Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ВІЛЬНИЙ НАВІТЬ У НЕВОЛІ ТОТАЛІТАРИЗМУ



     (До 60-річчя від дня народження Тараса Мельничука)

     Поезії без таємниці не буває. Якщо у вірші абсолютно все зрозуміло, нема нашарувань тексту й підтексту, образів чи думок, які можна прочитати неоднозначно, такий твір короткочасний, невічний, його автор не може претендувати на геніальність, а сам вірш на те, що є гласом Божим і пророцтвом.
     Тараса Мельничука осягати надзвичайно складно. При кожному новому поверненні до його поезій відбувається диво: уже знайомі рядки звучать і сприймаються дещо по-іншому, зовсім по-іншому, навіть протилежно до того, як у попередній раз. І в той же час кожна строфа є певним квантом, неподільною часткою, грубе втручання в яку, розчленування на художні засоби невмілим чи необережним критиком можуть принести більше шкоди, ніж користі для читачів такого літературознавчого аналізу. Ця пересторога, звичайно, не стосується всіх митців і творів, особливо обділених талантом авторів — їхні вірші аналізувати просто й виграшно, бо деколи науковець, пояснюючи, подає більше й краще, ніж присутнє в самому тексті.
     Як би там не було, а дійсно художній твір багатопідтекстовий, спектральний, амбівалентний, тому кожне покоління науковців має нагоду студіювати заново, доповнюючи попередників, як це бачимо на прикладі праць Є. Сверстюка та О. Забужко стосовно „Кобзаря” Т. Шевченка.
     Творчість лауреата Державної премії імені Т. Шевченка Тараса Мельничука, скажемо м'яко, належно поцінована, та належно не досліджена. У більшості критичних оглядів, як і вступів до його книг, увага приділена постаті, а не доробку. А тим часом справжню науку мало цікавить, як жив митець, що їв і пив, у що вдягався, скільки часу просидів у тюрмі і скільки літ відвела йому доля. Основним критерієм таланту стає виключно творчість, і тільки в опосередкуванні з нею — усе інше. Саме у творчості митець може бути вільним чи духовно ув'язненим, неупередженим чи закомплексованим, трафаретним чи оригінальним. До того ж він сам є субстанція менше фізична, ніж духовна. А вже ця іпостась не підміниться ні важким чи легким дитинством, ні комсомольською чи націоналістичною юністю, ні бомжівською чи богемною зрілістю. Те, чого вимагає тіло, не завжди сприймає душа. Те, чого прагне душа, не завжди посильно грішному тілові. Так чи інакше, але все-таки відбувається певне роздвоєння якщо не особистості, то світу речей для існування і світу ідей для пророцтва. Таке роздвоєння грозить катаклізмами для самої особистості митця й створює відцентрову силу для його найближчого оточення. Мабуть, саме звідси трагедії найгеніальніших людей та їхніх сімей, конфлікти внутрішнього й зовнішнього плану, які очевидцям збоку можуть здатися армагеддоном у мініатюрі.
     Проте повернемося виключно до духовної іпостасі високоталановитого поета Тараса Мельничука. По-перше, його ліричний герой, як і сам автор, вільний навіть у зеківській робі й табірному середовищі. Перебуваючи фактично за ґратами, точкою відліку або спостереження — ракурсом — він вибирає місце з тієї — протилежної — сторони стіни, де людина хоч називається людиною, а не в'язнем. Такий феномен не новий у нашій літературі. Досить зримо він прослідковується в Шевченка, а ще більше, читаючи майже кожен вірш, у В. Стуса („Тюрма не доросте до неба: / ще землю їстиме тюрма”, „І ми — на волі/ обік єдиного хреста”, „І собором дзвінким Україна / написалась на мурах тюрми”/. Дане відкриття стосовно Стуса, безперечно, не моє. Син поета Дмитро однозначно підкреслює це, як і те, що батько був свідомий своєї внутрішньої волі: „Що? Ув'язнений?.. Вперше чую”, — немов вигукують рядки його „Таборового зошита”, котрі надрукувати повністю бояться навіть сьогоденні демократи або: „...останнього, як і першого, дня тато міг сказати собі, що прожив так, як САМ ТОГО ХОТІВ, бо майже все життя був вільним і, ставши ним, вже не хотів бути ніким іншим”.
     Якщо дослідити проблему внутрішньої волі в Т. Мельничука, то можна ризикнути стверджувати, що вона постає ще гостріше, ніж у В. Стуса. Щоб довести це, прийдеться зробити маленький відступ і використати асоціації та паралелі. Мабуть, у наш час уже всі сприймають за аксіому, що Бог усюди і в усьому, але насамперед у людині, яка готова його прийняти (звідси у В. Стуса рядок „В мені уже народжується Бог” як прозріння, прихід до Бога й одкровення). У Т. Мельничука воля – слово, синонімом до якого виступає Україна – теж у всьому, що глибинно є українським, архітипним:
                    ...і під стріхою
                    ластівка будує собі
                    маленьку Україну.
     Ще одним вираженням свободи стає довільне існування чи перебування автора як ліричного героя в різних часових площинах. Звернення до історичного минулого у творчості Тараса Мельничука — насамперед проекція минулого на сучасне й майбутнє та проекція сучасного на минуле й майбутнє України. Тарас Мельничук неодноразово робив спробу відслонити завісу, попередити, напророчити, застерегти чи підтримати дух нації. До того ж для віршів цього поета вельми характерний часовий зсув. У рядках поезій відбуваються події, між якими в реальній історії — цілі століття:
                    Журяться журавлі
                    що рано устали
                    все одно ще не жениться
                    князь Данило
                         (ще сини його
                         не повернулися
                         з Афганістану).
     Надзвичайно влучно використана внутрішня форма слів у реченні „Журяться журавлі...” та алітерація звуків  щ і ж, які створюють ефект трагічності (довірливого шепоту в присутності покійників – „синів... з Афганістану”), підсилюють глибокий підтекст строфи.
     Звернення до історичного минулого в конкретних подіях не можемо назвати оригінальним. Це вже традиція. У нашій літературі таких взірців набереться немало. Вражає інше. Т. Мельничук несподівано й, очевидно, неусвідомлено, а підсвідомо стає рупором опосередкованого переосмислення образів-символів у Т. Шевченка, причому напередодні дійсно важливих літературознавчих відкриттів О. Забужко, поміщених у книзі „Шевченків міф України”. Оскільки в першому випадку за допомогою художніх засобів шукає істину поет, а в другому на основі аналізу й синтезу — науковець, критик, то надамо спочатку слово, без чого неможливо збагнути дотичність думок поета й літературознавця, О. Забужко: „...Українська національна катастрофа на всьому часовому протязі Шевченкового міфа, від „Катерини” почавши, значною мірою кодується мовою еротичних, а то й сексуальних символів.., як збірний образ української „жіночості”. „Дівчаток москалі украли / хлопців в москалі забрали”/. „Зійшлись, побрались, поєднались...”/ – це справді вичерпна формула алгоритму національного вивласнення: „взяття у москалі” (...) є, в істоті, „чоловічою” версією імперської завойовницької наруги: як і „покритка” – мати байстряти, майбутнього суспільного маргінала-покидька, „москаль” силоміць відторгається від народного тіла, тільки при тому сам ініціюється на інструмент його, „тіла”, подальшого розтління” – і далі: „Виходить, що в теперішньому України архітипальна жінка – це „покритка”, архітипальний чоловік – „москаль”.
     У Т. Мельничука ця ж думка за наявності вже згадуваного часового зсуву майже афористична:
                    Тут Сагайдачний
                    в кожнім серці
                              плаче
                    пояничарились
                    козачі юнаки
                    й з дівочих чресел
                              необачних
                    спиляться на діл
                              потурнаки.
     Важливою є насамперед своєрідна упиризація державою-загарбником дітородного покоління, причому не чоловіків і жінок, а якраз юнаків та дівчат. Це не випадкові слова. Йдеться про знищення першородства, яке ще в Біблії піднесено до рангу найвищої цінності роду чи народу. Закономірно, що і юнаки-яничари зачнуть дітей з чужинками, і дівчата-покритки – з чужинцями, наймовірніше, навіть без любові, а просто з ґвалту. До того ж окремі нюанси вірша вказують на добросовісність такого акту зі сторони українців, адже все-таки „чресла необачні” і „сипляться на діл потурнаки”, як гусінь. Ще б пак, патріотів так легко не народиш.
     Навряд чи Т. Мельничук мав можливість належно простудіювати історію України та поезію нашої діаспори. Темп й умови його життя дають нам підстави твердити більше про те, що в окремих віршах відбувалося „намацування” істини. Переважно строфи такого типу дотичні до певних рядків Т. Осьмачки та Є. Маланюка. Але про якесь запозичення годі говорити: йдеться виключно про черпання інформації з одного, так би мовити, небесного архіву, коли в екстазі творчого акту митець не дає собі звіту, звідки в нього беруться певні дані, образи, істини, мета, до якої кличе, заклики, які згодом стають стигмами на тілі історії.
     Показ русифікації України Т. Мельничуком часто перекидається зі сфери суспільної на сферу природи, нерідко накладаючись при цьому одночасно на обидві:
                    Так і живем...
                         І в лелечати
                    Ростуть не крила —
                                     рискалі...
                    І навіть лопухи вухаті —
                    І ті пішли у москалі.
     На перший погляд, тут зриме охоплення мутацій: не крила – рискалі, лопухи як символ запустіння в чорнобильській зоні, прокаженість усього, до чого торкнулася зловісна рука імперії. Проте сама суть знаходиться значно глибше. У народі прийнято називати лопухами бевзів, недалеких, ледачих, байдужих, до краю примітивних і просто тупих людців. Роки постійної русифікації, як бачимо, заставили й цю сіру масу, далеку навіть від нормального життя, а не те що від політики, вибирати сторону окупанта. Отже, русифікація проникла в усі шпарини, і вже з'яничарені навіть ті, хто для системи й не має якоїсь вартості.
     Закономірно, що перехрестя, де одвіку товклися народи й витоптували все „на шляху із Європи у Азію”, благодатне підсоння України, зазіхання на неї все нових і нових поневолювачів не могло минути безслідно, без моральних втрат. Ще С. Васильченко акцентував: „Україна – край смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої – велетенське кладовище”. У віршах Т. Мельничука, на відміну від поезій Т. Шевченка, В. Сосюри, В. Стуса, вже нема тих двох полюсів вірності й зради, є мертвий сон майже угробленого народу посеред ним же відрубаних, але досі живих голів імперської гідри без роду і племені – у неї все позичене, накрадене, привласнене. І ця містична істота вже не лякає ні націю, ні автора, ні ліричного героя, ні читача, бо постає в образі бур'яна. Але ж якого бур'яна! І який підтекст! Прочитаймо уважно:
                    ...і заснула Україна
                    в перекотиполю.
     Поет не заперечує, що українці – нація-творець, нація духовних гігантів, які відступили й поступилися лише тому, що були надто благородними й не визнавали підлих методів боротьби, якими зазвичай скористалися супостати. Наруга над найважливішим і найсвятішим прощена бути не може, адже це замах на душу нації. З цієї причини Т. Мельничук підкреслює:
                    Є прах. Є страх... З Софії капле кров.
                    Аж захлинулись Золоті ворота,
                    І жебраком йде до Москви Суботів,
                    І до галер прикований Дніпро
                    Везе своїх братів й сестер в неволю
                    Повз москалем зґвалтовану тополю.
     Уже в перших рядках цієї строфи заакумульовано важливу інформацію: орди більшовицького ватажка Муравйова розстрілювали українських патріотів на найсвятіших для нації місцях. У стінах Софії Київської в ті часи дійсно застрягали бандитські кулі червоних катів, про що згадує й також не може простити Росії інший український поет Євген Маланюк:
                    За набої у стінках Софії,
                    За криваву скруту Круг
                    Хай же хиже серце Росії
                    Половецькі пси роздеруть.
     У багатьох творах Т. Мельничука зустрічаємо зумисні вкраплення русизмів. Вони доречні й не тільки не руйнують тканину конкретної поезії, а стають своєрідним підсилювачем думки:
                    ...а той, хто нищить,  —
                    брат мой ніщій.
     Бути уярмленим чи знищеним духовно убогим „братом” ще більша ганьба, ніж скоритися розумному й сильному ворогу. Дещо слабше цю ж ідею колись виразив Олександр Олесь у вірші „Чи не ти, сліпий, із степу”:
                    Чи не ти у власну хату
                    Ворога привів?
                    „Так, привів, але мій ворог
                    Був також з рабів”.
                    Чи не ти тепер, голодний,
                    Плачеш під вікном?
                    „Так, але і він без хліба
                    В хаті за столом”.
     Будь-яке оправдання приниження, втрати гідності, поразки ні Т. Мельничук, ні його ліричний герой не сприймають. Досить сміливо, як на час написання, звучать рядки його вірша:
                    Хто вкрав мій сад,
                              мої морелі,
                    Мої собори і віки?..
                    Страшні мені
                              куфайки і шинелі
                    І літаків залізні вітряки.
     Подібні претензії до існуючої влади тоді спромоглася висловити хіба що Ліна Костенко в поезії „Я вам цей борг ніколи не залишу”.
     Сотні разів науковцями – істориками, соціологами, політиками, економістами, літературознавцями – сказано, що українці надто довірливі, не вміють учитися на помилках далеких і близьких предків, не роблять відповідних висновків із власних помилок, що викликає неабияке здивування всього світу. Тисячі разів поети, починаючи від І. Котляревського й Т. Шевченка, закликали націю схаменутися, довести, що вона не гірша від європейських народів і здатна побудувати свою державу. Т. Мельничук не повертається до   цього питання. Він лише безжалісно констатує:
                    Чиї це човни
                    пливуть по степу
                    чиї це предки
                    клекочуть кістками
                              за нами
                    як білі лелеки
                              в гнізді
                    чиї це вікна
                    дивляться в воду
                    чиї це ілюзії
                    стенають плечима —
                              якого народу?
     У вдумливого читача образи човнів, що пливуть по степу, набувають трагічного звучання: по суші не попливеш, ідеться про домовини, адже в часи Київської Русі хоронили в човнах. Основний стержень мініатюри – образ ілюзій – надзвичайно місткий і вдалий. Звернімо увагу: не сучасники, не нащадки (хоча й ті, і ті незримо присутні між рядками), а просто ілюзії та ще й хто знає якого (зумисний акцент) народу дивуються з наївності тих, хто їх виплекав. А тим часом держава-тюрма не леліє ілюзій, її командорський залізний крок митці-шістдесятники чули настільки виразно, що просто не могли обійтися у своїх творах без своєрідної лексики мілітаристсько-міліцейського штибу. У В. Стуса: „Балухаті мистецтвознавці! Вам незручно в цивільному одязі”, „Ось вам сонце, — сказав чоловік з кокардою на кашкеті і витяг п'ятак, що й справді блищав, як сонечко”, „Словом, стріляйте, кидайтесь на амбразури, падайте під танки. Тільки не розбігайтесь”, „Танцює зек у батькових чоботях”, „Маленький шротик сонця”. З цієї ж причини у Т. Мельничука „стоять безвусі літаки й плюють людьми у синю стелю”, „на світанку засудили росу на смерть і повісили на траві”, „останнім дзвонить кулемет над серцем кропу”, а „бджола чорнява” лиже не мед, а сік з коси, яка пройшлася по всьому живому й квітучому.
     Правда, у Т. Мельничука „тюремно-армійські” пейзажі не мозаїка, не мініатюри, а цілі полотнища, обширні панорами:
                    Бо людей обнюхують вівчарки,
                    Від огню осліпли журавлі...
                    А Росія — закотилась в чарку
                    Під салют космічних кораблів.
                    Тільки б чарка...
                    Чарка та вівчарка! —
                    Від рубля і вище, Русь, гуляй!
                    А ти, сива, а ти, вбога чайко,
                    З дітками тікай поза Дунай ...
     Те, що в якийсь момент весь світ зациклився на кровопролитті, підготовці до війни, придушенні будь-якої свободи (і першу скрипку в цьому вів СРСР), помічали всі. Адже навіть досить поміркований і розважливий Олесь Гончар, значно старший від шістдесятників і флегматичніший від І. Дзюби, В. Стуса, В. Симоненка, Л. Костенко і Т. Мельничука, наважився в знак протесту назвати свій роман „Полігон”, та вчасно збагнув, що цензура не тільки викреслить назву, а й заборонить книгу, тому й охрестив своє дітище „Тронка”. На жаль, Т. Мельничук не особливо дбав про те, щоб не роздратувати систему. Уважно аналізуючи його творчість, можемо сказати, що поет був своєрідним тореадором, сам накликав на себе гнів і ненависть влади. (До речі, до кінця життя він був в опозиції й до нової, вже української влади, яка для нього завжди асоціювалася з насильством над особистістю). Та повернемося до часів тоталітаризму. Держава в Т. Мельничука постає такою, де справжнє обличчя її прикрите маскою добропорядності:
                    ...а куля з цівки
                     висува язик:
                    — ой здрасці
                              (весело!)
                    чи вдома?
     Закономірно, що навіть мирні ромашки стають символічними годинниками війни, що ось-ось почнеться:
                    ...золоті годинники
                              ромашок
                    показують
                    колючий дріт.
     Існування в тоталітарній державі калічить найкращих, найсильніших. Їм   залишається або тужити, що не тоді народилися, або закінчувати життя самогубством, або протестувати й гинути, не відвоювавши й грудочки землі предків, або, як писав В. Стус, „Звіром вити, горілку пити”. Ось чому такий трагічний надрив у поезії Т. Мельничука „На мені весь мир бродить”:
                    ...давай зап'єм
                              могорич сльозами
                    за те що не єсть
                              ми козаками
                    що не єсть ми гайдамаки
                    а єсть коники-цвірконики
                    по яких плачуть
                              маки.
     Якщо сильніші й обдарованіші особистості не мали де себе проявити, то слабші просто переставали бути гомо сапієнс – людиною розумною; озлоблені й прибиті ладом, застосовують власну силу проти всього, що слабше від них, деградують. Вірш „З якихось пір я люблю ногами копати” надзвичайно пророчий стосовно нинішнього посттоталітарного дня, який проходить під знаком культу грубої сили:
                    ...ідеш — кіт — копнув
                    ідеш — вівця — копнув
                    ідеш — Богородиця — копнув
                    ідеш — вухате сонце —
                              бац
                           (марш у лопухи)
                    а потім виходиш
                    крізь вікно на дорогу —
                    і не видно жодного німця.
     Сам процес „виходу” не через двері, а через вікно свідчить, що людини як подоби Божої вже нема, а є звір, який не зупиниться ні перед чим.
     Апокапіптичні образи в Т. Мельничука не біблійні. Вони з арсеналу радянської системи. Ось чому кінець світу для ліричного героя це не той Божий Суд, який возвістить архангел, а той, до якого доведе дика політика. Проте мілітаризація, катастрофічне дихання якої відчутне в багатьох поезіях автора, не обов'язково закінчиться війною, а війна – апокаліпсисом. Інтуїтивно поет вірить, що Бог добрий і не допустить найстрашнішого, знає, що всіх чесних і порядних не ув'язнять і не порозстрілюють у навіть найдеспотичнішій державі. Як пророк Ісаія, він звертається не до озвірілих і погрузлих у смертних гріхах, а до милосердних і добрих, прагнучи правильно спрямувати їх, заставити задуматися над неперехідними цінностями:
                    Тобі — усе.
                    Сприймай це як належне,
                    Сприймай – але руки не піднімай
                    Ні на шпака, що рве твої черешні,
                    Ні на свій край.
     Те, що Т. Мельничук – поет-гуманіст, не викликає ні в кого сумніву. Людське життя в його поезіях – найвища цінність. Але ще більшим скарбом стає держава, нація. Тому й не дивно, що заклик до зброї не тільки не виключається, а в певних умовах навіть схвалюється:
                    І не кажи: „Нещасна доле!”
                    Той, хто загріб тебе, зборов —
                    Не зжалиться!..
                              він знає добре
                    І що то мова,
                    й що Чорнобиль,
                    Й що вільним стати може обрій,
                    Лише умочений у кров.
     Звинувачувати автора за допуск можливості кровопролиття безглуздо. Це все одно, що звинувачувати (як колись таки було зроблено) Шевченка за „кровожерні” „Гайдамаки”.
     Поезія Т. Мельничука вітаїстична, оптимістична. У доброму майбутньому України автор не сумнівався, як і не сумнівався в появі яскравих майбутніх талантів. У вірші „Пробита наскрізь рибою вода” вона постає в образі медвяної старої груші, у живому затінку якої, захищене від усіх ненависників, росте нове коліно нації, готуючись народити генія:
                    Іди, іди, бо ти є добра груша,
                    Бо ти поранена осою в золоте...
                    Бо під тобою скрушно й відчайдушно
                    Малий Шевченко дніє і росте.
     Тарас Мельничук належав до когорти людей, які, за висловом П. Мовчана, „покликані свідчити перед Богом і людьми” про правду своєї нації і краю. Наша стаття – це лише короткі студії над найвдалішою збіркою поета „Князь роси”, вона є бездонною і безмежною за своєю внутрішньою парадигмою. А десь ще (Т. Мельничук, як і Т. Шевченко, роздаровував оригінали своїх поезій друзям і знайомим) чекають свого часу неопубліковані, не менш геніальні твори.
Ольга СЛОНЬОВСЬКА

Слоньовська О. Вільний навіть у неволі тоталітаризму : До 60-річчя від дня народж. Тараса Мельничука / Ольга Слоньовська // Джерела. – 1998. - № 3-4. – С. 36-43.

Оновлено 26-05-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка