Северин Данилович

Данилович Северин (1861-1942) – адвокат, один із засновниківУкраїнської радикальної партії, грамадський діяч на Покутті до Першої світової війни; на початку 1920-х років проводив разом з М. Яцковим та С. Твердохлібом угодову акцію на користь Польші, тому був виключениий із партії.

Франко як духовний батько Радикальної партії в Галичині

Франка пізнав я особисто в році 1879, коли по скінченні гімназії в Станіславі вступив я в університет у Львові. Вже перед тим я знав про нього багато і був його почитателем, бо ще в гімназії читав „Друга”, „Дзвона” і „Молота”. Перший раз я зустрінувся з Франком на викладах доцента філософії Юліана Охоровича. Охорович тоді ще не попав в спіритистичний містицизм, як пізніше, але викладав про новітні напрями в філософії, головно про позитивізм Конта і Спенсера в зв'язку з матеріалістичною філософією Бюхнера і Гекля. У Львівському університеті займав тоді кафедру філософії старий професор Черкавський, і він в своїх викладах поза Канта не виходив, тож виклади Охоровича, як овіяні духом новітнього поступу, збирали все великий гурт молоді зі всіх факультетів. Було то, власне, на філософському семінарі, де велася свобідна дискусія над філософією Канта. Коли хтось з товаришів показав мені Франка, присутнього поміж студентами (бо Франко в той час ще сам був студентом філософії), тоді я приступив до Франка і зробив йому деякі мої замітки щодо філософії Канта, позаяк я ще в гімназії займався філософією і Кантову „Критику чистого розуму” вже був досить добре перейшов. На ту тему почалася між нами розмова, і я вже був з Франком до кінця семінару, та обидва разом верталися вечором з університету. По дорозі велася між нами дальше та сама розмова. Я пам'ятаю, як нині, як тоді сказав мені Франко: „Се є річ обоятна, чи простір і час існують лише в нас, чи поза нами, а для нашого життя важні суть лиш факти життя природи і чоловіка. Для улаштування нашого життя є важнішою логіка фактів, ніж логіка чистої гадки, і для того потрібно передовсім студіювати природу і науки суспільні, бо лише через пізнання законів природи і законів суспільного життя можемо життя нашого народу краще устроїти”. Серед такої балачки відпровадив я Франка аж до його мешкання, і він мене попросив, щоб я до нього заходив.

Від того часу я був постійним і частим гостем в домівці Франка, де все сходився чималий гурток поступової молоді; між нею тоді найвизначнішими були Андрій Кос, Євген Олесницький, Олеськів, Іван Белей, Навроцький і інші, котрих імен вже не пригадую. На сходинах тих Франко був нашим учителем, він говорив нам, що треба читати і студіювати, та давав дотичні книжки, бо вже тоді в його мізерній кімнаті була чимала бібліотека. Найбільше заохочував до наук природничих і суспільних, головно економії, і тут також нерідко відбувались дискусії над прочитаним. Франко був в той час переконаним соціалістом, і найбільше дискусії велося на тему майбутнього суспільного перестрою людства. Довгі дискусії, пам'ятаю, велись над Чернишевського „Что делать?”, і не раз поставала гостра полеміка над „державою будучності”, „Zukunftstaat-ом”.

Франкові, як і більшості нашого гуртка, все був противний образ зцентралізованогоі на казармений лад, здисциплінованого „Zukunftstaat –у” і він все заявлявся за свобідними комуністичними спілками Бакуніна. Франко сам тоді займався студіюванням економії і соціології, соціалістичною літературою німецькою і революційною російською. За його почином ми займалися тим самим і читали економічні праці Стюарта Мілля, Рікардо, Сміта, Маркса, Енгельса, Лассаля, а також багато часу присвячувалось Прудонові. В той час я вперше взявся до поважного студіювання Маркса. Так само тоді, при участі Франка, в нашім гуртку велися постійні дискусії над тим, чи переміна суспільного ладу має наступити через революцію, чи в дорозі суспільної еволюції, і багато дискутувалось над питанням „утра революції”, яке тоді безнастанно обговорювалось в різних соціалістично-революційних російських виданнях. Франко, „вічний революціонер”, не заявлявся ніколи за наглим переворотом, а все обстоював дорогу еволюції, дорогу поступового розвитку в напрямі соціалізації господарського життя людства. Тому Франкові менше припадав до вподоби „Комуністичний маніфест” Маркса, а більше науковий соціалізм „Капіталу”, де Маркс розвивав образ еволюційного переходу капіталістичного устрою до соціалізації продукції.

Франко, однак, вже у своїй молодості був поетом, письменником, митцем і, побіч наук суспільних і природничих, все-таки найбільше займався літературою. Тоді, власне, на Заході здобував собі домінуюче становище в літературі реалізм Золя, який так дуже сполучував гарне письменство з суспільним питанням; тож Франко був великим поклонником реалізму в мистецтві і поборював сентиментальний романтизм, який панував тоді в галицьких українських письменників. Франко тоді дуже захоплювався новою російською літературою, пильно студіював російського критика Бєлінського, а що Франко був веселої вдачі, оптимістичного погляду на світ і мав вроджений хист легкої, чоловіколюбної сатири, то дуже любувався Щедріним, а також Гейне був великим любимцем Франка. Дуже часто в нашім молодім гуртку відбувались гарячі розправи на тему: яким є ідеал краси. Франко все обстоював тезу реалізму, що „красне є життя” і що завданням літератури є представляти життя чоловіка і суспільності в повній правді — так, як воно є. В той час реалізм в літературі був в очах галицької публіки великим гріхом, якимсь страховищем, що має знищити всі ідеали життя тодішніх галицьких інтелігентів; того реалізму боялись чомусь не менше самого соціалізму. Пригадую добре, що коли один з членів нашого франківського гуртка, Є. Олесницький, зголосив був в тодішнім українськім академічнім товаристві „Дружній лихвар” відчит на тему „Краса — то життя”, то один з членів виділу товариства, теперішній директор гімназії К., зробив велику бучу і під загрозою доносу до поліції не допустив до відчиту.

В тих часах жив Франко в близьких зносинах з польськими кругами. Він тоді був виклятим з „порядного” українського інтелігентного товариства і удержувався з праці при польських поступових видавництвах та жив у приятельських зносинах з піонерами польського соціалізму — Лімановським і Дашинським. У франківськім гуртку не було тоді чути про який-небудь національний шовінізм і ненависть до поляків, — навпаки, до нашого гуртка приходили нерідко поступові студенти і революціонери — поляки і жиди, особливо з Росії. Тоді у нас мріялось про загальне братерство народів, про міжнародне об'єднання всіх поневолених і визискуваних, не раз провадились спільні з поляками балачки про те, як мають уложитися відносини між народом українським і польським. Раз навіть, здається мені, в році 1883, склалась потаємна спільна конференція для уложення плану польсько-української угоди. Іменно я, Франко і Іван Белей з українців, а Дашинсь-кий, теперішній сенатор, Вислоух і якийсь Залеський, студент з Варшави, з поляків зійшлися були в одній польській робітничій читальні на Замарстинові і там уклали програму угоди. Пригадую собі добре, що тоді одноголосно ми згодились на те, щоб поляки з українцями злучились до боротьби проти російського царату та щоб стреміли до створення федералістичної спілки держав, устроєних на соціалістичний лад. Говорилось також і про те, що одним з етапів для здійснення тої програми має бути створення українського середнього шкільництва в Галичині і українського університету у Львові. Ідеалом кружка було тоді міжнародне об'єднання пролетаріату для витворення нового типу культурної і щасливої людини, "цілого чоловіка", як казав Франко.

Коли я запізнавсь з Франком, Михайло Павлик перебував у Швейцарії, був там довший час і аж пізніше, коли приїхав до Галичини, ввійшов у наш кружок. Він вніс до того кружка новий напрям думок, драгоманівщину, а властиво спонукав звертати більше уваги, як досі, на те, що писав і пропагував Михайло Драгоманов.

Михайло Драгоманов не був соціалістом у повнім значенні слова на основі науки Маркса і Енгельса, не признавав безоглядної правди в матеріалістичному світогляді. Він не признавав, що одиноким чинником, двигаючим суспільний розвій народів, одиноким творцем їх духовного і культурного життя є кожночасні матеріальні обставини суспільної продукції. Він з натиском зазначав велике значення в історії людства вроджених фізичних і духовних прикмет народів і одиниць, значення ідеалізму і морального розвою людства. Драгоманов виказував, що міжнародне об'єднання в ім'я матеріального добра не виключає ще зовсім несправедливості в відношенні народів одних до других, що російська і польська „революція” не виказувала більше справедливості в відношенні до українського народу, ніж царський уряд, і що російські та польські найпередовіші революціонери змагали до того, щоб використати слабість українського народу в інтересі свого народу. Тож Драгоманов в своїх працях клав велику вагу на те, щоб в міжнародні відносини ввести почуття справедливості і моралі, а з другої сторони — щоб всі інтелігентні люди на Україні взялися до праці над піднесенням і скріпленням свого українського народу, щоб українська інтелігенція присвоїла собі всі здобутки європейської культури і світло та силу організаційну тої культури несла в маси українського народу, щоб, прорубавши вікно в Європу, ввести туди цілий український народ як духовно і матеріально сильну культурну одиницю. Це була провідна думка всієї письменницької і агітаційної праці Драгоманова. Крім того, Драгоманов надавав великого значення, так скажу, формальній стороні культурної народної роботи. Він проповідував, щоб правду безоглядно і без жаху все і всюди обстоювати, що правда має бути одна і та сама для всіх, чи для інтелігенції, чи для мас простого народу. „Неправда — не просвіта”, — все повторював Драгоманов. Він підкреслював велике значення етичної сторони в кожній роботі. Для нього піднесення морального рівня людства було остаточною метою культури, і тому Драгоманов домагався, щоб так само кожна одиниця, яка береться за народну роботу на якім-небудь полі, була передовсім сама собою морально сильною. Він все говорив, що „до чистого діла треба чистих рук”.

Михайло Павлик був відданим учнем Драгоманова і фанатичним поклонником його ідей, для нього слова його вчителя були до кінця його життя недоторканною святістю, яку не можна ані критикувати, ані під сумнів піддавати, а їх здійснення має бути одиноким завданням життя кожного українця, і те завдання Павлик щодо своєї особи до кінця свого життя строго і з цілковитою самопожертвою сповняв. Прибуття, отже, Павлика мало великий вплив на франківський круг крайньо поступової молоді, яку вже тоді називано радикалами. Він був між нами, як ми його жартом називали, „трубою Драгоманова”, яка строгим голосом відвертала наші думки від мрій інтернаціонального соціалізму на поле ідейної праці безпосередньо в народі і для народу. Під тим оглядом Павлик був неможливо упертим і безоглядним, не раз до смішного, бо поза „євангелієм” Драгоманова не хотів майже нічого іншого знати, а культ посвяти і моралі в народній праці проводив строго, аж до аскетизму, і всім нам, молодим, безпощадно докоряв всякі прагнення до уживання хоч би невинних розкошів цього життя. Це, само собою, мало і благодатний вплив на розвій характерів молодих піонерів народного поступу. Франко був також учеником і великим прихильником Драгоманова, але він як визначний інтелект вселюдського покрою, з душею великого митця, не раз відчував великий тягар того „песього обов'язку” займатися дрібними, мізерними справами тодішнього українського життя, до чого його Павлик все тягнув, як казав сам Франко, — "тероризував" його; тож багато-багато Франкового великого таланту ішло на безслідно проминаючу працю агітаційну і політично-полемічну. Все ж таки Франко і Павлик були щирими, нерозлучними друзями, що все і всюди взаємно себе піддержували, що в понятті всіх становили одну нероздільну цілість, як сіамські браття. Хоч в пізніших літах були не раз між ними непорозуміння і то на тлі ідейної роботи, то все ж таки аж до смерті чулись вони заодно.

Тимчасом настигала пора, щоб взятись до організації ширшої роботи між народом, для зреалізування ідей Франка і Драгоманова. Вже перед тим коло особи Павлика витворювався чимраз більший круг селян-гуцулів, що були під його впливом, а то головно через його сестру Анну Павлик. Ця робітниця-радикалка, хоч з невеликим знанням, але з твердим завзяттям і неустрашимою сміливістю та відвагою, поборювала всюди по селах Косівського повіту, де мешкала, сміло і безоглядно всяку кривду і несправедливість, яких зазнавала біднота між селянами і робітниками. Вона за те майже все сиділа по в 'язницях та арештах, але простий народ на Косівщині вважав її як апостолку і мученицю за правду. Анна Павлик, можна сказати, була першою проповідницею радикалізму по селах.

Час до роботи між народом на широку міру наближався скоро. Гурток молоді франківського кола по скінченні студій у Львові розійшовся по краї до різних занять. Почалась в поодиноких повітах агітаційна робота між народом в дусі нових, радикальних ідей. В той час взагалі почалася живіша робота української інтелігенції на полі політичнім, і в тій роботі брали активну участь молоді вихованці Франка. В році 1886 відбулося величезне віче в Станіславі, на якім я поставив першу економічну програму для поправи добробуту селян і узасаднив ту програму статистичними фактами. Сей мій реферат про економічне становище селян і їх потреби прийняли сотки присутніх селян з великим одушевленням, а також вже на тому вічі зазначився сильний дисонанс між селянством і нашим духовенством із-за церковних тягарів і треб. Коли невдовзі по тому я перейшов до Коломиї, то там розпочав спільну з Гіляром Герасимовичем систематичну просвітньо-організаційну роботу по селах покутських і гірських повітів. Також постав в Коломийській гімназії тайний кружок радикальної молоді під проводом Левка Бачинського, Василя Стефаника і Леся Мартовича. Члени цього кружка, особливо тут названі його провідники, брали живу участь в тій просвітньо-організаційній роботі по селах.

В той час я з Гіляром Герасимовичем при помочі Станіслава Щепановського, славного автора „ Nodzy Galicji”, який мав тоді великі нафтові підприємства в околицях Коломиї, заложили „Гуцульсько-промислову спілку” в Коломиї для поширення гуцульського домашнього промислу, а при ній першу українську приватну промислову школу для виробів з дерева, з приміненням народної гуцульської орнаментики. Цією економічно-просвітньою роботою ми так організували Покуття, що при сеймових виборах 1889 року перейшов вибір д-р Теофіл Окуневський, який тоді почувався радикалом. Так, отже, був вже навіть радикальний посол, була вже досить значна організація селянства, і треба було конечно створити окрему партійну організацію, бо тодішні обидві політичні партії — москвофілів-старорусинів і українців-народовців — ані своєю програмою (якої, властиво, обидві не мали), ані тактикою своєї діяльності не годилися з ідеалами радикалів і не могли задовольнити потреб українського селянства. Справою заложення окремої радикальної партії займалися Франко і Павлик довший час, аж вкінці по різних переговорах і кореспонденціях скликали вони в порозумінні з Драгомановим в жовтні 1890 року до Львова перший з'їзд радикалів, який по тридневих нарадах порішив заснувати окрему радикальну партію і дня 6 жовтня 1890 року ухвалив програму русько-української радикальної партії.

На сі перші закладини української радикальної партії, скликані як збори на приватні запрошення, підписані Іваном Франком, Михайлом Павликом і Євгеном Левицьким, прибуло кількадесят самих молодих людей, переважно студентів університету або таких, що недавно закінчили університет. Довгий час велася широка дискусія над тим, на якій ідейній основі має бути збудована програма нової партії. Всі були за тим, що діяльність нової партії має бути обмеженою лише на український народ, замешканий в австрійській державі, бо хоч радикали вже від самого початку були в безнастанних зносинах з поступовими революційними колами великої України, то про яку-небудь політичну роботу між українським народом в Росії, а ще до того з Галичини, не могло бути тоді мови. Втім, мала то бути партія, яка мала вести явну легальну роботу на основі австрійської конституції. Спори велися лише із-за того, яке становище має зайняти партія щодо суспільного питання. Багато було за тим, щоб створити чисто соціалістичну партію з програмою, основаною на класовій боротьбі працюючого пролетаріату проти капіталу, отже, — щоб прийняти соціалістичну програму робітничих партій Європи. Я доказував, що наша програма мусить бути іншою, ніж програма робітничих партій, бо наш народ — це маса дрібних малоземельних рільників і мусить мати передовсім на увазі те, що треба для їх суспільного і культурного піднесення, що у нас нема ніякого капіталістичного промислу, який би витворював і заразом освідомлював пролетаріат, але маємо дбати, щоб наш дрібний рільник, мужик, міг оборонятися від пауперизації, просвітитися і через добровільні продукційні спілки доходити поступово до соціалізації рільничої продукції. Отже, щоб наш український мужик мав землю, просвіту і свободу організування і розпоряджання собою, а не упадав під обухом визиску —чи то зі сторони різних представників капіталу, чи зі сторони державної організації. Те моє становище підтримали Франко і Павлик. Остаточно збори згодилися на таку будову партійної програми, щоб в ній було зазначене наше стремління до здійснення ідей соціалізму і щоб заразом була в ній зазначена дорога тих етапів якою наш український мужик, дрібний власник землі, має доходити до тої остаточної цілі вселюдського розвитку. В цей спосіб прийшдо до того, що програмарадикальної партії мала складатися з двох головних частин – з програми максимальної, яка може обіймати основи остаточних цілей партії, і програми мінімальної, обіймаючої справи найближчої мети. Саме зредагування провелося так, що Франко з Євгеном Левицьким зредагували „Максимальну” частину програми, я зредагував „иінімальну ” програму в справах господарських і політичних, а Павлик реферував справи просвітні і культурні. Перша програма української радикальної партії була оголошена у виданому Франком і Павликом часописі „Народ”, ч. 20 з 1890 року, з підписами — моїм, Івана Франка, Михайла Павлика, Євгена Левицького і Романа Яросевича, як членів першої головної управи русько-української радикальної партії в Галичині. Її поява зробила всюди велике вражіння не лише між українцями. Це була перша спроба розв'язання питання дрібного рільництва в дусі соціалізму, а що вона була досить вдалою, видно хоч би з того, що навіть ленінізм у застосуванні до українського села в радянській республіці сходить на дорогу тих самих провідних ідей. А програма ця як цілість була остаточним підсумуванням всієї духовної праці, яка відбувалася у франківськім кружку молоді на протязі кільканадцяти років.

Л-ра: Данилович С. Франко як духовний батько Радикальної партії в Галичині // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 393 – 396; 577.