Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Шлях від інженю до драматичної актриси



Наталя Лотоцька про сцену й життя

     Провідна артистка Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка давно живе в Києві. Але все одно Наталя Василівна Лотоцька вважає себе львів’янкою. Саме у Львові минуло її дитинство, молодість, там народила єдиного сина Дениса, там їй усе рідне, й любов до цього міста з роками лише зростає. Перед гастролями франківців до Львова у вересні відбулася наша зустріч з актрисою, й ми почали розмову про її улюблене місто.

КІНОМРІЇ
     — Львів — це моє улюблене місто. Часто думками я повертаюся в дитинство, хоча воно було післявоєнним, не дуже веселим. Біля нашого будинку, в сусідньому клубі крутили кіно: іноземні, переважно, трофейні фільми, — згадує Наталя Лотоцька. — Я економила на трамваї, ходила до школи пішки, щоб потрапити на фільми. Це були стрічки, які нині вважаються класикою кінематографа. У них грали легендарні зірки: Діна Дурбін, Грета Гарбо, Жаннет Макдональд, Едді Нельсон... На тлі затемненого, похмурого Львова ці стрічки переносили мене в казковий світ кіно. Це був Голівуд, нереальний світ вигадок і кіномрій, але побачене зачаровувало, відволікаючи від сумної дійсності. Можливо, ці фільми сформували моє тяжіння до мистецтва, не скажу точно, але те, що я не могла відірватися від цієї мрії — безумовно. Коли мені виповнилося 16 років, я хотіла вступити до театрального інституту, але не мала паспорта й до того ж просто не було грошей, аби поїхати до Києва. Тому вирішила здати документи до Львівського університету, на журналістику...
Мій батько був лікарем, він вчився у Віденському університеті, як, утім, і вся галицька інтелігенція, був репресований, а я, абсолютно не думаючи, що журналістика — це політичний факультет, та ще в ті часи, пішла поступати. Набрала 25 балів, але в списках своє прізвище не побачила. Подумала, якась помилка. Прийшла в приймальну комісію, а мені сказали — вибирайте інший факультет. Наприклад, філології — слов’янської, російської, української, німецької. Я вибрала німецьку філологію. Ось так я опинилася у Львівському університеті. Здобула класичну освіту. Саме той багаж душевний став віддушиною, нішею... Коли мене питають, які серіали ти дивишся, я відповідаю, у мене свої серіали: читаю твори Марселя Пруста, Томаса Манна. З університетських часів ці автори — мій прихисток, мій захист, мій внутрішній світ, на противагу всьому. На 5 курсі університету, коли в театрі ім. М. Зань ковецької відкрилася акторська студія, мене потягло до мистецтва. Я вступила до студії. До речі, саме я спровокувала вступити туди і Богдана Ступку.

«ВИ ГРАТИМЕТЕ ВСЕ»
     — Ви були з ним знайомі вже тоді?
     — Студенткою університету мене відправили на практику до школи №28, де Богдан вчився, там ми й познайомилися. Я була молода, й усі хлопці там навіть залицялися до мене... Він після школи був у пошуках, стояло питання куди вступати, і я сказала, що в студії є вільне місце. Незабаром ми почали разом вчитися. Відтоді йдемо по життю поряд, думаю, до кінця життя будемо на одній сцені. До речі, в студії мені пророкували майбутнє інженю й грати в ТЮГу, бо я маленька на зріст, була худенька... Така перспектива мені не дуже подобалася, і я постійно чіплялася з питаннями до Бориса Хомича Тягна, нашого педагога: «Що я гратиму в ТЮГу»? А він мені відповів: «Забудьте про ТЮГ, ви в театрі гратимете все!» Я часто згадувала потім його слова, досі стараюся виправдовувати його довіру. Дійсно, якщо пригадати мій репертуар, то я граю абсолютно різні ролі. Хоча був період, коли довелося грати ролі хлопчиків, дівчаток, циганчат, піонерів.... Збереглося багато фотографій, де я в дитячих ролях. Пам’ятаю, як благала режисерів: «Не давайте мені грати піонерів. Скільки можна? Ви що хочете, щоб я на галстуку повісилася»?
      — Наталіє Василівно, а як ви опинилися в Києві?
     — Мене запросили працювати в театр ім. І. Франка, зіграти роль Галі в спектаклі «В степах України». Шукали актрису-інженю, пішли до театрального інституту, там спитали (я не знаю подробиць), але мені до Львова надійшла телеграма з пропозицією попрацювати на франківській сцені, і я поїхала до Києва...
     — Як вам працювалося в драматургії Олександра Корнійчука — провідного драматурга радянської доби?
     — В ті часи це був перший автор, і грати в корнійчуковській п’єсі було дуже відповідально для акторів. Хоча роль Галі не становила для мене великих труднощів, зате в цьому спектаклі відбулася зустріч з чудовими партнерами. Завдяки їм я пройшла хорошу акторську школу. Уявіть, коли тобі, актрисі-початківеці, дають майстер-клас Поліна Куманченко, Нона Копержинська, Михайло Задніпровський, Володимир Дальський... Зараз мені хочеться передати молодим акторам те, що я почерпнула від тих великих акторів. Потім був іще один спектакль «Сторінка щоденника», але це вже був інший Корнійчук. Для мене ним спеціально була написана роль отакої маленької Антігони — Оля, студентка консерваторії, яка мала сміливість бунтувати проти свого батька-ортодокса радянських часів. Той спектакль мав великий успіх. Ми гастролювали з ним у Москві та отримали хороші рецензії... А потім настали інші часи. Почали переглядати заслуги й позиції О. Корнійчука. Але в мене незважаючи ні на що до нього толерантне ставлення. Безумовно, Олександр Євдокимович був складною людиною, неоднозначною особистістю. Я пам’ятаю статтю, де Корнійчук виступав від імені комісії, яка розпинала Параджанова за «Тіні забутих предків», але не мені судити його... Я ніколи не відмовлялася від ролей у його п’єсах і згадую спектаклі, поставлені за ними з теплотою. Адже це був час становлення мене як актриси, молодість... Проте навіщо винуватити в усьому тільки Корнійчука? Тодішня сучасна драматургія Зарудного, Коломійця відображала час. Сьогодні ми можемо говорити, що ті твори не актуальні, застаріли... Але ж завжди в театрі існувала поряд безсмертна класика. Саме на ній зростала майстерність режисерів, акторів... Етапним став для театру ім. І. Фран ка 1978 рік, до нашого колективу пришли заньківчани — режисер Сергій Володимирович Данченко та актори — Богдан Ступка, Віталій Розстальной.
     — Можна сказати, що в київському театрі утворилося своєрідне львівське братство. Які у вас були стосунки з Данченком?
     — Мені сьогодні дуже не вистачає цієї талановитої людини, особистості, геніального режисера. Я завжди з величезною теплотою його згадуватиму. Він міг ще стільки зробити! Як шкода, що смерть забрала його. Сергій Володимирович досконало знав театр, володів величезним смаком, мав свій стиль. У кожному його спектаклі була гармонія форми й змісту. Усе, що робив Данченко, було зрозуміле глядачам. Його постановки емоційно хвилювали публіку. Це не були спектаклі-ребуси, з невиправданими режисерськими загадками... Ви знаєте, Сергій Володимирович був дуже спокійною, глибокою, але іронічною людиною. Він розумів, як треба передати на сцені п’єсу, умів відрізнити важливе від необов’язкового. Якщо порівнювати його постановки з нинішніми експериментами на сцені, то стає зрозуміло, що Данченко робив спектаклі з точною установкою на те, що в театрі треба або плакати, або сміятися, а не примушувати розгадувати загадки. Знаєте, авангардні спектаклі Європа вже давно пережила. Сьогодні у нас дуже мало успіхів на ниві експериментів постмодернізму...
     — Про які свої ролі ви згадуєте з особливими почуттями?
    — У мене були різні періоди. Довелося пережити й час так званого простою (коли не було цікавих ролей, потім настав віковий момент, я практично випала з репертуару). Саме тоді я пішла в педагогіку, займалася зі студентами Інституту (нині університету) культури, отримуючи величезне задоволення від цієї роботи. А 1989 року в репертуарі нашого театру з’явився спектакль «Тев’є-Тевель», і я зіграла там роль Голди. Ця роль вистраждана і досі є основною в моїй театральній долі. Можна сказати, що після неї в мене відкрилося друге дихання. Я із задоволенням грала в спектаклі «Брат Чичиков», цікаву роль маю в «Пігмаліоні». Мені дуже дорога роль Мами в спектаклі польського драматурга Станіслава Ігнаци-Віткевича «Мама, або Несмачній витвір» в постановці режисера з Кракова Збігнева Наймоли. Там зовсім інша мати, ніж Голда. Та віддає всю себе, а ця вкрай жорстока жінка. Я вважаю, що з акторського погляду вийшов дивний спектакль на нашій малій сцені з назвою «Прем’єра». Це п’єса англійського актора та драматурга Д. Кромвелла. Ми граємо з Юлією Ткаченко дуетний спектакль про долі немолодих жінок: одна — відома актриса (її грає Ткаченко) і її наперсниця костюмерка Хеккі (Санчо Панса в спідниці), яку граю я. По-моєму, у нас вийшов психологічний, тонкий спектакль. Ми з величезним задоволенням його граємо, а публіка плаче у фіналі. Уявляєте, що для артиста означають сльози глядачів? У нас абсолютний контакт з Юлією Семенівною, у мене мало тексту, не те що в «Мамі…», де я тараторю три години, а тут здебільшого говорить Ткаченко, але в мене напружена внутрішня гра. Моя героїня несе велике психологічне навантаження...

«У ТЕАТРІ ДРУЖБА — СПРАВА НЕПРОСТА»
     — Які у вас стосунки з колегами в театрі, з ким товаришуєте, тісно спілкуєтеся?
    — Знаєте, в театрі дружба — справа непроста. Якщо правду сказати, мені цікавіше контактувати з людьми поза театром. У мене чудовий брат, прекрасна людина, відомий лікар Любомир Пиріг, академік, його дружина Тамара — відомий архітектор, мені з ними надзвичайно цікаво спілкуватися. У нас чудові стосунки з моєю свахою — розумною, доброю жінкою. Взагалі мені цікаво займатися сімейними справами, жити життям свого сина, його сім’ї.
     — Крім того, що вас впізнають на вулиці в обличчя, багато людей знають ваш голос (більш як 30 років ви вели улюблену багатьма розважальну радіопередачу «Від суботи до суботи». Як у вас склався такий довгий роман з радіо?
     — Коли тільки я приїхала до Києва, мене запросила на радіо Лідія Лісова. Як вона зізналася: вона була здивована моєю співучою українською мовою в тоді переважно російськомовному Києві. Я читала літературні тексти, а потім з’явилася ця розважальна передача. У нас підібралася цікава команда. Ми дуже подружилися: Інна Цацко, Люда Онищенко, Володя Бохонко, Юра Дзюба, Інна Єрмоленко, Олег Комаров, Валентин Дуклер, Володимир Коршун — усі чудові артисти... У ту пору тільки в гуморі й сатирі можна було посміятися над недоліками, собою. Передача стала дуже популярною. Радіослухачі писали нам вдячні листи, з’явилася деяка віддушина, наче світлий промінчик запалила ця передача. Але час йшов, і вичерпався мій інтерес до передачі, прийшли інші люди, які робили її, і я пішла...
     — Актори не люблять питань про творчі плани, адже в кожного є мрії. Що б ви хотіли ще зіграти в театрі?
     — Я не люблю говорити про те, що ще не реалізовано в житті. Це в молодості я щебетала, вірячи, що як тільки режисери почують про мої мрії, відразу запропонують нові ролі. Ось і виходило, що хочу зіграти Мавку, а грала піонера Едіка, тому акторські бажання й дійсність у театрі дуже рідко збігаються. З віком стала мудрішою. Тепер що дадуть, ту роль і гратиму. Мені цікаво спробувати себе в різному амплуа.
     — Наталю Василівно, ви не шкодуєте, що стали актрисою, а не присвятили себе, наприклад, науці?
     — Буває, коли грала в масовках, то говорила собі: може я б стала доктором наук, а замість цього на сцені придурююсь... Завдяки своїй професії я змогла побачити світ: купалася в Тихому й Атлантичному океанах, і в Балтійському та Середземному морях, в Мічиганському озері... Хоча ні, в тому озері я не купалася, бо було холодно. З моїм партнером Богданом Ступкою і спектаклем «Тев’є-Тевель» ми об’їздили з гастролями Ізраїль, Америку, Німеччину, Польщу, Чехію, Словаччину, Болгарію, я не говорю вже про різні міста колишнього СРСР. Гадаю, що хоча б заради цього варто було стати актрисою, варто працювати в театрі й просто жити...
  Алла ПОДЛУЖНА

Лотоцька Н. Шлях від інженю до драматичної актриси : Наталя Лотоцькі про сцену й життя : [інтерв’ю з актрисою Наталією Лотоцькою / розмовляла Алла Подлужна] // День. – 2006. – 17 серп. (№ 138)

Оновлено 13-10-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка