Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

СВІЧКА В ПІТЬМІ ДЕСЯТЬОХ СОНЦЬ, або ОСТАННІЙ З МАНДРІВНИХ ПОЕТІВ



     ...Він уже не хотів бачити нікого. Обличчя, обличчя, обличчя. Голоси, голоси... Всім погано. І всім водночас добре. Всі окрилені. І всі з підрізаними крильми. Всі дзвінко сміються. І всі гірко вмиваються слізьми. Що це за суспільство? Що це за держава? А може, так на всій планеті? Отже, закінчується Петрова тисяча. Апокаліпсис. Готуй, Ною, ковчег. Але де ти, рятувальнику світу? Потонув? І тому треба тікати світ за очі. Біг з рідного обійстя, куди очі бачать і не бачать. Залетів у дрімучий смерековий ліс і мовби оговтався. Роздивився навкіл. Ага, отут буде моє житло, або лігво. І руками почав дерти землю, далі ножем і патиком. Працював до глибокої ночі. Зморений, виснажений, відразу заснув. Наступного дня знову рив, довбав глину на крутому схилі, порослому деревами. І викопав собі хату в повен зріст. Зайшов, присів у вологий кут. І закам’янів: що це, землянка, схрон чи могила? А в отвір нового печерного пристанівку всунулась люта голова: «Ану виходь, чоловіче! Чого сховався від людей? Вчинив щось?».
     І виліз зі своєї келії глиняної поет Тарас Мельничук, син Юрія з Уторопів на Косівщині, народжений 20 серпня 1938 року в звичайній сільській хатчині, коли рясно палахкотіли в небі зорі, а одна зірка, коли відхилилася породілля, скотилася в око немовляті, щоб живити дивною енергією весь вік. Виповз під бурчання лісника і в його конвоїрному супроводі почвалав до села. Той на прощання помахав грізно пальцем, аби ноги в лісі не було, бо Бог велів жити в людському стаді, а не шукати самітництва, і утікач збагнув: втратив останній шанс зберегти свій дух, тепер буде ще важче, бо не зможе витримати посередність, не пересидить загальність поглядів, не стерпить гниючого обивательства. Гній! Багно! Сморід! І який наївний геніальний Богдан-Ігор Антонич, що «життя – це не казарма». Казарма, ще й яка. І якщо в ній щось блищить, то хіба що надто цікаве око в сусіда, що з-за паркана вивідує, що там цей писака шкрябає на аркуші паперу. Або засвітить з пащі золотим зубом, мовляв, попадись мені на нього, бо ти не такий, як усі. Або... Е, страшно згадувати, що було в тюрмі. І дивно, вже була збірка віршів «Несімо любов планеті», видана 1967 року ужгородським видавництвом «Карпати». Не вірилось, що можуть запхати за ґрати. Вже послав у видавництво «Молодь» рукопис другої книжки «Чага» на триста сторінок машинописного тексту.
     А таки хапнули. Р-раз – і в камеру. Сиди і зважуй на терезах свої злети й падіння. І нікому до того нема діла. Сподівався, може, хтось із «метрів» заступиться. Та де, кожен зайнятий по вуха своїми метафорами, справно дотримується принципів соцреалізму, то нападаючи на Ватикан, то нищачи націоналістів буржуазних, аби лишень помітили власть імущі, дали крісло в кабінеті, шмат хліба і якусь державну премію. Один. Самотній. А навколо:
                     Товариші мої веселі,
                     З вас жоден в стінах цих не був.
                     Ні, то не зблиск... То не пустеля –
                     То просить пить моя любов!
     Ці болючі рядки написані в ніч з 26 на 27 квітня 1972 року в івано-франківській в’язниці. І ці також, трохи пізніше, 31 травня, коли весна увійшла в розповінь, грішну землю обняло хмільне сонце, ніжачись у зеленій траві, створюючи чудовий настрій громадянам і пташкам:
                     А люди? Люди?! Як вони?!
                     А що, наругу мовчки зносять.
                     Праві ж не трави – праві коси,
                     Як меч і куля в час війни.
                     І меч, і куля, і тюрма –
                     Все на сторожі благородства.
                     Й таке духовне народовство,
                     Якого рівного нема!
     Звісно, крик душі. Тоді в морі стривоженості Симоненка, пафосу Павличка, віртуозності Вінграновського, вдумливості Ліни Костенко, відвертості Б. Олійника, фантасмагорії І. Драча, публіцистичності Р. Братуня Тарасовий зойк сприймався як оригінальний опір системі, віяв таємничістю образів та думок, і його неможливо було пропустити проз увагу тому, хто по-справжньому цікавився поезією. Одні вчаровувалися словом, інші заздрили, а ще інші тримали на ньому побільшуюче скло. Зацитовані мною рядки взято із ксерокопії, зробленої в службі безпеки в Канаді вуйком поета Федором Мельничуком, який давно сюди емігрував і, чим міг, допомагав Тарасові в останні роки життя, за демократичних перемін, бо раніше був би просто своїм милосердям завдав чимало прикрощів йому. Зливу емоцій Тарас переніс на тоненький цигарковий папір завширшки п’ять сантиметрів, якимсь чином (ніколи про це не розповідав) передав за кордон у надійні руки, щоб видрукували, якщо у в’язниці знайде його душу смерть. На всяк випадок вказав власні псевда: Мирослав Кокіль, Світозар Бойшак, Олег Чокробор, Зіновій Кайлас та Станіслав Галич. Очікував 16 червня 1972 року, коли Верховний суд УРСР мав розглядати його справу. Це була особисто його справа, індивідуальна, і в найвільнішій країні світу судова колегія засудила (цитую дослівно): «Мельничука Тараса Юрійовича визнати винним і покарати за ст. 62 ч. І КК УРСР на три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму, без заслання.
     Строк покарання Мельничуку Т. Ю. рахувати з 24 січня 1972 року. Запобіжний захід до набрання вироком законної сили: залишити Мельничуку Т. Ю. раніше обраний – тримання під вартою.
     Речові докази – збірку віршів під назвою «Чага» залишити при справі.
     Головуючий – підпис.
     Народні засідателі – підпис».
     І почав в’язень відраховувати час. Рік поділив по півроку, півріччя по три місяці, три – по півтора і т. д. і т. п. Спочатку писав, виливав думки, почуття. Опісля відсунув писанину. Очі розширилися: навколо темрява, жах, страх, одне слово, земне пекло, у якому може й бути рай, якби роздобув десь пачку чаю, тютюну, знайшов щирого співрозмовника, хоч це найбільший дефіцит при законі джунглів, коли мусиш набувати звичок звіра, гарчати, скалити ікла, давати здачі, не пустити себе під ноги. Миттєвості роздумів наповнювали блискавки спогадів: зелені Уторопи, дружина, донька, редакція верховинської газети, виступи перед шанувальниками поезії, зокрема в колективі Коломийського заводу сільськогосподарських машин 1971 року, коли зустрів Чингіза Айтматова, зблизька розгледів гордого Олеся Гончара, за яким пустився навздогін і сам не знає чому, може, хотів побалакати, відчути дружню підтримку, але в тому крутежі треба було завоювати право підступитися. Не всім удавалося викликати класиків на доступну межу приязні. Одні задирали фізіономію вгору, інші артистично кидали в зал стріли-брови, а ще інші чомусь не говорили нормальною мовою, а співали або входили в такий ораторський раж, аж задихалися від насолоди екстрасенсорної дії на публіку.
     «Зачароване коло. А ким зачароване? А з цього кола не вийти, не вийти. А коло навколо в сто кіл обмуроване. А в колі цьому по-вовчому вити. А в колі цьому – кільцят ланцюгових... А в цьому колі – ланцюгів кільчатих. Зачароване коло – кільчата до горла, ланцюгові кільчата... Прощайте, прощайте!..» – такий шалений калейдоскоп заклав у «Чагу» її автор.
     Театр демагогії. Прірва зла.
     Тільки Богові відомо, як Тарас Мельничук вийшов живим з тюрми. Вдихнув вільного невільного повітря, примчав щодуху додому, два-три дні повеселився і схотів до лісу. Ні, мучся в людському чагарнику! «Чага – наріст на березі, чорний наріст кострубатий. Він смокче тіло берези, як маму дитина...». Хто я – ча-а-ага, якій нема кращої долі. Всі поети собі щось пророкували, всім обраним Всевишнім було важко. Легко було лише кон’юнктурникам, які, мов ртуть, ловили й ловлять носом вітер, перекочуючись з минулого в теперішнє і майбутнє. Видно їх, як на долоні, але треба бажати їм здоров’я і многая літа за християнським звичаєм, бо зло множить зло. І докласти максимальних зусиль, щоб здивуватися: «Забилося серце вишні... Хтось до сонця дійшов... Земленько, будь тепліша! Люди, будьте ніжніші – сильніші! – Народжується любов» (зб. «Чага»).
     І якщо роси покинули площину зору, то нехай переберуться в серце, аби очистити його від бруду зради чи омани, буденного фарисейства, нагадуючи, що (це вже з Тарасової класики, зб. «Несімо любов планеті»):
                     Роси пахнуть фіялками,
                     фіолетні роси, і білі,
                     і (од зорі) червоні.
                     Роси сяють сонцями,
                     а не сонця уламками.
                     Сяють, немов торжество,
                     неначе безсмертя –
                     над смертю,
                     над пробитими кулею
                     скронями,
                     над могилами і катафалками.
                     Сяють роси.
                     І це так розумно:
                     сяють роси. І це так радісно:
                     сяють роси, сяють безумно, сяють райдужно.
                     Сяють роси –
                     І жінки не голосять.
                     Сяють роси –
                     І хлопці мантачать коси,
                     Сяють роси –
                     І співає колосся.
                     Сяють роси –
                     І сміються щасливо
                     Парижі,
                     Нью-Йорки,
                     Рими,
                     І мій Косів.
                     Сяють роси –
                     І я прошу кохану:
                     будь з розпущеними косами;
                     І я прошу світ:
                     хай завжди сяють роси.
     Тепер би вже так ніхто не поєднав і розклав поняття, вважаючи це непрофесійним ходом. Звісно, це вчорашня палітра, невигадлива формотворчість, яка виграє на повторах і кличе до розкутої уяви сприйняття, відволікає від стандартності мислення, в чому перевага власне Мельничука як художника свого часу. І він розвивався, незважаючи на те, що всюди звучало «не можна». І чим більше це «не можна» різало йому слух, тим більш вражаючою була поезія, хоча сьогодні вважають, що найкращою книжкою поета є «Князь роси», видана «Молоддю» 1990 року, за яку отримав Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. Та поет вважав, що краща поезія згоріла в батьківській хаті, коли вдруге повернувся з в’язниці, куди запроторили в грудні 1978 року нібито за «опір працівникові міліції». Був засуджений в Івано-Франківську у квітні 1979 р. на чотири роки позбавлення волі. Термін покарання відбував у вінницькій тюрмі. Вже не мав здоров’я, бо цього разу били, кидали в карцер, чинили наругу. У село придибав сивий чоловік з рисами обличчя, схожими до Мельничукових. Дехто впізнав, прикро похитав готовою, мовляв, блудний син, така його доля навіжена. А ще хтось пустив спідлоба гострі зіниці: «От як тобі, небораче, політика боком вилізла. Менше будеш язиком таляпати». Певно, тому нагодились такі рядки: «та люди точать сокири і я стаю деревом», «якби отут мамо було небо то наша ота стала б ще небесніша, але цього немає – я не хочу батьківщини», «а потім виходиш крізь вікно на дорогу – і не видно жодного німця», і «звари мені вкраїноньку мати зрубай мені голівоньку кате», «ростіть і плачте і не ждіть чудес», «Наче в світі є дві України, але нас не любить ні одна» (зб. «Князь роси»).
     «Такої емоційної сили і чистоти образного самовираження, яку я відчув і пережив, учитуючись у поезії Тараса Мельничука, мені в останні роки не доводилось пізнати. Та ні, кривлю душею. Доводилося, коли готував статтю про життя і поезію Василя Стуса», – зауважив у передмові до «Князя роси» академік Микола Жулинський, відкривши собі аж 90-го року Мельничука, тим самим щиро дивуючи сучасників, які кохалися в поезії Тараса, – Марію Влад, Івана Малковича, Василя Герасим’юка, Мирослава Лазарука, Івана Андрусяка, менш відомого Івана Стефурака, більш відомого Богдана Радиша та інших. І як було не знати, що Мельничук перший оспівав росу, вдруге звертатися до цього образу ризиковано, аби не залишитися банальним. А його класичний «Червоний чоловік», якого поет читав у вузькому, а відтак у широкому колі людей? Вірш вміщений у розділі «Флояра мольфара» збірки «Чага», яку через двадцять з гаком літ вручив Тарасові начальник СБУ Косова, і її зі своєї ініціативи видрукував директор Коломийської друкарні ім. Шухевича Михайло Андрусяк, він же схвильовано простягнув її поетові перед смертю у тублікарні Коломиї. «Зі стромовин Червоний Чоловік виходить: «Я єсть – Червоний Чоловік. Живу в Говерлі. Під стелею моєю риба золота не ходить, Бо риба золота умерла, Й ви умерли», – перші рядки цього неповторного, міфологізованого твору, з язичницькими коливаннями світосприйняття переливаються в потік підсвідомості власне для виживання в застійних суспільно-політичних явищах золотої риби національної свідомості і риби як знаку незнищенності історичної пам’яті. І якщо Мельничук вдався до прийому приховування суті твору через викрутаси поетичної мови, то не можна не помітити деякої традиційності самовираження, характерної зокрема для «Чаги». Це програмна книжка, що пізно прийшла до читача, показуючи шлях, можливості розвитку поета. Але золота риба – завойована царина у відкритті поетичних материків, до чого зась своєрідним, амбітним і самостійним авторам, котрі прагнуть знайти щось своє, а не повторювати інших. Як не повторював когось Тарас, який прожив декілька років у Коломиї і звідси помандрував у вічність.
     Життя Князя роси, як іноді сам себе називав Мельничук, наповнене всілякими пригодами від самого дитинства. Те, що він вирішив сховатися від людських очей, можна тлумачити по-різному. Ну, чому б йому обладнувати печеру, коли міг жити собі в сільській хаті? Тарас мені про це розповідав, і на очах крутилася сльоза. Тихо зітхнув, поклавши жилаву худу руку на своє чоло, густо пооране виразними зморшками, передчасними рубцями:
     – Деколи можна задушитися в цім житті. Треба втекти від усіх, щоб згодом повернутися якимсь іншим. Треба йти своєю дорогою і, можливо, блукати, зашпортуватися, ранитися. Зцілитися і прийти: «Це – я!» Якби ще раз мав нагоду жити, то, певно, лиш би мандрував, бо помреш і нікого і нічого не побачиш, і себе також.
     То ще в дитинстві, коли Тарасові було десь п’ять рочків, але він уже трохи читав Біблію, трапилося, що не послухав тата, і глава сім’ї чи то жартома, чи серйозно сказав, аби йшов собі геть у світ шукати пристановища. Взяв хлопчик торбинку з шматком хліба й цибулиною, попрощався з мамою і поплентався неохоче від хати стежинкою через город. Перейшов гору, зупинився, озирнувся, чи не видно матері. Нема нікого. Ану трошки підбіжу в зворотньому напрямку, може, чекає край городу. Підбіг. Де? Потемніло в очах, а відтак просвітліло. Нема. Пустка навкіл. Притулився до шорсткої стіни і почув з-поза плечей: «Сховайся на ніч, а рано вже можеш показуватися на очі. Перейде».
     І так ціле життя ховався і показувався.
     («В моєму житі пройшло дитинство перепілки вона крилом не плакала до неї був тимчасово переселився місяць вона не ходила ніжками роздягнена і тихенько виховувала пірцем своїх дрібненьких дітей вона й тепер перепілка»).
     Дорога за ґрати, дорога з-за ґрат. А після школи – Комі АРСР, Донбас, армія, Чернівецький держуніверситет, з третього курсу філфаку Кривий Ріг, Красноярський край, повернення в університет, з якого відраховують за інакомисліє, редакції газет, перша книжка, заочне відділення Московського літінституту і... заґратоване віконце, за яким ой дуду ой дуду молодий молоду посадив на льоду уставай молода кров людська не вода Щедрий вечір», за яким «рушники запеклись життя-шиття болить бите», за яким «конюшня сміється ржанням коней червоними губами золотоволосих кобил мокрими губами вилицюватих огирів і-гі-гі-гі і-га-га-га» (зб. «Князь роси»). А в тюрмі «Принесли запашного цукру, Цукру гранчастого. Я збудую соняшне місто – Місто щастя....... і не побачить його міліція і тюремне начальство, Пробуде це місто мільйони років, Потім промовлю йому: – Прощай! А почую ще раз коридорного кроки – Кину місто у чай» (зб. «Із-за ґрат», українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, Торонто, 1982). І тут же: «Не соромімся бути ніжними, ласкавими, привітними з птицями, деревами і квітами. Матерям стискаймо руки з виснаженими венами. І цілуймо їх, цілуймо, хоч і не заведено». А сам, щоправда, не любив цілувати жінкам руки, а тулив їх собі до чола, мовби прагнув почути мозком силу ласки. І також ніколи не подавав руки на прощання, звідкись набув звички стукатися чолом. Дуже голосно говорив, незважаючи на тишу, начебто ненавидів її. Траплялося, надто тихо, майже пошепки щось оповідав, ніби лякався здійснити шум.
                     Я різним був. Несмілим і хоробрим.
                     Бунтарним і спокійним. Наче сон.
                     Як смерч, жорстоким.Як дитина, добрим.
                     Палким, як честь. Холодним, як
                                                       патрон.
                                        (Зб. «Із-за грат»)
     Подорожуючи, залишався собою різним, не зраджуючи своїм намірам, уподобанням, вірі, дивакуватості. Опісля одеської одіссеї обрав собі для пізнання і всіляких трафунків саме Коломию, а не Косів, Івано-Франківськ або Чернівці, в які запрошував поет Мирослав Лазарук, подбавши про житло. Та спочатку в місті народження коломийкового жанру ще невизнаний лауреат у 1989 р. тинявся вулицями, жив у майстерні художника Василя Андрушка. За клопотанням Дмитра Гриньківа, друга, колишнього політв’язня, отримав тимчасовий притулок у будинку на вул. Карпатській, 35, поруч з вулканізаційною, грюкотом автомашин, від чого розтріскувалась голова, і він мусив гасити стреси. А вже мав туберкульоз у відкритій формі. Потрапляє у лікарню, в якій не лежиться і анітрохи не пишеться. Приймає крапельницю, трохи одужує і зникає з палати. З’являється в редакції газети «Агро» в Коломиї:
     – Не годен витримати чотирьох стін. Не лікарня – трупарня! Стогони, кашлі, зітхання. А я жити хочу, аж пищу. Дивися, який файний день, як пташки щебечуть, а я маю за якісь гріхи слухати лікарьок, хоч ніц не кажу, добре мене обходять, і напівживих туберкульозників. Най їго шляк трафить.
     І розгортає підшивку «Літературної України», відриває акуратно паперову смужку збоку, сипле в неї тютюну з пакетика й димить на улюбленому місці біля кахельної печі. Очі запхав у піч і мовчить. Раптом зривається й починає переконувати, жестикулюючи.
     – Просять: «Та полежіть, та підлікуйтеся. Аж плачуть, сюсюкають, як до дитини. Розчулюють. Якого дідька? Та злови мене за шкірку, тріпни до землі і гаркни: «Не будеш лічитися – здохнеш!». Отоді я повірю в ніжність. А інакше зі мною не балакають.
     І виходить, не прощаючись. Так, аби думати, що зараз повернеться, відлучився не надовго, тимчасово. І справді, через годину-півтори чути під дверима веселенький напівбаритон. З кимось, певно, зустрівся, і перехилив «росинку». Сідає далі коло печі й курить свою самокрутку.
     («Що із того що ми прийшли що із того що ми підемо що із того?!»).
     І знову непомітно зникає. Що ж, проситься до приятелів, знайомих ночувати, а в чужій хаті нема сну. Плететься до своєї «буди», в якій щурі повигризали в підлозі величезні діри, що можна просунути в них руку. Хтось сюди привіз йому шафу, кілька стільців, диван, стіл, сервант, але це не створює затишку. Відвідують письменники Юрій Андрухович з Ярославом Довганом, трійця «Нової дегенерації», Ярослав Дорошенко, який використовує службове становище – безпосередньо надсилає офіційні листи з приводу надання Мельничукові нормальної квартири, а перша демократична влада кладе послання під сукно і вирішує власні квартирні проблеми. Покрикує за таке ставлення до Тараса нардеп Степан Пушик, бідкається Неоніла Стефурак, жахається становищем Ярослав Ярош. А в мене думки роєм: що робити? Пишу листа в 1992 році у київську газету «Слово» з надією, що вплинуть благання мої, і властьімущі виділять Шевченківському лауреатові зручне житло.
     Я наголосив: «Бережімо геніїв, поки вони живі» і присвятив вірша «Елегія для голодних коней». Проте не зворушити «демократів», хоча не закинеш їм політичного поступу під синьо-жовтим прапором. А Мельничук відважується з гострою критикою виступити під час відкриття пам’ятника Шевченку в Коломиї. Насамперед не згідний з тим, що пам’ятник спорудили на місці вождя всіх народів, яке, на його думку, тхне псами, і потрібно бути безголовим, щоб чинити це святотатство. В когось з місцевих керівників біліють, мов крейда, уста. Потрапив у десятку. Не бачити квартири. Однак щось там перекрутилось завдяки Гриньківу, і Тарас отримав ордер. Несемо з ним у квартиру поруч з польським цвинтарем, у якій зловмисники замордували літнього діда, і той пролежав більше тижня, матрац, розкладачку, стілець, викурюємо газетами трупний запах, дим валить у коридор, з горішніх поверхів вибігають жінки з претензіями, а Мельничук тоном господаря вгамовує їхні емоції: «Потерпіть, я більше терпів, поки дали смердючу халупу». А через чотири дні, скориставшись відсутністю ґазди, вломилася в однокімнатний прихисток Князя роси бездомна сім’я, обладнавши міцний залізний засув. Друзі викликали дільничного, Тарас глянув на театр в особі непритомної захоплювачки його кута з сантехнічними вигодами, зітхнув гірко і почвалав навмання, обвіваючись синім димом «Ватри».
     («В щілинах моєї землі кишать татари-бусурмени і ще якісь німці вилізуть вкриються молоденьким листячком і знову шасть переповзиками у шпарку краще не рухатись» – зб. «Князь роси»).
                     І залишилося поскаржитися ... зайчикові:
                     ...й ми глибше голови
                     ховаємо під хвою
                     ми – заєць-жартівник
                     й я – Мельничук Тарас та душі наші знічені,
                     розчахнуті надвоє
                     ніхто, ніхто не хоче
                     врятувати нас
     Спочатку зайчикові. А відтак... високошановному міністрові Миколі Жулинському: «...А мій зайчик... зайчик скаче мій по стежці. Він м’ясо не їсть, пасе траву, а я і без того, й без того живу, доживаю в цю перлину Україну, в цю хмарину снігову – живу... Тепер – про мої лови з жорстокої дії брови, ім’я якій життя України!!! Квартиру мені і досі не дали (дали ордер, а квартиру – зламали двері і зайняли самозванці, коли лежав у лікарні). Отже, про яку творчість може йти мова, коли я навіть притулку не маю? Я нічловид, сич, сова: уночі не сплю. Якби була квартира, то пішов би на ніч додому і щось писав би, читав би. А в лікарні... Спати не можу, то цілими ночами маруджусь у коридорі. І кожна хвилина мені, як море, як сива кобила. А тинятись по Коломиї... Тинявся. І не один місяць. І дотинявся! Спання на вокзалах, ходіння по муках, від вокзалу до автостанції, здибанка як не з «стригунами», то з міліцією. То навіщо таке життя? Якби мав чим, то давно був би застрелився. Бо прошак, жебрак – той має щодень якийсь притулок, а в мене... – вже кінчається рік – і за рік ні купона. І те, що кажуть «талант», і рукописи – кому це потрібно? А тут ще безквартир’я. Я звертався не раз до мерії: допоможіть! Але ні мер міста Коломиї, ні суд не виселили з моєї (по ордеру) квартири «самозванців». Як мені бути? Я не кажу, як жити – як дожити?! За що і за що мені таке? Я ж не червак, живий в землю не залізу. Пенсії нема, бо ще другу групу інвалідності не виробив. Допоможіть, Миколо Григоровичу! Невже Україна така велика не може врятувати свого поета, свого сина?! Будьте здорові! Бережи Вас, Боже! Ваш Тарас Мельничук».
     ...Лист так і залишився невідправленим...
     ( «Не снись мені, кривавий сон, Не сніться, рани і руїни, – Мені не треба десять сонць – Живу тобою, Україно». 1964 рік ).
     До кого ще звернутися? І з крайнього відчаю сам собі пише листа:
     «Дорога Панове Україно! Ні Коломия, ні Кравчук з парламентом так і не спромоглися дати мені квартиру. Материнську (мою!) хату спалили. Прошу, хто може, допомогти мені на місці спаленої збудувати хоча б хатку на курячих ніжках – 4х6 м. А ні – то в тюрму мене! Слава Вам, герої і героїні! Тарас Мельничук, поет, лауреат державної премії України ім. Т. Шевченка 1992 р.».
     І продовжилось кочування по чужих хатах, лікарнях. Осінь, студено, гнітючий дощ. Тарас забігає в редакцію, хапає стару підшивку газети «Галичина», запихає жмут під светер, щоб не застудити спину, і трохи газет вмощує на груди. Крекоче, сопе, нарешті піднімає вічі й промовляє:
     – Кожен рятується як може. Можливо, потрібні ці газети, а я їх понищив. Але гріють, гріють, як кожух. То я побіг далі.
     Через кілька днів заповзає ледве живий, хитається, як маятник, спускається на коліна і лізе під стіл. Мене переймає страх: що з ним? Закочує очі, стогне, конвульсивно здригаються ноги. Телефоную в лікарню. Швидка приїжджає, за десять хвилин, завозить поета в лікарню. Укол, сон, більш-менш добре харчування поновлюють сили. Вночі відчиняє вікно, стрибає з другого поверху, і ніхто не знає, де хворий подівся, влаштовують пошуки.
     («Рухаюсь мало наче риба в акваріумі але я не риба а мені кажуть ти риба і якщо ти не в акваріумі то значить ти в морі...» – зб. «Князь роси»).
     Інколи він таки полюбляв щось утяти, мав артистичну вдачу, його приятель Микола Чорнокниш розповів, що злагодились в похід у гори. Сонце, трави, птахи! Тарас квилить, благає, аби не квапились, бо хоче помилуватися краєвидом, відчути подих вітру, простежити, як сонце цілується з землею, бо чого рвати копита, мовби хтось підганяє, невже якусь вершину наказали брати приступом? Нервується, шкодує, що дав згоду на спільні гірські мандри. Втім, небавом втихомирюється, адже розташувались на відпочинок. І тут розігрує сцену, начебто він в’язень, якого випустили під розписку чи недремний нагляд когось з присутніх, а Чорнокниш у чині підполковника комітету держбезпеки. Тарас додає азарту різними вигуками, Чорнокниш озлоблюється, але їдко свердлить політичного активіста очима, б’є крутими висловами, переконуючи в нестійкій ідейності, безхребетності буржуазного націоналізму, лякає тим, що ось-ось таких патріотів стрілятимуть на майданах при зібраному народі. Неподалік відпочивали росіяни, їхні чола вкрились рясним потом від цього награного діалогу. Врешті-решт Мельничук як зарегоче, заражаючи своїм сміхом усіх.
     («коники лежать долілиць накривши голови сюрчанням губи гвинтівок ворушаться і сохнуть» – «Князь роси»).
     Цей випадок був за місяць до путчу 1991 року.
     Іншого разу Тарас емігрував у лікарню в село Ценява, до народного лікаря Б. Крайника. Телефонував звідти, скаржився, що вже набридло «сидіти в засланні». Цікавився, чому ніхто не відвідує, невже набрид своїм друзям? Певно, йому добряче остогидла лікарняна стабільність, монотонні поради медперсоналу вивели з рівноваги. Тож поспацерував до ставка, причікнув на березі і опустив очі у повеснілу воду, милуючись хвильками і ожилою живністю під ними.
     – І щось зі мною сталося,– мовби виправдовується, розповідаючи.– Роздягнувся і поліз у водичку. Так, як у далекому дитинстві. Ану, думаю, чи відчую те, що колись. Тихо так, сонце коло мене. І раптом чую крик, лемент. Люди в білих халатах щось репетують. Витягли, закутали в коц. І на тобі – поезія. А потому ще й питають, чи пишеться. Де тут до біса пишеться! Не дають! Кому таке життя потрібне?
     «І якщо ти не в акваріумі то значить ти в морі...»).
     Власне таких дивацтв траплялося іноді аж по вінця і через край. Він, уже звиклий до пригод, нічому не дивувався, однак дивував оточення, яке часто не розуміє художника, зневажливо, а не з елементом незлої гри, сприймає його витівки чи присутність у суспільному часопросторі. Отож, тинявся Тарас містом до опівночі, поки не знайшов собі нічліг у парку на лавці, заснув, звиклий до дискомфорту. Ранесенько розплющив очі, а ноги тільки в шкарпетках! Розсміявся: з бідного останню свитину знімають. І пішов у шкарпетках, зате в капелюсі й плащі. А назустріч «жайворонки», ті, що звикли прокидатися ще до першого світанкового променя. Квадратні зіниці й недобрий погляд, мовляв, дожився, опустився до дна. А він так собі йшов, ніби взутий, і не було йому жодного інтересу до того, хто собі й що подумає, врешті-решт, вільна людина не звітує перед громадою, треба бути вищим над марнотою марнот.
     Байдужим до демагогічного осуду Мельничук залишався будь-де, за різних ситуацій і обставин. 19 березня 1992 р. в часописі «Агро» опублікована така замітка-репліка М. Андрусяка «Лауреат Шевченківської премії»:
     «– Хто ви такий і чого тут розсілися? – запитала миловидна особа, із секретарок, мабуть, у сивобородого чоловіка. Сидів собі мовчки на східцях урядової ратуші, покашлював у кулак.
     – Жебрак я,– чоловік тихо їй.
     – То йдіть собі деінде. Тут порядні люди ходять, а ви...
     – А я – поет Тарас Мельничук, лауреат Державної премії України! – десь аж з-під стелі гулко.
     – О! Проходьте, будь ласка, до приймальні...
     Отакий він. Князь роси, що знайшов собі пристановище в Коломиї.
     До чого прагне поет?
     Жити в суспільстві, де поважають і жебраків. А ще більше – в суспільстві без жебраків».
     Як дізнався пізніше, Тарас зневажив цю міську чиновницьку споруду, де холодом віє на відвідувачів. А хтось повісив йому ярлик вічного бунтаря, конфліктної людини. Незручний був для когось, хто не міг погодитися з яскравою амбіцією, непокорою, їжакуватістю-колючістю, особистою думкою про світ. Бо не люблять особистостей, однак покривляють і безхребетних, тож спробуй вижити в цих сатанинських жорнах, аби не зруйнуватися. Візьмуть під ноги, змішають з глиною, як солому. («Я не вдарив роси» – «Князь роси...»).
     Не витримував глупих, не терпів гнилуватих «інтелєгентів», які, мов поляки, замість українського «с» вживають «шь» чи ще щось там, годинами національно самозамиловуються, а тим часом інші краяни Україну розграбовують, розвозячи її блага по закордонах. У неопублікованому вірші поет іронізує над цим лихом: «пан пан пан пан – тюль-пан», а в наступному творі, надрукованому в першому числі коломийської літературної газети «Плин» за 27 січня 1994 р., публіцистично загострює думку: «панове сьогодні всі пани що й нікому у морду дати». Не помилюся, якщо скажу, що й раніше, в комуністичній системі, його нервували подібні типи «патріотів», котрі про свої почуття до рідної землі шепчуться по кухнях, та ніхто не здатний захистити найдорожче кулаком, бридяться бідного, не подадуть йому кусень хліба, а коли й простягнуть, то з удаваного жалю або панської зверхності, лишень не з милосердя, бо воно не властиве їм, а зараховують себе до еліти. Тоді Мельничукові було навіть простіше кидати виклик таким землякам, хоч усе ж захоплювала тема завоювання волі, розгортав її через розкутість емоцій окриленості любов’ю до природи, до ближнього, осягав незнищенність духу, пораз не уникаючи декларативності («Полум’яніти – і не згоріти. Стократ зродити – і розцвісти. Зрубають – Пустити нове коріння, Щоб і не знали, коли ти встиг» – зб. «Чага»).
     Заформлював волебажання майже у всі поезії, зокрема в поему «Осанна», маючи на увазі країни, що позбуваються колоніального гніту. «В мовчанні заціпли уста.– Волі! А над всім – дуже схожий На розп’яття Христа До рушниці прикутий воїн.– Волі! Шикуються літери у листках – Свідки терорів і воєн.– Волі!..»). Зашифровував це у цикл монологів «Леся», та неважко було знайти ключ до розгадки авторського задуму, хоча прикривався епіграфами Лесі Українки, скажімо, з її вірша «Коли втомлюся я життям щоденним»: «Що бачу я в далекому просторі? Прийдешність бачу я, віки потомні». А Тарас розкручує сюжет:
                     Стократ вже віяв легіт волі.
                     А легіт був, а воля – ні.
                     Стоїть невільниця-тополя
                     Закута, як залізо, в сніг.
                     Стоїть, як зойк. Як меч. Мов клич.
                     Немов молитва битви... Чи покори?
                     Ніхто того народу не поборе,
                     Що породив Шевченка й Січ.
     І майже повністю оптимістично стверджує, не позбуваючись непоетичної прямолінійності:
     «Не висхне – дасть новітній зріст Залізнякам, пісням калині... Не стане нас, не буде нас, Та буде – Україна на Вкраїні». Явний опір учорашньому стандарту життя, який виразно проявився в «Чазі», а сьогодні не має тієї сили ефекту, сміливості голосу, визрілого в час геноциду, тоталітарного ідеологічного ярма. Знято злободенність, хоч залишається факт актуальності визволення з-під неволі, хоча неволя буває різна, бо можна потрапити під диктат недорослі, що прикривається тризубом, і втратити радість відчуття державного суверенітету, тобто поховати живу свідомість громадянина, здатного на протест в ім’я власного гордого, незалежного «я». Можна й досі бути ув’язненим у буденну схему будь-якого виживання, аж до рабства, і не збагнути: останню краплину світла віддай, лише б не допустити до розчарування і неволі ближнього.
     («Шукаю україни на вкраїні а україна в відні» – з неопублікованого).
     До розпачу Тараса доводило зациклене відродження духовності, що у певній хвилі збилося до одного – шевченкопоклонства, а чи точніше – шевченкоідольства. Страждав. Жахався:
     – Збирають гроші, мільйони карбованців на пам’ятники Кобзареві, причому погані пам’ятники, окрім кількох, називають співцем знедоленої нації. А тим часом народ голодний, темний, не всі встали з колін, хоч дехто з виразників народного болю поквапився проректи, що встали всі. Та ліпше дайте зібрані гроші жебракам, побудуйте їм житло, то це буде вияв любові Шевченка до простого люду, бо перетворитеся в тих клятих панів, яких таврував Тарас Григорович. Потрібно бути справжнім паном своєї душі, бо що з того, коли на кожному кроці бовваніє Тарасовий бюст?!.
     Мовчимо. Потріскують цигарки. Синювато-жовтий дим закриває обличчя Князя роси. Кашляє. Йому заборонено палити, та хіба послухає цей до краю впертий чоловік? Таке враження, що ніхто ніколи ним не міг покерувати, не давався на собі їхати, вимагав поваги. Вродився з загостреним чуттям соціальної справедливості, а простіше мовити – людської. Народився поетом, якого дав Бог, щоб його ламали, нищили, створювали йому труднощі, ями, петлі всі і вся. Хто хоче мати справу з учорашнім зеком? Надіслав рукопис поезій у видавництво «Маяк», працюючи після тюрми на одеській залізниці. Ясна річ, «зарізали». Ворог народу. Та не насмілився звертатися по допомогу ні до одного гранда з літеліти, яка нудилась, але пописувала собі твори, з чого харчувалася, й плекала мрії про те, що настане чудова мить, коли випустять з тюремних застінків всіх митців і дозволять їм усе. І тут справді чудо: газета «Прикарпатська правда», в якій волею долі опинилася письменниця Наталя Черченко, бо її чоловіка призначили начальником обласного комітету держбезпеки, докладає зусиль, щоб зняти засторогу до Тараса, і друкують його вірші. Однак дехто з колег лякається з ним спілкуватися, щоб не запідозрили в ідейному хитанні. Не впускає до хати переспати, бо може там за Тарасом «хвіст». Не кляне Тарас цього перестрахувальника: значить, страшну дію має страх, від чого притьмом вмикається інстинкт самозбереження.
     («І оточили мене незнайомі дерева незнайомі камені ріки і люди... і хмари були не такі як у мене на батьківщині і світ висів на павутинні золотим горішком ліщини ходили вовчі жовна і люди людей мололи в лютих жорнах з смерек і хмар на мене капала кров і було мені страшно по небі чорнобиль ішов» – з неопублікованого циклу «Міражі на червоній межі, або на червонім ножі»).
     – А ти зі мною не боявся балакати, Славку, – теплом сяють вічі Мельничука навпроти поета Ярослава Дорошенка в приміщенні Івано-Франківської письменницької організації. Поруч Мирослав Аронець і Олександр Смоляк, поодаль Петро Осадчук фліртує з Неонілою Стефурак, Галина Турелик тихо говорить з Василем Лесівим і Ярославом Ярошем. Князь роси всіх обводить проникливим лагідним поглядом, зупиняється на замисленому Степанові Пушику біля Богдана Бойка, Миколи Яновського і Павла Добрянського, й знову дивиться на Дорошенка і повторює «чомусь не боявся».
     («Вам сумно? Мені – також? Танки тіло моє прасують, Танки мене колесують, – Танки ж!..» – з непублікованого).
     І про тих, хто не боявся, а серед них поетеса Ніна Гнатюк, про яку Тарас згадував з особливою зворушеністю, бо розраджувала душу в’язня, рядком-двома лікувала ностальгію за волею, він не забував щомиті. Як не пам’ятати друзів, що не дали пропасти в терновій прірві дороги? І тоді, коли вручали премію в Палаці культури (крикнув у мікрофон «встати, суд іде», деякі люди в залі таки встали, зреагувавши на дієслово наказового способу), очі друзів були перед ним. І тоді, коли, наздогнавши Президента Кравчука, міцно тиснув йому руку («Йой, Василю, то така ручка пухкенька, як тісто, мало не розтиснув»), бачив задоволені очі найближчих. Таки є Бог на світі, є. Бог є, і є зоряний час художника. Втрати і здобутки.
     («Я бог я бавлюсь країнами людьми сльозами руїнами віддаю заміж ружу за вогнистого змія-мужа наді мною в зорі жайворонок – син мій чистить незабудками синіми пірце а внизу у кожній травині на денці б’ється Зміїне Серце» – з неопублікованого).
     Згоріла книжка «Політ в’язнів», а може, десь по людях мандрують її химерні образи. А стільки могло би бути збірок, хоч завжди зважав на якість, а не кількість, бо є поети, що мають по тридцять-сорок книжок, а вони наче мертві: не почули слова або не дослухав себе автор, кожен, зрештою, хай сам у тому розбирається, що сталося, легко збоку судити. Мельничук цього не терпів також. А на визначення одного здібного початківця, що він належить до метафористів, відповів:
     – Мені все одно, чи я метафорист чи андерграундист, не будемо порпатися в цьому мотлоху. Відрізняймо словесні вправи від глибокодуховного полотна, най це будуть і два-три слова, і десять слів, лиш би звучали природно, були справді глибокі.
     І нарікав, що не має де пустити побігати свою пташку, а іншого разу – вовка. Лікарні-трупарні його Музу не надихали. Та, зрештою, творив і в Ценявській лікарні. І слухався народного лікаря. Не смів йому заперечувати, коли той вимагав дбати про здоров’я, переймався до нього повагою. І тому знову втік на кілька днів. Привіз з тридцять нових віршів, ввірвавшись, як вітер, у редакцію. Гучно читав, перекладаючи з купки на купку на столі, оцінював самокритично «слабкий», «цей може бути», «Ні, оцей кращий», «е, пусте». І десь ці твори, як завжди, в когось залишив. Як ніколи не збирав власної бібліотеки. Особливо отримав чимало книжок поезій в Ірпені, коли їхав до Києва по премію в 1992 році. Кожен автор тішився нагодою подарувати йому свою збірку, сподіваючись на підтримку чи увагу. Деякі прочитав з цікавістю, деякі лише перегорнув. Запам’ятав прізвища Ігоря Римарука (зацікавився поетикою), Василя Клічака, Михайла Василенка, Романа Вархола. Тішився прозою Василя Шкляра, вражений до глибини душі неопублікованими сторінками роману Григорія Штоня. З симпатією ставився до Михайла Пилатюка, Романа Іваничука, Мирослава Лазарука, Ярослава Довгана, Михайла Григоріва, якого, зізнався, десь і не сприймав («Ну, це еквелібристика»), з благоговінням промовляв ім’я Василя Герасим’юка. А Івана Малковича, редактора «Князя роси», називав своїм другим батьком, бо той виграв змагання з цензурою, хоч змушений був перейти з «Молоді» у видавництво «Веселка», зате в книжку потрапила низка новаторських сміливих віршів. І обурювався тим, що пішла на зламі часу хвиля графоманії, літературщини різного штибу. Не сприймав рядків без енергетики душі («Або я вже геть ідіот, або не втямлю, навіщо вводити в текст масу невиправданих термінів? Це для роботів?»). І нечасто, але нестерпно критикував себе за політичну заангажованість («Це тяжіє наді мною. Не годен цього позбутися. І переважно так мене сприймає читач, окрилений ідеєю національного розвою. А нині треба бути поетом нової доби, шукати нову естетику світовідображення. Та, врешті, Рильський в своїй «Голосіївській осені» не в новому вимірі? А Микола Вінграновський в «Поезіях»? А Роман Кудлик в поемі «Зелені радощі трави» сприймається й сьогодні чудово. А ось один, назвемо його так «Олжа», зумів прилаштуватися, спростовуючи себе тим, що хтось має бути на його місці, жене ідею, ще й Нобелівської премії хоче. Але й добре, що він є, краще на його тлі інших видно»). І прикушував язика («Най простять, що перемиваю кісточки»). І вибачався («Не взяв дарованих книг з собою. Куди, коли не маю ні кола, ні двора»).
     І Тарасові пощастило, як прийшла в Коломиї друга влада, а народним депутатом України обрали Павла Мовчана.
     Павло Михайлович змусив чиновників підшукати квартиру бездомному поетові, вічному мандрівникові. Розбився в автокатастрофі інвалід, і Тарас зайняв його квартиру під числом 11. Ця подія збіглася з опублікованою у місцевій газеті «Вісник Коломиї» заявою голови регіональної партії зелених В. Кушнірчука, у якій він звертався до нового коломийського уряду, щоб негайно надав хворому, знеможеному блуканням Мельничуку житло.
     Пізніше Кушнірчук розповів таке:
     – Прокидаюся вранці-раненько, чую – хтось під вікнами ходить. Роса як горох. А Тарас мокрий, волосся вкрилось сріблястою вологою. А очі світяться чорним вогнем. Що є, питаю. Сичить: «Що? Та я гірше собаки, тварі. Собака буду має, йому дають їсти якусь кістку. А я? Що я? В кінці городу твого спав». Кажу: «Заспокойся, Тарасе, тихенько, мама спить. Чому не постукав?» Він: «На тому світі заспокоюся. А не стукав, щоб маму не будити». І тут Тарас різко змовк, закурив. Підійшов до куща неопалимої купини. Бачу, розпогоджується його лице. Гладить, пестить листя і невдовзі говорить: «Певно, такого деревця нема у всій Коломиї. Яке воно дивне, свіже, оригінальне».
     («Холодно голодно та мама ні разу не дорікнула мені за те що я не кінь – (конем можна було би привезти дровець поліно щоб нагріти хату і Україну)»).
     Десь Мельничук трохи дитинів, бо подідів. Рухався повільніше, та вряди-годи ще пролітав стрімголов, начебто гнався за невловимою субстанцією. Він так і сказав на літературному вечорі на Чернівецькому телебаченні 1993 року, що «краду в Бога метафору». А за пляшкою пива (любив пити тільки з пляшки) зізнався, що якось закрадалася в мозок авантюра – забажав пробити діру в сонці («І сказав я йому: «Слухай, я це зроблю». І пробив. І що я наробив? Кинув виклик вогню вогнів. Відтоді страждаю. Палить мене, а я гашу росою. А сонце росу виїдає»). І це вже був майже готовий вірш, тільки занотуй. Хвилі поезії іноді заливали його і треба було уважно слухати, не перебивати, бо сердився: «Хай виговорюся, бо будуть мені монстри лізти в очі». Що це означало «монстри», важко вгадати. Можливо, галюцинації. Дивовижні були стани поетової психіки. Сидимо надвечір, несподівано Князь роси, який себе називає «я цар гір, псів, смерек і роси», піднімає застережливо долоню, заплющує вічі і протягом п’яти хвилин безперестанно повторює «вж, вж, вж, вж, вж, ж, ж, ж, в-в-в, жв-жв-жв». Мовчить, опісля розплющує одне око і запитує: «Чи думав ти про це? Звуки, звуки, вібрації. Кожен звук по-своєму впливає на мозок. Можна звуками лікувати. Можна заговорити біль, загоїти рану. Так і вірш: або лікує, або вбиває».
     («Серце місяцем повне світить тополя квітуча томлюся знічев’я у світі а то – все прекрасне й минучеє).
     Одного сірого ранку Тарас появився у видавництві «Світ», що відкрилося на базі редакції «Агро». Припалив цигарку, відірвавши жовтий фільтр, і сказав, що написав би роман на сто сторінок, аби тільки хтось притягнув магнітофон чи диктофон.
     – Знаєш, деякі вірші записала моя добра знайома Ірина Броніславівна Том’як, за що їй дуже вдячний. Не бачу читати й писати. А на магнітофонну стрічку я би наговорив, лиш би мене зачепити в розмові. Я таке розповім, що світ такого не чув. Це мав би бути роман вуст. Про що? Таємниця.
     І поквапився на пошуки техніки. І чи наговорив на плівку, чи ні, ніхто не знає. Таємниця пішла з ним у найдовшу дорогу. Не вірив собі: безвихідь. Вже знав: помилково не потрапив в онкодиспансер. Лімфатичні вузли збільшилися, гулі повистрибували на тілі, як горіхи, відтак, як яблука. Лікарі перешепталися, дали хворому ліків. Тарас відчув полегкість і попросився на Тарасія до пані Том’як, у хаті якої йому подобалася чистота, а її увага приносила розраду. Затишок, шелестять сторінки блокнота, Князь роси пише послання поетам нового тисячоліття «Псалом, Ісусе». Напружує останні зусилля, ще красивим почерком довершує кілька образів. Зустрічає гостей, але вже в його очах дотліває іскорка життя. Везуть до лікарні, вільне ліжко в кутку. Березень, прокидається природа. Душно. Просить дочку Ярославу, про яку майже ніколи не розповідав, лише сказав, що вродлива, відчинити кватирку. Пані Ірина кладе у вазочку підсніжники, первоцвіт, шафран і фіалки – найулюбленіші квіти Мельничука. Милується їхніми свіжими кольорами. І засинає. А Ярослава шепоче, що «тато найдужче закоханий в пробудження весни, березень – місяць, що кликав його фантазію у лет». І таки зманив неспокійного мандрівника вночі, 29 числа 1995 року о другій годині 45 хвилин, у човен через ріку Стікс, де все не так, як на землі.
     («Березень – склодув надуває днів слоїки безові», «А в березні так хочеться сніжинок й сміху. Кажу я: смійтесь, наче бриндушки», «І березень з грудей калини Зими холодний вийме ніж», «Благословен той Час, коли утведжується березень у бруньці, в думі і насущності усій».– Зб. «Чага»; «А добре мені із осінню, Хоч ліпше – таки із березнем», «І березня з серця не вибити, і серце не вбити» – Зб. «Із-за ґрат»).
     Воістину кожен поет від Вседержителя – пророк. Більше тут нічого додати. Це непоодинокий факт, коли митці вгадували час своєї кончини, навіть місце. Та одного не міг передбачити Князь роси, смерть якого вразила коломиян, поцінувачів його таланту, скільки йому витешуть домовин. А їх припало на душу аж три. Першу поспіхом зняли з взірця на підприємстві, не завваживши, що труна з деревностружкової плити. В подушку набили не вати, оскільки це дефіцит, а дрібної дерев’яної стружки. Занесли в фойє Коломийського драмтеатру, де Мельничук підробляв як завлітчастиною, а вночі перекладали тіло в дубову домовину. Виявилось, що на всяк випадок виготовили ще третю спочивальницю. І ці факти поквапливості чи заповзятливості не полишали опівночі мої думки при рівному полум’ї свічок в узголів’ї поета. Щось моторошне закрадалось у розмисли про тимчасовість життєшляху. Поодаль куняло кілька мужчин. Той, що з рудою бородою, читав Кафку, незважаючи на мерця. Решта то розплющували, то заплющували очі. Я вийшов на поріг драмтеатру. Сіріло, закручувався в небі сніг, що невдовзі опустив свою довжелезну накрохмалену штору, яку ворушили постаті Тарасових родичів, подрімавши на його новій, так і не обжитій квартирі. За ними появилися коломияни, керівники міста й району, приїжджі – письменники з Івано-Франківська й Києва. Розпочався похоронний мітинг. Мов краплі воску чи пелюстки обмороженої білої троянди, спадали на землю скорботнореквіємні слова. Хтось прочитав співчуття від Спілки письменників, телеграму від Дмитра Павличка «Пробач, Тарасе, що був слабшим за тебе». Похоронна процесія рушила до коломийської церкви і звідтам автобусами до уторопської. А там дерев’яним возом домовину повезли селом на стрімку гору, де колись стояла родова хата Мельничуків, та з вогнем подалася в небо. Тут Князь роси заповів себе поховати. Плакала трембіта в густий мокрий снігопад, що глушив покривалом перший весняний квіт. Люди, ковзаючись, мурашками виповзали на вершину, наближаючись до неба. Проказав своє священик. Упали на труну тверді грудки землі. Зависочів хрест.
                     з мертвими
                     нелегко розмовляти
                     коли у мене
                     такий місяць
                     коли у мене
                     така хата
                     коли у мене
                     така мати
                               (Зб. «Князь роси»)
     Чи хотів він ще видіти когось? У тублікарні – лиш окремих. Він побачив, наче свого двійника, мольфара з глибини Карпат, котрого привезли машиною. Піднявся до нього, легенько обняв, чаруючись яскравим гуцульським вбранням, і на витічному зусиллі потряс руками: «О, гори, гори. Карпати...». Здається, опісля цього він пішов назавжди, запрошений в небесну келію на тривалий спочинок. І якщо вірити якійсь релігії, то через сто років Тарас вродиться, тільки не пам’ятатиме про минуле життя. А якщо він вийшов у вищий світ, то йому нічого вертати на земну твердь, їй залишив свої загадкові поезії, сповнені гарячої любові до рідної Гуцульщини, бо ніщо він так не любив, як її. А ще був самітником. А ще був компанійською людиною. Подобались йому негучні застілля. І як пив воду з джерела, то так, щоб напитися. І як падала йому в око краса, то око розцвітало найекзотичнішим промінням.
     Це був поет, який обрав дорогу терну, а вона його, як написала районна газета «Вільний голос». Хоч не завжди був ідеальним, зриваючись на крутих її звивинах, але мандрував до обрію в шуканні майже неможливих у земному світі споріднених душ. Мені уявилось, він на хвилю повернувся з незримого шляху, аби переконатися, чи жалкують за ним. А втім, чого повертатися, коли прийшов в обійми своєї Матері, «коли у мене така хата коли у мене така мати».
Василь РЯБИЙ

Рябий В. Свічка в пітьмі десятьох сонць, або останній з мандрівних поетів / Василь Рябий // Вітчизна. – 2007. - № 3-4. – С. 126-136.

Оновлено 19-05-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка