Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Михайло Яцків



ЯЦКІВ Михайло (5.10.1873 – с. Лесівка, 1961, Львів). Український письменник-класик. В 1900 вийшла перша збірка молодого автора „В царстві Сатани”. І. Франко дав високу оцінку М. Яцківу „...Чудовий, новелістичний талант М. Яцків”. Був учасником літературної групи „Молода муза”. Його книжки виходили в Європі, в Японії та ін. Найбільш повно зібрані твори письменника в збірці „Муза на білому коні”.

Мої зустрічі з Каменярем

Іван Франко. Ці два слова, це ім'я і прізвище, були гаслом прогресу минулих десятиріч, були тоді прапором молоді.

Перша збірка поезій Франка „З вершин і низин була”, побіч „Кобзаря”, нашим Євангелієм.

Світ зміняється. „Панта рей” (все пливе), — сказав понурий грецький філософ Ге-ракліт. „Все йде, все минає”, — сказав Шевченко. Але гранітна постать Франка залишиться обік Шевченка назавжди в історії нашої країни.

Коли б ви, наприклад, знали твори Франка, а не знали ні одного його портрета, ви не знайшли б Франка серед маси людей. Ви шукали б його по одягу між кремезними постатями з гладіаторським торсом. Коли б же ця маса людей була з відкритими головами, тоді, може, вдалося б вам знайти між сірою масою людину в скромному, недбалому одязі, з вишиваним коміром сорочки, з незвичайним, олімпійським чолом. Це був би Іван Франко.

Перший раз бачив і чув я Франка на святковому вечорі на честь Шевченка у Станіславі 31 березня 1890 року. Він сидів зі своєю дружиною, був у темно-синьому костюмі і вишиваній сорочці з синьою стрічкою.

Співав хор з Тисьмениці, потім декламував „Гамалію” художник і поет-драматург Корнило Устиянович.

Франко зробив доповідь про „Тополю” Шевченка. Пам'ятаю його ядерний голос і ясний виклад.

Особисто я познайомився з Франком аж у вересні 1899 року з нагоди моїх нарисів, поміщених у „Літературно-науковому вістнику”. „ЛНВ” підписувала тоді редакційна колегія з чотирьох, а потім з трьох співробітників, але мозком і душею цього журналу від 1898 до 1906 року включно був Іван Франко. Звернувши увагу на мій перший нарис з єврейського життя, а згодом на оповідання „У наймах” і „Нухим”, він написав про мене прихильно у чеському літературному місячнику „Slowanski prehled” і запросив до співробітництва. Постійно я працював з ним кілька місяців у редакції „ЛНВ”. Потім мої твори поміщувалися у цьому журналі аж до початку Першої світової війни.

Першу коректуру моєї повісті „Огні горять” робив Франко. Від нього я вчився літературної мови та робити коректуру.

Пригадую собі Франка з тих часів.

Весняний ранок. Франко йде до редакції „ЛНВ”. Постать середнього росту, скромний одяг, звичайно бронзового кольору, такий же капелюх, завжди завеликий та з заломаним дном, вишивана сорочка і немодні, звичайні черевики з широкими носиками. Святковий одяг Франка завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка.

Франко наближається. Блідувате його обличчя вкрите веснянками, пропорційний ніс, руді вуса й чуприна та сині очі із втомленими червоними повіками. Він у задумі, не звертає уваги на вуличний рух. Його погляд спрямований десь вперед, понад людські голови.

Франко працював у редакції „Літературно-наукового вістника”, розташованій на вул. Чарнецького, № 26, в подвір'ї, в самому кутку, ліворуч, у двох кімнатах, кожна з одним вікном. В першій сидів директор друкарні поляк Кирило Беднарський, в другій — Франко, Володимир Гнатюк, я і техсекретарка. Ввійшовши до кімнати, Франко вітає нас звичайним „добрий день” і подає руку. Його голос — в середній шкалі, чистий і мелодійний. Франко стає коло великого круглого столу і переглядає свіжу пошту. Я ніколи не бачив його сердитим, не чув, щоб він говорив роздратованим, піднесеним тоном. Тихенька нота тремтить під носом. Іде він до шафи під стіною, бере з полички жмут рукописів і сідає коло столу. З лівого боку сидить Гнатюк. Час від часу він піднімає голову від коректури етнографічних матеріалів. Згорблений, з розумним, злегка іронічним виразом лиця, дивно подібним до погруддя Езопа у віллі „Альбані” в Римі.

Франко відбуває свою „щоденну панщину” — редагує рукописи, прийняті до друку.

Треба їх виправляти, скорочувати, зводити до одного правопису. Найбільша біда з поезіями: в тих, що мають деяку думку, немає форми, кульгає ритм або натягнуті рими і наголоси, а в тих, що читаються легко, важко дошукатися думки. Треба розв'язувати перевесла і в'язати снопи заново, треба перемолочувати їх. Остання строфа йде на початок, перша на кінець. Починається скучна, важка робота, переписування чужих праць і надавання їм „обличчя”, хребта і крові.

Гнатюк перебиває його на хвилину і радиться в якійсь справі. Франко дає пояснення.

Канцелярійний помічник Квасниця — молодий, худий чоловічина — снується по кімнаті. Гнатюк піднімає вгору два пальці. Квасниця бере зі столу гроші, приносить дві папіроски, кладе на стіл і раптом показує під стіну: „О, миш, миш!” Франко дивиться в той бік спокійно і говорить:

— Дайте їй спокій, най бігає!

При першій нашій зустрічі він запросив мене до кав’ярні, розпитав про все важливе з мого життя-буття (дещо він знав уже від мого приятеля, співробітника „ЛНВ” Петруше-вича) і сказав:

— Ви цікавитесь Арабією, пишете якусь повість з арабського життя? Я притакнув, а Франко відповів:

— Я там нічого цікавого не знаходжу.

Моя повість, здається, пішла в піч. Франкові ж „Абу-Касимові капці” та „Коваль Бас-сім” світять гумором і сьогодні в літературі.

Що ж до мого першого більшого оповідання з життя сільської пастушки „У наймах”, то Франко порадив мені змінити закінчення. Під свіжим впливом Стефаникового „Палія” в моєму рукописі було, що батько пастушки, яка служила в куркуля та через його жінку вмерла, підпалює з помсти їхню хату. Я з вдячністю погодився з думкою Франка.

Не раз він запрошував мене зайти в неділю зранку до нього. Знаючи, що в нього кожна хвилина дорога, я не мав відваги скористатися із запрошення. Але донині ще не можу віджалувати тією своєї скромності.

Одного разу Франко мовчки поклав біля мене гарне червоне яблуко. Цього яблука не вдалося б законсервувати. Але воно законсервоване в своїй пам'яті і не раз мені сниться...

Великі люди відчувають і терплять сильніше, ніж звичайні. Різниця тільки в тому, що в пересічної людини цих слабших моментів є більше. В часи моєї співпраці в редакції „ЛНВ” загальна атмосфера в Науковому товаристві ім. Шевченка була важка. Через цю установу пересувалося багато людей всякої масті і культури. При М. Грушевському, М. Павлику та В. Гнатюку створювалися групки, а в наукових секціях — різні амбіції й інтриги. Найбільшим інтриганом був тоді завідуючий Русько-українською видавничою спілкою В'ячеслав Будзиновський.

Франко мав найбільше симпатиків, він ніколи до жодної інтриги не втручався. Ці інтриги і напасті пігмеїв дошкуляли йому. Крім того, мав він ще свої матеріальні і домашні клопоти. Був тоді час напружених стосунків між ним і Грушевським. Раз навіть, під час засідання наукової секції, Франко сказав, що він від'їде до Америки. В кімнаті засідань настала прикра тиша. Вкінці Грушевський відсапнув і спитав: „Чи вам не краще, пане докторе, тут, у Галичині, ніж їхати аж до Америки?” Франко збув це питання мовчанкою.

Франко боляче сприймав галицьке політичне багно. В таких хвилинах на його обличчі малювалась журба. А сіпали його всякі песиголовці, вони метали на нього каміння за соціалізм, атеїзм, видумували на нього чортзна-що. В таких хвилинах Франко був радий, коли дух його ширяв далекими країнами, старинними віками чи блукав по сучасній чужині. Тоді ставав він цілком собою, його чоло віддзеркалювало спокій задуми, в очах пробивалась геніальність розуму. Вираз його обличчя робив тоді незабутнє враження.

Коли Франко заглиблювався у працю, він нічого не чув, що навколо нього діялося. Він працював невтомно по 5-6 годин. Коротка перерва на обід, і після цього знов робота до вечері, а потім — аж до пізньої ночі.

І на канікулах Франко працював багато. Провідною думкою його життя було — „Праця, праця і ще раз праця”.

Франко дуже уважно ставився до молоді. Можна сказати, що він завжди тримав пальці на пульсі її прагнень. Все те, що переживала наша молодь і чим вона цікавилась, його глибоко інтересувало. Франко любив молодь, глибоко відчував її болячки і вмів обстати за неї. Пам'ятаю, як він писав сміливу статтю в обороні молоді, надруковану в хроніці „Літературно-наукового вістника” в 1901 році:

”Моnitог” в № 4 з 20 січня ц. р. помістив спростування учителя Бучацької гімназії Мрица, гідне уваги з не одного боку.

Нам не лучалося досі бачити документа, що кидав би більш некорисне світло на духовний і моральний рівень, на якому стоять чи радше до якого здужали впасти деякі наші педагоги. Не входячи в подробиці особистої натури, ми наведемо з цього спростування тільки одного речення. З апломбом, який дає чисте сумління, проф. М. твердить: „Правдою є, що я вважаю своїм святим обов'язком виполювати з голів молоді всякі думки, не обняті шкільними предметами”. Зауважимо, що між іншими закидами, піднесеними польським часописом проти проф. М., був також закид сповнювання служби „шпіцля” (шпигуна) та донощика і супроти учеників, і супроти своїх товаришів. Цікаво знати, як же проф. М. викорінює в головах молоді такі чи інші думки? І чи думає проф. М., що та молодь буде вічно сидіти в гімназії і вічно пережовувати предмети, обняті гімназійною програмою? І чи думає проф. М., що коли б яка надлюдська сила справді здужала викоренити з голів молоді всякі інші думки, то по закінченні гімназії та молодь опинилась би на білому світі в положенні безпомічних калік, пеленкових дітей або кретинів? Чи чував проф. М. у своїм житті дещо про принцип, покладений навіть в основу австрійських шкіл, „Non scholae, sed vitae”. При кінці XVIII в., тоді, коли цей принцип зроблено основою шкільництва, скасовано в Австрії давній звичай — ставити сплетників, лихословників та обмовників на прилюдне позорище коло ганебного стовпа. Проф. М. гідно розпочав ХХ століття, поставивши сам себе коло такого стовпа”.

Ця оборона Франка зробила сильне враження серед тодішньої громадськості.

В 1900 році в Галичині появилася декадентська література, якою почала захоплюватися частина молоді. Франкові цей напрям був чужий, і його тривожило те, що молодь захоплюється ним.

Коли, наприклад, хтось звертався до нього за порадою для якоїсь модерністичної теми, Франко говорив, що це можна б зовсім інакше написати. Я сам раз, будучи молодим, побачив на вулиці дідугана, що продавав яблука і грушки. В моїй уяві вирізьбилась тоді ціла романтична картина про цього дідугана. Але коли я спитав Франка про його думку, він просто відповів мені: „Цей же старий зовсім не бідний, він заробляє великі гроші на продажі овочів. Коли ви захочете написати про трудову людину, то для цього можна знайти більш характерний персонаж”.

В згаданому році появився в українському перекладі твір Станіслава Пшибишевського під назвою „Із циклу вігілій”. З цієї нагоди Франко написав в „ЛНВ” свої уваги:

„Я не з тих боязливих, що при кожній новій появі в літературі, непривичній для їх смаку і для їх утертих стежок, лементують над упадком моральності і суспільного ладу і пророкують близький кінець світу, а щонайменше затрату народних святощів. А проте, прочитавши оцю книжечку, я не можу помістити в своїй голові — пощо і для кого її перекладено на нашу мову? Що могло подобатися в ній перекладачеві і що хотів він у ній подати нашій суспільності? Твір Пшибишевського — це не новела і не поезія в прозі, не філософія і не наука, хоч має із усього потрохи. Є тут шматочки оповідання, сценки, немов моментальні фотографічні знімки, які могли б робити враження, якби автор на хвилину дав спочити уяві читача і зосередитись на них, але вони, міняючись з шаленим поспіхом, мигаючи і блимаючи, тільки мучать нашу уяву і не дають їй нічогісінько тривкого. Є тут проблиски настроєвої лірики, проблиски щирого чуття, але, знов-таки, переривані безтямною і абсурдною фразеологією, в якій нормальна людина ані зрозуміти, ані відчути не може нічого. І, вкінці, є тут хвостики філософічних думок, широких узагальнень, але знов таких, що не мають нічого спільного з наукою і можуть уважатися хіба виплодом високоталановитої й інтелігентної, але наскрізь божевільної людини. Божевілля, тяжка духовна хвороба — це виразні признаки цього писання, виразні особливо в тім неспокійнім і прудкім миготанні образів його уяви, в наглих перескоках із п'ятого на десяте, і в тім наскрізь хворобливім затісненні духового кругозору, що змушує автора в цілому світі бачити тільки своє власне „я”, обожуване й нічим не зв'язане, незважаючи на всю його (змальовану у творі) мізерність — і жінку в одній тільки функції — самиці. Ще раз повторюю: не можу зрозуміти, пощо і для кого потрібно було збагачувати нашу літературу перекладом цього твору. А коли д. К. справді бачить у нім якісь високі літературні прикмети, то дуже жаль, що він не додав до свого перекладу передмови, не вияснив і нам, профанам, що він сам бачить”.

Не пам'ятаю вже, скільки разів виступав я в головній ролі Івана Задорожного в п’єсі Франка „Украдене щастя”. Я любив цю роль. Раз Франко теж був на виставі і дякував мені.

Франко ніколи не падав духом. Навіть коли був хворим, він мав здебільшого про все здорові думки до останніх своїх днів.

Збірку „Зів'яле листя” поет випустив з пересторогою Гете у вступі: „Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом”. В передмові до збірки „Давнє й нове” 1911 року Франко із жалю на деяких критиків пише: „Оця збірка обіймає більш як ЗО літ мойого житі може бути потрохи покажчиком важніших моментів та духовних течій того життя, при всіх прикростях не пройшло марно ані для мене, ані для нашої суспільності. Мені хочеться висловити своє бажання, щоб від цієї збірки повіяло здоровим вітром національної свідомості, тверезого, та при тім наскрізь поетичного, розуміння життя, того найвищого скарбу людини, в якому вона ніколи не повинна зневірюватися. Струя зневіри в життя підіймається тепер сильно й боляче навіть у найкращих представників нашої літератури

І коли б моя книжка могла хоч трохи бути антиподом на цю духовну недугу, вона сповнила б натепер своє завдання”.

В 1913 році, в сорокові роковини літературної діяльності Франка, я мав коротку популярну доповідь в Бережанах, опубліковану потім в „Громадському голосі” і видану окремою книжечкою. З тієї нагоди Франко відвідав мене, і ми провели цілих дві години у розмові.

Поет вивчав тоді Плутарха, Діо Кассія, Атенаїду та ін. В циклах Овідія „Tristia” і „Fasti” з побуту на вигнанні в Туомі Франко відкривав впливи гетських поем старого фракійського племені з початку другого віку до н. e. між Балканами і верхнім Дунаєм (нинішня східна Болгарія), пізніше між Дунаєм і Дністром.

Коли я спитав Франка про його погляд на метаморфози Апулея, він відповів: „Поза тою книгою, що я переклав, решта паскудство”. Поет не любив порнографії.

Ніколи не забуду тих двох годин, що майнули для мене, мов дві хвилини. А коли довелося мені стиснути спаралізовану руку великого гостя, вся душа заридала у мені — розпука довгий час полум'ям палила мої груди.

Не багато вже на світі очей, які бачили Івана Франка. Не багато вже рук, які вітали і прощали його...

Хай же ці спогади про нашого геніального Каменяра натхнуть молоде покоління до творчих трудів у будівництві нового життя на нашій землі.

 

 

Л-ра: Хто є хто / упоряд. Василь Бабій. – Богородчани : [б.в.], 1996. – 17 с.

Яцків М. Мої зустрічі з Каменярем // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 305 – 309.

Оновлено 24-08-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка