Тарас Франко
Тарас Франко (1890-1941) – син письменника, кадидат філологічних наук, автор кількох праць з франкознавства.
Мої спогади про батька
Моя пам'ять сягає 1895 р., коли я почав ходити в перший клас народної школи. Моєму батькові Івану Франку було тоді 39 років. За цю школу батько мав невеличку суперечку з мамою Ольгою з Хоружинських, родом з-під Харкова. Батько настоював на тому, щоб діти ходили до української школи, мама уважала за краще, щоб училися в найближчій. Переважила думка матері, і перший рік ми з братом Андрієм ходили до польської школи, розташованої по сусідству, і сиділи з ним на одній парті. Нам обом шкільне навчання не було до вподоби через нерідну мову і невідповідні методи навчання й виховання, при яких застосовувалася фізична кара. Ні мене, ні брата не били, бо ми чемно в класі поводилися, і учителі таки боялися батька, що був працівником преси і в той час працював в одній із провідних польських газет.
І так батько в дрібній справі вибору школи уступив перед волею мами, але це не завжди бувало. Ми, діти, переконалися, що в принципових, важливих справах батько був непоступливий і легше зносив особисту кривду, ніж громадську. Будучи невтомним і непохитним борцем за права народу, батько рівночасно усвідомлював і собі, і нам прищеплював думку, що права належаться тільки тим, хто дбає про них і вміє їх захищати. Темний і затурканий селянин завжди був і буде визискуваний. Насамперед треба дати людям загальнодоступну освіту. Своїх дітей батько завжди заохочував працювати, вчитися і всякими способами поглиблювати свої знання. Батько повторював залюбки, що не має прав той, хто не свідомий у ставленні до своїх обов'язків. Згідно з цим поглядом він особистим прикладом привчав дітей бути ретельними у своїй роботі. Терпіти не міг людей, які не додержували слова, не виконували обіцянок, не приходили в умовлений час.
У батька було багато приятелів і щирих друзів, що часто його відвідували, і дивним дивом найменше серед них було його шкільних товаришів, а все пізніші знайомі, випускники інших гімназій: Белей — письменник, Величко — географ, Олеськів — природник, Коцовський — директор семінарії, Кирчів — учитель, Лукич — нотаріус, Терлецький — юрист. Бували теж земляки з Нагуєвичів, рідні брати і дальші свояки, партійні люди — радикали з різних околиць Галичини: Гарматій, Павло Думка, Новаківський, Остапчук, Шмигельський. Особливе місце між усіма друзями займав Михайло Павлик, що роками проживав на спільній з Іваном Яковичем квартирі і все-таки не перейшов з ним. на „ти”, вони спільно редагували різні журнали, постійно при тому сперечаючись, були членами радикальної партії, хоч із значними розходженнями в поглядах, обидва переписувались з М. Драгомановим і не раз один проти другого виступали. Іван Якович часто бував у Павлика, один одному позичали книжки, заходили туди ж і діти з мамою, але Павлик рідко відвідував Івана Яковича в його хаті.
З багатьма з друзів батько був на „ти”. Не заставши батька дома, гості розмовляли з мамою, гралися з дітьми, брали їх собі на руки і коліна, пестили, частували цукерками. Про що гості розмовляли з батьком чи мамою, діти, бувши малими, хоч і чули, не все розуміли; згодом, коли повиростали,— хіба їх це обходило? — у них були свої інтереси, ігри, шкільні заняття, товариші. Старших цікавили справи побутові, редакційні, якийсь час виборчі, залежно від того, який прийшов гість. Товариші по роботі часто позичали у батька книжки, просили консультації у справах мови, бібліографії, ідеології. Інші радилися у всяких труднощах, навіть не зв'язаних з літературно-мовними проблемами. Селяни прохали часто матеріальної допомоги, в чому їм господарі ніколи не відмовляли.
Ще як ми проживали по вулиці Крижовій, 12, батько був редактором „Громадського голосу”, видавав „Хлопську бібліотеку” і різні брошури. Палітурники раз у раз привозили до нас різного формату книжечки в обкладинках, переважно червоних чи рожевих, рідше в голубих або зелених. Ті книжечки треба було розсилати чи то передплатникам, чи на замовлення за післяплатою. Мама цілими вечорами приготовляла бандеролі, ми помагали їй клеїти, тоді вона писала адреси, ми завершували роботу наліплюванням поштових марок. На пошту заносив їх батько. Був чудовий поділ праці, а весь процес звався „адміністрацією”, що для дітей звучало вельми таємниче.
Окрему категорію гостей творили підпільники, що тікали в Галичину перед переслідуваннями царського уряду.
І так був у нас деякий час молодий Тригубов, що виступав на захист євреїв перед чорносотенцями і був ранений. Він заїхав у Львові до своєї тітки Ольги Хоружинської, моєї матері. Згодом був на квартирі Юрій Тобілевич, син відомого драматурга, студент політехнічного інституту. Коли ж Іван Якович поселився у власному будинку по вулиці Понінського, 4, дві верхні кімнати були відведені для приїжджих, що проживали іноді і довший час, як Вишневський з Поділля, один науковий працівник з Житомира, Рябко з Одеси, Митрофан Шевченко з Кирилівки. З місцевих жили у нас Семен Вітик, український соціал-демократ, Гринь Франко з Нагуєвичів, пізніший директор музею там же, Дергало Михайло з Завадова, Марисюк із Сільця Бенькового з-над Бугу.
Гості бували різного типу. Одні, найменші числом, приходили тільки відвідати і скласти поклін великому письменникові. Коли трапилось не застати його вдома, залишали візитки з декількома словами. Ці карточки поміщались в буйволовому розі, що стояв на ніжці мистецької роботи — дарунок С. Крушельницької, відомої тоді співачки.
Інші гості просили порад у справах редакційних (Козловський, Гнатюк, Вандмаєр, Федюшка, Мочульський), деякі залишали батькові свої рукописи з проханням переглянути їх, деякі знаходили тут розраду у своїх тимчасових невдачах; траплялися надміру говірливі, яких Іван Якович не любив, вибачався чемно перед такими і йшов до своєї праці. Гостя залишав розважати дружині і дітям. Догадливий прощався сам.
Часто докучали малярі, такі як Труш, Ю. Панькевич. Останньому з них батько не захотів позувати, пожалував часу. Художник примістив свій мольберт біля письмового стола батька і так малював його під час напруженої розумової праці, коли очі дивилися вниз. Вийшло напрочуд гарно, – на жаль, портрет пропав під час воєнної хуртовини.
У батька було непогане здоров'я, але надмірна в нервовому стані праця виснажувала його. Пам'ятаю, як батько, балотуючись в депутати на виборах до австрійського парламенту, захворів на очі і місяць пролежав у напівтемній кімнаті на квартирі по вулиці Крижовій, 12. Крім цього, я не пригадую собі, щоб батько нездужав. Він не курив і не пив спиртних напоїв, постійно ходив до лазні разом з трьома синами, і всім чотирьом роблено масаж. Вранці, в теплі дні, Іван Якович протирався до пояса холодною водою, інколи робив гімнастичні вправи гантелями.
В неділю батько звичайно не відпочивав. Вряди-годи в погідний день ішов з усією сім'єю на прогулянку до Зубрицького лісу, на Вульку, на Високий Замок, рідше – на Кривчиці чи на Чортівську скалу. Пам'ятаю, раз ми вибралися, самі чоловіки, на прохід ранньою весною з доктором Кобринським на Жовківське передмістя. Минаючи ставок, обидва товариші не витерпіли, щоб не скупатися у воді чистій, але досить холодній. Лікар після купелі нажалив ноги пекучою кропивою. В роках 1893-му і 1894-му батько ходив з двома синами на краєву виставку, що приготовлялася в Стрийському парку. Там, між іншим, українські майстри будували деякі павільйони та ларки в гуцульському стилі. З виставки Іван Франко одержав малюнки з рибами, що потім у чорних рамах під склом висіли по всіх кімнатах його мешкання.
В роках 1901-му—1902-му Франко будував дім на Софіївці, в найближчім сусідстві того ж Стрийського парку, часто бував з дітьми на місці роботи, і всі допомагали робітникам. Потім діти з батьком засаджували в садку молоді щепи і кущі ягід, мати ще й на квіти знайшла місце, а сестра Ганна все те поливала.
Справжнім відпочинком для перевантаженого працею батька повинні були стати щорічні канікули; на жаль, складалося так, що він мало користувався ними. Завжди хтось з сім'ї мусив оставатися вдома, в ролі сторожа, бо зрідка траплявся знайомий, який погоджувався на два місяці берегти хату перед „непрошеними гістьми”. По-друге, в липні і серпні працівникам журналу не терпілось їхати на село, а номери треба ж було випускати і майже всю роботу спихали на Івана Яковича. Незважаючи на те, батько проводив разом з нами літні канікули на селі, хоч далеко не завжди і не весь час. Найохотніше виїздив до Нагуєвичів, а в старшім віці – до Криворівні, над річку Черемош. Але й на селі батько ніколи не мав повного відпочинку: сам він віз із собою цілу пачку рукописів, дещо книжок, а пошта доставляла обширну кореспонденцію, коректури гранок і верстки.
Батько був радий, коли траплялася нагода фізично попрацювати на полі у господарів, де ми знімали квартиру. Більш усього він любив працю біля сіна і снопів, але й інші роботи він знав блискуче. Згодом навчилися цього і діти, і навіть мати; всі залюбки вивчали говірку, пізнавали народний побут і звичаї.
Батьковою пристрастю було ходити за грибами, яких знав усі гатунки, звичайно, тих, що ростуть у наших лісах, і дуже добре вмів відрізняти хороші, їстівні гриби від отруйних чи непридатних до вжитку. Одні гриби призначалися на сушення, другі для щоденної страви. У ліс ходив Іван Якович босоніж, з кошелем в руці, рідко з ціпком. Гадюк нітрохи не боявся і чимало повбивав їх.
Не менше ніж гриби приваблювало Франка рибальство. Сіті виплітав сам і всіх дітей навчив цьому мистецтву. Підбирав гирі для волока, поплавці, оформлював різні гатунки сітей: сачок, ятір, приладжував бовт. Вудки чомусь не полюбляв. Надто холодна вода в гірських річках не приманювала ловити рибу сітями, але інші способи риболовлі були Франкові не до душі.
Він ніколи не цурався далеких прогулянок. І так у більшім товаристві в горах ходив на Писаний камінь, близько села Ясенова, видряпувався спритно на стрімку скелю, знайшов там рід папороті з дуже солодким коренем і назбирав по дорозі чимало грибів. Був теж на горі Піп Іван, що з одного боку завершує хребет Чорногори, виходив бадьоро, захоплювався красою озера Шибеного, був у захваті від чорної води в глибоченнім ставку біля самого верха Попа Івана. По селах прислухався до народних переказів, збирав фольклорні матеріали.
Кажуть, що коли І. Франко був у Буркуті, з друзями пускався по гірських верхах в далекі мандри.
І ще на один спосіб використовував Франко свій час канікулярний: записував з уст народу приповідки й перекази і заохочував до цього своїх дітей. Поки ще не одружений був, зібрав фольклорних матеріалів найбільше з рідного села Нагуєвичів і взагалі на Підгір'ї. Нам, дітям, натомість запам'яталося перебування батька на Гуцульщині і його етнографічні нотатки в горах. Деякі легенди записав від селянки Бурачинської і використав їх у своєму гуцульському циклі , що складається з прозових і віршових речей і з мистецького боку не поступається чудовому оповіданню М. Коцюбинського „Тіні забутих предків”. Прислів'я, записані на Гуцульщині, використав батько частково в 3-томнім збірнику українських приповідок (Львів, 1901—1910). Скрізь, де побував батько з нами під час канікул, шукав і розпитував за старими рукописами та книжками, назбирав їх значну кількість, між іншим, і з Гуцульщини. Існування в той час вірувань і забобонів в побуті людей вражало Івана Франка як громадянина, але як дослідника фольклору приваблювало багатством і красою уявлень. Проти власті темноти він не раз виступав у своїх вічевих промовах і будив передусім класову свідомість народу. Зрештою любов до народу, вшанування важкої роботи „підстави нації”, як він називав трудовий люд, він прищеплював і дітям. Під час канікул привчав їх до фізичної праці, і таким чином ми поверталися з вакацій не лише з вартісними продуктами, але й підкріплені на здоров'ї, збагачені знанням.
В літературній, публіцистичній і науковій праці Франкові у великій пригоді ставала його досить велика бібліотека. Батько почав її збирати ще в VI кл. гімназії і раз у раз доповнював, зменшували її натомість несумлінні приятелі і рідні діти, позичаючи і розтягаючи, що кому під руки попало. Шафи були, щоправда, всі позамикані на ключ, але мама завжди мала доступ до ключів і неохоче відмовляла в чомусь дітям. Батько спокійно списував книжку і приносив іншу.
Час од часу давав книжки в палітурню для оправи, модна тоді була з золотими буквами і номером. Збереглися три каталоги книжок, які вів сам письменник. Один каталог алфавітний за авторами або заголовками, другий – за жанрами, третій – за номерами надходжень. Деякі томи являють собою конволюти , де є оправлених іноді декілька вкупі брошур, більш-менш рівних формою, а різних не тільки змістом, але й мовою. Не раз батько, з огляду на поліцію, оправляв конволюти так, що спереду були книжечки, не страшні для влади, а революційні брошури йшли за ними. Третій каталог провадив письменник до року 1908-го особисто, потім записував книжки син Андрій, від 1913 — я, а потім ще інші помічники до № 6031. З цих книжок на сьогодні бракує приблизно 300 номерів. Стародруків і оправлених рукописів, яких ніхто не читає, є 410, інших книжок 7900 екземплярів.
Як відомо, Іван Якович в університеті слухав передусім лекції по античній філології, але книжок з цих предметів збереглося не більше як 300. І твори самого письменника збереглися далеко не всі. Найбільше жаль першодруків, яких нині бракує.
У власній хаті, по вулиці Понінського, 4, Іван Якович відвів під бібліотеку окрему кімнату з вікнами на північ і захід і закупив для книжок високі стелажі з завісками і драбинкою.
Письменник дуже любив свою бібліотеку, старанно розміщував книжки на полицях і легко міг відшукати будь-яку, потрібну йому в даний час книжку. З книжками поводився дуже обережно, не загинав карток, не робив поміток на полях. Але були й винятки. Одна книжечка з бездарними віршами В. Масляка обурила Франка до живого і втиснула йому в руки кольоровий олівець для поміток, що з них деякі вийшли частково в німецькій мові: „Безсоромно! Підло! Ну, ну! Ага!” Так само фальшиві концепції М. Грушевського не міг Франко спокійно читати і також поробив свої зауваги на полях книжки.
Щодо інших книжок він не дозволяв собі нічого подібного, ставився до них з пошаною і не дописував нічого. Найбільш попідкреслюваною — але не Франковою рукою!—книгою в батьковій бібліотеці є „Капітал” Маркса німецькою мовою.
Книжки бібліотеки І. Франка в основному можна поділити на три групи: літературознавство — приблизно 1300 книг, історія — 1200 і фольклор — щось біля 750; не набагато менше є праць по соціології і політичній економії. Між слов'янськими виданнями переважають російські.
Особиста бібліотека І. Франка поміщається тепер в гарних шафах за склом в рукописнім відділі Академії наук в Києві і доступна радянським дослідникам на правах рукопису.
Пишучи, Іван Франко не занедбував читання книжок. Читав безмірно багато, хоч без системи і плану, як і всі ми. Змолоду мій батько писав і ночами. Сам признається в листах, що вдень його діти не давали йому працювати. Це стосується 90-х років. Доводилось йому працювати ночами. Але з того часу (1902), коли Іван Франко перебрався у власну хату по вулиці Понінського, 4, його праця стала більше впорядкованою, сон – довшим і спокійнішим. Вранці ішов в Наукове товариство імені Шевченка, працював в філологічній секції, в редакції „Літературно-наукового вісника” і в „Наукових записках” різних секцій. Після обіду забігав до друкарні і палітурні, обходив книгарні, вступав до кав'ярні, де найохочіше читав гумористичні журнали. Вечором брався до праці над художніми творами і статтями.
Ми не раз бачили, з якою легкістю батько писав вірші.
Два роки, в яких будувалася хата на Софіївці, були виповнені частими сварками і суперечками з дружиною Ольгою, що з хворобливим підозрінням ставилася до людей, з якими мала справу, і багато разів пробувала зірвати будівництво вілли, для якої сама склала план, беручи за зразок віллу проф. Антоновича в Києві. Батько мужньо видержував жінчині атаки, тікав з хати, працював в приміщенні Наукового товариства, в кав'ярні, у знайомих. Творив перлини поезії, прози всіх жанрів, писав статті, пройняті іноді високим пафосом, але завжди в межах реалізму.
Поставив перед собою змолоду мету всіма силами служити рідному народові і залишився їй вірним на все життя. Уважав своїм обов'язком весь величезний талант віддати на збагачення рідного письменства. Втративши владу пальців, диктував спершу синам, потім секретарям. В останніх роках обмежився майже самими перекладами і ще за кілька місяців до смерті намагався писати сам.
Л-ра: Франко Т. Мої спогади про батька / Тарас Франко // Спогади про Івана Франка. – К. : Дніпро, 1981. – С. 301-309, 404.
