Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 2-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Поет, філолог, фольклорист (біографічна довідка)



Один із зачинателів нової української літератури в Галичині Іван Миколайович Вагилевич увійшов в історію нашої культури як талановитий письменник, літературознавець, лінгвіст, фольклорист і етнограф, громадсько-культурний діяч. Уся його свідома діяльність була спрямована на те, щоб західна гілка нашого народу відчула себе органічною частиною української нації. Підняти рідний народ до високостей європейської культури, оновити художнє слово, поставити його поряд із літературними досягненнями представників інших народів - цим високим завданням він віддавав усі свої сили.

Його побратимами і друзями по перу були Маркіян Шашкевич та Яків Головацький. Разом вони складали ядро знаменитого гуртка-об'єднання, який увійшов в історію українського письменства під назвою „Руська трійця" і якому судилося зіграти вирішальну роль в українському національному відродженні.

Народився Іван Миколайович Вагилевич у селі Ясень (тепер - Рожнятівський район Івано-Франківської області) в сім'ї священика. Дитячі роки його минули серед селян-бойків. Багата народна творчість верховинців, їхні прадавні традиції і обряди, мальовнича природа навколишніх гір різко контрастували з безвідрадним становищем підневільного селянства, залишаючи глибокі враження в допитливого і спостережливого юнака.

Іван закінчив чотирикласну школу в містечку Бучачі, потім - Станіславську гімназію (нині - Івано-Франківськ). У 1829 р. вступив до Львівської духовної семінарії, вихованці якої водночас були слухачами філософського факультету в університеті. Тут молодий Вагилевич зустрівся з М. Шашкевичем та Я. Головацьким. Захоплені патріотичними ідеями, вони вирішили „йти в народ", аби пізнавши його глибше, спробувати пробудити в ньому високі струни душі. Тимчасово залишивши навчальні студії, І. Вагилевич разом з Я. Головацьким на початку 1830-х років мандрував по Галичині, Буковині й Закарпаттю, збираючи фольклор, вивчаючи народний побут. Зібраний матеріал став справжнім набутком для сучасників і нащадків, знадобився в пізнанні духовної скарбниці нашого народу, його культури.

Повернувшись у середині 1830-х років до Львова, І. Вагилевич пристає до новоствореного гуртка української демократичної молоді „Руська трійця" (спочатку так називали трьох друзів, потім  - увесь гурток), очолюваного М. Шашкевичем, і невдовзі стає одним з його лідерів.

Від перших своїх кроків гуртківці вирішили показати слов'янському світові своєрідність етнокультури рідного краю й розпочали відродження народної словесності.

Наполегливо шукав І. Вагилевич прихильників та однодумців серед демократичної інтелігенції. Обдарований не лише літературно-науковими, а й організаторськими здібностями, він залучав до гуртка  представників молоді, яка активно відгукувалась на заклик „Руської трійці".

Члени „трійці", знаходячись під поліцейським наглядом, зазнали переслідувань. Цензура двічі накладала заборону на їхні видання - збірки „Син Русі", і „Зоря".

У 1837 році, завдяки допомозі відомих південнослов'янських діячів культури, поблизу Будапешта, побачило світ перше літературно-фольклорне видання „Руської трійці", - „Русалка Дністровая". Це перша друкована на теренах підавстрійської України книжка, в якій на повну силу зазвучала жива народна українська мова і яка відкрила нові перспективи для розвитку літературної мови на західноукраїнських землях.

Серед опублікованих у збірці творів значне місце посідають оригінальні поеми І. Вагилевича „Мадей", і „Жулин та Калина". Саме ці твори заклали основи нової української літератури в Західній Україні, їм судилося започаткувати естетичну стратегію в розвитку письменства з орієнтацією на народ як носія духовності.

Видання супроводила стаття письменника „Передговор к народним руським пісням", яка виходила далеко за межі фольклорно-етнографічної замітки. Основним об'єктом дослідження стали гноблене іноземцями українське селянство та його культура. Автор виразно виявив розуміння трагічних для України наслідків після втрати нею національної незалежності. Наукові праці І. Вагилевича значною мірою надали збірці саме того суспільно-політичного звучання, що істотно сприяло її загальному визнанню.

Літературно-художній доробок Івана Вагилевича цього періоду доповнює польськомовна рукописна збірка „Поезії І. Вагилевича", датована 1835-1841 рр. Нині вона зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. До кращих її творів належать олітературнені поетом у дусі „Слова о полку Ігоревім" народні легенди: „Пліснесько", „Добрилів", „Бич" і „"Дністер".

У 1836 р. І. Вагилевич здійснив перший в українській літературі переклад славнозвісного „Слова о полку Ігоревім", одночасно на українську і польську мови. Його переклад дуже своєрідний: за лексичним складом він максимально наближений до оригіналу. Письменник переклав також твори з „Краледворського рукопису" В. Ганки, поему Я. Коллара „Дочка Слави" (1838).

У 1830-1840-х рр. Іван Миколайович знаходився у перших рядах передових діячів краю. Він став широковідомим не тільки в Галичині, а й в інших українських землях і поза ними. Наукові праці, розвідки, публіцистичні виступи вченого мали значний суспільно-політичний резонанс: бо були, по суті, першими спробами осмислити становище українського народу, його мови і культури в історичній перспективі.

Талановитий учений розумів невідкладну потребу дальшого розвитку спеціальних історичних дисциплін. Протягом усього періоду дослідницької діяльності Іван Миколайович розшукував, вивчав, опрацьовував цінні бібліографічні покажчики, підготував до друку і, по можливості, опубліковував документальні історичні джерела. Завдяки цьому з'явився на світ „Літопис Нестора" та ряд інших важливих пом'яток, підготовлених на високому науковому рівні й опрацьованих з передових позицій археографії.

Прогресивність історичних поглядів Вагилевича відтворюють його українознавчі праці „Гуцули, мешканці східного Прикарпаття" (1837), „Бойки, русько-слов'янський люд в Галичині" (1839), „Лемки, мешканці західного Прикарпаття" (1841), монографія „Виведення початків слов'ян  від фрако-іллірійців" (початок 1840-рр., залишилась неопублікованою).

Іван Миколайович мріяв видати зібрані колядки, вбачаючи в цих творах відбиття найдавнішого народного світогляду. 1843 р. він уклав рукописний збірник „Слов'янське свято Коляда", але цей матеріал світу не побачив, і тільки у 1983 р. заходами М. Шалати він був надрукований у збірнику „Народні пісні в записах Івана Вагилевича".

У 1844 р. учений склав „Граматику малоруського язика", яка була надрукована наступного року. Відчуваючи, що лексикографія рідної мови досліджена недостатньо, намагаючись розкрити її потенційні можливості у зіставленні з іншими мовами, він збирав матеріал для українсько-німецько-латинського словника.

У 1846 р. І. Вагилевич одружується з онукою сільського священика Амалією Пекарською, і будучи висвяченим, прийняв парафію в селі Нестаничі Золочівського району. Утім, дуже скоро усвідомивши своє безперспективне становище як вченого, через два роки він добровільно залишає службу.

Революційні події 1848 р., а відтак і десятилітня реакція на західноукраїнських землях глибоко позначилися на долі й почасти на творчості І. Вагилевича. Прагнучи присвятити себе літературній і науковій праці, але не зрозумівши до кінця справжніх цілей пропольської організації „Руський собор", він погодився очолити редакцію друкованого органу „Дневник руський". Та навіть за таких обставин Іван Миколайович зумів надати часопису в багатьох питаннях корисного для співвітчизників напряму. Свідченням тому стали пропагування рідної культури, її найвизначніших представників, критика урядової політики, публікація матеріалів про революційний рух у різних країнах, врешті, україномовний спосіб видання. На сторінках газети І. Вагилевич опублікував свої „Замітки о руській літературі" - власне, першу в Галичині спробу нарису історії української літератури.

Після закриття „Дневника руського" (жовтень 1848 р.) він опинився у неймовірно скрутному матеріальному становищі. Ученому з великим обдарованням доводилося рятувати родину принагідними заробітками, в яких змарнувалася більша частина його життєвих сил і таланту. Він перекладав австрійські закони на „руську" мову, а згодом, на схилі життя, дістав скромну посаду упорядника у Львівському архіві. Вагилевич відіграв помітну роль у розвитку практичних основ класифікації, систематизації, збереження та обліку львівських документальних збірок, тим самим наблизивши галицьку архівістику до рівня кращих тогочасних зразків.

У 55-річному віці І. Вагилевич пішов з життя. Похований він у Львові на Личаківському кладовищі.

Його ім'ям названо вулиці у Львові та Івано-Франківську. До образу будителя національної свідомості зверталися у своїх творах українські письменники Р. Іваничук, Я. Гнатів, Р. Горак. Пам'ять славетного просвітителя вшанували сучасні художники і скульптори: І. Балан, В. Василенко, О. Коровай, О. Криворучко, М. Посікіра та інші.

1995 р. у с. Ясень, що в Рожнятівському районі на Івано-Франківщині, реставровано пам'ятник та відкрито музей Івана Вагилевича.

Сьогодні неможливо уявити вітчизняну літературу без фундаментального доробку Івана Миколайовича Вагилевича. Його творча спадщина - то коштовна перлина в духовній скарбниці українського народу.     

Оновлено 23-04-2017
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика