Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail:

Відділ комплектування:
E-mail:
тел. 0342 752479

Відділ мистецтва:
E-mail:

Краєзнавчий відділ:
E-mail:

Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31

Графік роботи:

Щоденно: 10:00 - 18:00
Субота - вихідний день
Cанітарний день - останній четвер місяця

Видатнi дiячi Прикарпаття







письменники | поети | громадсько-культурнi дiячi | педагоги | журналiсти-видавцi | лiтературознавцi | перекладачi | iсторики | спiваки | громадсько-полiтичнi дiячi | вченi-науковцi | краєзнавцi | народнi майстри | художники | бiблiографи | полiтики | юристи | iсторичнi постатi | актори | дiячi української дiаспори | музиканти | церковнi дiячi | лiкарi | скульптори-митцi | промисловцi | спортсмени | архiтектори | винахiдники i рацiоналiзатори |


А | Б | В | Г | Д | Е | Є | Ж | З | И | І | Ї | Й | К | Л | М | Н | О | П | Р | С | Т | У | Ф | Х | Ц | Ч | Ш | Щ | Ю | Я |


Турелик Галина

(2 лютого 1949 р., м.Львів) - поетеса, авторка багатьох поетичних збірок, лауреат обласних премій ім.Мирослава Ірчана та Василя Стефаника. З 1958 року проживає на Прикарпатті, саме тут сформувалася як творча особистість. Після закінчення Львівського державного університету імені І.Франка, працювала в редакціях газет області, а згодом і заступником головного редактора журналу ,,Перевал". Галина Турелик зуміла поєднати в своєму житті, здавалось би, не поєднуване: активну журналістську та редакторську працю з немеркнучими спалахами поетичного слова. Ще в студентські роки авторка видала свою першу поетичну збірку ,,Посіяний промінь", за яку її прийняли до Спілки письменників України. Відтак з'явилися книги ,,Три зернини", ,,Вечірні бджоли", ,,Зелене багаття", ,,Новосілля", ,,Між альфою й омегою", ,,Монолог" і ,,Бурштинова ватра". Кожна з них засвідчувала поглиблення майстерності поетеси, яка наче долала щоразу якийсь внутрішній духовний бар'єр, йдучи від емоційності до філософської багатовимірності слова. Поетеса у постійних пошуках свого неповторного слова, власного бачення світу і людей у ньому.
Турчиняк Василь

Василь Турчиняк, різьбяр-будівничий, знаний далеко за межами України, народився в 1864 році в селі Луг тоді Надвірнянського повіту на Гуцульщині, котре ховалось серед смарагдових лісів за срібною річкою Перемиською. Тут подекуди ще траплялися поодинокі кедри та тиси. У цих лісах місцеві майстри знаходили собі дерево і на хату, і на церкву, і на дзвінкоголосі цимбали. Вибір життєвого шляху юнака був продиктований батьком, який зводив ошатні будівлі, різьбив розп`яття до придорожніх хрестів, рамки до ікон-образів. Велика одержимість дала змогу опанувати Василеві Турчиняку секрети будівельного ремесла та осягнути найтонші нюанси різьби по дереву. Відомий громадський діяч, етнограф, автор п`ятитомної праці «Гуцульщина» Володимир Шухевич, відвідавши Василя Турчиняка у Лузі, у 1899 році у газеті «Діло» писав: «Це – різьбяр від Бога». Бог дарував самоукові з Лугу великий талант. Та сучасники ще більше дивувались його працездатності. Іконостаси та інтер`єри у церквах с. Яблуниця (1895-1904), Ворохти (1936-1939) зараз Яремчанської міськради, Верхнього Майдану (1932-1934), Стримби (1935-1936), Лугу (1911-1938) у Надвірнянщині, будівництво та оздоблення церков у селах Дуліби біля Стрия та Грушеві біля Дрогобича на Львівщині, різьби у залі засідань Надвірнянської повітової ради – ось неповний перелік великих робіт славетного майстра. Запрошували його проектувати та споруджувати сакральні споруди до Польщі та Чехословаччини. Внучка майстра пані Марія Виксюк, зберігає його світлину, надіслану панством Вльчковими 12 жовтня 1937-го з Банської Щавніци (ЧСР). Вогник у Турчиняковій майстерні інколи не згасав до ранку. Працював самовіддано, не розпорошувався на дрібниці, кожна робота виходила досконалою. В малій хатинці-робітні розміщувалась залізна пічка, та більше його гріло творче натхнення. Над верстатом висів єдиний образ – літографія Ісуса Христа львівського виробництва, придбана Турчиняком у часі переїзду під час мобілізації до австрійського війська. На полицях тримав декілька доліт (тонких і широких), але в основному працював зрізаним під визначеним кутом ножем з колодкою китайського срібла. У його добротному будинку, мав два ряди образів. Зараз три з них – «Адам і Єва», «Богородиця зі св. Миколаєм та св. Іоаном» й «Оплакування» – знаходяться у помешканні його племінниці у Делятині. Справою всього свого життя вважав будівництво й оформлення інтер`єру церкви св. Івана Богослова у селі Лузі. Іконостас церкви св. Івана Богослова різьблений увесь у червоній, старій кедрині, що барвою нагадує теракоту. Оба намісні образи Христа і Матері Божої різьблені барельєфом у кедрині. «Царські врата» різьблені у двох грубих одноцілих кедринових дошках у мотив виноградного листя з емблемами чотирьох Євангелистів з білого липового дерева. Самобутній майстер виконував різьблення іконостасів та предметів церковного інтер`єру, переосмисливши декорування ужиткових предметів, на основі новаторських пошуків переважно у техніці плоского різьблення – контурного, виїмчастого, тригранно-виїмчастого та плоского й об`ємного профілювання. Він використовував елементи й мотиви традиційної різьби – «кривульки», «зубці», «кільчасте письмо», «бендюги», «жолобки», «гадючки», «копанці». Плоскорізьблення Василя Турчиняка вирізняються насиченою світлотіньовою градацією. Це можна унаочнити бічними вівтарями з церкви у Лузі «Святі Костянтин і Олена» та «Святий Микола». Як зауважив мистецтвознавець М. Моздир, замість золоченого тла ікони, як у живописі, Василь Турчиняк ритмічно укладеними рядками геометричних мотивів, чіткими гранями їх елементів зумів створити у своїх різьблених іконах враження мерехтливої поверхні. Він виготовив більше як півдесятка філігранних макетів дерев`яних церков, які за допомогою кінського волосу змонтував з окремих деталей у великих пляшках-бутлях. Отець Степан Семчук, завідатель парохії міста Делятина у 1926-1928 роках, в еміграції у США згадував про паламаря у Лузі Турчиняка, який власними руками побудував церкву в Лузі, поставив іконостас і вирізьбив усі образи. З рідної землі, як найбільшу реліквію, священик вивіз до США безцінний дарунок від майстра з Лугу – ручний різьблений кедровий хрест і модель церкви, виготовлену з того ж вічного матеріалу. Досить відомою є світлина Василя Турчиняка біля виготовленого ним макету церкви, поміщеної у польському часописі «Хроніки ілюстрованої Нового Віку» 9 лютого 1936 року. Цю мініатюрну модель церкви, виготовлену з тису, майстер подарував Ігнатію Мосціцькому (1867-1946), хімікові, професору Львівської політехніки, у 1926-1939 роках президенту Республіки Польщі. У липні 1939-го майстрові приснилось, що ікону, над якою він працював, побила червоточина. «Тому я вмирати буду», – промовив Турчиняк вранці. Відчув слабкість, попросив винести його з хати на подвір`я, ближче до оборогу. Хворів недовго – за тиждень, 25 липня 1939 року, помер. Залишилась незавершена робота над розп`яттям. Син Микола через два роки закінчив скульптуру і встановив її на могилі славетного різьбяра. Роботи над виготовленням іконостасу нової церкви у Ворохті продовжили Микола Турчиняк та учень старого майстра Василь Савчук. Майстер художньої різьби на базі багатовікових народних традицій зумів досягти вершин художнього узагальнення, експресивної виразності образу в поєднанні з певною декоративністю. Численні роботи Василя Турчиняка – одна з найяскравіших і найпрекрасніших пам`яток сакрального мистецтва Галичини кінця 19- початку 20 століття, яку високо цінують по теперішній час.
Угрин-Безгрішний Микола

(справжнє - Микола Венгжин) (18 грудня 1883 р., с.Куп'ятичі, тепер Польща - 1960 р., м.Новий Ульм, Німеччина) - український літератор, редактор, видавець, викладач. З 1 січня 1908 р. видавав журнал "Бджола". Після закінчення навчання у Львів. та Чернівец. ун-тах вчителював у Рогатинській укр. приват. гімназії. З початком Першої світової війни сформував у Рогатині сотню січових стрільців.Це видатна постать у національному русі не лише на Рогатинщині. Він ще студентом був одним з тих, хто в 1908 р. започаткував "Просвітову Січ" у Львові. Водночас підтримував різні зв'язки з діячами зі Східної України - з Оленою Пчілкою, Миколою Міхновським, Миколою Вороним, Христею Алчевською та іншими. Один з організаторів і активних працівників Пресової Кватири УСС, редагував часопис "Червона Калина". У міжвоєнний період продовжував вчителювати в рогатин. гімназії, очолював місцеве товариство "Просвіта". Під час Другої світової війни вступив до Першої Укр. дивізії "Галичина". Після війни жив і працював у Німеччині. де працював вчителем. видавав журнали "Обрій" і "Грім", займався літературною творчістю.
Устиянович Корнило

(22 вересня 1839 р., с.Вовків на Львівщині - 22 липня 1903 р., с.Довге на Львівщині) - письменник і живописець. Для сучасників його ім\'я маловідоме, а то й взагалі незнане, хоча його вважали одним з найвизначніших митців Галицької України XIX-го століття. Старший син відомого галицького поета Миколи Устияновича Корнило навчався в гімназіальних школах Бучача і Львова, а згодом вступив до Віденської академії мистецтв. Закінчивши студії в Академії, Корнило Устиянович повернувся на Україну. Він багато їздить по Галичині, розписуючи церкви, малюючи ікони та іконостаси. Першою його роботою в цій ділянці був розпис церкви в Коломиї, де митець працював впродовж двох років. У цей же час він активно займається живописом. Так з\'являються картини ,,Василько Теребовельський\", ,,Христос перед Пілатом\", ,,Мойсей\", ,,Шевченко на засланні\", ,,Мазепа на переправі\". Гуцульській тематиці присвятив картини ,,Гуцулка біля джерела\" та ,,Гуцул\". Вирішальною подією у становленні світогляду майбутнього поета стало заснування в 1868 р. у Львові товариства ,,Просвіта\". Корнило Устиянович редагує гумористичний часопис ,,Зеркало\", а ще бере участь у політичних дискусіях українців з поляками. Свою літературну діяльність Корнило Устиянович розпочав в 1867 році. На сторінках галицького літературно-наукового журналу ,,Правда\" з\'являється ряд його поезій. Згодом друкуються поеми та історичні драми. Він писав також прозу, наукові розвідки, дорожні нотатки, публіцистику. Але за його життя, крім публікацій у газетах і часописах, вийшло тільки неповне зібрання епічних і драматичних творів. Тільки сьогодні постать Корнила Устияновича і його доробок починає привертати широку увагу громадськості.
Фабрика Роман

Роман Фабрика – заслужений журналіст України, член Національної спілки журналістів, лауреат Івано-Франківської міської премії ім. І. Франка, володар різних відзнак і нагород. Народився 18 жовтня 1940 року в селі Радча неподалік колишнього Станіславова, тепер Івано-Франківська, в багатодітній сім’ї залізничного службовця. Навчався на факультеті журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Працював у редакціях газет, репортером на місцевому та республіканському радіомовленню, був власним кореспондентом Українського національного інформаційного агентства (Укрінформ) в Івано-Франківській області. Роман Фабрика стояв біля джерел створення місцевого телебачення в Івано-Франківську. Він й досі – всюдисущий репортер, продовжує виступати в пресі, живе, щоб дивувати, і дивується сам. Автор фотоальбому „Лемки: роки і долі”. Нещодавно фонди бібліотеки поповнились новим виданням Р.Фабрики „Я – репортер” (2009), в якому зібрана маленька дещиця того, що створив заслужений журналіст упродовж 50 років – газетні статті, публікації з центральних газет, журналів, книг.
Фащук Василь

(18 серпня 1929 р., с.Ямниця Тисмениц. р-ну) - педагог, громадсько-культурний і просвітянський діяч. Після війни закінчив Станіславське педучилище, працював учителем. Навчання у Чернівецькому університеті було перервано арештом за ,,антирадянську" діяльність і ув'язненням, яке відбував у Хабаровському краї. Під час хрущовської відлиги був звільнений і повернувся на педагогічну роботу. З 1962 року викладав українську мову і літературу в школах Івано-Франківська. У роки незалежної України Василь Фащук став працювати у правлінні Івано-Франківського міського товариства української мови ,,Просвіта" ім. Т.Шевченка, спочатку референтом, а згодом відповідальним секретарем. Він - лауреат премій ім. акад І.Крип'якевича та Марійки Підгірянки, почесний член ,,Просвіти", нещодавно нагороджений медаллю "Будівничий України". Та основним захопленням Василя Фащука був і залишається театр. Для нього він написав 20 п'єс-інсценізацій переважно на історичну тематику. Значна частина їх уже побачила світло рампи на сцені багатьох театрів: Івано-Франківського обласного, Львівського театру юного глядача, Тернопільського, Рівненського, Чернівецького обласних, Ямницького самодіяльного народного та інших. Глядачі Івано-Франківська добре пам'ятають вистави за його інсценізаціями: ,,Данило Галицький", ,,Терен на шляху", ,,Олекса Довбуш", ,,Кайдашева сім'я". За останні роки Василь Фащук видав збірки історичних драм - ,,Княжа слава" за романами присвяченими славному Галицько-Волинському князівству та ,,Борці за волю України", головними героями яких є визначні постаті історії Прикарпаття - Іван Муха, Семен Височан, Олекса Довбуш, Дмитро Вітовський та інші.
Федоришин Василь Петрович

Народився в м. Калуш 31 березня 1981 року . Заслужений майстер спорту України, член національної збірної команди України з вільної боротьби. Спортсмен школи вищої спортивної майстерності, представляє фізкультурно-спортивне товариство «Колос», вихованець Калуської СДЮШОР. Закінчив Львівське училище фізичної культури, Київський університет фізичної культури, де і здобув вищу освіту. - переможець першості Європи серед юніорів 2000 року; - бронзовий призер першості світу серед юніорів - 2000р.; - срібний призер чемпіонату Європи - 2001р.; - срібний призер чемпіонату Європи - 2002р.; - бронзовий призер чемпіонату Європи - 2004р.; - учасник ХХVІІІ Олімпійських ігор (4 місце) - 2004р.; - переможець чемпіонату Європи - 2005р.; - переможець чемпіонату Європи - 2007р; - срібний призер літніх Олімпійських ігор 2008 року в Пекіні; - бронзовий призер чемпіонату світу - 2009р.; - срібний призер ЧС - 2010р.; - ІІІ місце на чемпіонаті Європи та І місце на \"Гран-прі\" - 2010р.; Тренер – Заслужений тренер України - Барна Ігор Адамович.
Федорів Любомир

(народився 28 січня 1944 року в селищі Дашава Стрийського району, що на Львівщині) - Заслужений винахідник Російської Федерації, фахівець нафтогазової промисловості і з охорони довкілля, патентознавець, викладач вищої школи. З ориманням атестату зрілості набуває кваліфікації техніка по бурінню в Дрогобицькому нафтовому технікумі, а згодом і спеціальності ,,Геологія і розвідка нафтових і газових родовищ\" в Івано-Франківському інституті нафти і газу. Після закінчення інституту направляється в Тюмень, де молодий спеціаліст проходить своє трудове і фахове становлення. Вже з 1980 р. стає начальником Центральної науково-дослідної лабораторії виробничого об\'єднання ,,Юганськнафтогаз\" в м. Нафтоюганську Тюменської області і зростає як головний спеціаліст з охорони навколишнього середовища цього об\'эднання. В процесі трудового зростання особливо піклується про своє фахове і наукове підгрунтя. Закінчує дворічні вищі державні курси з підвищення кваліфікації керівних, інженерно-технічних і наукових працівників в галузі патентознавства і винахідництва в Москві, перепідготовку в Ленінградському гірничому інституті ім. Г.В.Плеханова з спеціальності ,,Екологія і підвищення ефективності використання природних ресурсів\", в міжгалузевому інституті підвищення кваліфікації при Санкт-Петербурзькому університеті економіки і фінансів і в Російському хіміко-технологічному університеті при Московському державному університеті ім. М.В.Ломоносова. Власне такого зростання фахового і наукового вимагає викладацька робота за сумісництвом в Нафтоюганському вечірньому філіалі Сургутського нафтового технікуму, потім в Нафтоюганському філіалі Російського Нового Університету (м. Москва). Творчий доробок Федоріва Л.В. нараховує 36 публікацій, 3 авторські свідоцтва колишнього СРСР на винаходи та 28 охоронних документів на об\'єкти інтелектуальної власності Російської федерації, серед яких - 22 патенти на винаходи , 6 патентів на корисні моделі. Він стає 5-разовим лауреатом конкурсів на кращу науково-технічну розробкум з освоєння нафтових і газових родовищ Західного Сибіру та 4-ри разовим призером конкурсу науково-технічної творчості працівників нафтової компанії ,,Юкос\". З урахуванням цих досягнень Указом Президента Російської Федерації від 19.05.2003 р. за №533 удостоюється почесного звання ,,Заслужений винахідник Російської Федерації\". З виходом на пенсію, з червня 2002 р. повертається на Батьківщину і, оселившись в м. Надвірна активно співпрацює з Інтелектуальним клубом творчих особистостей ,,Галицькі кмітливці\".
Федорів Любомир

(народився 28 січня 1944 року в селищі Дашава Стрийського району, що на Львівщині) - Заслужений винахідник Російської Федерації, фахівець нафтогазової промисловості і з охорони довкілля, патентознавець, викладач вищої школи. З ориманням атестату зрілості набуває кваліфікації техніка по бурінню в Дрогобицькому нафтовому технікумі, а згодом і спеціальності ,,Геологія і розвідка нафтових і газових родовищ\\\" в Івано-Франківському інституті нафти і газу. Після закінчення інституту направляється в Тюмень, де молодий спеціаліст проходить своє трудове і фахове становлення. Вже з 1980 р. стає начальником Центральної науково-дослідної лабораторії виробничого об\\\'єднання ,,Юганськнафтогаз\\\" в м. Нафтоюганську Тюменської області і зростає як головний спеціаліст з охорони навколишнього середовища цього об\\\'эднання. В процесі трудового зростання особливо піклується про своє фахове і наукове підгрунтя. Закінчує дворічні вищі державні курси з підвищення кваліфікації керівних, інженерно-технічних і наукових працівників в галузі патентознавства і винахідництва в Москві, перепідготовку в Ленінградському гірничому інституті ім. Г.В.Плеханова з спеціальності ,,Екологія і підвищення ефективності використання природних ресурсів\\\", в міжгалузевому інституті підвищення кваліфікації при Санкт-Петербурзькому університеті економіки і фінансів і в Російському хіміко-технологічному університеті при Московському державному університеті ім. М.В.Ломоносова. Власне такого зростання фахового і наукового вимагає викладацька робота за сумісництвом в Нафтоюганському вечірньому філіалі Сургутського нафтового технікуму, потім в Нафтоюганському філіалі Російського Нового Університету (м. Москва). Творчий доробок Федоріва Л.В. нараховує 36 публікацій, 3 авторські свідоцтва колишнього СРСР на винаходи та 28 охоронних документів на об\\\'єкти інтелектуальної власності Російської федерації, серед яких - 22 патенти на винаходи , 6 патентів на корисні моделі. Він стає 5-разовим лауреатом конкурсів на кращу науково-технічну розробкум з освоєння нафтових і газових родовищ Західного Сибіру та 4-ри разовим призером конкурсу науково-технічної творчості працівників нафтової компанії ,,Юкос\\\". З урахуванням цих досягнень Указом Президента Російської Федерації від 19.05.2003 р. за №533 удостоюється почесного звання ,,Заслужений винахідник Російської Федерації\\\". З виходом на пенсію, з червня 2002 р. повертається на Батьківщину і, оселившись в м. Надвірна активно співпрацює з Інтелектуальним клубом творчих особистостей ,,Галицькі кмітливці\\\".
Федорів Роман

(1 грудня 1930 р., с.Братківці Тисмениц. р-ну - 14 березня 2001 р., Львів) - письменник, лауреат Національної премії України ім.Тараса Шевченка. Чимало творів присвятив історії галицького села. Перша книга письменника ,,Жовтнева соната" побачила світ в 1959 році. Довгий час працюючи кореспондентом обласних, а згодом і республіканських газет, він об'їздив усю Україну. Автор книг ,,Кам'яне поле", ,,Жорна", ,,Жбан вина", ,,Чорна свіча від Їлени" та багатьох інших. Найглибше історичну тему Р.Федоріву вдалося розширити й поглибити у відомому романі ,,Єрусалим на горах" (1993), який був відзначений Національною премією України ім.Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів (1996). З 1967 року і до своєї смерті у 2001р. Роман Федорів був незмінним головним редактором журналу ,,Жовтень" (тепер ,,Дзвін"). На початку 90-х років завдяки зусиллям письменника були відновлені видавництво ,,Червона Калина" й часопис ,,Літопис Червоної Калини".
Федюк Павло Васильович

(7 липня 1948, с.Рунгури Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) -- письменник. Навчався у школі в рідному селі, закінчив Печеніжинську СШ (1963). Працював фрезерувальником на заводі «Коломия-сільмаш». Служив у війську (1967-70). Літпрацівник верховинської райгазети (1970-71). Закінчив три курси факультету журналістики Львівського університету (1971-73), виключений за приналежність до студентської підпільної організації. Працював у Кіровській і Горьковській областях РРФСР. Заочно навчався на істфаці Горьковського університету (з 1978), виключений з другого курсу. З початком політичного потепління повернувся до Львова; працював у редакції коломийської газети «Агро». З 1991 -- редактор газети «Літературний Львів». Член Спілки письменників України з 1990. Автор семи п'єс й інсценізацій, три з них поставлено на сценах Коломиї та Луцька. Книгу «Самотня зірниця» відзначено премією «Благовіст-94». Численні публікації в періодиці й збірниках.
Фіголь Михайло

(18 жовтня 1927 р., с.Крилос Галиц. р-ну - 25 травня 1999 р., м.Івано-Франківськ) -- художник-живописець, доктор мистецтвознавства, професор Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. Закінчив Ленінградський художній інститут (1955-1961). З 1964 року - викладач Івано-Франківського педагогічного інституту. Автор ряду картин на історичну тематику \"Роксолана\" (1970), \"Галич.1221 рік\" (1977), \"Полковник Семен Височан\" (1978); триптиха \"Вернигора\" (1991); тематичного килима \"Свято на Гуцульщині\" (1969). Видав монографію \"Ярослав Васильович Пстрак\" (1966); книги \"Політична сатира кінця XIX--початку XX століття\" (1974), \"Образотворче мистецтво Румунії\" (1982), \"Мистецтво стародавнього Галича\" (1997) та ін.
Фіголь Михайло Павлович

Михайло Павлович Фіґоль (* 18 жовтня 1927, с. Крилос, нині Галицького району Івано-Франківської області — 25 травня 1999, Івано-Франківськ) — український живописець і мистецтвознавець. Доктор мистецтвознавства (1998). Заслужений художник УРСР (1990). 1961 року закінчив у Ленінграді факультет мистецтвознавства Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна. 1972 року в Ленінграді захистив кандидатську дисертацію «Українська сатирична графіка кінця 19 — початку 20 століття». 1998 року в Івано-Франківську в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника захистив докторську дисертацію «Мистецтво Галича 12—14 століть (Історія. Типологія. Художні особливості)». Від 1964 року викладав в Івано-Франківському педагогічному інституті (нині Прикарпатський національний університет), від 1991 — його професор. Завідував кафедрою образотворчого мистецтва. 18 вересня 1998 року відкрив домашню картинну галерею, присвячену 1100-річчю Галича. 1999 року став лауреатом премії імені Василя Стефаника. Роботи: • мозаїки: o «На високій полонині», o диптих «Ратоборці»; • розпис фойє кінотеатру в Івано-Франківському «Космос»; • пейзажі, • тематичні килими. • Монографія «Ярослав Васильович Пстрак» (1966), • альбом «С. Кириченко та Н. Клейн» (1970). • «Політ. сатира в укр. мистецтві кін. XIX — поч. XX ст.» (1974), • монографія «Образотворче мистецтво Румунії» (1982), • «Осип Сорохтей» — проспект (1971), каталог — 1986 р. • Графічні портрети Осипа Сорохтея — каталог 1990 р., • «Радість і смуток Ярослава Пстрака» — повість 1997 р., • «Мистецтво стародавнього Галича» — монографія 1997 р., • «Історія Галича» — 1999 р. Мистецька спадщина: • портрети o Василя Стефаника, o Лесі Українки, o художників Михайла Зорія, Д. Іванцева, o портрет Роксолани, o 17 графічних портретів володарів Галицько-Волинського князівства, • картини: o «Вернигора», o «Полковник Семен Височан», o «Захар Беркут». Галицька трагедія: • «Настася», • «Ярославна», • «Галичанки», • «Олекса Довбуш», • «Галич 1221 року», • «Данило Галицький і Мстислав Удатний», • «Крилоське Успіння», • «Посли візантійського царя Емануїла ІІ в Галичі». Живописні зображення архітектурних пам\'яток Прикарпаття, Галича, Чехії, Словаччини, Угорщини, Золотого кільця Росії, Індії, Єгипту. Через місяць після смерті Михайла Павловича Івано-Франківська міська рада ухвалила перейменувати в Івано-Франківську вулицю Долинську, на якій жив митець, на вулицю Фіголя. Ухвалою Вченої ради Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника від 25 вересня 2007 р. ім\"я Михайла Фіголя присвоєно кафедрі образотворчого мистецтва Інституту мистецтв, який є структурним підрозділом названого університету. З цього часу повна назва кафедри: кафедра образотворчого мистецтва імені Михайла Фіголя.
Фіцалович Христина

(1 червня 1938 р., м.Калуш) - українська драматична актриса, і співачка, народна артистка України з 1984 р. У 1960 р. закінчила Станіславське музичне училище ім.Д.Січинського, в 1974 р. - Івано-Франківський педагогічний інститут ім.В.Стефаника. У 1960-1962 рр. солістка Станіславської обласної філармонії, з 1963 р. - актриса Івано-Франківського музично-драматичного театру ім.І.Франка. Нині завідувачка кафедри співів і диригування музично-педагогічного факультету Прикарпатського національного університету ім.В.Стефаника. З 1997 р. - професор цього університету.
Фіцалович Христина Павлівна

Українська драматична актриса і співачка (сопрано), викладач Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, народна артистка України (1984), професор. Народилася 1 червня 1938 року в м. Калуші Івано-Франківської області. У 1974 році закінчила музичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. У 1960-1962 роках – солістка Івано-Франківської обласної філармонії. З 1963 р. по 1991 р. – актриса Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру. За цей час нею були зіграні такі ролі: Наталка („Наталка Полтавка” І. Котляревського), Оксана („Гайдамаки” за Т.Шевченком), Аза („Циганка Аза” М. Старицького), Роксолана („Роксолана” Л. Забашти), Розалінда („Летюча миша” Й. Штрауса), Варка, Софія („Безталанна” І. Тобілевича), Ангеля („Для домашнього вогнища” І. Франка), Роз-Марі („Роз-Марі” Г. Стетгарта, Р. Фрімля), Галя, Панночка („Майська ніч” М. Старицького), Княгиня Анна („Данило Галицький” О. Хижняка), княжна Варвара („Стіна” Ю. Щербака), Дзвінка („Олекса Довбуш” В. Фащук за Хоткевичем), Мавра („У неділю рано зілля копала” В. Василик за О.Кобилянською), Одарка („Запорожець за Дунаєм” С. Гулака- Артемовського), Ольга Хоружинська („Шрами на скелі” Р. Іваничука), Катерина („Катерина” В. Лемеля за Т. Шевченком), Софія („Весілля в Малинівці” Л. Юхвіда, О. Рябова), Марта Ольшевська („Денис Січинський” І. Новака). З 1990 р. Х. Фіцалович – доцент, з 1994 р. – завідувач кафедри співів і диригування, а з 1997 р. – професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. З 2002 р. обіймає посаду завідувача кафедри театрального мистецтва Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Христина Фіцалович є автором таких наукових та навчально-методичних праць: – „Основи художнього читання та риторики” (підручник); – „Хорові твори Івана Фіцаловича”, „Духовні хорові твори” (репертуарні збірники); – „Сприйняття музики – основа музичної культури молоді”, „Вплив пісень січового стрілецтва та УПА на духовний розвиток молоді”, „Літературно- музичні композиції” (методичні рекомендації); – „Українські народні пісні” (хрестоматія); – „Українські романси” (навчальний посібник).
Фреїк Дмитро

(народився 5 квітня 1943 р. в с.Кінащеві Галицького району) - вчений-винахідник, педагог і громадський діяч, доктор хімічних наук, професор, АКАДЕМІК Міжнародної термоелектричної академії, дійсний член Нью-Йоркської академії наук, Соросівський професор, Заслужений діяч науки і техніки України. Закінчив в Івано-Франківську фізико-математичний факультет Прикарпатського інституту. Навчався в аспірантурі у Львові. Вивчення і дослідження фізики і інженерії дефектів у напівпровідникових кристалах і тонких плівках, навели вченого на думку щодо використання цих знань для можливого формування і впливу на відповідні властивості матеріалу. Доробок вченого налічує 600 наукових праць, з яких більше 10 монографій і навчальних підручників, низка практикумів з лабораторних робіт, понад 30 робіт захищених авторськими свідоцтвами колишнього СРСР і патентами України. Опираючись на власний досвід , Д.М.Фреїк заснував авторитетну наукову школу, ефективною базою якої є фізичний факультет, фізико-хімічний інститут, у якому зосереджені наукові дослідження, докторантура, аспірантура і магістратура. Засновник і головний редактор національного наукового журналу ,,Фізика і хімія твердого тіла\". Яскравим свідченням вагомості наукових досягнень професора Дмитра Фреїка стало міжнародне визнання його видатним вченим ХХ століття, лідером нової епохи, ,,Людиною-2001\", академіком Міжнародної термоелектричної академії, дійсним членом Нью-Йоркської академії наук, Соросівським професором, нагородження медаллю РАН ,,Академік Курнаков М.С.\" і міжнародним грантом Дж. Сороса.
Фреїк Дмитро

(народився 5 квітня 1943 р. в с.Кінащеві Галицького району) - вчений-винахідник, педагог і громадський діяч, доктор хімічних наук, професор, АКАДЕМІК Міжнародної термоелектричної академії, дійсний член Нью-Йоркської академії наук, Соросівський професор, Заслужений діяч науки і техніки України. Закінчив в Івано-Франківську фізико-математичний факультет Прикарпатського інституту. Навчався в аспірантурі у Львові. Вивчення і дослідження фізики і інженерії дефектів у напівпровідникових кристалах і тонких плівках, навели вченого на думку щодо використання цих знань для можливого формування і впливу на відповідні властивості матеріалу. Доробок вченого налічує 600 наукових праць, з яких більше 10 монографій і навчальних підручників, низка практикумів з лабораторних робіт, понад 30 робіт захищених авторськими свідоцтвами колишнього СРСР і патентами України. Опираючись на власний досвід , Д.М.Фреїк заснував авторитетну наукову школу, ефективною базою якої є фізичний факультет, фізико-хімічний інститут, у якому зосереджені наукові дослідження, докторантура, аспірантура і магістратура. Засновник і головний редактор національного наукового журналу ,,Фізика і хімія твердого тіла\\\". Яскравим свідченням вагомості наукових досягнень професора Дмитра Фреїка стало міжнародне визнання його видатним вченим ХХ століття, лідером нової епохи, ,,Людиною-2001\\\", академіком Міжнародної термоелектричної академії, дійсним членом Нью-Йоркської академії наук, Соросівським професором, нагородження медаллю РАН ,,Академік Курнаков М.С.\\\" і міжнародним грантом Дж. Сороса.
Хабер Микола

(народився 4 червня 1933 р. в с.Тростянець Долинського району, що на Івано-Франківщині) - Почесний хімік, винахідник, доктор технічних наук, Заслужений працівник промисловості Української РСР. Закінчив Львівський політехнічний інститут. З 1955 р. розпочинає трудову діяльність з інженера-технолога екстракційного заводу шахтоуправління у м. Бориславі. Наступні три роки працює на Дзвінецькому шахтоуправлінні. В хімічній промисловості працює з 1959 р., спочатку інженером-технологом Калуського калійного комбінату, а вже з 1961 р. - головним інженером Калуського хіміко-металургійного комбінату. В 1972 р. удостоюється звання Лауреата Державної премії в галузі науки і техніки за розробку і упровадження полімерних мастильних матеріалів на основі органокремнеземів. За розробку технології хімічного модифікування аеросилів, технології одержання яких були захищені 8-ма авторськими свідоцтвами колишнього СРСР на винаходи, створення промислового виробництва органокремнеземів і упровадження їх у народне господарство першим в області здобуває науковий ступінь доктора технічних наук. Нині в загальному доробку професора-виробничника 202 наукові роботи і монографія (разом з Ю.Луньковою) ,,Виробництво концентрованих калійних добрив з полімерних руд\". Крім того, він автор 157 винаходів і кількох десятків раціоналізаторських пропозицій.
Хабер Микола

(народився 4 червня 1933 р. в с.Тростянець Долинського району, що на Івано-Франківщині) - Почесний хімік, винахідник, доктор технічних наук, Заслужений працівник промисловості Української РСР. Закінчив Львівський політехнічний інститут. З 1955 р. розпочинає трудову діяльність з інженера-технолога екстракційного заводу шахтоуправління у м. Бориславі. Наступні три роки працює на Дзвінецькому шахтоуправлінні. В хімічній промисловості працює з 1959 р., спочатку інженером-технологом Калуського калійного комбінату, а вже з 1961 р. - головним інженером Калуського хіміко-металургійного комбінату. В 1972 р. удостоюється звання Лауреата Державної премії в галузі науки і техніки за розробку і упровадження полімерних мастильних матеріалів на основі органокремнеземів. За розробку технології хімічного модифікування аеросилів, технології одержання яких були захищені 8-ма авторськими свідоцтвами колишнього СРСР на винаходи, створення промислового виробництва органокремнеземів і упровадження їх у народне господарство першим в області здобуває науковий ступінь доктора технічних наук. Нині в загальному доробку професора-виробничника 202 наукові роботи і монографія (разом з Ю.Луньковою) ,,Виробництво концентрованих калійних добрив з полімерних руд\\\". Крім того, він автор 157 винаходів і кількох десятків раціоналізаторських пропозицій.
Харів Ірина Мирославівна

1989 р. н., майстер спорту України,член національної збірної команди України з вільної боротьби. Спортсменка ШВСМ, представляє УФВіС МОН, вихованка Калуської СДЮШОР - срібний призер чемпіонату Європи серед юнаків (2 місце)- 2006 р; - срібний призер чемпіонату Європи серед молоді (2 місце)- 2007 р; - на чемпіонаті світу (11 місце)- 2007 р; - чемпіонка України у ваговій категорії до 55 кг - 2010 р.; - віце-чемпіонка Европи - 2010 р.; - бронзова медаль на престижному турнірі \"Poland Open\" - 2010 р.; - ІІІ місце на Кубку світу - 2010 р. Тренер – ЗТУ Барна Ігор Адамович.
Хома Параска

(10 листопада 1933 р.. с.Чернятин Городен. р-ну) - народна художниця. Український майстер народного розпису, творець квітково-рослинних композицій, Параска Хома відома не лише на Івано-Франківщині, а й далеко за межами України. Вона - проста жінка з села Чернятина, сягнула вершин мистецтва, стала заслуженим майстром народної творчості. Її творчість відзначена грамотами, дипломами, золотими медалями. Її фантастичні і водночас усім доступні й зрозумілі малюнки- квіти побували на багатьох виставках - обласних, всеукраїнських, зарубіжних. Їй надходять листи-подяки з Івано-Франківська і Львова, Канева і Києва. Казковий світ свіжих барв Параски Хоми дивує відвідувачів виставок, фахівців народного та декоративно-прикладного мистецтва. Її картини залишають радість на серці, відчуття свята й сонця. У 2002 році художниця стала лауреатом обласної премії ім.Я.Лукавецького.
Хома Параска

народилась 10 листопада 1933 р. у с.Чернятині Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. Член НСХУ з 1973р. Заслужений майстер народної творчості. Диплом Президії ВЦРПС, золота медаль, диплом 1-го ступеню. Твори закуплено: МКМУ, дирекцією виставок НСХУ. Твори знаходяться в Івано-Франківському художньому музеї, а також у приватних колекціях України та світу.
Хома Параска

Хома Параска Видатна українська художниця, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської премії ім. Катерини Білокур, лауреат першої премії ім. Ярослава Луковецького – Параска Петрівна Хома. Народилася вона в мальовничому селі Чернятині Городенківського району, а відкрила свій надзвичайний і неповторний талант, подарований Богом у зрілому віці. На перший погляд її художні твори прості і звичайні, та вдивляючись у них , починаєш немов відчувати запах прекрасних улюблених квітів: бузку і чорнобривців, жоржин і мальв, маків і волошок. Перша персональна виставка художниці, яка відбулася у Львові в 1968 році, відразу вразила відвідувачів. Теплі відгуки засвідчили високий рівень майстрині та надзвичайний талант сільської малярки. З тріумфом пройшли і наступні виставки: в музеї Тараса Шевченка у Києві, в Івано-Франківському державному крає-знавчому музеї, в музеї етнографії та художнього промислу у Львові, в Українському фонді культури в Києві.
Хоткевич Гнат

(31 грудня 1877 р., м.Харків - 8 жовтня 1938 р.) - письменник, бандурист, актор. У 1906-1912 рр. жив як емігрант у Криворівні на гуцульщині. Автор повістей "Камінна душа" (1910р.), "Довбуш" (1965р.), циклу "Гірські акварелі" (1914р.), п'єси "Довбуш", "Непросте", "Гуцульський рік", "Практикований жовнір" - твори про гуцульський край. У 1910 р. створив у с.Красноїллі Гуцульський театр, який з великим успіхом виступав у багатьох містах Галичини та у Москві. Після повернення на Велику Україну був репресований і розстріляний.
Хрущ Василь

Народився 10 вересня 1935 р. в с. Калиня Кам\'янець-Подільського району Хмельницької області. У 1954 р. закінчив Кам\'янець-Подільську чоловічу середню загальноосвітню школу № 2. З 1958 року навчався на історико-філологічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту, який з відзнакою закінчив у 1963 році. Працював учителем української мови та літератури в ДубІвецькій середній загальноосвітній школі Галицького району Івано-Франківської області. 5 березня 1965 року був запрошений на посаду викладача кафедри педагогіки Івано-Франківського педагогічного інституту. У 1967 році закінчив аспірантуру в Науково-дослідному інституті теорії та історії педагогіки АПН СРСР в м. Москві, де захистив кандидатську дисертацію „Виховання відповідальності та виконавчості у старшокласників в процесі трудовоїдіяльності\". У 1971 році присвоєно звання доцента. З 1972 року завідував кафедрою педагогіки і психології. Організував факультет підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів та першим в університеті проліцензував спеціальності «менеджмент організацій», «облік і аудит», «зарубіжна література» тощо. Очолював факультет впродовж вісімнадцяти років. У 1992 році йому присвоєно звання професора кафедри педагогіки і психології. Опублікував 165 наукових праць, серед яких три монографії, сім навчально-методичних посібників, статті з проблем навчання, виховання і розвитку учнівської та студентської молоді. Більше двадцяти праць опубліковано в іноземних виданнях. Тривалий час працював радником-консультантом ректора університету в Республіці Куба. Сфера наукових інтересів: проблеми виховання, підготовка майбутніх вчителів, навчання й розвиток особистості в умовах гірського середовища. У даний час завідує кафедрою теорії та методики початкової освіти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Автор наукового проекту „Гірська школа. Стан, проблеми, перспективи розвитку\". У 2006 році започаткував видання науково-методичного журналу „Гірська школа Українських Карпат\", де є головним редактором.
Цвілик Павлина

(22 квітня 1891 р., Косів - 31 березня 1964р., там само) - майстер гуцульської кераміки. Член Спілки художників України. З сімнадцяти років почала самостійно випалювати посуд. Майстриня виготовляла миски, полумиски, глечики, двійнята, колачі, баклаги, свічники, дитячі іграшки, скульптури. Брала участь у міжнародних виставках, де нагороджувалась медалями та іншими відзнаками. Традиції майстрині продовжила її дочка - Н.Вербівська.
Цеглинський Григорій

(9 березня 1853 р., Калуш - 23 жовтня 1912 р. Відень, Австрія) - письменник, педагог, громадсько-політичний діяч. Закінчив Станиславівську гімназію, навчався у Віденському університеті. Автор поем, оповідань, оглядів, політичних і літературознавчих критичних статей, які друкувалися у ,,Ділі'та ,,Зорі', підручників для українських гімназій. Найплідніше на письменницькій ниві Г.Цеглинський працював у Львові. Тут він написав комедії ,,На добродійні ціли'(1883), ,,Соколики'(1884), 'Тато на заручинах' (1884), ,,Лихий день'(1885), ,,Шляхта ходачкова'(1887), які ставилися на багатьох сценах Галичини і навіть Канади. У 1888-1895рр. керував укр.класами Перемиської державної гімназії у Польщі, а у 1895-1910 рр. був їх директором. Від 1907 р. жив у Відні, де був послом до австрійського парламенту. Тут він і помер. Вдячні прихильники таланту письменника перевезли його тіло до Перемишля і перепоховали на місцевому українському цвинтарі.
Целевич Юліан

(23 березня 1843 р., с.Павлівка Тисмениц. р-ну - 24 грудня 1892 р., м.Львів) - український історик, етнограф, педагог, доктор філософії. Деякий час жив і працював в селі Монастирчани Богородчанського району. Викладав в гімназіях Львова і Станиславова (1871-1875). Член товариства "Просвіта" з початку його заснування, Педагогічного товариства у Львові, голова НТШ (з 1892). Автор "Історії Скиту Манявського" (1887р.), дослідник опришівського руху.
Ципердюк Іван

Народився 23 серпня 1969 року в селі Загвіздя на Івано-Франківщині. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут їм. В. Стефаника, Автор збірок «Химери», «Переселення квітня», численних публікацій у періодиці. Кандидат філологічних наук. Працює журналістом в українській редакції радіо "Свобода". Мешкає в Івано-Франківську.
Чайковський Андрій

(15.05.1857р., м.Самбір Львівської обл. - 02.06.1935р., м.Коломия, нині - Івано-Франківська обл.) - український письменик. Закінчив 1883р. Львівський університет. 22 червня 1915р. після звільнення Львова від російських військ очолив Комітет Українців Львова, який, зокрема, налагодив видання газети ,,Нове слово". У вересні 1922р. разом з багатьма іншими українськими адвокатами висловив бажаня взяти участь у захисті на "процесі 13-ти". В кінці 20-х років ХХст. виїхав на радянську Україну, де спеціалізувався у знаменитого математика Люльки (м.Харків). Його творча спадщина: повісті "Олюнька" (1895р.), "В чужім гнізді" (1896р.), оповідання "Із судового залу", "Рекрут", "Образа гонору", "Хто винен?", "Краще смерть, ніж неволя" - з життя трудового селянства Покуття. Історичні повісті - "За сестрою", "На уходах".
Черемшина Марко

(Семанюк Іван) (13 червня 1874 р., с.Кобаки Косів. р-ну - 25 квітня 1927 р., Снятин) - відомий письменник, адвокат, доктор права. Навчаючись у Коломийській гімназії, юнак зацікавився тогочасним життям в Галичині і на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. На цей час припадають і його перші літературні спроби, які він підписує псевдонімами Василь Заренко, Марко Легіт. Згодом Марко Черемшина написав свій перший твір-драму ,,Несамовиті" і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом ,,Зоря". Хоч драма була оцінена рецензентами позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився, збереглося лише два уривки чорнового автографа. Спроба сил у драматургії не пройшла марно для Черемшини: не ставши драматургом у повному розумінні, він став згодом визначним майстром психологічних новел, характерною прикметою яких є глибокий драматизм. Через деякий час Іван Семанюк відіслав до газети ,,Буковина" своє оповідання ,,Керманич",що стало його першим друкованим твором. Впродовж 1900-1901 років у львівському ,,Літературно-науковому віснику" і чернівецькій ,,Буковині" було надруковано ряд оповідань, які склали першу книгу присьменника - ,,Карби. Новели з гуцульського життя". Саме ця книжка відразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття. Письменник працював адвокатом у містечку Делятин, а згодом переїхав до Снятина, де активно займався громадсько-політичною, літературною і культурно-просвітницькою роботою. Нині у Кобаках в рідній хаті письменника створено музей. Є музей Марка Черемшини і в Снятині, де також споруджено пам'ятник-погруддя.
Чернявський Володимир

народився 10 листопада 1948 p. у м.Івано-Франківську. Закінчив Державний інститут живопису та архітектури ім. І.Рєпіна. Викладач: Нєпрінцев Ю. Член НСХУ з 1987р. Дійсний член Римської Академії модерного мистецтва 2001р. Твори знаходяться в музеях, а також у приватних колекціях України.
Чибар Володимир

Галицько-волинський художник, колишній артист естради Волинської обласної філармонії. В 1972 році закінчив університет в Івано-Франківську, згодом – Республіканське училище естради в Києві. Працював у філармоніях України з відомими естрадними виконавцями В. Зінкевичем, дуетом „Світязь”, тріо Маренич, О. Сєровим, І. Бобулом, Л. Сандулесою та ін. Неодноразово об’їздив територію Радянського Союзу, побував в країнах Східної Європи та в усіх кутках України. Останні п’ять років крок за кроком В. Чибар шукає свій власний стиль, який ряд художників уже визначили як філософський нью-символізм. Його творче кредо – це думка в кольорі. Центральне місце в творчості художника займає тема сучасної людини, мешканця України, з її роздумами, мріями і осмисленням свого місця в житті та в суспільстві, з її відношенням до своєї історії, до життя, дітей та людей старшого віку, до життя міста. Художник відзначає, що кожна його картина – це щось неочікувано нове в стилі, кольорі, композиції. Кожна робота – це маленьке відкриття. Митець зовсім нещодавно розпочав творити, проте написав вже близько п’ятидесяти великих робіт акрилом, маслом, пастеллю і гуашшю. Персональні виставки робіт художника: – 2006 р. – м. Івано-Франківськ, Науково-методичний центр культури Прикарпаття – 2007 р. – м. Луцьк, художній салон – 2008 р. – м. Івано-Франківськ, обласний художній музей, виставка „Думка через колір” – 2010 р. – м. Івано-Франківськ, обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка, виставка „Знайти себе”
Чир Нестор

(12 березня 1938 р., с.Новий Диків Любачівського повіту в Польщі) - поет, депутат обласної ради. Живе і працює в Надвірній. Був одним із засновників Надвірнянського товариства української мови. Вже четверте скликання (з 1990 р.) є депутатом Івано-Франківської обласної Ради . Пише вірші, оповідання. Автор поетичних збірок "Пізнє яблуко мого саду" (1998), "Долоні в крапельках дощу" (2001), "Калиновий спалах" (2003). Друкується в часописах ,,Дзвін', ,,Перевал', в обласній та районній пресі. З 1987 року керує літературно-мистецькою студією ,,Бистрінь'при Надвірнянській районній газеті ,,Народна воля'. Організував і очолив редакційну раду, яка підготувала альманах ,,Страгора'(1994), книжку ,,Надвірна. Історичний нарис '(1999) , був членом редакційної колегії з видання фотонарису ,,Надвірна. Поема у світлинах' тощо. Лауреат обласної премії ім. В.Стефаника (2004) за поетичну збірку "Калиновий спалах".
Чоловський Петро

(3.04.1944, с. Хотінь Калуського р-ну) - педагог, музикант. Засл. працівник культури України (з 1992). Організатор і керівник квартету «Легінь» (1996) та квартету «Коло». Закінчив муз. училище ім. Д. Сочинського (1963) та псд. інститут ім. В.Стсфаника (музично-псдагогічний факультет, 1970) в Івано-Франківську. Доцент кафедри музикознавства Прикарпатського університету (з 1970). Упорядник нотних збірників «Пісні Українських Січових Стрільців» (Івано-Франківськ, 1994) та колядок і щедрівок «Добрий вечір тобі...» (там же, 1996).
Шевчук Петро

(9.07.1946, с.Голинь Калуського району) - журналіст. Член Спілки журналістів України (1976). Закінчив Львівський університет ім. І.Франка (1977). Працював у редакціях газет «Калуський хімік» (1970-1972), «Зоря Прикарпаття» (1972- 1974). У 1976-1991 pp.- власний кореспондент обласної газети «Прикарпатська правда». З 1991 р. працює власкором обласної газети «Галичина» (м. Івано-Франківськ).
Шекерик-Доників Петро

(20 квітня 1889 р., с.Голови Верховин. р-ну - 1940?) - визначний громадський діяч, етнограф і фольклорист, видавець ,,Гуцульських календарів" у 30-х роках XX ст. Закінчив він лише чотирирічну початкову школу, та, маючи великі здібності, багато працював над самоосвітою, здобуваючи добрі знання. Через свого вчителя-етнографа Луку Гарматія познайомився з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Гнатом Хоткевичем, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Шухевичем, які спонукали його на збір фольклорно-етнографічних матеріалів. Він - автор понад 100 оповідань і новел з гуцульського життя та опришківства. Залишив він і надзвичайно цінні спогади про свої зустрічі з письмениками, які бували на Гуцульщині. Велике значення для духовного зростання Петра Шекерика мала праця в Гуцульському театрі Гната Хоткевича, де він був одним з провідних акторів і гастролював по західноукраїнських землях і Польщі. Одночасно він стає членом Радикальної партії, яка на той час була найавторитетнішою політичною організацією Галичини. З молодих років він став організатором ,,Січі" в своєму рідному селі, яка швидко здобула визнання місцевої інтелігенції та її засновника Кирила Трильовського. Петро Шекерик-Доників був великим патріотом України, організатором політичного та економічного життя краю, послом до польського сойму від Радикальної партії. Від 1933 року і до вибуху Другої Світової війни він був війтом найбільшої на Гуцульщині громади в Жаб'єму (нині Верховині). Та навесні 1940 року його було заарештовано та вислано у Сибір, де він, ймовірно, і загинув.
Шепетюк Ірина Любомирівна

1982 року народження - майстер спорту України міжнародного класу, член національної збірної команди України з легкої атлетики (спринт). Спортсменка школи вищої спортивної майстерності, представляє фізкультурно-спортивне товариство «Динамо», вихованка Івано-Франківської СДЮШОР з легкої атлетики. - чемпіонка Європи серед молоді (естафета 4х100 м) 2003 року; - срібна призерка Кубка Європи (естафета 4х100 м) 2004 року; - учасниця ХХVІІІ Олімпійських ігор 2004 року; - бронзова призерка Кубка Європи (естафета 4х100 м) 2006 року; - бронзова призерка Всесвітньої Універсіади (естафета 4х100 м) 2007 року. Тренер – Заслужений тренер України - Яремчук Дмитро Михайлович.
Шиманський Олександр Георгійович

Народився 1951 року, м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області. Закінчив із відзнакою факультет «Режисури» Інституту мистецтв Прикарпатського Національного університету ім. В. Стефаника.  О. Шиманський обраний членом творчої колегії театру, де приймає активну участь у вирішенні наболілих творчих проблем.  У 1997 році присвоєно почесне  звання «Заслужений артист України». В 2003 році Олександр Шиманський став лауреатом обласної премії в галузі театрального мистецтва імені В. Смоляка.
Творча діяльність О. Шиманського розпочалася під керівництвом батька – заслуженого артиста України Г. Шиманського. Власне від батька у спадок сину перейшли ролі: Василя („Циганка Аза” М. Старицького) та Сулеймана („Роксолана” Л. Забашти). Будучи „закулісною” дитиною, О. Шиманський ріс в атмосфері театру, добре знав і відчував його природу, був постійним спостерігачем роботи акторів над ролями, над випуском вистави, щоб потім явити її на широкий загал глядачів. Тому, ще навчаючись в студії, успішно виконував епізодичні ролі. Володіння приємним тембром розмовного голосу, вокальними даними сприяло широкому залученню актора до виконання ролей різних за жанром, естетичними ознаками, способом розкриття та вияву суті драматургічного матеріалу. Його послужний список сягає більше 150 ролей. Він створив образ поета-бунтаря Тарас Шевченка („Поет на Голгофі” за В. Шевчуком), одержимого сильним духом Івана Франка („Терен на шляху” за А. Хижняком), волелюбного, нескореного Митуси Русина („Шрами на скалі” В. Іваничука). Не обійшла емоційного, темпераментного актора і козацька тема: Гнат Карий („Назар Стодоля” Т. Шевченко), Максим („Запорозька Січ” О. Коломійця), Самойлович („Гетьман Дорошенко” Л. Старицької-Черняхівської). Він органічний, колоритний в класичній українській та зарубіжній соціально-побутовій драмі, комедії, мелодрамі. Багато схвальних відгуків отримали його роботи: Вакула („Черевички” за М. Гоголем), Василь („Заплакані вікна” за В. Стефаником), Болеслав (Чорт і шинкарка” М. Кшивошевського), Микола („Тіні забутих предків” М. Коцюбинського). Особливе місце в послужному списку актора займає вокальний репертуар в театрі. У різні часи своєї творчості він виконував: Генріха Айзенштейна і Зупана („Летюча миша” і „Циганський барон” Й. Штраус), Мешема („Ваш хід, королево!” Б. Рацера, В. Костантинова), Генки Безсмертного („Севастопольський вальс” К. Лістова), Наполеона Сен-Клоша („Баядера” І. Кальмана), Карася („Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського). Надзвичайно цікавою була роль Батия у виставі „Данило Галицький” за А. Хижняком, Майора МГБ („Остання симфонія” Рея Лапіки), Віктора („Чорний дипломат” В. Селезньова) та ще участь в експериментальних виставах: Ляфлеша („Скупий” Ж.Б. Мольєра) та Козімо де Медічі, Маленький чернець, Кардинал Барбаріні, Папа Урбан VIII („Галілео Галілей” Б. Брехта), з якими актор брав участь у фестивалях: „Херсонські ігри” (м. Севастополь), „Золотий Лев” (М. Львів), „Прем’єри сезону” (м. Івано-Франківськ), „Дебют” (м. Тернопіль), „Мистецьке березілля-2000” (м. Київ), „Конфронтації театральні” (м. Люблін, Польща).
За творчі успіхи, особистий внесок у розвиток театрального мистецтва О. Шиманський у 1997 році був удостоєний звання „Заслужений артист України”, а в 2003 році став лауреатом обласної премії в галузі театрального мистецтва імені В. Смоляка, за роль Шейлока („Антоніо” (Венеціанський купець) В. Шекспіра) нагороджений почесною грамотою Національної спілки театральних діячів України. Тільки в останні роки О. Шиманський зіграв: Джуліана Гудмана („Двері в суміжну кімнату” А. Ейкбурна), Шейлока („Антоніо” (Венеціанський купець) В. Шекспіра), Генрі Хіггінса („Моя чарівна леді” А. Лернера), Роберта Гіза („Обережно – театр!” Ж. Марсана). Заслуговує уваги і величезна робота актора поза театром. Він незмінний учасник і ведучий найрізноманітніших мистецьких заходів управління культури облдержадміністрації. Як незмінний ведучий провів тисячі концертів до обласних та державних свят. В святкових академіях неодноразово створював образи Тараса Шевченка, Івана Франка, Марка Черемшини, Юрія Липи. Ведучий фестивалів: „Воля 2000”, „Воля 2002”, „Гуцульський фестиваль”, „Родослав”, „Бойківський фестиваль”, „Різдво в Карпатах”. Проводив; спартакіади ВАТ „Укрнафта”, урочистості з нагоди вручення обласної премії імені В. Стефаника. Як незмінний ведучий представляв мистецтво нашої області на звітах в м. Києві (1999, 2001, 2004, 2009 рр.), за що нагороджений численними почесними грамотами голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації та голови Івано-Франківської обласної ради. У театрі фольклору, народних свят і видовищ виконував роль Бороди у виставі „Голодомор” та  Тараса Шевченка у виставі „Кобзар” у режисерській постановці В. Нестеренка. На сьогоднішній день актор широко зайнятий у репертуарі, виконуючи головні, значимі ролі у кращих виставах театру: Михайла („Украдене щастя” І. Франка), Архонта Клеонта („…Забути Герострата” Г. Горіна), полковника Пушкаря („Маруся Чурай” Л. Костенко), Бізнесмена („Втеча від реальності” Т. Іващенка), Гирі („Ігри імператорів” М. Куліша), Хазяїна („Проста історія” М. Ладо), Вербувальника і Священика („Кураж” за Б. Брехтом), інспектора Портерхауса („Занадто одружений таксист” Р. Куні). Щирі слова подяки і бурхливі оплески актор отримує за роль Івана у виставі „Євангеліє від Івана” А. Крима, в якій він є і режисером постановки, роль Шейлока («Антоніо» (Венеціанський купець) В. Шекспіра) нагороджений почесною грамотою Національної спілки театральних діячів України.
У 2010 році за неоціненний вклад у театральне мистецтво Івано-Франківщини нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям».

Шкрібляк Юрій

Юрій Іванович Шкрібляк - великий майстер ХІХ століття, зачинатель сучасної гуцульської різьби, один із династії талановитих різьбярів. Народився Юрій Шкрібляк в селі Яворів на Косівщині. Любов до дерева Юрій перейняв від свого батька, сільського бондаря. Уважно придивляючись до його роботи він й сам вирізьблював рахви для бринзи, барильця, вправно й гарно прикрашав дерев’яні ложа пістолетів та рушниць. Першу значиму працю майстер виконав для церкви у рідному Яворові. А потім були різноманітні церковні прикраси для окремих церковних предметів, які були створені з надзвичайною художньою майстерністю та вмінням, що вивело майстра на перше місце серед різьбярів Гуцульщини. Серед виробів майстра не можна знайти двох однакових предметів щодо форми та оздоблення, кожен з них був прикрашений вишуканою плоскою різьбою, а також часто автор застосовував інкрустацію з баранячого рогу, мідного дроту тощо. Своїм вродженим талантом, майстерністю, багатством творчої фантазії, художнім смаком, надзвичайною працездатністю, різьбяр зумів досягти художнього узагальнення, справжньої гармонії краси матеріалу, техніки бездоганного виконання та ужиткового призначення виробу. Останнє десятиліття Юрія Шкрібляка – це слава, визнання, успіх. Він брав участь у мистецьких виставках у Львові, Коломиї, Станіславі, Трієслі... За високу майстерність його нагороджувади медалями та дипломами. Життя Юрія Шкрібляка продовжилось не лише в музейних зібраннях та книгах. Воно – у творчості його синів, онуків, правнуків, воно живе в традиціях гуцульської різьби, традиціях усього українського народного мистецтва. Своїми мистецькими творами майстер залишив по собі незабутню славу митця – різьбяра не тільки на Гуцульщині, але й далеко за її межами.
Шкрібляки

народні майстри гуцульської різьби по дереву з Яворова. Юрій Іванович (1822-1884 рр.). Виготовляв оригінальні за формою бокали, пляшки, скриньки, топірці, прикрашені сухою різьбою, інкрустацією. Василь (1856 - 1928 рр.), Микола (1858 - 1920 рр.) - сини Юрія Івановича Шкрібляка. Продовжували справу батька, значно більше використовували інкрустацію, бісер. Чимало їх творів зберігаються в музеях Косова. У 1992 році Косівською райдержадміністрацією встановлено районну премію ім.Ю.Шкрібляка за внесок в розвиток народного мистецтва та мистецтвознавства. Одна з вулиць м.Косова носить ім\'я Ю.Шкрібляка.
Шкрумеляк Юрій

(18 квітня 1895 р., с.Ланчин Надвірнян. р-ну - 16 жовтня 1965 р., Коломия) - поет. Після закінчення гімназії навчався у Львівському та Празькому університетах на історико-філософському факультеті. Літературну діяльність розпочав під час Першої світової війни, у лавах Українських січових стрільців, друкуючи свої твори в українській пресі Відня, в газеті ,,Свобода" тощо. У 1920 р. у Станіславі була надрукована поема ,,Сон галичан", в 1921 р. - збірка віршів для дітей ,,Юрза-мурза". Окремими виданнями згодом виходять збірка поезій ,,Авлева жертва" (1926), повісті ,,Чета крилатих" (1926), ,,Вогні з полонини" (1930), ,,Високі гори та низини" (1939), поетичні збірки ,,Сопілка співає" (1957), ,,Співай, Верховино" (1964) та інші.Був репресований . Покарання відбував у Печорських таборах. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
Шкутяк Зіновій

Народився 5 січня 1948 р. у с. Грабівка Калуського р-ну Івано-франківської області. Освіта вища. У 1970 р. закінчив Львівський політехнічний інститут, за фахом - інженер-хімік-технолог. Після закінчення інституту працював на Калуському ВО "Хлорвініл", з 1975 р. - на Івано-франківському заводі тонкого органічного синтезу. У 1988 р. обраний директором цього заводу. З 1990 р. працював в органах виконавчої влади: головою Івано-франківського міськвиконкому, першим заступником голови облдержадміністрації, заступником голови облвиконкому. У 1998 р. обраний міським головою Івано-Франківська. У 2002 р. повторно обраний на цю ж посаду. Безпартійний. Член Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т.Шевченка. "Життєвий принцип: "Роботи вистачить на всіх". Найприємніше у роботі - відчувати, що ти працюєш серед однодумців. В людях ціную чесність, порядність, професіоналізм, вміння співпереживати". Лауреат Всеукраїнської програми "Лідери регіонів", 2002 р. Голова м.Івано-Франківська.
Шляхтич Лідія

(народилася 21 серпня 1945 р. в м. Івано-Франківську) - громадський і науково-просвітницький діяч. З отриманням атестату зрілості в 1962 р., розпочинає свою трудову діяльність полірувальницею на Прикарпатському меблевому комбінаті, одночасно беручи участь у складі збірної команди Івано-Франківщини в республіканських змаганнях з волейболу.За направленням з виробництва, навчається на інженерно-економічному факультеті Ленінградської Лісотехнічної Академії, з закінченням якої працює в системі об\'єднання ,,Прикарпатліс\", спочатку на посаді інженера-економіста, а згодом інженера з раціоналізації та науково-технічної інформації відділу нової техніки, стає керівником спеціалізованої групи Івано-Франківського центру стандартизації та метрології. У 1975 р. обирається заступником голови обласної організації науково-технічного товариства колишнього СРСР. Наполеглива організаторська робота сприяла діяльності первинних організацій НТТ практично на кожному підприємстві області. З прийняттям Декларації про державний суверенітет України ініціює створення обласної організації Спілки наукових та інженерних об\'єднань України . Л.М.Шляхтич- один із авторів проекту і засновників створення на базі обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка Інтелектуального клубу творчих особистостей ,,Галицькі кмітливці\".творчі зустрічі в рамках якого стали надзвичайно ефективною формою висвітлення діяльності та популяризації сучасних творчих особистостей Прикарпаття. В 2004 р. Лідію Шляхтич обирають президентом обласної організації СНІО на визнання її заслуг перед цією громадською організацією
Шулепа Ольга

народилась 20 листопада 1960 р. у м.Івано-Франківську. Закінчила Косівський технікум народних художніх промислів ім. В.Касіяна, 1980р. Викладачі: Касьяненко 0., Соломченко 0., Чіх В. Член НСХУ з 1990р. Твори закуплені МКМУ, дирекцією виставок НСХУ. Твори знаходяться в Івано-Франківському художньому музеї, а також у приватних колекціях України, Канади, Німеччини, Ватикану, Австрії, Франції, Італії, Аргентини, Голландії, Румунії, Словаччини, Великої Британії.
Шухевич Володимир

(15 березня 1849 р. с.Тишківці Городенків. р-ну - 5 квітня 1915 р., м.Львів) - визначний український етнограф, фольклорист, публіцист, педагог, культурно-освітній і громадський діяч. Найбільше відомий він як дослідник культури і побуту Гуцульщини. Навчався в Коломийській, Станіславській та Чернівецькій гімназіях. Згодом у Відні слухав лекції з математики, фізики й української мови. У своїй багатогранній діяльності найбільше уваги приділяв етнографічним дослідженням, виставковій діяльності та музейній справі. Особливо захопив його наш рідний край. Вивчати Гуцульщину В.Шухевич почав з 1873 року, здійснюючи ботанічні екскурсії по Карпатських горах. Та мальовничість гірського Прикарпаття, його жителі, їх оригінальний побут, мистецтво і фольклор призвели до того, що В.Шухевич залишає ботанічні дослідження і починає вивчати духовну і матеріальну культуру народу. Ще за життя В.Шухевича було опубліковано ряд статей про його культурно-громадську, педагогічну, редакторську та етнографічну діяльність. Найбільшим результатом його багаторічної етнографічної праці була п'ятитомна монографія ,,Гуцульщина", в якій Шухевич майже виключно на основі власних багаторічних спостережень детально описав культуру галицьких гуцулів. За подвижницьку етнографічну діяльність його було обрано дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові,членом австрійського товариства народознавців та етнографічного товариства Чехословаччини. П'ятитомну працю ,,Гуцульщина" за життя вченого високо оцінили вітчизняні й зарубіжні діячі науки і культури.
Шухевич Роман

(30.06.1907 - 05.03.1950) – генеральний хорунжий і головний командир УПА, провідник ОУН на рідних землях, голова секретаріату УГВР (псевдонім: Тарас Чупринка). Народився у м. Львові. Після закінчення Львівської гімназії вступає до Львівського політехнічного інституту і в 1934 р. отримує диплом інженера. Шухевич рано включився в націоналістичні групи молоді й у 1925 р. став членом УВО, з наказу якої 19.10.1926 р. виконав замах на польського шкільного куратора Я. Собінського за денаціоналізаційну політику в українських школах. Член ОУН з 1929 р. Заарештований 1934 р. після замаху на міністра Б. Пєрацького і спрямований до концтабору „Береза Картузька” (1937), звідки звільнений на підставі загальної амністії. Після державно-політичних змін у Чехословаччині в 1938 р. Шухевич перейшов нелегально на Карпатську Україну та співдіяв при творенні Карпатської Січі, ставши заступником шефа штабу (як чотар Щука). При поділі ОУН на дві фракції став на боці Бандери та увійшов до революційного проводу, згодом перебираючи пост провідника ОУН на окраїнних українських землях у Генеральному Губернаторстві (Посяння, Лемківщина та Холмщина). В 1941 р. як сотник „Тур” став фактичним керівником українського легіону при німецькій армії „Нахтігаль” та увійшов з ним у червні до Львова. Після примусового переформування і роззброєння легіону Шухевич перейшов навесні 1943 р. в підпілля. Покликаний до Проводу ОУН на посаду військового референта, взяв активну участь у підготовці ІІІ надзвичайного Збору ОУН, який у серпні 1943 р. ухвалив нову політичну платформу боротьби проти німецько-більшовицької окупації. Збір обрав Шухевича головою членного Бюро Проводу ОУН, а восени 1943 р. він, уже як підполковник Т. Чупринка, став головним командиром УПА, залишившись ним аж до смерті. Для поширення платформи визвольної боротьби ОУН і УПА заініціювали в липні 1944 р. створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), а головою її Генерального секретаріату й головним секретарем військових справ обрано генерала Чупринку. Після окупації західних областей України Червоною армією Шухевич до 1950 р. керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув від рук НКВС в с. Білогорщі біля Львова.
Щербій Богдан

(народився 24 лютого 1951 р. в м.Караганді (Казахстан)) -патентознавець, винахідник, фахівець нафтогазової промисловості, громадський діяч. З реабілітацією батьків повертається на Батьківщину. З закінченням школи розпочинає трудову діяльність електриком Богородчанських районних електричних мереж і одночасно поступає в Івано-Франківський інститут нафти і газу на вечірнє відділення механічного факультету. З 1972 р. упродовж 13 років працює в Центральній науково-дослідній лабораторії виробничого об\'єднання ,,Укрнафта\" на посаді. Лаборанта, техніка, старшого інженера. В цей період розкривається як винахідник. Створює 9 винаходів, на які отримує авторські свідоцтва колишнього СРСР, напрацьовує кілька наукових статей та пізнає основи патентознавства, закінчивши Вищі державні курси підвищення кваліфікації керівників, інженерно-технічних і наукових працівників з питань патентознавства і винахідництва в Москві і втілює набуті знання, працюючи старшим інженером-патентознавцем , начальником бюро винахідництва і раціоналізації та науково-технічної інформації на заводі ,,Позитрон\". Свої якості найбільш яскраво розкриває в обласній організації ТВР України, де він 1990 р. обирається заступником голови, членом президії, одночасно обіймаючи посаду головного патентознавця упродовж 14 років. З 2004 р. очолив патентно-інформаційний відділ з патентним фондом в Івано-Франківському центрі науково-технічної та економічної інформації, де поставив за мету піднести на новий професійний рівень представництво державної системи захисту інтелектуальної власності а області, залишаючись при цьому заступником голови ради обласної організації ТВР на громадських засадах.
Юзва Роман

(4 листопада 1934 р., с.Гречані Хмельниц. обл. - 14 листопада 2003 р., м.Івано-Франківськ) - поет. Закінчивши школу, навчався на гірничому факультеті Київського політехнічного інституту, який закінчив у 1958 році. Працював інженером, а з кінця 60-х років перейшов на журналістську роботу в Івано-Франківську. Автор збірок поезій ,,Береза під вікном", ,,З глибин землі", ,,Вишийте веселку", ,,Надія", ,,Біль", ,,Поклик землі", ,,Світло любові", ,,Віче правди", низки публікацій в періодичній пресі.
Юрків Богдан

Український композитор, заслужений працівник культури України, музичний керівник народно-аматорського чоловічого вокального ансамблю "Черемош". Народився 14 квітня 1930 року в м. Станіславі (нині -Івано-Франківськ). У 1957 р. закінчив Івано-Франківське музичне училище, яке нині носить ім'я славетного композитора Дениса Січинського. Працює музичним керівником в Івано-Франківському міському будинку культури (нині - центральний міський Народний дім). Керує народним чоловічим вокальним ансамблем "Черемош". Свого часу під його орудою діяв ще один народний жіночий вокальний ансамбль "Смерічка". Богдан Юрків за чималий період свого творчого життя створив багато пісень на вірші місцевих авторів, а також не цурався справжніх поетичних творів авторів з інших регіонів України. Є в його доробку пісні на вірші Степана Пушика, Дмитра Павличка, Романа Юзви, Володимира Григорака, Олеся Капуляка, львів'янина Олеся Ангелкжа, Любомири Гаврилів, відомих поетів з Києва Миколи Луківа та Петра Перебийноса. Творчість Богдана Юрківа - помітне явище у сучасній українській пісенній культурі. Його пісні неодноразово звучали по радіо, телебаченню, записувались на грамплатівки у виконанні самодіяльних і професійних співаків, їх виконували народні артисти України Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Валерій Буймістер, Володимир Пірус, Михайло Сливоцький та багато інших. Зокрема, його пісні виконували народні артисти України Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Валерій Буймістер, Володимир Пірус, Михайло Сливоцький та багато інших.
Юсип Дмитро

ДМИТРО ЮСИП Народився в листопаді 1942 року в селі Лужках Долинського району Івано-Франківської області. Після закінчення Львівського університету імені Івана Франка, працював у редакціях районних та обласних газет. Літературною діяльністю почав займатись ще будучи студентом. Відомий як літературний критик та публіцист. Свої документальні нариси й есе, огляди та рецензії, присвячені актуальним проблемам історії літератури, фольклорно-етнографічним процесам минулого і сьогодення багатьом незаслужено забутим діячам культури, літератури та громадсько-політичного життя друкував у журналах «Вітчизна», «Дзвін», «Дніпро», «Київ», «Перевал», «Березіль», «Літопис Червоної Калини», в багатьох колективних збірниках, газетах «Літературна Україна», «Літературний Львів», «Молодь України», «Друг читача» та ін. За роки Державної Незалежності України випустив книжки «Вогонь Світлодара», «При світлі слова», «Микола Федюшка-Євшан. Нарис життя і творчості», «Корона і вінок терновий», «Зіновій Красівський. Сторінками життя і творчості, «Ця Богом послана Голгофа..» упорядкував і підготував до друку збірку поетичних і публіцистичних творів довголітнього політе'язня сумління, відомого церковного і громадського діяча отця Ярослава Лесіва.
Юсипів Леонід

Народився 8 березня 1952 р. у с.Підліссі Тисменицького р-ну Івано-Франківської області. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім.І.Труша в 1971р.
Яворський Роман Мартинович

(9 березня 1927, м.Городенка Івано-Франківської обл.) -- колекціонер, власник музею. Навчався у школі в рідному місті (сім класів), городенківській Торговельній школі (1942-44). Учасник Другої світової війни (1944-45), брав участь в боях з Японією. Працював у райсоюзі в Городенці (1946-47). Навчався у станіславській Торговельній школі (1947). Закінчив Чернівецький кооперативний технікум, Чернівецький учительський (1952) та Львівський педагогічний (1958) інститути. Учитель біології в Корницькій школі (1951-91). Пенсіонер. У Коломиї - з 1961. Власник приватного етнографічного музею (відкрито 1985), з 1995 -- під опікою Коломийського міськрайонного товариства «Просвіта». Автор віршів для дітей.
Якимечко Микола

народився 9 травня 1963 р. у м. Івано-Франківську. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 1986 р. Викладачі: Максисько Т., Дворник Ю., Курилич М. Член НСХУ з 1993р. Твори закуплені МКМУ, Палацом мистецтв "Український Дім", м Київ. Твори знаходяться у приватних колекціях України, Канади, США, Хорватії, Швеції, Франції, Німеччини, Великої Британії, Ізраїлю.
Якіб'юк Василь

(1881 р., с.Криворівня Верховин. р-ну - 1945р. там само) - майстер різьблення на дереві та мосяжництва. Виготовляв декор. тарілки, вази, пляшки, чарки малих розмірів і прикрашав їх інкрустацією кольоровим деревом, металом та бісером. Приятелював з І.Франком та М.Коцюбинським.
Яновський Микола

(19 грудня 1938 р., с.Брустури Косів. р-ну - 12 грудня 2000 р., м.Івано-Франківськ) - поет. Середню освіту він здобував на рідній Косівщині, згодом закінчив факультет журналістики Львівського університету ім.І.Франка. Тривалий час працював журналістом у районних газетах, в обласній молодіжці ,,Комсомольський прапор\". Микола Яновський був кореспондентом Івано-Франківського комітету з радіомовлення і телебачення, редактором обласного науково-методичного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи. В 1972 році вийшла в світ книга ,,Там, де хмари ночують\". Автор стає членом Спілки письменників України. Згодом закінчує літературний інститут в Москві. З часом виходять книжка повістей і оповідань \"Весільної грали музики\", художньо-документальної розповіді про народних митців Прикарпаття ,,Срібна пряжка\", збірка ,,Гірське серце\". Саме вона, на думку літературознавців, вважається найкращою в творчості письменника. До неї увійшли однойменна повість і низка оповідань, дія яких відбувається в Карпатських лісах і гірських селищах Гуцульщини. У своїй творчості Микола Яновський переконаний прибічник реалістичного письма. Його твори утверджують людську гідність, кличуть цінувати на світі справжнє. Його стиль суворий, мова барвиста і стисла. Після проголошення суверенності України письменник прийшов працювати в літеретурно-художній журнал ,,Перевал\". За опубліковані тут новели ,,Далеке сяйво\", ,,Срібляста куля\", ,,Міна\" та інші автор стає лауреатом обласної премії ім. В.Стефаника в 1999 році.
Яремійчук Роман

(народився 10 листопада 1936 р. в с. Зібранівка Снятинського району Івано-Франківської області) - Заслужений діяч науки і техніки Української РСР, доктор технічних наук, професор, Почесний нафтовик СРСР, віце-президент Української нафтогазової академії, член Російської академії природничих наук ім. В.Вернадського, дійсний член Білоруської гірничої академії. Закінчив з відзнакою Дрогобицький нафтовий технікум і Львівський політехнічний інститут, де здобув кваліфікацію гірничого інженера з розробки та експлуатації нафтових і газових родовищ. Працює на різних інженерних посадах тресту ,,Західбурнафтогаз\" з подальшим навчанням в аспірантурі Всесоюзного НДІ бурової техніки, з закінченням якої захищає кандилатську дисертацію ,,Дослідження міцності стінок свердловин з урахуванням зміни температурних умов буріння свердловин\" і здобуває науковий ступінь к.т.н. З 1969 р. завідує відділом промислових випробувань ВНДІ бурової техніки . З 1976 р. працює в Івано-Франківському інституті нафти і газу проректором з наукової роботи, з 1984 р. - завідувач кафедри, декан, при цьому у 1982 р. захищає докторську дисертацію під назвою ,,Вдосконалення технології освоєння шляхом управління станом пристовбурної зони свердловин\" і здобуває науковий ступінь доктора технічних наук. Надзвичайно плідна творча натура, в науковому доробку якої більше 200 наукових статей і 43 авторські книги, видані в Україні, Росії, Польщі, США. Особливо вагомий доробок вченого на винахідницькій ниві, який налічує 140 винаходів, захищених авторськими свідоцтвами колишнього СРСР та патентами України, Росії, Аргентини. Низка найбільш нових винаходів відноситься до технологій освоєння низькопробних газоконденсатних пластів та розробки газових родовищ, представлених пластами, що руйнуються. Багато із них застосовуються в прпактиці в Україні та поза її межами, з оглядом на вагомість яких вчений-винахідник Яремійчук Р. С. Обирається академіком Української нафтогазової академії та її Віце-президентом, отримує міжнародне визнання з обранням іноземним членом Російської академії природничих наук ім. В.Вернадського та дійсним членом Білоруської гірничої академії.
Яремійчук Роман

(народився 10 листопада 1936 р. в с. Зібранівка Снятинського району Івано-Франківської області) - Заслужений діяч науки і техніки Української РСР, доктор технічних наук, професор, Почесний нафтовик СРСР, віце-президент Української нафтогазової академії, член Російської академії природничих наук ім. В.Вернадського, дійсний член Білоруської гірничої академії. Закінчив з відзнакою Дрогобицький нафтовий технікум і Львівський політехнічний інститут, де здобув кваліфікацію гірничого інженера з розробки та експлуатації нафтових і газових родовищ. Працює на різних інженерних посадах тресту ,,Західбурнафтогаз\\\" з подальшим навчанням в аспірантурі Всесоюзного НДІ бурової техніки, з закінченням якої захищає кандилатську дисертацію ,,Дослідження міцності стінок свердловин з урахуванням зміни температурних умов буріння свердловин\\\" і здобуває науковий ступінь к.т.н. З 1969 р. завідує відділом промислових випробувань ВНДІ бурової техніки . З 1976 р. працює в Івано-Франківському інституті нафти і газу проректором з наукової роботи, з 1984 р. - завідувач кафедри, декан, при цьому у 1982 р. захищає докторську дисертацію під назвою ,,Вдосконалення технології освоєння шляхом управління станом пристовбурної зони свердловин\\\" і здобуває науковий ступінь доктора технічних наук. Надзвичайно плідна творча натура, в науковому доробку якої більше 200 наукових статей і 43 авторські книги, видані в Україні, Росії, Польщі, США. Особливо вагомий доробок вченого на винахідницькій ниві, який налічує 140 винаходів, захищених авторськими свідоцтвами колишнього СРСР та патентами України, Росії, Аргентини. Низка найбільш нових винаходів відноситься до технологій освоєння низькопробних газоконденсатних пластів та розробки газових родовищ, представлених пластами, що руйнуються. Багато із них застосовуються в прпактиці в Україні та поза її межами, з оглядом на вагомість яких вчений-винахідник Яремійчук Р. С. Обирається академіком Української нафтогазової академії та її Віце-президентом, отримує міжнародне визнання з обранням іноземним членом Російської академії природничих наук ім. В.Вернадського та дійсним членом Білоруської гірничої академії.
Ярич Іван Якимович

(5 лютого 1943, с.Велика Тур'я Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) - редактор газет, літератор. Закінчив Великотур'янську семирічку (1956), будівельне училище № 43 в Свердловську Луганської обл. (1959), середню школу в м.Верхня Салда Свердловської обл. (1967), факультет журналістики Львівского університету (1973). Служив у війську (1963-67). Був штукатуром. Літпрацівник, заступник редактора в райгазеті «Червона Долина»; редактор газети «Червоний прапор» (Коломия, 1989-90), головний редактор газети «Свіча» (Долина, з 1990). Першу гумореску опублікував 1969.
Ярош Ярослав

Народився 3 серпня 1950 року в селі Королівка поблизу Коломиї на Івано-Франківщині. Перший вірш (пісню) надруковано в міськрайгазеті 1965 року. Випускник факультету журналістики Львівського університету імені І. Я. Франка (1973). Працював у редакціях газет -- районних Тлумацької і Городенківської та обласної молодіжної. Живе в Івано-Франківську з 1970 року. Перша збірка віршів -- «Ярінь» (1978). Спектаклі за п'єсами Ярослава Яроша були поставлені та ідуть (від 1983 року) на сценах професійних театрів -- Івано-Франківська, Чернігова, Хмельницького... Поет, драматург, прозаїк. Публіцист, літературознавець, перекладач. Громадський діяч і режисер. Композитор і художник. Редактор, історик, фольклорист. Псевдоніми -- Яромир Славич, Славомир Явір, Назар Мечияр, Василь Софіюк, Степан Василик... Першим в Україні (у січні 1989 року) вивів на сцени Івано-Франківська, Коломиї, сіл краю обрядове, наповнене політичною сатирою і дошкульним гумором, новорічне рядження «Меланку». Започаткував у прикарпатській журналістиці одночасно з випуском газет брошуровані видання художньо-публіцистичних додатків (див. «Вперед» - 2.08.1990, «Світ молоді» - 25.09.1990, 19.02.1993, «За незалежність» -- 16.09.1995). Організував і провів великі літературно-мистецькі вечори, сценічні композиції, приурочені Володимиру Івасюку та Івану Миколайчуку (1989), Сильвестру Яричевському (1990), Олексі Довбушу і Францішку Карпінському (1988, 1990, 1995), репресованій родині Крушельницьких (1989, 1994-95), Івану Франку, Лесі Українці, розстріляним українським письминникам (1989, 1993, 1996), Вічноюним Героям Крут (1998)... Автор шістнадцяти книжок поезії, драматургії... Голова ради Клубу творчої інтелігенції Прикарпаття з 1988 року. Член ради Національної Спілки письменників України... Ювілейні творчі вечори, присвячені 50-літтю від дня народження і 35-річчю творчої праці Яр. Яроша, відбулися в Івано-Франківській філармонії та Коломийському драмтеатрі, в Городенці, Надвірні, Снятині, інших містах і селах Прикарпаття, (див. газ. «Літературна Україна» -- 29.03.2001, № 12, стор. 4).
Ясельський Юрій

(народився 25.06.1938 р. в м. Косові на Івано-Франківщині) - лікар, травматолог-ортопед, вчений-винахідник, Заслужений раціоналізатор Української РСР. Здобув медичну освіту в Станіславському медичному інституті, із закінченням якого у 1962 р. працював травматологом-ортопедом дитячої обласної лікарні, а з 1971 р.- асистентом кафедри травматології, ортопедії і військово-польової хірургії, де в 1974 р. захистив кандидатську дисертацію на тему ,,Оперативне лікування асептичних некрозів головки стегна\". В 1988 р. захищає докторську дисертацію на тему ,,Експериментально-клінічне обгрунтування нових методів оперативного лікування дегенеративно-дистрофічних пошкоджень кульшового суглобу\" і в 1990 р. затверджується у вченому званні професора. В його творчому доробку 138 наукових праць, 27 винаходів і більше 200 раціоналізаторських пропозицій, з врахуванням яких за поданням громадськості в 1999 р. йому було присвоєно почесне звання ,,Заслужений раціоналізатор Української РСР\". Не дивлячись на те, щоз 1991-1993 рр. Завідував кафедрою травматології, ортопедії і військово-польової хірургії Івно-Франківської медакадемії, прийняв поворотне рішення як у своєму житті так і у своїй науково-винахідницькій кар\'єрі, і на запрошення міжнародних колег виїхав у Польщу, де сертифікував диплом і організував приватну клініку ,,Остеон\" та до останньої хвилини працював не менш ефективно одночасно і як науковий співробітник травматологічного центру в м. Кракові, і як керівник приватної клініки, але вже на науку і на користь іншої держави. При цьому у притаманні йому тонкощі травматології посвятив і свого сина, Юрія Юрійовича, що також є вихованцем Івано-Франківської медакадемії, і нині успішно продовжує започатковану батьківську справу в його авторитетній клініці ,,Остеон\"
Ясельський Юрій

(народився 25.06.1938 р. в м. Косові на Івано-Франківщині) - лікар, травматолог-ортопед, вчений-винахідник, Заслужений раціоналізатор Української РСР. Здобув медичну освіту в Станіславському медичному інституті, із закінченням якого у 1962 р. працював травматологом-ортопедом дитячої обласної лікарні, а з 1971 р.- асистентом кафедри травматології, ортопедії і військово-польової хірургії, де в 1974 р. захистив кандидатську дисертацію на тему ,,Оперативне лікування асептичних некрозів головки стегна\\\". В 1988 р. захищає докторську дисертацію на тему ,,Експериментально-клінічне обгрунтування нових методів оперативного лікування дегенеративно-дистрофічних пошкоджень кульшового суглобу\\\" і в 1990 р. затверджується у вченому званні професора. В його творчому доробку 138 наукових праць, 27 винаходів і більше 200 раціоналізаторських пропозицій, з врахуванням яких за поданням громадськості в 1999 р. йому було присвоєно почесне звання ,,Заслужений раціоналізатор Української РСР\\\". Не дивлячись на те, щоз 1991-1993 рр. Завідував кафедрою травматології, ортопедії і військово-польової хірургії Івно-Франківської медакадемії, прийняв поворотне рішення як у своєму житті так і у своїй науково-винахідницькій кар\\\'єрі, і на запрошення міжнародних колег виїхав у Польщу, де сертифікував диплом і організував приватну клініку ,,Остеон\\\" та до останньої хвилини працював не менш ефективно одночасно і як науковий співробітник травматологічного центру в м. Кракові, і як керівник приватної клініки, але вже на науку і на користь іншої держави. При цьому у притаманні йому тонкощі травматології посвятив і свого сина, Юрія Юрійовича, що також є вихованцем Івано-Франківської медакадемії, і нині успішно продовжує започатковану батьківську справу в його авторитетній клініці ,,Остеон\\\"
Ясінський Богдан

Ясінський Богдан (01.І.1923, c. Княгинин тепер м. Івано-Франківськ – 28. VІІ. 2002, м. Івано-Франківськ) – український бібліотекар, педагог, громадський діяч. Закінчив школу і Станіславську українську гімназію. У вересні 1939 р. став членом ОУН, в 1943 р. вступив до української дивізії «Галичина». Учасник бою під Бродами. В 1944 р. емігрував до Німеччини, а в 1949 р. переїхав до США, де закінчив школу дипломатичної служби при Джорджтаунському університеті. У 1961 р. в Марленському університеті захистив магістерську працю на тему «Фізика плазми у Совєцькому Союзі». З 1956 року працював в Бібліотеці Конгресу США – найбільший у США і світі бібліотечній установі. З 1963 року був членом Української Головної Визвольної Ради. Брав участь у виданні 2-томного «Альманаху Станіславівської землі» (Нью-Йорк, 1975-1985). Завершив бібліографію «Століття українського друку в США» 1897-1997 роки. (книги, журнали і газети), роботу над «Бібліографічним покажчиком змісту альманахів Українського Народного Союзу і Свободи» і «Вісником: місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя, 1933-1939. Систематичний покажчик змісту». Неодноразово з часу проголошення Незалежності України бував у Івано-Франківську, був учасником Конгресів колишніх Станіславських гімназистів (1985-2000). Помер несподівано у Києві. Похований у Івано-Франківську в мікрорайоні «Княгинин» на місцевому цвинтарі поруч з дідом. Одна з вулиць Івано-Франківська названа іменем родини Ясінських. Автор ряду наукових праць і популяризатор україністики на американську континенті, в Австралії та Європі. Після смерті вийшов друком 3-й том видання «Альманах Станіславівської землі», яким опікувався Б. Ясінський.
Ясінський Мирослав

народився 14 лютого 1956 р. у с. Ковалівці Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив Косівський технікум народних художніх промислів, 1975 р. Викладачі: Соломченко 0., Соломченко В. Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Член НСХУ з 1994р. Твори знаходяться у музеях: Музеї Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського, м. Коломия, Львівському музеї етнографії та побуту, а також у приватних колекціях України, Канади, США, Німеччини, Польщі, Австрії, Італії.
Ястребов Віктор Анатолійович

1982 року народження - майстер спорту України міжнародного класу, член національної збірної команди України з легкої атлетики (потрійний стрибок). Особистий рекорд 17 м. 24 см. - бронзовий призер чемпіонату світу серед юнаків 1999 року; - срібний призер чемпіонату Європи серед молоді 2001 року; - срібний призер Кубка Європи 2003 року; - срібний призер Всесвітньої Універсіади 2003 року; - учасник ХХVІІІ літніх Олімпійських ігор 2004 року; - переможець Кубка Європи 2007 року; - чемпіон України 2008 року.
Яхневич Орися

Народилася 17 жовтня 1947 року в селі Семенівка Городенківського району на Івано-Франківщині в сім'ї сільського коваля. З семи років тяжкою хворобою прикута до ліжка, заочно закінчила 11 класів Незвиської середньої школи. 1962 року вперше надрукувала добірку своїх віршів під назвою «Життя всміхається через вікно». Друкувалася в газетах, журналах, альманахах, збірниках. Автор семи поетичних книжок: «Я іду», «Сонце і гроза», «Нескорена», «Тепло любис-тка», «Чари любові», «Ще не вечір». Член Національної Спілки письменників України (1985), лауреат літературної премії імені Тараса Мельничука.
Яцків Михайло

(5 жовтня 1873 с. Лесівка Богородчан. р-ну - 9 грудня 1961 р.,м. Львів) - український письменник-класик, учасник літературної групи "Молода муза". В 1900 р. вийшла перша збірка молодого автора "В царстві Сатани". Найбільш повно твори письменника зібрані в збірці "Муза на білому коні".
Оновлено
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка