Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ВАСИЛЬ ПИЛИП’ЮК : „УСІ МОЇ НАЙКРАЩІ ХУДОЖНІ РЕЧІ СТВОРЕНІ ДУШЕЮ І СЕРЦЕМ”



    Василь Пилип'юк — унікальний чоловік. З хлопчика з прикарпатського села Новоселиця Снятинського району Івано-Франківської області, який вчився знимкувати стареньким фотоапаратом, виріс фотомитець Василь Пилип'юк, відомий у багатьох країнах світу своїми художніми фото, своїми фотоальбомами, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1993р.), лауреат обласної премії Олександра Гаврилюка в галузі літератури і мистецтва (1978р.), лауреат республіканської премії імені Миколи Островського (1981р.), заслужений діяч мистецтв України (1998р.), президент видавничого підприємства «Світло й Тінь», власник Фотогалереї (1999р.), єдиної в Україні, член Національної Спілки журналістів України, член Спілки фотохудожників України, заступник президента Світового Об'єднання фотографів українців (С.О.Ф.У. — США).
     Значна частина художніх фотографій митця уже увійшла до кращих надбань культурологічної спадщини. Він пройшов шлях від фотокореспондента районної газети до головного редактора журналу «Світло й Тінь» (відновлено назву українського фотожурналу, що виходив у Львові упродовж 1933-1939 років).
     Василь Пилип'юк — автор багатьох відомих фотоальбомів, серед яких — «Львів», «Живиця», «Пієта в камені», «Львівський державний академічний театр опери та балету імені Івана Франка», «Львівщина», «В краю Черемоша й Прута», «Древній Галич», «Львів. Пори року», «Українська ікона 14-18 ст.», «Золота підкова України», «Візит добра і злагоди», «Україно, ти моя молитва», «Дім на Михайлівській, з якого видно весь світ», «Лицар нації», усього — 48 видань.
     Василь Пилип'юк відомий і як меценат, допомагає у випускові у світ фоторепортажів, фотоальбомів, календарів та іншої друкованої продукції...
     — Пане Василю! Що відкрилося Тобі в житті, коли перевалило за п'ятдесят?
     —  Якщо чесно, згадував своїх ровесників, земляків, дивився на них і думав: які вони збідовані, зношені люди, а я живу у Львові, я хочу ще бути красивим, молодим, хочу любити... Мені якось стало лячно перед тим порогом, здавалося, що 50 і далі — це вже старий дід, але, виявляється, все нормально. Можна жити.
     
     Відступ перший, для контрасту. Пригадую 1970-й рік. Мені, молодому тоді редакторові молодіжних передач Львівської студії телебачення, доручено підготувати гарну передачу про килимарниць з прикарпатського міста Косів, що в Івано-Франківській області. Для цього мені потрібен фотограф. Кажуть: у тамтешній молодіжній газеті є такий Василь Пилип'юк. Їдь туди, бери його з собою — і до роботи. Побачивши його, я пригадав: та ми ж зустрічалися вже в стінах університету, навіть, здається, виставка його була...
     Словом, бачили б ви, шановні читачі, Василя у роботі. Як він змушував тих килимарниць розстеляти їхні вироби біля водоспаду Гук, до речі, знаного в туристичному світі. Як він кілька годин мучив усіх і себе.
     Відразу для зачину: він і нині продовжує мучити всіх у своєму видавництві («Вчора чи сьогодні я відчув свій рівень збагачення у творчому плані... Добре, що я народився фанатом... Я відчув сам себе... Я до себе вимогливо ставлюся... Я є зайнятий чоловік. Дуже зайнятий чоловік... А тут кожен вважає себе генієм... А я не можу знайти хоч би три-чотири фотолюдини, які б змогли зі мною працювати... Людина має мислити так, як я»).
     Ви вже зрозуміли, мабуть, що за натура у Пилип'юка, хлопця з Новоселиці, що в Снятинському районі на Івано-Франківщині, і як ведеться його співробітникам. Але це —  тільки перший штрих...
     
     —  Скажи мені, Тобі минулого року виповнилося 55—дві п'ятірки. Якими — за кількістю — роками ти оперуєш? От, наприклад, я, якому, дасть Бог, цього року набіжить 60, — боюся вже міряти дистанцію десятьма, скажімо, роками, а лишень — трьома, п'ятьма. А як Ти, з Твоїми творчими планами, задумами?
     —  Маю стільки планів, стільки проектів, що мені треба би було жити принаймні сто років. Бо дуже багато роботи... Я ж навіть ще свого «вибраного» не зробив. Це для мене такий тягар на душі. Думав підготувати до 50 років, тепер — до 55, і то, бачиш, не встиг. Не встигаю. Зараз тема велика — 150-річчя Івана Франка... Не зробив книжки, тобто альбома, про своє рідне село — Новоселицю. Я відчуваю, що я в боргу перед земляками... мрію про другий і третій том архітектури Львова, перший, як ти знаєш, ми щойно з сином видали. Один том — Львів ХІІІ-ХVІІ століть; ще один — архітектура XVII-XX століть. Дуже хочу нарешті приготувати і видати четвертий з черги том із серії «Постаті».
     — Нагадай мені, про кого вже вийшло...
     — Про Героя України Миколу Колессу, Дмитра Павличка і Георгія Кирпу. Тепер на черзі — Герой України Борис Возницький (директор Львівської галереї мистецтв. — Б. З.). Мушу видати альбом про все, що є в запасниках, плюс, звичайно, те, що виставляється, у залах Галереї мистецтв. Уже є домовленість з одним меценатом.
     Уже чотири роки працюю над дисертацією. Нарешті вона завершена. Як Бог допоможе, наприкінці року піду на захист.
     — Як звучить тема? Фотографічна?
     — Зараз скажу. От, «Українська фотографія в історичному контексті та сучасному мас-медійному просторі».
     — Що стало поштовхом до того, що Ти взявся за дисертацію ?
     — Хотів піднести українську фотографію на щабель європейський, оскільки відновив діяльність журналу «Світло й Тінь», створив, як бачиш, видавництво, сила-силенна ілюстративного матеріалу накопичилась. Хотів усе це узагальнити...
     
     Відступ другий, пояснювальний (витяг з дисертації): «Перший здвоєний номер щомісячника «Світло й Тінь» датований травнем-червнем 1933 року... Він виходив форматом 24 x 17 см на 19-20 сторінках у напівтвердій обкладинці з обов'язковою світлиною... Журнал видавався групою ентузістів, до якої, крім С. Щурата (один з організаторів та відповідальних редакторів. — Б. З.), входили фактичний видавець журналу Ярослав Савка, а також — Олександр Мох... Найактивнішими авторами, крім згаданих, були Степан Дмоховський, Олекса Балицький, Михайло Говдяк, Володимир Ласівський, Софрон Федів та ін... Журнал орієнтувався на європейський рівень фотомистецького видання. На його сторінках публікуються статті зарубіжних та українських авторів... Українська мистецька фотографія стала ще в роки польської санації важливою позицією на полі нашої духовної культури. Її досягнення ставили нас у ряд з іншими культурними народами, які дещо дбайливіше та уважніше ставилися до цього виду мистецтва... Митці розтинали гострим скальпелем холодного розуму живі, пульсуючі гарячою кров'ю клітини життя, роблячи те життя цілим серцем небайдужої людини... Часопис став своєрідною постійною діючою панорамою галицького фотомистецтва. Воно промовляло переконливіше за будь-які слова...
     
     — ...Підтягнути земляків, щоб залишилось для нащадків. Бо прожити і нічого не залишити я не міг... Тепер, треба ж зробити фотомузей. Ти чув, як про це учора, на фотовиставці газети «День», говорив наш Роман Лубківський (поет, громадський діяч, голова Комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка. — Б. З.). Що такий фотомузей у Львові мусить з'явитися. І це все має бути висвітлено. Спочатку треба видати монографію, а тоді — захиститися.
     — Як Ти вважаєш, багато зробив за час, що минув?
     —  А як ти думаєш? 48 видань (переважно ошатні фотоальбоми, які є чи не в усіх європейських, і не тільки, країнах, бо, окрім того, що дарував Василь Пилип'юк їх достойникам, коли вони приїжджали до Львова, до львівської влади, — ще й фотовиставки фотомитця відбулися в 50 чи 60 країнах. А там, де фотовиставка, там і видання даруються чи продаються тим, хто хоче їх придбати. — Б. З.). натхненником для мене є Володимир Йосипович Здоровега (професор національного університету імені Івана Франка, ветеран журналістики. — Б. З.). Він не втомлюється повторювати, що коли людина щось робить, — їй треба помагати. Він для мене і друг, і вчитель.
     — Я так зрозумів, що Тебе «у формі» тримають задуми і плани?
     — Так. Мені моя Мама коли ось казали: «Це, синку, тебе тримає». Мама мала рацію. (До речі, у кабінеті фотомитця на стіні, супроти Василевого стола, висять чудові фотомистецькі роботи Матері і Батька, які, на жаль, вже відійшли. — Б. З.). Час так стрімко біжить. Щодня — якісь нові теми, нові проекти... Через ту роботу навіть таблетки забуваєш вчасно випити (тиск скаче у Василя Васильовича, іще б не скакав — при такій роботі. — Б. З.).
     — Як ти сина прилучив до своєї справи?
     —  Я дуже втішився, що за нього взявся. Я хотів, щоб Володя сам відчув ту творчу атмосферу, і вже йшов моїм кроком. Це школа його так «забила» (мало часу мав син на зацікавлення батьковими справами, бо ж хотів добре вчитися. — Б. З.). Я дуже часто брав його з собою на зйомки. Прищеплювати цю любов до мистецтва нинішньому поколінню непросто, адже, по суті, вони все мають. Виростають у добрі. Це ми з тобою часто бідували. Ми самі мусили всього досягти. А вони... Я дуже переживав, що Володя не піде моїм шляхом, що я буду його змушувати, а він не захоче...
     На Помаранчеву революцію, до Києва, я брав його зі собою, потім син уже сам їздив. А ще коли я виплатив йому гонорар за роботу, — то Володя вже відчув смак... «Тату, купи мені «Нікон», — попросив. Я, щоправда, купив йому інший фотоапарат, і він дуже задоволений. Щасливий, що вже на першому курсі Академії друкарства. І ректор, і проректори ним задоволені: син опанував і комп'ютер, і дизайн, залишилося поглибити теоретичні знання. Я зрозумів, що в сина буде майбутнє. Я вже не можу дочекатись, поки він закінчить ту Академію. Бо хочу, щоб він якнайшвидше зайнявся фотомистецтвом на повну силу. Я розумію, що йому важко, бо навчання є навчання.
     
     Відступ внутрішньо-фаховий: «Давно ми переконались у тому — і бажано, щоб це зрозуміли молоді адепти фотомистецтва: вправність, професійна майстерність і досконалість, художня довершеність — це плід не тільки таланту, а й праці, часто — виснажливої. Певний професіоналізм, певна легкість у володінні фотоапаратом дались нам у результаті безперервної роботи спочатку тому, що це просто було цікаво, а далі, окрім природної цікавості, додалось виконання професійних обов'язків спочатку районної, обласної, залізничної газети, а далі — журналу «Україна».
     Це — як напучування: і синові, і всім, хто бажає взятися за важку працю — увійти до храму фотомистецтва, а вийти з нього — майстром своєї справи.
     
— Володимир вже сам, я бачив, працює?
     — Сам працює. Сам уже відчуває. Я б хотів, щоб він мав більше практики. А він береться за уроки...
— Ну, Василю, та ж навчання в Академії ніхто не скасовував...
     — Та так. Але я зі своєї практики знаю, що треба передусім опанувати профілюючі предмети.
     — Добре, а дівчатами своїми Ти задоволений? Христина в Тебе у видавництві, здається, виконує функцію перекладача?
     — Редактор іноземного відділу, — так би я назвав. Перекладає. Достеменно знає англійську. Вчилася в Англії, їздила на практику, і мені дуже добре, що є свій перекладач. Також вчиться. Купує купу словників. Я їй дав 600 гривень на місяць. Вправно працює. Трохи вдалася в мене, мій характер має. Трохи, водночас, розпещена. Мусив раз навіть зняти 50 гривень — запізнилась на роботу.
     А Яринка (друга дочка. — Б. З.) вступила вже на економічний.
     — Я так розумію, що Твої діти охоплять, сказати б, усі сегменти видавничої справи: Володя — творчість мистецька; Христина — переклад, а Яринку, певно, до економічного сегменту готуєш?
     —  Я хочу, щоб вона зайнялася бізнесовою стороною справи, щоб була фінансистом, знала б ту справу достеменно, вчасно сплачувала б податки, щоб сама на себе вміла заробити. Торгівля має приносити прибуток, а не збитки, як це в мене було колись.
     — А дружині Ти яку функцію у видавництві відвів?
     — Заступника з організаційних питань. Відає усім, чим треба. От, поїхала до Мінська, привезла диплом.
     —  Ти її за дипломом посилав? Жартую, звичайно.
     — Отже, нещодавно у білоруській столиці відбулася міжнародна виставка-ярмарок «Книги Білорусі — 2006». 520 учасників із 16 країн експонували свої твори. Цікаво, що в цьому міжнародному форумі взяли участь (уперше) книговидавці Великої Британії, Куби, Індії, Молдови. Вже не кажу про представників Франції, Німеччини, Швеції, Китаю, Польщі... Серед 50 українських видавців журі відзначило єдине українське, себто — наше, видавництво «Світло й Тінь» дипломом «За вишуканий дизайн і випуск високохудожнього альбому «Львів». Так що, як бачиш, моя особиста колекція нагород зросла. Але найбільше я втішений тим, що це ж моя перша спільна робота з сином, про що я вже мимохіть згадував. Це — перший том архітектури Львова, підготовлений удвох.
     
     Відступ дуже потрібний, бо промовистий. По-перше, Василь Пилип'юк — учасник десятків і десятків персональних виставок, про спільні, колективні — не йдеться. Щоб їх перелічити, — довелося б значну частину газетної шпальти відвести. Брав він і активну участь у конкурсах. Один з перших, якщо не перший — м. Івано-Франківськ, 1968 рік. Ювілейний конкурс «Юність Прикарпаття». І одразу ж — перше місце. Що ж стосується персональних виставок, то за їх проведенням можна вивчати географію: м. Анкара (Туреччина), м. Фрайбург (Німеччина), м. Торонто, Оттава, Вінніпег (Канада), м. Москва (Росія), м. Ярослав, Пшеворськ (Польща), м. Чикаго, Нью-Йорк, Вашингтон, Філадельфія (США), м. Лондон (Англія), м. Нови Сад, Бєлград (Югославія), м. Ліон (Франція), м. Рим (Італія), м. Париж (Франція), у штаб-квартирі ЮНЕСКО. Роки проведення — задля стислості матеріалу — упускаємо. Згадує: «Мене запросив Український інститут Америки. То вперше було запрошення українського майстра. Трясуся. Чи зустрінуть?.. Усе, як має бути... Люди, зокрема земляки з Франківщини, які живуть в Америці, за 600 кілометрів їхали, аби лишень на рідні пейзажі подивитися. Цілували мене. Плакали... (Нагадую, це 1992 рік. Виставка фоторобіт В. Пилип'юка у Нью-Йорку, Філадельфії, Вашингтоні, Чикаго. — Б. З.)... Вертаю додому, виявляється, вже домовлено (що Василя Пилип'юка представляють Леонідові Кравчукові, Президентові України, який перед тим, як здійснити свій перший візит до США, шукає, і мусить знайти кваліфікованого фотографа. — Б. З.), і я маю бути у Леоніда Кравчука. А роботи я свої порозпродував, пороздаровував. Ще зо 30 зі мною, та ще зо 20 — з перших мітингів. Ідемо... «Звідки?» — питає Л. Кравчук. «Зі Львова!... З Івано-Франківська!» «Ти ж земляк!» — радіє Президент. Я розкладаю на довгому столі те, що привіз зі собою. Дарую йому свої книжки. «Цей годиться хлопець!» — виніс Президент вердикт. То було З травня. А 5 травня візит першого Президента України до США. Уявляєш?»
     
     Уявляю, і не зовсім. Але це — тема розлога. Предмет іншої розмови.
     — Яка з виставок Тобі найбільше запам'яталася?
     — У Парижі, в ЮНЕСКО. Був я там разом з нашим Міністром закордонних справ Анатолієм Максимовичем Зленком. Але — найцікавіше: відкривав її — тодішній генеральний секретар ЮНЕСКО Федеріко Майор. Це вперше в історії тої організації виставку відкривав Генсек.
     — А чому, як Ти вважаєш?
     — Не знаю, чи з поваги до молодої держави — «Україна», чи — до авторитетної постаті мого друга, не побоюся цього слова, принаймні, він для мене справді став близькою людиною, — Анатолія Зленка. Потім — у Ліоні, де ми були з Василем Куйбідою.
     Запам'яталася і фотовиставка у Фрайбурзі (1991). Там я продав 100 примірників альбому, заробив купу грошей: привіз собі старого «мерседеса». А в Америці!.. Врешті, про це можна багато говорити.
     — Василю, минуло вже понад 13 років, як Ти їздив як персональний фотограф президента Л. Кравчука. Як Ти, з висоти років, оцінюєш тодішню подію, тодішній свій стан? Як Ти нині бачиш ситуацію?
     — Я б йому якось по-іншому порадив дивитись на Україну, на події, що в нас відбуваються. Більше казати, з певних міркувань, не буду.
     —  Бачу, висять у Тебе перепустки на інавгурацію Президента Ющенка і запрошення на інавгурацію. Чи Ти контактував з Віктором Андрійовичем у рамках своєї творчої діяльності?
     —  Я знайомий з Віктором Ющенком ще відтоді, коли Л. Кравчук брав його зі собою у поїздки як банкіра. А останній раз — у січні 2005 року, коли шеф протоколу Володимир Бевз з Міністерства закордонних справ і тодішній речник МЗС Маркіян Лубківський запросили мене приїхати в Тисовець і вручити Вікторові Ющенку та Михаїлу Саакашвілі, котрий гостював у нашого Президента, альбом «Земле моя». І я поїхав туди. Спочатку виникли якісь проблеми, оскільки я не мав офіційної перепустки, але потім все владналося, все було чудово, кожному я вручив «Земле моя». Віктор Ющенко так мене обняв і сказав: «Молодець!» А я йому відповів, що хочу зробити гарну річ про Помаранчеву революцію, тобто фотоальбом. Слухай, яку книжку я зробив!
     — Бачив я її, Василю! Ти справді зробив його на найкращому професійно-мистецькому рівні. Як у Тебе складаються стосунки з владою? Бо коли я Тебе років п'ять чи шість тому питав про це, використавши фразу: «Ти тривалий час обслуговуєш владоможців.,.», Ти на мене мало не розгнівався: «Я ніколи не обслуговував. Ці люди самі йдуть до мене, як до професіонала».
     — Та ні, я не образився. А щодо влади, то, думаю, вони розуміють, хто такий Пилип'юк. Зі всіма головами облдержадміністрації ми друзі, приятелі, я на кожен їх дзвінок позитивно реагував (ідеться про те, що, мабуть, кожна делегація, кожен високий гість, що відвідує Львів чи Львівщину, отримує з рук В. Пилип'юка чи голови облдержадміністрації або міського голови — залежно від конкретної ситуації чи рангу делегації, високопосадовця — подарунок: фотоальбом приватного видавництва «Світло й Тінь». — Б. З.). А з цієї влади, що прийшла, ніхто ніколи мені не дзвонив. Це дуже добре — нема тої шарпанини. Дехто вже й так розмірковує: о, лауреат! Мовляв, незручно бути В. Пилип'юкові «на побігеньках». А я ж — простий хлопець.
     — Як Ти сам оцінюєш свій рівень як фотомитця? Ти якось мені казав: «Я і справді, здається, часом думаю, що я такий єдиний взагалі». То — єдиний чи ні?
     — Я упродовж останнього року завдячую своєму другові Володимиру Дубасу, який мене затягнув на міжнародні фотосалони.  І тут прозвучала оцінка моєї творчості, в якій я був упевнений. (До слова, Василь Пилип'юк ніколи не страждав недооцінкою себе. — Б. З.). У них, міжнародної спільноти, є свої параметри, свої канони. Багато доброго почув я з Індії, Іспанії. І я зрозумів: що, якби ще попорпатися в архівах, — можна було ще дещо підібрати, з тим, щоб стати членом Міжнародної асоціації фотохудожників.
     — А що для цього треба?
     — Треба кілька років брати участь у міжнародних виставках цієї асоціації. Думаю, з тим проблем не буде. Річ у тім, що журнальна робота, зйомки для газет чи журналів, альманахів — це одне, а виставкова діяльність — то щось інше. Для цього потрібні спеціально сконцентровані і зорієнтовані зусилля... А знаєш, про що я ще мрію, давно — причому? Зробити фотовиставку «Живопис Василя Пилип'юка».
     — Що на ній мало б бути?
     — Усі мої найкращі художні речі створені душею і серцем. Може, ще встигну до 750-річчя Львова, відзначення цього ювілею перенесли на жовтень.
     — Як Тобі, творчій людині, вдалося створити такий офіс, таку Фотогалерею — чи не єдину на східноєвропейському просторі?
     — Після візиту до Бельгії Леоніда Кравчука, який взяв мене зі собою. З кількома журналістами та міністрами відвідали ми приватну художню галерею, де було, з одного боку, понад 200 сортів пива, а з іншого — висіли на стінах роботи художників. І от, коли я побачив, як цей художник знімав роботи зі стіни і як йому за це платили, — щось у мене в грудях замлоїло. Один з міністрів сказав: «Василю, коли в тебе буде така галерея?» Це для мене був тоді такий удар, це мене настільки зачепило... Ця тема жевріла в мене роками, аж до 2000 року. Перед тим ми зробили двом організаціям каталоги, вони з нами розплатилися цеглою. Мав 240 тисяч штук цегли. Спочатку думав її продати, але сталось так, що з допомогою міського голови Василя Куйбіди отримав площу під побудову офісу. Одразу ж після ювілею (в січні 2000 року Василеві виповнилось 50. — Б. З.) я знайшов архітектора-жінку, а вже в травні вона поклала мені на стіл всі дані, щоб розпочинати будівництво. Щодня, крім неділі, Великодня та Різдва, я був на будові. Кілька пар чобіт сходив. Кілька костюмів зносив і вимазав об будівельні матеріали. Тепер би я за це не брався, навіть якби мені давали мільйони, — настільки ця будова підірвала моє здоров'я. Ти ж знаєш, я «заводний», інтенсивний, боляче сприймаю все, що не так, переживаю за все. Ось тепер бачиш (показує на купу таблеток на столі. — Б. З.), що мушу ковтати, чим зрівноважувати тиск.
     — У Тебе в кабінеті портрети, точніше художні полотна, Тата і Мами, вони в Тебе постійно перед очима. Мабуть, час від часу згадуєш, як відбувалося Твоє становлення?
     — За роботою навіть не можу пам'ятник Мамі поставити. Це мене так болить. Боже, скільки Мама намучилась зі мною, напереживалась, скільки всього мені до Львова передавала. Батьки — завжди зі мною, я на їх зображення дивлюся як на ікони. Пам'ятаю, як приїхав до села після вступу на журналістику і як односельці казали Мамі: «Ну що, Єлено, будеш газети тепер їсти?» Мама, бідна, мусила це все ковтати. Вона не розуміла, що таке — журналістика. Тато теж мучився — все життя фірманом у колгоспі. То буряки, то солома, то осінні роботи — від п'ятої ранку до десятої вечора... Але, подивись, ні Тато, ні Мама не хотіли переїхати до мене до Львова... Думаю, як це буде, як мене не стане? Хто буде це продовжувати? Чи буде ще хтось такий нарваний, як я?
     — Не переживай, діти підуть Твоїми стопами.
     — Я хочу, щоб день був довшим трохи, щоб життя ще трохи протягнулося. Бо відчуваю, що потенціальні творчі можливості нуртують у мені все життя. Я хочу працювати й працювати. Я надзвичайно радий, що за кордоном Україну пізнають за моїми роботами.
     —  Ти б жив поза Україною?
     — Ти що? Я мав десятки пропозицій. Зокрема, у Фрайбурзі. «Ройтер» давало мені 13 тисяч марок, аби я тільки залишився. Уявляєш, які це гроші? Казали мені: вам треба бути ректором в Америці, там є інститут. Розумієш: коли спеціалісти — фотомитці бачать щось неординарне, вони вміють це оцінити. Але я люблю свою землю. Я у 1989 році літаком облетів цілу Канаду. Готувалася книга «Канада очима українців» — до 100-річчя української еміграції. Але до реалізації цього проекту не дійшло. Зате побував з виставкою — від Вінніпега до Торонто. Я і нині не позбувся мрії зробити фотоальбом про Канаду. А взагалі — от, якби зреалізувати серію «Столиці світу».
     —  Та ж треба поїздити ще, чи не так?
     —  Так. Хіба що відновити дещо. Я ж був, мабуть, у всіх найбільших столицях світу. Тоді ж було все бігцем, бігцем. Текстівки через посольства діставав. Як згадаю вечоровий Пхеньян або Гонконг! Коли Анатолій Зленко взяв мене зі собою у вертоліт, я зробив колосальні речі. Цілком можу видати книжку «Гонконг з пташиного польоту» Знаєш, кожен президент останнім прощався із Зленком, а не з нашим Президентом. Можливо, тому, що Анатолій Максимович мовами володіє. Та більше: коли мені було не зовсім добре, телефонував до своєї дружини на Батьківщину, а та йому телефонно підказувала, де які ліки в дипломаті. Аби міг мені їх запропонувати.
     — Слухай, Тобі б спогади написати та проілюструвати їх. Ото була б пам'ять і про країни, і — колись — про Тебе.
     — Діма б написав. (Йдеться про письменника, прекрасного новеліста Дмитра Герасимчука, котрий дочасно пішов від нас. Він працював разом з Василем, був у його видавництві головним редактором, видав, зокрема, книжку про В. Пилип'юка. — Б. З.).
     
     Замість післямови. Коли ми вже закінчували нашу розмову з Василем Пилип'юком, його дочка Христина, що на той час була господинею і офісу, і Фотогалереї, повідомила, що фотовиставку прийшов оглянути чоловік із Нью-Йорка і що він — оскільки обмаль часу — хотів би переговорити з паном Пилип'юком. Ідемо разом. Іван Кулак, а це він — із Нью-Йорка, підприємець, сфера діяльності — продаж художніх промислів у США, каже: «Вигляд Фотогалереї надзвичайно сучасний. Пана Пилип'юка знаю давно, за його роботами, зокрема бачив альбоми...» Пан Іван закінчив тим, що хотів би співробітничати з Василем Пилип'юком. І я залишив їх наодинці. Мистецтво — мистецтвом, а бізнес — бізнесом.
Розмовляв Богдан ЗАЛІЗНЯК
Пилип'юк В. Василь Пилип’юк : Усі мої найкращі художні речі створені душею і серцем : [інтерв'ю з фотохудож. Василем Пилип'юком / розмовляв Богдан Залізняк] // Дзвін. - 2006. - № 4. - С. 149-155.

Оновлено 13-10-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка