Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

„У ПІСНІ ПЕРЕЙДУ. ПЕРЕПЛАВЛЮСЬ У ЗВУКИ...”



     Поезія Тараса Мельничука – явище унікальне в українській літературі. Явище до кінця не вивчене і не пізнане.
      
     З чого почати своє слово про нього? Чи з його славного гуцульського роду... Чи, може, з опису села Уторопи, де він 20 серпня 1938 року прийшов на світ і звідти почався його страдницький шлях...
     Можна би розпочати і з вироку, який вперше зачитали йому в Івано-Франківському обласному суді 11 травня 1972 року. Чи коли зачитали вдруге через сім років у Косові...
     Я міг би розпочати свою сповідь про нього і з його перебування в Джурівській лічниці, що в Снятинському районі, де він очутився, начебто на примусовому лікуванні від алкоголізму... Або – з перебування в Підмихайлівській психлікарні Рогатинського району... В той час божевільні в роботі совіцьких спецслужб послуговували найкращою підмогою для компрометації „українських буржуазних націоналістів”.
     Отже, будь-який факт з життя і творчої діяльності лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, поета Тараса Мельничука може послужити початком розмови про нього, настільки кожен факт промовистий, вагомий і неординарний...
     Скажімо, сім'я поетового діда Федора Мельничука була в Уторопах найчисельнішою, вона складалася із... шістнадцяти осіб.
     Або помандруємо разом з поетом у „світ незнаними шляхами” після того, як він закінчив школу.  Важкі то були і виснажливі мандри.
     Спочатку шляхи-дороги пролягли через донбасівські новобудови, куди вчорашній десятикласник, підхоплений вітрами романтики, поїхав за комсомольською путівкою. Потім – армія. Демобілізувавшись, Тарас поступає на стаціонарне відділення філологічного факультету Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича. Але провчився лише три курси. Через матеріальну скруту і бунтівливий характер покинув вуз і знову подався на заробітки. На цей раз шляхи-дороги привели в Кривий Ріг, звідти – в Красноярськ... Мрія про заробіток не збулась. Зате додому повернувся з валізою, вщерть наповненою рукописами поезій та зшитками російськомовних газет, на сторінках яких публікував свої поетичні твори.
     На подальше навчання в університеті Тарас Мельничук уже не поновлювався, а влаштувався на роботу у районну газету „Верховинські вісті”. Будучи кореспондентом відділу сільського господарства, одного разу Тарас поїхав у Чернівці на вечір поезії, який проходив в університеті. Тут його пам'ятали, і найперш, як поета.
     Вірші, які прочитав на вечорі вчорашній студент, не тільки не сподобались тим, кому вони не могли сподобатись, але й смертельно налякали. Після повернення на роботу, поета негайно викликали на „дружню розмову” в КГБ. За викликом – звільнення з роботи. На пропозицію „залізних дзержинців” стати сексотом, Тарас Мельничук відмовився категорично. І прирік себе на велику небезпеку. Врятуватися вирішив втечею. І їде в Сибір. В далекий Томський край, ще не усвідомлюючи до кінця, що КГБ всюдисуще. „Туди посилали силоміць людей, а мене звідти вигнали”, — скаже пізніше поет.
     ... Коли Тарасу Мельничуку перший раз зачитали вирок „Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки...” – йому йшов тридцять четвертий рік. Творчий доробок поета складала одна збірка „Несімо любов планеті”, випущена 1967 року ужгородським видавництвом „Карпати” та десятки опублікованих поезій на сторінках газетно-журнальної періодики. Крім того, у видавництві „Молодь” лежав рукопис другої поетичної збірки „Чага”, яка, власне, і послужила найвагомішим приводом до розправи...
     ... Можна би розпочати розповідь про творчу долю Тараса Мельничука і з розбушованого вогню, в полум'ї якого одного з осінніх днів 1971 року згорів увесь архів поета: рукописи віршів, листи від друзів, знайомих, щоденникові записи. Малярські полотна. Тарас також мав хист художника.
     Вогнище він розпалив на власнім подвір'ї. Сам. Від архіву залишився лише попіл. І нестерпний біль у душі. На допиті в КГБ поет скаже слідчому: „Свій архів я спалив після того, як зі мною було проведено бесіду в обкомі партії. Був поганий настрій і я вирішив взагалі покінчити з писанням віршів”.
     Не сказав лише Тарас, що піти на такий жахливий вчинок примусило гостре передчуття неминучого арешту... Що й невдовзі сталось. У січні 1972 року.
     „Підсудний Мельничук Т. Ю., – гласив вирок, – будучи незадоволений радянською дійсністю по дріб'язкових мотивах особистого характеру, з метою підриву та ослаблення радянської влади, незважаючи на неодноразові попередження його органами радянської влади, на протязі 1965-1971 років виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та в письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісні наклепи на радянський державний та суспільний лад, закликав до боротьби проти Радянської влади.
     На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 323, 324, 33, 335 КПК УРСР судова колегія
     Засудила:
     Мельничука Тараса Юрійовича визнати винним і покарати за статтею 62 ч. 1 КК УРСР на три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму без заслання.
     Строк покарання Мельничуку Т. Ю. рахувати з 24 січня 1972 року. Запобіжний захід до набрання вироком законної сили залишити Мельничуку Т. Ю. раніше обраний – тримання під вартою.
     Речові докази – збірку віршів під назвою „Чага” залишити при справі...”
                    Товариші мої веселі,
                    З вас жоден в стінах цих не був.
                    Ні, то не зблиск...
                    То не пустеля...
                    То просить пить моя любов...
     Ці болючі рядки народилися у слідчій камері Івано-Франківського обласного управління КГБ.
     А ось ці – уже після винесення вироку, перед відправленням в Мордовські концтабори:
                    А, люди! Люди! Як вони?..
                    Ті, що наругу мовчки зносять,
                    Праві ж не трави – праві коси,
                    Як меч і куля в час війни.
                    І меч, і куля, і тюрма, —
                    Все на сторожі благородства.
                    Й таке духовне народовство,
                    Якому рівного нема!
     ... Свій строк Тарас Мельничук відбув „від дзвінка до дзвінка”.
     „Довгожданна воля не принесла Тарасові очікуваної радості, — пише у своєму есе про нього його побратим по ув'язненню поет Дмитро Гриньків. – Вдома Мельничука зустріла старенька мати. Прибігли дружина Марія з донькою Славою... Все це навернуло Тараса до важких споминів і сповідальних самокатувань, туги за втраченими роками...
     Невдовзі поета викликали в Косівське КГБ, де сказали, що він повинен відбувати адміністративний нагляд, який встановлюється на рік, зобов'язали періодично з'являтися до Косівського управління держбезпеки. Але в Косові, куди Тарас щотижня приїздив відмічатися, у нього було багато друзів, з якими він не проминав нагоди порозмовляти на політичні теми і про ці розмови тут же довідувалось КГБ.
     Готувалась проста і випробувана провокація”.
     І не одна. Підлі провокації з боку кагебістів супроводжували поета на кожному кроці. Система ніяк не могла змиритись із його бунтарським духом, так само, як і він не міг змиритись із її людиноненависницькою суттю, хоча прекрасно усвідомлював, на які страшні випробування продовжує прирікати себе... Вірні слуги тоталітаризму не зупинялися ні перед чим.
                    В царів завжди готовий зашморг.
                    На всіх, хто проти них повстав...
                    Лякало інше: аби не впасти духом.
                    Не зрадити самому собі...
     Одну з провокацій, яка ледь не коштувала поету життя, її призвідники організували в уторопській „забігайлівці”. Організували так фахово й вміло, що Тарас знову сів на лаву підсудних. Тепер уже за „розбій”. Згідно статті 207 ч. 2 КК УРСР Мельничука засудили на чотири роки суворого режиму з відбуттям покарання у Вінницькій тюрмі.
     А перед тим... Як тільки поета з місця події забрав „чорний воронок”, у всіх його рідних, знайомих, друзів „залізні лицарі революції” провели обшуки...
     Не встиг Тарас відійти від довгих в'язничних мук, що їх довелось перетерпіти серед кримінальних злочинців у Вінницькій тюрмі, як його спіткало нове лихо. Тепер уже в Стопчатові. В крамниці. Зайшовши одного разу сюди, побачив, як коло нього, наче з-під землі, з'явились недобрі, підозрілі люди – і знову спровокували бійку.
     „Ви, Тарасе, однією ногою були на тім світі, але як вижили – сам Бог знає! Ще кілька хвилин і від втрати крові ви би померли”, – скаже поетові лікар, котрий врятував його життя.
     „Ми вже тебе поховали”, – не повірили своїм очам односельчани, коли побачили Мельничука. На цей раз вони подумали, що він згорів у батьківській оселі, яку опівночі „хтос”" запалив. І вона згоріла дотла. Ті „хтось” були впевнені, що поет спить вдома і згорить разом з хатою. На щастя, він ночував тоді у свого знайомого...
     Сьогодні важко повірити, щоб така могутня наддержава, з таким всюдисущим і вишколеним каральним апаратом і так смертельно боялася однієї людини. Людини зовсім беззахисної, безправної, до того ж хворої, з підірваним до краю здоров'ям.
     „Рятуйте мене, хлопці, – писав до своїх друзів з Джурівської спецлікарні Тарас, – бо тут мене остаточно доб'ють. Вводять якісь сильнодіючі ліки, в середині крутить, а голова тріскає. Я не витримаю цієї наруги”.
     Після так званого примусового лікування від алкоголізму поета запроторюють у божевільню...
     „Репресивні органи заповзялися остаточно знищити Тараса Мельничука, – читаємо далі у Дмитра Гриньківа. – Більше того, вони вирішили вдарити по всіх, хто якоюсь мірою був пов'язаний з дисидентським рухом...
     Для Тараса перебування в божевільні було важким випробуванням, бо більше трьох місяців йому доводилось спілкуватись з хворими людьми, які жили у світі галюцинацій, у світі задзеркальної дійсності. То був 1986 рік. Коли над Україною дамокловим мечем повисла Зоря Полин”.
     Невимовні моральні муки перебування поета серед психічно хворих людей ще жахливішими, ще нестерпнішими робили безперервні візити „гостей” з Івано-Франківського обласного КГБ.
     ... Можна би розпочати розповідь про Тараса Мельничука і з його прийому у члени Спілки письменників України. Сталося це аж... у березні 1991 року...
     Чи, скажімо, з присудження йому Державної премії імені Т. Г. Шевченка...
     Можна би... Факти теж промовисті.
     Або візьмемо поетову дорогу у вічність...
     Дорогу, яка виявилася не без несподіванок.
     Правда, про них Тарас уже не знав...
     „Воістину кожен митець від Вседержителя – пророк, – пише у своєму нарисі про Мельничука поет Василь Рябий. – Більше тут нічого додати. Це не поодинокий факт, коли митці вгадували час своєї кончини, навіть місце. Та одного не міг передбачити Князь роси, смерть якого вразила коломийчан, поціновувачів його таланту, скільки йому витешуть домовин. А їх припало на душу аж три. Першу виготовили з деревостружкової плити. В подушки набили не вати, оскільки це дефіцит, а дрібної стружки. Занесли в фойє Коломийського драмтеатру, де Мельничук підробляв, як завлітчастиною, а вночі перекладали тіло в дубову домовину. Виявилося, що на всяк випадок виготовили ще й третю спочивальню...”
     ... Погасла зоря Тараса Мельничука о пів на третю 29 березня 1995 року. Похоронили його згідно заповіту на подвір'ї батьківської хати...
     ... Можна би розпочати свою розповідь про Поета і з цього промовистого факту.
     Можна би...
     Я ж почну слово про Тараса Мельничука з його вірша „Синій вітер – весни буревій”.
                    Синій вітер – весни буревій,
                    Ти обвій мої вишні, обвій.
                    Ти тряси з мене роси й слова:
                    Раз є слово – Вітчизна жива.
                    Я живу у вогні і воді,
                    Пережив і Богів, і вождів.
                    Пережив сотні бур і негод,
                    Я – Людина. Я – світ. Я – народ...
     Світ, людина, народ – ось ті фундаментальні поняття і цінності, навколо яких вибудовується вся поезія Тараса Мельничука.
                    Доки буде Людина – буде пісня й калина,
                    Буде віра в життя.
                    І світитиме роками Україна,
                    І буде всміхатись до сонця дитя.
                    Буде вірність, краса і розум,
                    Й вища сила, що творить нове,
                    Будуть вихори, смерчі і грози.
                    Будуть! –
                              поки Людина живе...
     В той же час для поетового ліричного героя Світ і Людина починаються з України. А Україна з отчого порога, „милої Батьківщини Гуцульщини”, де автор народився і зріс: „Така Гуцульщина! Тут все співа: Про волю – птаха, про красу трава... Вітри про полонину, ніч про днину, А кожне серце – про Вкраїну”. Або: „Стихіє рідна – із гір, із каменю, іскри на мене, Пали і пруж. Без рідних зір – й залізні кальвіни, Либонь, ридали б залізом душ... Моя душа не зачужиниться, Й не всохне мого роду віть, Покіль колючою ожиною, Триматись буду за мій світ”. Як бачимо, мотиви і образи Тараса Мельничука зв'язані із ключовим поняттям і цінностями „милої Батьківщини Гуцульщини”, а якщо конкретніше – то із сакральним, сонячним началом отчого порога: „Краса мого кута така собі – звичайна: Смереки на ділу – граничний монастир – Та ще ліщина для неділь клечальних, й дівочі очі радісно печальні, З-під шалінових сторожких хустин”, – мають (не лише в наведених прикладах) власну стихійно-самодостатню логіку, яка сполучається із моделлю загальносвітового буття, світового становлення, процес якого поетом мислиться і сприймається, як безкінечний і вічний. І не тільки, але і як велике таїнство. Як загадкова притча. Враження від перечитання поезії аналогічного плану особливе, мало не в кожному творі просвічується свого роду містерійний контекст, образно-художня сила якого розкривається в ключі свого саморозгортання, руху і дії. Тарас Мельничук – один із рідкісних поетів, у чиїх творах мова художніх образів випереджає чисто смислову мотивацію теми, я би сказав самий авторський задум. Кожен вірш митця переростає себе, власне, завдяки могутній силі світлотворчого духу, яким наснажено, наповнено, озвучено всі виведені слова і рядки. І для якого не існує ні часових, ні просторових меж, а лише стихійність, воля і рух...
                    Я Мольфар – віра в безвір'ї,
                    Міра безмір'я,..
                    Я створив білого лебедя
                    З білого пір'я.
                    Щоб людина плакала вічно за небом,
                    І не жила черствим „треба”.
                    Я грію за пазухою найотруйніших зміїв,
                    Бо вмію.
                    Живу я віки – і сміюсь над віками,
                    Бо під мною мій кровний –
                    Писаний Камінь.
                    Переді мною сто сонць несонячних,
                    Горе скосило, мов сонячники,
                    І тільки безсмертне сонце одне –
                    Те, що тримає мене.
                    Те, що з нього я віщим корінням
                    П'ю віще проміння.
                    Вічне проміння.
                    Я Мольфар – священний злий дух.
                    Злий, бо вічний, як гори,
                    Бо не хоче вбити мене мій друг,
                    Бо не може вбити мене мій ворог...
     Цитую вірш із циклу „Флояра Мольфара” повністю, щоб читач міг наочно переконатися, наскільки високий світлочутливий дух пронизує твір, і наскільки високоохоплюючі, широкомасштабні і потужні масиви цього духу пливуть вільно, незалежно і легко із самого дна поетової свідомості, утворюючи грандіозну цілісну картину творчої візії вселюдського потоку в нерозривній єдності із національним буттям. Хвала величі довколишньому світу, яка є основоположним мотивом Мельничукової поезії, хвала його сокровенному, сакральному смислові позначена невсипущою жагою ліричного героя якомога глибше пізнати його вічну таїну, знайти ключ до розкриття її найнесподіваніших граней.
     Загалом, пісенна хвала життю, хвала світу і доброчинній діяльності людини в ньому мислилася з давніх-давен, як життєвоутверджуваний прояв. Як жест, гідний поваги і оцінки, що виражав добротворче начало людини, її прагнення до удосконалення свого особистого буття і буття світу. Відлуння цього пісенного пеану докочується до нас ще від часів найдавнішого синкретичного мистецтва, від античних містерій та православних „слав”. Докочується у формі різних обрядів, як, наприклад, обряду колядування, пов'язаного із циклічним поверненням на землю померлих предків і приуроченого до зимової кульмінації річного сонячного циклу, котрий покликаний забезпечити відтворення космічного та людського буття. Чи, скажімо, симетрично розташований літній комплекс купальних ритуалів. Це відчували, про це прекрасно знали найвизначніші поети, в тому числі і XX століття: Райнер-Марія Рільке (зб. „Життя й пісні”, „Сонети до Орфея”, оповідання „Як старий Тимофій умирав, співаючи”, „Пісня про правду”), Сен-Жон Перс (Алексі Сележе Леже) („Прославляння”), Павло Тичина, Богдан-Ігор Антонич... „Усоте прославляю буйноту життя!” – з повним правом міг сказати про світ і про себе в ньому автор збірки „Привітання життя”, гімни якої осягнули своїм естетично-філософським ладом найпотаємніші, язичеські надра Лемківщини.
                    Над байдужістю століття і мужністю
                    Палати полум'ям сходу і заходу.
                    Над безглуздям його і мудрістю
                    Полудневого сіна розсіяти запахи.
                    Над всіма вирвами й вирами,
                    Пронестися малиновими вітрами,
                    Буревісником перед бурею,
                    Щоб людину у поступі ніщо не стримало,
                    Щоб назустріч їй –
                    Піднімались надії розстріляні,
                    Й подорожники, прибиті курявою...
     Маємо чисту космогонічну картину найвеличнішого утвердження доброчинності людини як основи світового буття, людини, можливості якої необмежені. Хвала її доброчинним діянням виражає благовісний знак єдності дум і помислів ліричного героя Тараса Мельничука, його духовних устремлінь з рідною землею. Її притягальна сила, наповнена життєдайним пафосом і високим духом, є визначальною поетової творчості. Тільки поет такого рідкісного творчого таланту, яким був Тарас Мельничук, міг сягнути таких динамічних сил буття, що творять поступальний рух історії та культури. Міг так пристрасно, незалежно і сміливо передати своє відчуття із найпотаємніших глибин, що ще більше поглиблює наше сприйняття внутрішніх переживань ліричного героя поета, що ще вищий викликає інтерес до його неспокою.
     Для Тараса Мельничука Світ і людське життя в ньому – це складна філософія. Не візуальна картина, яка для більшості нинішніх поетів, що не мають часу думати, оскільки поспішають видрукуватись, послуговує найзручнішим матеріалом для її поверхового копіювання (прикладів тут достатньо), а, якраз, філософія, мудрість якої в найбуденніших речах може засвітитися найнесподіванішими гранями.
                    Розбіг світів такий могучий,
                    Крихкий, криштальний, бурштиновий.
                    І сонце кидається з кручі,
                    У вир трагедій, в плесо крові.
                    Це не востаннє і не вперше –
                    По вістрі смерті йде життя.
                    Хтось свіжу домовину теше,
                    А хтось народжує дитя.
                    Не жди упину і ні зміни,
                    Життя не купиш за шеляг,
                    Ще від любові, наче міна,
                    Червоно вибухне земля.
                    І ти умреш, як всі світила,
                    А зараз маєш сто світил,
                    І твої птахи синьокрилі
                    Не відберуть у тебе крил.
                    Лети, як ці світи огнисті,
                    В безумнім мареві часу,
                    І дивом зви, а не намистом
                    Зелено місячну росу...
     Враження повсюдної наявності у поета всеохопної епічної домінанти, що зберігає свій філософський зміст творчих буттєвих начал, переосмислених у плані найнесподіваніших, найвинахідливіших образних візій, я назвав би радше закономірним. Візьмімо для прикладу образну візію минувшини, зв'язаної з історичною пам'яттю, з історичним досвідом, з долею роду й народу. В багатьох віршах Тараса Мельничука вона випливає із контексту певних понять і явищ, котрі в спектрі художнього осягнення, залежно, звичайно, від їх місця у часопросторі надають відкриттям автора відповідних смислових окреслень, і, ясна річ, відповідної подієвої сили. Річ зрозуміла, Тарасові Мельничуку значною мірою якраз властивий такий тип поетичного мислення, якраз такого рівня особистісний характер образної рефлексії, коли найіндивідуальніші прикмети його творчої натури замикаються на систему підсвідомого начала, яке відчутно переважає над раціональним потоком світовідчуття. Чим пояснюється і сама поетика митця, поетика найвищого ґатунку – у плані модерному, авангардному – теж, яку поки що не вдалося затінити, перевершити жодному сучасному авангардисту-новатору. Про вірші традиційні вже не кажу. Твори Тараса – це лавина образів, які динамічно накочуються один на одного, наче уламки криги під час весняної повені. Не кажучи вже про ускладнену незвичайною синтаксичною структурою і такою ж оригінальною лексикою поетичну мову митця.
                    Ікари – летять.
                    Без Ікарів сіро було б на землі.
                    Ікари летять,
                    Немов весняні журавлі.
                    Життя! Людина мусить хоч раз у житті
                    Стати Ікаром.
                    Інакше погасне небес голубінь.
                    Впаде на людину покара.
                    Хоч на мить стати Ікаром:
                    Стати тим, хто летить.
                    Хто з Прометеєм – не з Каїном.
                    Хто ризикує упасти,
                    Щоб жить.
                    Впасти, щоб інші не впали...
                    Впасти.
                    Щоб іскра жаги до польоту
                    В людині не згасла...
     Що ж, віковічне прагнення подолати земне тяжіння було одним з найважчих шляхів людини до себе, до вдосконалення свого „я”. У світлотворчій стихії Тараса Мельничука вона сприймається в аспекті найрізноманітніших лірико-філософських осмислень. У їхньому трансцендентному вимірі прагнення до оволодіння виссю, космічними далями є також прагненням за оволодіння часом і простором. Філософсько-образне трактування безнастанної боротьби людини за своє „я” поглиблюється мотивами зв'язку з народними звичаями і традиціями, котрі своїм корінням сягають ще дохристиянської міфології. Ціннісна рівновеликість та висока урівноваженість фольклорної стихії знайшла своє неординарне втілення в багатьох поезіях Тараса Мельничука. В тому числі і в згадуваному уже циклі „Флояра Мольфара”.
                    Умру, авжеж.
                    А, може, й не умру.
                    А, може... Може...
                    Долю переможу, –
                    Можу! –
                    І виберусь, мов на Сіон,
                    На Леся Довбуша гору,
                    Й ступлю у сонце – іскрою його,
                    (До сонця не заказана дорога)...
                    О. Чудо!.. Гречкосій задумав йти
                              до сонця пішки...
     Поетове асоціативне мислення, зв'язане із світовідчуванням і світосприйманням, прочитується, як правило, стихійно й органічно. Одним з характерних його ознак є відчуття вселенського потоку буття, як Книги мудрості. Як безмірного сувою філософсько-мистецьких письмен: „А світ увесь... І Геракл й Ахілес, Емінеску і Марр. І Уїтмен й Кобзар у єдиній руці”.
     До речі, аналогічний мотив сприймання світу та його відчуття у поезії не новий. Візьмімо згадуваного уже Сен-Жон Перса, у якого світове буття часто-густо асоціюється із священною книгою: „Світанок для нас водить віщим перстом своїм по Святім Письмі” (пер. Гр. Кочура). Або: „Цей вечір – Мудра Книга”, – читаємо у Р.-М. Рільке... У Тараса Мельничука Вселенською Книгою Буття можуть постати і дощі: „Читайте дощів сині ноти...” І отча земля: „Земля моя багата довбущуками, піснями, могилами й трагічністю”. І небо: „Долю читайте по реактивних хрестиках в небі”, і гори, і ріки... Що лише поглиблює інтерес ліричного героя до незглибимих, здавалось би, раз і назавжди явлених і при цьому таких невловно-знайомих краєвидів космічного буття: його рівновеликість у поетовому світі виступає істотним домінуючим складником, доповнюючи і продовжуючи властивий тільки Тарасові Мельничуку своєрідний спосіб світовідчування й світосприймання, притаманний тільки йому тип художнього мислення, у контексті якого найіндивідуальніші прикмети творчої особистості митця замикаються на універсальну систему вселюдського порядку у часі й просторі. Одним із ні від кого не залежних його правил, які не підлягають жодній корекції, є вічне проминання. Цьому незмінному правилу підпорядковане все суще на землі: „Всі цвіркуни, все птаство й трав'я... Усе минуще”. „Наше життя – є бистротічність, Кошмар є, хаос, карусель. Хоч так, чи так – ми ж мить – не вічність. Але не вічне й інше все”. Річ безперечна, в безкінечному потоці буття порятунку від кінечності своєї долі чекати годі. Будь-кому. „Навіщо зайве нам, навіщо? Навіщо те, чого нема? Каміння вічне – ми ж не вічні. Ми, наче грози з веснохмар. Пройшли і підемо і зникнем, Лляним махнувши рукавом...” Хіба що можна подумки самоототожнитись із незмінним плином у часі й просторі, злитись з його циклічним чергуванням днів, тижнів, місяців... „Пожити б ще... як хочу... вволю. Без дум і болю за життя. Хай дні, немов листки тополі, По полю сивому летять. Хай забирають все з собою – і біль, і радість задарма...” Єдиний порятунок у даній ситуації – це свідомо змиритися із безкінечним проминанням буття й кінечністю власної долі у ньому й підпорядкувати власну долю незгасному прагненню використати себе в ім'я добра і щастя на землі: „Нехай життя мина, як дим, Хай білим снігом розстає, Нехай сплива, як сплеск води, 3 якої цвіть веселка п'є. Нехай! Не страшно сівачам, Лиш кожне б зерно прийнялось. Й дарма, що не косити нам – Було би що – то скосить хтось”. Ось ким хоче бачити у контексті космічного плину буття, у контексті вимог до себе, як до Людини, яка повинна завжди пам'ятати, для чого її сотворив Господь Бог, ліричний герой поета.
                    В усьому я і все в мені:
                    І швидкоплинне, й невмируще.
                    Йти по житті, як по вогні, –
                    І не топтати білі ружі.
                    І зберегтися в чистоті –
                    У тій високій, в тій єдиній...
                    Щоб у кінці мого путі –
                    Промовив клен: „Пройшла Людина”.
     З вищесказаного випливає ще один важливий аспект, зв'язаний із темою безкінечного потоку буття й кінечністю людської долі у ньому. Йдеться про мотив гострого передчуття поетом можливої глобальної кінечності життя на землі. З причин, звичайно, науково-технічних. „То ж смійтеся – це ж час останніх віхол. Час входу людства в атомну печеру”. Оскільки людство вже „стало на коліна Перед вівтарем Атомної бомби”. Але розвиток думок і почувань ліричного героя визначає у даному випадкові не лише мотив неминучості глобального апокаліпсису. А й мотив віри в порятунок з Божої ласки. У розум людини. У добро. У красу. У день завтрашній. Не може ж вона залишатися „вічним самовбивцею”. Не може постійно носити при собі „ключі від смерті”. „І скажи, доки жінкам На атомному кратері Співати святі колискові пісні?!”. Відповідь однозначна: тільки при умові осмисленого й безперечного прийняття мудрої, добротворчої християнської моралі оте страшне лихо, зв'язане з можливим есхатологічним фіналом, більше світу й людині не загрожуватиме. Отже, Бог сотворив людину досконалою істотою. Попри її важку вину перед Богом він милостивий і втілюється в людині, щоб спокутувати її гріх і лише той буде спасенний, хто слідує за ним. Ось основа співіснування у поетовому світосприйнятті двох прямопротилежних начал – дохристиянського фаталізму і християнської віри в порятунок. „Як може замовкнути світ? – Світ – це казка життя”. Життя, в якому центральне місце посідає Людина. „Людина уміє творити високе щось: Із жолудя – дуб, із цілунку – дитя... Не оскудій у Людині сонячність, Що стала началом начал буття”. Сонячність, як вияв вічності. Доброти і мудрості. Ось та головна передумова порятунку світу, котра закладена у самій людині.
                    Якби всі зрозуміли
                    Своє покликання –
                    Покликання Людини, –
                    Жодна би мати
                    На пожарищі не кликала
                    Свого сина устати
                    Із попелу й диму...
     Тільки в поезії, позначеній такою жагою абсолюту, такою жагою філософсько-інтелектуального осмислення світу і Людини, тільки в поезії такої вулканічної пристрасті, поезії самостійній, незалежній, де вільно думкам, словам і почуттям, тільки в такій поезії можливе таке глибоке світлотворче втілення однієї з найголовніших духовних проблем сучасності. В порівняння Тарасові Мельничукові знайдеться, на жаль, не дуже багато: ні серед тих, хто вже взяв приступом Палац Поезії, ні серед тих, хто штурмує його завзято і вперто, зайнявши модерні, постмодерні, авангардні, поставангардні позиції. „Такої емоційної сили і чистоти образного самовираження, як я відчув і пережив, учитуючись у поезії Тараса Мельничука, мені в останні роки не доводилось пізнавати ні в кого”. Це уже не мої слова. Це слова відомого критика й історика літератури Миколи Жулинського.
     Сьогодні ми судимо про поетичну творчість Тараса Мельничука за його книжками „Несімо любов планеті” (1967), „Із-за ґрат” (1982, США), „Князь роси” (1990), „Строфи з Голгофи” (1990, Великобританія), „Чага” (1994), а також за його чисельними публікаціями на сторінках періодичних видань. Тобто, судимо на основі того, що дійшло до читача. А скільки творів пропало у дорозі до нього... І, очевидно, уже назавжди, якщо виходити із тих диких умов, в яких йому довелось жити й творити. І з якими він ніколи не міг примиритись.
                    І жить охота. Й неможливо,
                    З таким життям змиритись як?!
     Але навіть на основі аналізу того, що поет встиг написати, і що збереглося – доходимо до болючого висновку – який унікальний поетичний талант погубила система і її євнухи. Яку величезну непоправну втрату понесла наша національна культура і література із передчасною смертю митця. В особі Тараса Мельничука ми відкриваємо поета, творчий доробок якого без жодного перебільшення належить до найвищих і найплідніших досягнень не лише української, але і європейської і світової поезії двадцятого століття. Поезії, яку творили такі славні імена, як Шарль Бодлер, Жан-Артюр Рембо, Поль Елюар, Габріела Містраль, Томас-Стернз Еліот, Богдан-Ігор Антонич, Олена Теліга, Василь Стус, Василь Симоненко...
     І наш краянин Тарас Мельничук...
     Поет трагічної творчої долі...
     Долі, яку він передбачив наперед.
                    У пісні перейду. Переплавлюсь у звуки.
                    Що не встигну дожить – Слово, ти доживи.
                    Дай тополям пташат на зеленії руки.
                    Дай синів Україні в день грядущий, новий...
     Така правда Тараса Мельничука...
     Правда його талановитого, поетичного слова...
     Слова, яке ніколи не перестане вражати своєю новизною, красою і мудрістю...
Дмитро ЮСИП

Юсип Д. „У пісні перейду. Переплавлюсь у звуки...” : Поезія Тараса Мельничука – явище унікальне в українській літературі. Явище до кінця не вивчене і не пізнане / Дмитро Юсип // Перевал. – 1999. - № 2. – С. 155-164.

Оновлено 21-05-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка