Я задовольнив се бажання і склав збірник під заголовком „Ватра”, причому був мені вельми помічний Франко доставленням власних і чужих матеріалів. „Ватра” появилася в році 1886, і критика прийняла її вельми прихильно.

По короткім побуті в Стрию, а відтак в Залісцях, переїхали ми в травні 1886 року до Станіслава. В другій половині 1890 року обняв я редакцію літературно-наукового письма для родин – „Зорю” і вів її до кінця 1896 року. В часі моєї редакції Франко помагав мені, збагачуючи відділи белетристики, науковий, критичний і т.п. В „Зорі” друкував я твори Степана Руданського з автентичних рукописів покійного поета, достачених мені Франком. В першій половині 1890 року прибув Франко до Станіслава на мою просьбу, як члена комітету для влаштування урочистого обходу в честь Шевченка, з відчитом і при тій нагоді відвідав нас разом з своєю дружиною, вітаний нами сердечно і щиро.

Передавши редакцію „Зор”", віддався я фаховій моїй праці, котра вичерпувала весь час так, що я не міг брати участі у ніяких видавництвах. Мимо того мої товариські і приятельські зносини з Франком не переривалися. Я здибався з ним в наших товариствах і установах та відвідував його дома. А коли всесвітня війна вигнала мене з рідної хати і я опинився у Львові та в році 1915 почав працювати в редакційнім відділі „Дністра” та у відділі „Просвіти”, котрий поручив мені зладити за 2 місяці календар „Просвіти” на 1916 рік, Франко, хоч немічний тілом, навідувався до мене частенько і збагатив мою редакційну теку кількома своїми поетичними творами, виготовленими ним в 1914 і 1915 роках, з котрих 4 я помістив в літературно-науковій частині календаря, що мала заголовок „З великого часу”...

Як-небудь нас довший час ділили політичні переконання, мимо того відносини між нами завжди були якнайкращі і найсердечніші. Хоч Франко був гострий критик, та до моїх редакційних і літературних виступів відносився з прихильністю і симпатією. Що більше, свою сердечність, прихильність і приязнь до мене він виявив навіть у своїх творах.

З нашого літературного гуртка з року 1876 (Белей, Дольницький, Франко, Павлик і я) довелося тільки мені одному 31 мая 1916 року відпровадити тлінні останки геніального нашого товариша на місце вічного спочинку і оплакати гарячими сльозами ту незвичайну втрату, яку з його смертю понесла безталанна наша вітчизна.

 

 

Л-ра : Лукич В. Спомини про Івана Франка / Василь Лукич // Спогади про Івана Франка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 61-64.

Оновлено 24-08-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка